Іван ЛЕВЧЕНКО
Чотири брати
Казка для дітей та внуків

 І
Чи правда, казка – все одно
Того ніхто вже не згадає.
Одне лиш певним є: давно
Це сталося у нашім краї.

І не скажу, хто розповів,
Бо я старий уже літами.
... Жив-був на світі чоловік.
Не сам – із чотирма синами.

Що перший – красень, хоч куди!
Струнка статура – татусева.
На всякі вигадки вродивсь.
І полюбляв найбільш дерева:

Ото б, як мавпа, цілі дні
Сидів на них би і не злазив.
Та пищики робив чудні
І дивував дітей щоразу.

Кирилом прозивавсь той син.
Кирило, кажуть, сонце в греків.
Хоча по-грецьки, звісно, він
Ані бельмеса не кумекав.

Бо не було в селі ні шкіл,
Ні вчителів, лиш дяк з письменних.
А їздити до інших сіл
Далеко й дорого страшенно.

Наступним сином був Степан –
Непосидющий, наче дзиґа.
Якщо і мав який талан –
Наввипередки добре бігав.

Та згодом, як дорослим став,
Його неначе підмінили:
Десь голку з ниткою дістав  
І захопився рукоділлям.

Сорочку вишив, що й казать –
Таку вдягти б усяк охочий.
Хоч з виду наче був козак.
А ремеслом зайнявсь жіночим.

Так язики плескали злі.
Бо де їм знать в ту давню еру
Та ще в забитому селі,
Хто кращі в світі модельєри?

Звичайно, це – чоловіки.
А тим здавалося селянам,
Що як кравчині – то жінки.
І дивувалися Степаном.

За ним ішов синок Павло –
Все з камінцями гравсь незмінно.
Десь кольорове знайде скло –
Радіє, як мала дитина. 

На сонце в скельця погляда,
І посміхається щасливо.
Здається: він усе б віддав
За камінці та скельця дивні.

Найменшим сином був Іван:
Ні те, ні се, ні сіло-впало.
Одним він диваком здававсь,
А інші дурником вважали.

Хоча про розум як судить:
Коли Іван  бував на людях,
Мов набирав у рот води,
І дослухався  всіх усюди?

На поле піде – колоски
Пшеничні щось йому шепочуть.
На небо гляне – там зірки:
Не відвести Івану очі.

А он одна летить навстріч
І гасне вмить у  леті тому.
Нема і сліду від зорі.
Куди поділась – невідомо...

Стоїть-дивується Іван.
А потім сяде – слуха тишу.
Не світ довкола, а дива,
А зорі –  диво то найбільше.

                ІІ
Такі ото були хлоп’ята
В казковому тому селі.
Та якось захворів їх тато.
Й синам зібратися звелів.

Вони прийшли – круг ліжка стали.
Почули таткові  слова:
«Мої сини, у час печалі
Я маю слово мовить вам.

Не нарікаю: слава Богу,
Як важко жити не було,
Ви на свої зіп’ялись ноги
І вас шанує все село.

Ви в мене добрі й роботящі.
Мені підмогою були!
Та от часи мої найтяжчі
Якраз, синочки, надійшли.

Немає сили далі жити.
Умру – похороніть, як слід.
Замкніть хатину нашу, діти,
Й шукати щастя йдіть у світ.

Це заповіт і мій, і мами,
Що вигляда мене з небес:
Дай Боже стати вам майстрами
І годувати тим себе.

Щоб кожен був, ким бути хоче.
Питайте у людей порад.
І повертайте в хату отчу,
Як серце скаже, що пора!

На вас чекатиме тополя,
Верба й калина у дворі.
Шукайте, діти, в світі долю
Й не забувайте власний рід.

Шануйте добрих, злих минайте.
Не бійтесь праведних трудів.
І дай вам Боже тим займатись,
Що кожен з вас в житті б хотів».

Сказав, зітхнув – і згасли очі.
Душа майнула в небеса.
«Прощай, наш любий, добрий отче!»
З очей синів –  гірка сльоза.

