ЧУМАЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ
ІНТЕГРОВАНИЙ УРОК ІЗ НАРОДОЗНАВСТВА, ІСТОРІЇ, ЛІТЕРАТУРИ

Мета: Ознайомити студентів із життям, побутом і звичаями оригінального прошарку українського населення – чумаків. Збагнути неповторність цього суспільно-виробничого явища як феномена української ментальності, національного способу життя.

Обладнання: виставка літератури, ілюстрацій, рефератів, предметів побуту.

Вчитель: Погляньте літньої ночі на зоряне небо. Мружать очі міріади золотих іскринок. Місяць-пастух гуртує їх небесними просторами. Особливо вражає Чумацький Шлях – он, бачите, білою сіллю притрушений. Придивіться пильно, чи не побачите там невтомних зоряних трудівників, які везли і везуть на скрипучих мажах все, чим багатий наш український народ. /Пісня про Чумацький Шлях/.
Це соляному промислу українців створено нерукотворний пам’ятник на небі – Чумацький Шлях. Він відомий мешканцям планети, як Молочний Шлях, бо зорі розсипались по небу і освітлюють його молочним сяйвом через увесь небозвід. У науковій літературі дається таке визначення: “Чумацький Шлях – українська назва Галактики, або Молочний шлях”. А створила той шлях усна творчість талановитого українського народу, на землі якого вперше з’явилось чумацьке візникування і в жодного іншого народу воно не повторюється, а розвивалось протягом п’яти століть, аж до кінця XIX ст.
А найголовніше – жоден промисел у світі, жодне ремесло не увійшло так широко і так глибоко в пам’ять народу, як пам’ять про українських чумаків! Більше століття минуло, як зник промисел чумакування, а пам’ять про нього живе. Козаки, бандуристи й чумаки найбільше прислужились українській історії, бо ж козаки боронили отчий край, кобзарі й піснею будили душу народу, а чумаки впродовж віків давали йому сіль, що стала поряд із хлібом насущним.
Чумаків на селі шанували всі. Особливо тішилися селяни тоді, коли вони повертали з Криму з повними возами. Односельчанам продавали сіль значно дешевше, зубожілим давали безкоштовно. Чоловіків пригощали тютюном, жінок – прянощами: перець, лаврове листя, кориця, кольоровий горошок прикрашати паски на Великдень, порошок для фарбування яєць. Дідусям дарували люльки, бабусям – парчеві очіпки, парубкам, які збиралися одружуватися, – зелені пояси, дівчатам – стрічки. А вже дітям – гостинці: ріжки, цукерки, горіхи, сушені фрукти і багато іншого. Церкві – ладан, і священник завжди в храмі молився за щасливе повернення чумаків додому.
Один із старожилів згадує: /у вигляді сценки/.

Ми, діти з сусідніх дворів, приходили на подвір’я Івана Чумака, гралися в жмурки, в м’яча, а надто любили перекидатись через голову з верха ожереду соломи до самої землі. У кутку великого подвір’я стояла мажа – чумацький віз. Граючись, ми “їздили” на ньому в Крим по сіль і гостинці.
Одного разу, коли ми “їхали” чумацьким возом, до нас підійшов старий Чумак і запитав:
– Як ви гадаєте, чим відрізняється чумацький віз від того, яким на ярмарок їздять?
Ми поспішали відповідати, що чумацький – великий, його везуть воли, а той – коні, що той окований залізом, а на чумацькому металу немає.
Старий довго слухав і все хитав головою, потім сказав:
– Все це так, та головного не сказали.
Ми допитувалися, який це віз, де ми сиділи.
– Так от, – сказав старий Чумак, – щоб ви знали, наш віз завжди солоний! Ми здвигнули плечима, сумнівалися і просто не вірили.
– А ви спробуйте!
– Так він же брудний!
– А ви його витріть рукавом і полижіть!
Ми спробували. Полудрабки були й справді солоні. А дід сказав, що чумацькі мажі завжди солоні.
– А чому мажі?
– А тому, що не помажеж – не поїдеш!
З того часу, особливо від надмірного споживання вишень, солодких груш, кавунів і динь, нас часто несло до чумацького воза. Активно лизали й смоктали лубкові полудрабки, що припали засохлим пилом ще з чумацьких часів. Наші обличчя були замурзані, і батьки нас кликали:
– Гей ви, чумаки, ідіть уже вечеряти!
Що могло бути приємнішим, коли дорослі називали нас чумаками?

