"Поразка через зраду". Саме через зраду старшини переяславського полку москалі здобули місто-фортецю Батурин, що на той час була столицею України. Все місто, з палатами і церквами, спалили, а всіх козаків і мешканців вирізали. Не залишили ні старих, ні малих, ні жінок, ні навіть дітей. Війна тривала кілька місяців.
Вирішальний бій відбувся під Полтавою. Місто зайняла російська військова залога ще до того, як підійшли шведсько-українські війська. Вони оточили Полтаву. Цар Петро зібрав сили, що вп'ятеро перевищували число шведів та козаків, і негайно вирушив на допомогу. На полях біля Полтави зустрілися дві армії. Тут мав відбутися вирішальний бій, від якого залежала доля не лише України, Швеції і Московщини, а й великої частини Європи.

Бій почався рано-вранці 8 липня 1709 року. День був вітряний, степова курява засипала очі воякам. Російське військо мало краще становище. Скориставшись цим, вони відкрили вогонь. Та наступ шведів захитав московську оборону, і вони почали відступати. Сам цар Петро командував військом. Будучи талановитим полководцем з великим досвідом, навчений на попередніх невдачах, маючи велику перевагу в чисельності вояків і зброї (72 гармати проти ЗО), він, не вагаючись, віддав наказ про рішучий контрнаступ.
Військом шведів командував один із королівських генералів, оскільки король Карло був важко поранений. Це теж вплинуло на хід битви. Бій був програний...
Полтавська битва стала кінцем самостійності України. Гетьман Мазепа був змушений разом із старшиною і запорожцями утікати з України. Він переїхав до Молдавії, що була під турецьким пануванням. Тяжко було гетьманові пережити цю поразку. Він занедужав, а через два місяці помер. Поховали гетьмана в Галаці (тепер Румунія), але його могила не збереглася, її знищили москалі.
Після смерті гетьмана деякі однодумці, щоб уникнути небезпеки, відреклися від його ідей і скорилися цареві. Але були й такі, що навіть у найважчі; хвилини свого життя залишалися вірними свому гетьманові й Батьківщині. Це генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний осавул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Горленко та найактивніший з'поміж них - генеральний писар Пилип Орлик. З їх любові до України, з їх вірності ідеалам Мазепи зродилося над могилою гетьмана "мазепинство", що в устах ворогів стало лайкою й обвинуваченням, але для кожного свідомого українця залишилося прапором і програмою української державності.
Страшно помстився цар Петро українцям за те, що вони виступили проти російського поневолення. По всіх містах і селах розійшлися його люди у пошуках "зрадників-мазепинців" (так" називали прихильників Мазепи, тих, що прагнули самостійності України). Людей кидали до в'язниць, катували,карали на смерть. У Лебедині й досі є "цвинтар гетьманців", на якому поховано кілька тисяч козацьких старшин, закатованих москалями. Така ж участь спіткала і рядове козацтво.

Найбільший гнів царя впав на Запоріжжя. Велике московське військо цього ж таки 1709 року рушило на Січ. Хоча козаків було набагато менше, боротьба була запекла. Полягло багато москалів, але й немало запорожців.
Москалі зруйнували Січ і поставили сторожу, щоб ^о'заки більше туди не поверталися. Але запорожці переселилися на інше місце, спочатку на річку Кам'янку, потім на Дніпровий Лиман коло Олешок, поза межами московської держави. Незабаром Січ знову стала ведика й сильна.