Холодний вітер люто свище.
І де узявся перший сніг –
Кружляв-літав над кладовищем.
І на могилку свіжу ліг. 

               ІІІ
Прийшли із цвинтаря брати.
І нум збиратися в дорогу.
Чи близько, чи далеко йти,
Ніхто про те не зна нічого.

Тому домовились вони
Із мандрів повернуть додому
Приблизно через три весни.
І попрощалися потому.

Кирило десь майнув на схід –
Туди, де сонце вранці сходить.
На захід – то Степана слід.
Павло – на південь від господи.

Куди ж  Іванові іти?
Зосталась північ – хай і північ.
Нові, небачені  світи.
В нічному небі – зорі дивні.

               ІV
Минули три самотні роки.
Кирило обійшов весь схід.
В майстрів по дереву уроки
Він брав впродовж цих довгих літ.

Майстри премудрості навчили –
Свого складного ремесла.
І вийшов він такий умілець,
Що слава вже про нього шла.

Різьбив і шейху, і султану 
Фігурки звірів і птахів.
Так, мовби він з яким шайтаном,
Ну, себто з бісом, поріднивсь.  

Був дзьоб як дзьоб. І справжні крила.
Де тільки брав деревину?
Казали так: отой Кирило
За пояс всіх майстрів заткнув.

Турецьку вивчив  і латину,
По-грецьки вільно розмовляв.
І це, щоб знати неодмінно
Хто й що про дерево казав.

І як у тих тисячоліттях
У Візантії, на Русі,
В Афінах, Римі і Єгипті
Та розумілись на красі.

Це додавало майстру сили.
Трудився радо, мов співав.
І хто б пізнав у нім Кирила,
Того, що пищиками гравсь?

Найпершим він вернувсь додому.
Ще тільки сніг зійшов з полів.
Знічев’я що робить самому,
Коли нема іще братів?

Взяв топірець, пішов до двору.
Верба й калина ожили.
А у тополі на ту пору
Гілки вже сохнуть почали.

А дай-но, думає Кирило,
Допоки стовбур не усох,
Зроблю я з нього  юнку милу,
То й буде веселіш удвох.  

Сказав, і за роботу миттю.
Вже так старався, як умів.
Краси такої, скільки світу,
Ніхто іще ніде не стрів.

Такі вже вустонька медові,
А очі, наче зірочки.
Тоненькі брівочки шовкові.
Немовби крила – дві руки.

На щічках ямочки ясніють.
Волосся ллється з пліч до ніг.
Сидить Кирило і радіє,
Що диво це створити зміг.

                 V
Тим часом у Парижі десь
Знайшовся брата слід – Степана.
Він плаття розробляв модель
Якраз на показ мод весняний.

Степан став справжній кутюр’є.
Отож три роки не на марне.
Сертифікат у нього є.
Рекомендації теж гарні.

Сказав: закінчить цей сезон,
Тоді й пора уже додому.
Степан, як той Луї Вітон,
На всю Європу став відомий.

Законодавця стилів, мод,
Знавця гламуру і удачі,
Степана цінував бомонд,
Як Валентино і Версаче.

Ну, словом, в світі від кутюр
Він, як Юдашкін, популярний.
І що мистецтвом став гламур,
То треба дякувать Степану.   

Отож, як показ закінчивсь,
Степан зібрав всі нагороди.
І навпростець пішов вночі
На схід – до отчої господи.

Чи тиждень йшов чи, може, два,
Але таки дійшов одначе.
Ну, і звичайно ж, він дива
В дворі у батьковім побачив:

Красуня,  як зоря, стоїть.
Торкнувся: тіло дерев’яне.
Вдягати в шовк він став її,
В найкраще від кутюр Степана.

Поглянув: леді Елеґант.
Кирило вийшов: "Здрастуй, брате!
Який, Степане, ти талант,
Щоб так красиво одягати!"

Мов зачаровані стоять:
Ні слова навіть, ні півслова.
А юнка вродою сія
В ошатному  вбранні шовковім.