1 вед. В одній із чумацьких пісень співали:

Весна-красна наступає,
Із стріх вода капле.
Молодому чумакові
Шлях-дорога пахне.

Ось так щорічно, з ранньої весни і до пізньої осени, по безкінечних шляхах, тягнулись довгі валки чумаків. І так тривало не одну сотню літ.

2 вед. Чумацтво – торгово-візнецький промисел в Україні, виник у другій половині ХV ст. в Причорномор’ї. Згодом поширився на інші регіони України, як торговий промисел сіллю. Ті, що транспортували сіль із Криму, називалися чумаками, ті, що з Галичини – коломийками, а з Волощини – волохами.

1 вед. Є кілька пояснень походження слова “чумак”. За одним із них, воно прийшло до нас із татарської мови і означає “візник”, а за іншим – від слова “чума”. Ця страшна хвороба не раз косила людей на Україні, її часто завозили чумаки із південних країн. Щоб уберегтися від неї, чумаки, вирушаючи в дорогу, обмащували дьогтем сорочку й штани. До нашого часу дійшов вислів: “В нього сорочка, як дьоготь”.

2 вед. Головним вантажем, який перевозили чумаки на південь України, в Крим, Молдавію і Росію, був хліб та інші сільськогосподарські продукти, а також вироби ремісників, які транспортувалися за кордон через Одесу. Є свідчення, що в кінці ХVIII століття в руках чумаків було зосереджено більшу частину торгівлі сіллю і рибою. На початку XIX ст. вони щорічно продавали в Україні по 4 млн. пудів солі і 600-900 тис.пудів риби. А за сезон /квітень-жовтень/ транспортували по 60-80 млн. пудів вантажів, в тому числі 25-40 млн. пудів хліба на експорт.

1 вед. Головними ворогами чумаків на довгих степових шляхах були кримські татари, ногайці, розбійники, які в очеретах чекали чумацькі валки, щоб пограбувати їх. Це й зумовлювало чумаків об’єднуватися у валки по сотні й більше возів, які очолювали виборні атамани. Чумаки оборонялися вогнепальною зброєю, кілками, жердинами, косами, оборонялися вручну.
Під час зупинки на ночівлю вози ставили замкнутими чотирикутником чи колом, що давало певну зручність для самооборони від зовнішнього нападу.

2 вед. Мандри до Азова, Чорного моря, постійні неберика й важка дорога створили тип людей з неповторними рисами характеру, побуту, професійних навичок. Чумаки лишились у народній пам’яті людьми дужими, великими на зріст, самовпевненими й гордими, спритними, працьовитими, веселими й мовчазними. Сіра свита, висока шапка – оце й увесь його верхній одяг. Чумак був готовий разом із товаришами йти на найтяжчу працю. Були дуже справедливими, не скупилися для бідних, не зачіпали чужого – краще своїм поступляться.

Вчитель: Чумацьке прислів’я говорить так: Віз ламається – чумак ума набирається. Чому це так? Що було головним у чумацькому транспорті?

3 вед. Головним був віз – мажа. Це велика дерев’яна спеціальна конструкція, пристосована для перевезення важких вантажів по степовому бездоріжжю. Головне в мажі – це осі, на які припадає вся тяга. Вони готуються з твердого дерева: дуба, граба, в’яза, ясеня. Найкращою породою для колоди колеса є бересток, бо волокна у нього покручені так, що колодка колеса ніколи не тріскається. Міцне з берестка й обіддя, яких на колесо йшло по 4 сигменти. А вже на спиці брали дерево, волокна якого кололися б на рівні бруски. На спиці найбільше придатен ясен. Його легко стругати й від рашпіля при обробці не костричились волокна.