                VІ
Весна у розпалі на півдні:
Зацвів мигдаль – прийшло тепло.
Прикраси золоті і срібні
Виготовляє брат Павло.

Він – ювелір. І справжній майстер.
Роботи – тільки устигай!
Таке йому всміхнулось щастя
На чорноморських берегах.

У ювелірної майстерні
І назва "Золотий Павло".
Це – від вокзалу як повернеш:
Там,  де стоїть у бухті флот.

Йдуть кораблі з далеких рейсів.
І пасажири – до Павла:
Купити золоті сережки,
Коштовні вироби зі скла. 

Скрізь діаманти у футлярах.
А між клієнтів, Боже ж мій,
І Брітні Спірс, Каас, Ротару,
І Пугачова, й Повалій...

Їм не страшні ніякі кризи.
Валютні курси – й поготів.
... Зібрав Павло у дві валізи
Своє багатство – й до братів.

Міг літаком би долетіти,
Але не став – теж навпрошки
Пішов. Був місяць квітень.
А в травні він дійшов таки.

Воно й надійніше: без митниць,
Без всяких зайвих запитань.
Бо дві валізи – не дурниця.
Що річ – то срібна й золота.

Хоч документи в нього й чисті
І все нажив трудом важким,
Та вистачає аферистів...
Вже краще пішки й навпрошки.

Зайшов у двір – і в нього подив:
Стоїть красуня у дворі.
Торкнувся – дерево холодне.
А тут і браття на поріг.

Дістав Павло свої прикраси
І на красуню приладнав.
Вона розквітла вся відразу –
У зорі вбралася вона.

В волоссі діаманти грають,
На шиї – золоте кольє.
Кирило і Степан питають:
"Невже це, Павле, все твоє?"

Радіють, що Павло багатий
І справу теж свою знайшов.
Рядком усілись біля хати:
Про юнку тільки і розмов.

Вона у всьому  – бездоганна,
Від неї кращу не знайти.
Шкода: німа і бездиханна,
Зітхають в розпачі брати.

               VІІ
З країв, де вічна мерзлота
І океан де Льодовитий,
Іван додому повертав,
Ні в чім не ставши знаменитим.
Все той же погляд до небес,
На серці радість, як у  свято,
Бо стільки на землі чудес –
Життя не вистачить пізнати.

Тому Іванові дарма,
Що не надбав нічого в світі,
Ані коштовностей не мав,
Ні теслювать не вмів, ні шити.

Він тільки слухати умів
Птахів, дерева, землю, звірів,
Бо їхню мову розумів.
А ще умів співати щиро.

На небесах знав хід планет.
Отож і не блукав ніколи.
Насправді був Іван поет,
Що словом міг зарадить болю.

Тріщав мороз. Полярна ніч
Світила Йванові  дорогу.
Навкруг сніги й сніги одні.
Хоч де б душа жива – нікого.

Тому опісля тих снігів
І білих в Арктиці ведмедів
Іван душею заяснів,
Як тільки отчу хату вгледів.

Аж ось –  і батьківський поріг.
Як тата усміх, мами ласка.
"А хто ця  дівчина в дворі
В шовковім одязі й прикрасах?

Красуне дивна, золота,
Озвись на хвилечку до мене!
Чому мовчать твої вуста?
І погляд, як вода студена!"

Не ворохнулась, нічичирк –
Глуха, німа і дерев’яна.
Іван звертавсь до сонця й зір –
Безсилі підсобить Івану.

До рідної землі в той мент
Іван припав: "Ти, земле, вчила,
Каміння оживлять німе.
Тепер для дерева дай сили!"

Земля йому відповіла:
"Ти пісню заспівай, Іване,
Щоб стільки в ній було тепла,
Хоч прикладай його до рани.

Отак, як мамин спів лунав,
Коли від болю ти в колисці
Не міг заснути. То вона
Сил додавала – щира пісня!

Коли ти мерз десь у снігах,
Згадай, вона відігрівала.
Коли вповзав у серце страх,
Хіба не пісня страх долала?