4 вед. Полудрабки на мажі робили високі, з густими щаблями з ясена. Їх обвивали лубком /корою дерева/. Задок і передок ушивали так, щоб у ящик не потрапила вода, коли часом доведеться мати справу з водною переправою. Лубок до полудрабків прибивали дерев’яними кленовими шпильками. Будь-яка зіпсована деталь мажі замінюється дерев’яною, бо в дорозі кузні не було.

3 вед. Відмова від металевих деталей у мажах зумовлювалась ще й тим, що метал іржавіє, а відтак псується і сіль, а мажа виходить з ладу. Боялися чумаки присутності металу в мажі ще й тому, що він притягує грім під час грози. Була й третя причина. За релігійними уявленнями, Ісуса Христа розпинали на хресті – руки й ноги прибивали металевими гаками. Тому в Україні в середні віки металевих деталей, цвяхів намагалися уникати. Їх замінювали дерев’яними тиблями, ремінними пасками, мотузками. І не тільки на возах, а й у житлових домашніх будівлях, вітряках намагалися якнайменше використовувати металеві деталі.

4 вед. Навантажену товаром мажу накривали великою просмоленою воловою шкурою, вимоченою в хлібному квасі з житніх висівок, щоб вона була м’якенькою. У кожному возі напереді стояла кельня – скринька для дрібного приладдя, потрібного в дорозі. На скриньці робили поличку з двома дірочками для ложки і спички, якою їли галушки. Спичка зберігалася в футлярі з бузини. Всі частини мажі виготовлялися дуже старанно, особливо гарно оздоблювали різьбою лютні, ярма, притики. При кожному возі була важниця, за допомогою якої чумак однією рукою піднімав воза з 80 пудами солі. Важницю використовували і як стільчик, і як подушку, і як зброю від ворогів. Мажі виготовляли самі чумаки.
Французький інженер Ле-Пле, оглянувши чумацького воза, сказав: “Волові вози в своїй будові поєднували величезну простоту з чумацькою дотепністю”.

З вед. На чумацьку мажу навантажували звичайно по 50-60 пудів , а інколи – 90 пудів. Таку мажу везло дві пари волів. Коли чумаки платили в Перекопі за сіль від воза, то були випадки, що вони навантажували навіть більше 200 пудів, а виїхавши за межі митниці, перевантажували сіль на інші мажі.
Ніяка тяглова сила не могла зрівнятися з чумацькими волами, які з ранньої весни й до пізньої осені возили по 50-60 пудів вантажів на парному возі, проходячи в цей час у Крим, на Дон і назад – до двох тисяч верств. І ще по 2-3 тижні тягали важкого плуга, орючи поле на зяб! Звідси й пішло порівняння: працює як віл.

Легенда про віз.

Колись люди воза не знали – і зимою, і літом на санях їздили. Побачив Бог з неба, як вони мучаться, та й послав своїх апостолів Петра і Павла, щоб відшукали такого майстра, який вміє воза робити. Їдуть вони й чують із якоїсь хатини тріск, гамір. Зайшли святі до неї, а там стоїть віз на колесах, і чорт біля нього вовтузиться – ні в двері, ні в вікно надвір не витягне.
– Що ти, чорте, робиш? – крикнув Петро.
– Та ось зробив воза, а викотити не можу, – відповідає той.
– То віддай нам воза, ми тобі за це ячменю дамо!
Чорт погодився. Розібрали святі воза, викотили, знову склали й людям віддали. А чорт платні добивається, та не згадає, як називається обіцяне.
– Ми казали, що дамо за твій віз очерет, – обдурили святі.

Вчитель. Ранньої весни чумаки все частіше дивилися на небо, бо вісником весни для них була поява лелек. Як тільки земля очиститься від снігу, трава ледь-ледь починає зеленіти, чумак ніби оживає і з радістю поспішає до своєї мажі. Треба готувати хури, лагодити вози та покриття на сіль і рибу. Проводи чумаків у далеку дорогу мали традиційний характер, днем виїзду вибирали п’ятницю або неділю, залежно від традиції села.
Церемонія проводів починалася рано, до схід сонця.