Слова зумієш відшукать,
І оживиш красуню вашу.
А ні –  залишиться така,
Аж доки не зруйнує шашіль!"

               VІІІ
Іван зібрав увесь свій хист
І душу вклав в мистецтво співу,
Що кожен птах і кожен лист
На дереві завмер від дива:

«І сонце, й небо голубе,
І землю, й зорі в свідки кличу.
Кохана, я знайшов тебе
І лиш тобі одній освідчусь:

В які я далі не ходив,
Яких красунь не стрів на світі,
Та жодну з них не полюбив
Так, як тебе цієї миті.

Хай навіть не відповіси
Мені взаємністю, кохана,
Та світ зрадіє від краси
І неодмінно кращим стане!

Який же травень запашний!
Які в саду розкішні квіти!
Та нащо це життя мені,
Якщо тебе не оживити?!

Життя, що сповнене страждань,
Як тільки вигляну із хати.
А хочеш серце я віддам,
Щоб просто зараз ожила ти?

Казав один мудрець мені,
Якщо тепла немає в пісні,
Не вистачає серця в ній.
Бери моє, кохана, й грійся!

Торкнися серденька мого.
Ти згодна, люба, серце взяти?
Я знаю, як з грудей його
Тобі цілісіньким дістати».

І він роздер би груди враз
І їй віддав би серце миттю,
Якби красуня у цей час
Не посміхнулася привітно.

А потім і зітхнула вмить –
Їй піснею вдихнув він душу.
Кохання робить нас людьми.
І навіть смерть воно подужа.

                 ІХ
Брати поглянули із вікон.
Почули Йванів дивний спів.
Іще чого: їй чоловіком,
Напевне, стати захотів?!

Кирило першим вибіг з хати:
"Це я тебе створив таку!
Тож маю право заміж взяти.
Чужого, брате, не взискуй!"

Услід почувся крик Степана:
"Це я зміг в шовк тебе вдягти.
За мене, а не за Івана
Тобі належить заміж йти!"

Павло й собі: "А я, щоб знала,
Тобі коштовності вдягнув,
Щоби багатою ти стала.
Тебе й візьму я за жону!"

І лиш Іван дивився в вічі,
Німів, щасливий, від краси.
Братів, як шабель грізна січа,
Зривались люто голоси.

Красуня мовила Кирилу:
"Якщо мене ти змайстрював,
То більш нічого б не хотіла,
Аби мені ти батьком став.

Я буду донею для тебе
І шануватиму повік.
Бо серце чує волю неба,
Що мій – то інший чоловік!"
Степанові й Павлу сказала:
"Мене ви з голови до ніг
Вдягли в шовки, вдягли в коралі,
То ж будьте браттями мені.

Я стану доброю сестрою.
Вам буду вдячною повік,
Що зрозуміли  ви обоє,
Що мій – то інший чоловік!"

А потім мовила Івану:
"Чого ж мовчиш, Іване, ти?
Якщо і справді я кохана,
То вдвох до шлюбу нам іти!

Вдихнув ти в мене душу, Йване.
Тобі лиш вірна я повік.
Тобі дружиною я стану,
Бо ти і є мій чоловік!

Віддати серце ти був ладен,
Щоб до життя мене вернуть.
І я кохаю тебе, ладо!
Це – воля неба: вдвох нам буть!"

                Х
Іван збудився, як від сну,
Вклонивсь красуні щиро й радо:
"Благословив Господь весну
І дав мені кохану ладу.

Назву я Музою тебе.
Нехай ім’ям твоїм це буде!"
І вмить знялася до небес
Чарівна пісня звідусюди.

Земля співала пісню ту.
А з нею – і дерева, й квіти.
Пташки зринали в висоту,
І долинав їх щебет звідти.

То був кохання гімн палкий.
Вам чути, хлопці та дівчатка?
Про що це я? Вам невтямки?
Тоді читайте все спочатку.

першодрук, 16-19 серпня 2010 року, місто Київ