5 вед. Всі члени родини виносили й укладали в мажу все необхідне в дорозі: запасну ось, трісок на багаття.

Ще брали: вірятову шину – волам на підкову, бо від напруження ратиці у вола розломлювалися;
ваговий дрючок – підготувати мажу, коли змазували дьогтем ось; войє – запасне дишло;
лагун – для запасної смоли;
мазницю – дерев’яний кадіб для дьогтю;
10 пужалин /з тернових кущів, вони добре гнулися, але не ламалися/ для батога;
тагани – триноги з білої сирої акації;
мідні казани варити їжу.
В передній ящик мажі кельму вкладали дрібні речі, такі як ваганки /дерев’яні мисочки/, дерев’яні ложки, барильце для води, баклагу для горілки, сокиру, колодач /великий ніж/, свердлик, пробоєць, струг, дерев’яну гребінку /розчісувати волів/.

6 вед. А ще в дорогу чумаки брали дві пари білизни, перекладені висушеними васильками і чебрецем для запаху, кирею, кожух, свитку, смушеву шапку, чоботи, рукавиці з овечої шкіри, до самих ліктів. Із продуктів харчування чумаки брали борошна житнього по 3 пуди на особу, 2 лантухи житніх сухарів, лантух затірки, вінок цибулі, торбу часнику, сушені фрукти варити узвар. Такий раціон харчування розрахований на 1,5-2 місяці.
Уклавши все на вози, всі члени сім’ї поверталися до хати, сідали за довгий стіл, влаштовували сімейну трапезу. Потім всі вставали, молилися Богу, промовляли: “Господи! Пострічай в далекій дорозі! Старий чумак виносив з хати у мальованій макітрі свячену воду, заготовлену ще на Різдво, кропив нею мажі, волів, чумаків і кілька ступнів дороги, якою будуть їхати.

5 вед. Проводжали чумаків далеко за село. Там мати синові, дружина своєму чоловікові дарували вишиті сорочки, дівчата хлопцям-чумакам – гаптовані хустки. Прощаючись, тричі цілувались і промовляли: “Господи! Благослови повернутися в добрий час! Дай, Боже, час добрий! Бувайте здорові! Нехай Вас Бог благословить і заховає від усякого злого, недоброго лиха – зустрічі з попом, з жінкою, від зайця, що перебігає дорогу!”.

6 вед. Від’їхавши далеко від села, чумаки виходили на чумацьку раду і обирали атамана. Кожен з чумаків мав право одного голосу, а новачки – півголосу. Кандидатуру атамана висували бувалі чумаки. Це було унікальне неписане право в усіх валках чумаків, скільки їх було по Україні. Вибори чумацького атамана – це сторінка історії розвитку демократичних засад у середньовічному суспільстві України.

5 вед. Обов’язки атамана визначалися чумацькими звичаями. Атаман не лише керував рухом валки, а в першу чергу вміло організовував чумаків на відбиття нападів на валку. Тому він виділявся серед чумаків своєю силою, хоробрістю, розумом, кмітливістю, авторитетом. Він вибирав місця для зупинок, щоб було вдосталь корму для волів, чиста вода, умови відпочинку чумаків, розставляв вартових.
Віз атамана був попереду валки, а сам він мав шапку з червоним шликом і кулькою на кінці. На шиї носив пропуск з відповідною печаткою властей на право проїзду територією Кримського ханства на Перекоп, він сплачував мито, домовлявся про місце на ярмарку. Але кожен чумак свої товари реалізував окремо.

6 вед. Ще в дорогу з собою чумаки завжди брали півня. Його називали “цариком”, бо це був півень з першого яйця під квочкою. У дорозі чумакам слугував годинником, термометром, барометром. Досвідчені чумаки за тембром голосу півня за 2-3 доби передбачали зміну температури повітря, дощ чи сонце, вітер, його напрям. За тогочасним віруванням, півень охороняв чумаків від родового біса, ворожої сили, нагадував про домівку і сім’ю.

5 вед. Валку чумаків супроводжували ще й собаки. Вони ганяли за дрібними звірами, проганяли зайця, щоб той не перебігав дорогу. При нападі ворогів собаки створювали своєрідний другий фронт в тилу розбійників, нещадно гризли їх за ноги.
Грати в карти чумакам суворо заборонялося, щоб не програвали в карти солі, волів, виручки всього чумацького добра.
/Вірші/.

Вчитель: Півень за ніч співав тричі: близько півночі, близько третьої години і перед сходом сонця. Після третього співу чумаки вставали і рушали в дорогу. Проїхавши з ранку 6-7 годин, зупинялися на сніданок. Він складався з житніх сухарів, які зберігалися в мішках. Сухар натирали з одного боку часником і сіллю, а з другого – намазували старим жовтим салом, від чого сухар ставав м’якшим, мав запах домашньої ковбаси і викликав апетит. Звідти й приказка: “Хліб та вода – чумацька їда”.
На обід варили пшоняну кашу з салом або затірку, сало різали дрібними шматками і затовкували в ковганці з часником. Каша від цього мала приємний колір і запах. Галушки з гречаного борошна варили на вечерю. Засмажували галушки салом з часником. Готові галушки нанизували по кілька штук на спички, а щиру юшку з галушок насипали в дерев’яні миски і сьорбали ложками, закусюючи галушками із спички. М’ясо дичини, яку полювали молоді чумаки, було доповненням до галушок.
Згадує один селянин Юрченко:
– Пізньої осені, десь на Покрову, чумаки поверталися з далекої дороги, їх чекали з радістю. Багатші з чумаків влаштовували багаті чумацькі обіди.
Вершники їздили по селах і оголошували:
– В Орлах, у Грицька Момота буде обід! Гей, громадяни! Сходьтеся старі й малі, багаті й бідні, мающі й немающі, видющі й невидющі! Всіх просить дядько й тітка, потурбуйтеся взяти ложки і приходьте! Гей! Приходьте!
Люди сходилися і віталися з господарями. Столи стояли в хатах, возовнях, в садку під яблунями і грушами, люди сідали за віковими ознаками: старі жінки – в хаті, молоді – у возівнях, дівчата – в садку, під креслатою яблунею, хлопці – під грушею, бувалі чумаки – недалеко пасіки, дітям на траві простирали довгі скатерті і подавали страви. На столи ставили миски з їжею і клали ломані свіжоспечені шматки пшеничного хліба. Його не різали ножем, тому що і в дорозі чумаки не користувалися металевим знаряддям. Отож різати ножем хліб – великий гріх!
А на столах чого лиш не було! Як у Котляревського:

Тут їли різнії потрави,
І все з полив’яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок.
Свинячу голову до хріну,
І локшину на переміну,
Потім з підливою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путирю, квашу
І з маком медовий щулик.

За столами точилися жваві розмови, особливо там, де сиділи бувалі чумаки. Їхні спогади, сповнені романтики, привертали увагу молодих.
Вчитель: Пригоди в чумаків були неабиякі; їх чекали пожежі степів, нальоти сарани, різні хвороби, напади кримських грабіжників та ін.

7 вед. Татари не вміли косити трави, сушити й заготовляти її на сіно. Та це не потрібно було їм, бо помірно-жаркий клімат давав можливість випасати худобу на підсніжному кормі цілу зиму. А степові трави самі висихали, або татари їх підпалювали. Тоді то було найстрашніше пекло. Вогонь котився на 100-120 верстів уперед, повсюди лунав страшенний тріск, повітря ставало задушливим і гарячим. Все живе стрімголов утікає від вогню, падає і гине в полум’ї, диму. Після такої пожежі на сотні верстів увесь степ перетворюєгься в чорне море смерті, де надовго зникає життя. Тому, потрапивши в зону степових пожеж, валка чумаків зазнавала значних втрат у волах і людях. На волах від пожежі далеко не втечеш.

8 вед. Ще страшніше лихо несли людям посухи, пошесні хвороби, сарана, які були частим явищем у ХVII-ХVIII ст.
– Року 1690 налетіла на Малоросію сарана. Летіла вона страшенними хмарами, які заслоняли сонце, по півдні було так, як в темряві ночі, і в тих місцях, де вона сиділа, пожирала всі рослини, навіть листя на деревах та пагінці і залишала землю чорною, голою, немовби сильною пожежею спустошену.

7 вед. Чумаки уважно вивчали природні умови, тому наперед знали і про появу сарани. У цьому випадку припиняли свій рух, діставали з возів торби, натягували їх собі на голови, на голови волів, щільно закривали їм рот, ніздрі, вуха, очі тварин. Коли сарана сідала на волів, чумаки скидали її додолу і топтали чобітьми. Утворювалась велика жовта пляма, як роздавлене куряче яйце. Нестерпний сморід йшов від неї. Від цього боліла голова, воли ставали кволими, всіх хилило на сон. Коли сарана, об’ївши все навколо, відлітала, чумаки звільнялись від мішків, оглядали тварин, вичісували їх дерев’яними гребенями, шукали річки, аби там зробити санітарну обробку волів, реманенту від огидної рідини.

8 вед. Віл для чумака – це його життя. За ним він доглядав, умів його лікувати. Перші ліки – то роса, яку збирали в спеціальну посудину на святого Георгія, в п’ятницю. При захворюванні волів їх пасли ранком на росі, промовляючи такі слова молитви:

Їхав Юрій на білім коні,
Білі губи, білі зуби,
Сам білий, білим підперезався,
Білим і остався.
А за собою три собаки веде:
Один білий, другий – жовтий,
третій – сірий.
Білий – злидні,
Жовтий – сльози,
Сірий – червона кров.

При цій молитві хворого вола вмивають водою, в яку напускають кілька крапель роси.

7 вед. Якщо віл хворіє більмом на віці, тоді в око йому кидали кілька пилинок потертого чорного перцю або тютюну. Око заливалося сльозою, і його протирали росою, від таких процедур більмо скоро зникало.
Вчитель: Чумаки лікували не лише тварин, а й себе теж. Майже від усіх хвороб лікувалися горілкою. Від пропасниці пили спирт, настояний на голівках дикого хмелю, їли шкаралупу із свячених яєць. Кожен чумак мав за халявою молитовник. Там були молитви від пропасниці та інших хвороб. Молитовник купували в Києві, і майже всі чумаки були письменними. Які чумацькі ліки знаєте ви? /Розповідають студенти/:
– Коли чумак хворів на шлунок, то пив розсіл з огірків.
– А ще ставили на живіт хворому гарячий казан догори дном.
– Товкли дикий часник із порізаним деревієм, мішали з дьогтем і прикладали до живота.
– Від шорнику /гарячки/ насипали в порожній казан жар, гасили водою вугілля, вибирали його, а тією водою поливали місце гарячки в чумака.
– Коли чумак чимось гострим проколовся, то заливали проколоте місце спиртом, настояним на березових бруньках, і прикладали листки подорожника.

7 вед. Методи лікування від різних недуг чумаки перейняли від тих, із ким спілкувалися. Вони знали про лікувальні властивості внутрішнього жиру свиней, собак, борсуків, ведмедів, гусячого, їжакового, кротового, гадючого, черепашого та ін. Їх використовували для лікування внутрішніх хвороб: запалення легенів, астми, туберкульозу. Наприклад, для лікування гнійних ран використовували жир їжака. Цей жир тушкували в глечику, додавали олії. Одержану масу тримали три дні в темному місці, а потім втирали в тіло.

8 вед. Рани та нариви зцілювали маззю, виготовленою з м’яса річкової черепахи. М’ясо довго варили в борсучому жирові, розтирали в макітрі, накладали на полотнину і прикладали до гнійної рани. Бронхіт і зараз лікуємо чумацькими засобами: редькою з медом, напарюванням ніг.

Підсумок.

Учитель: Oсь ми й ознайомились із традиціями, побутом та звичаями засновників чумацького промислу, яке було пов’язане з розвитком зовнішньої і внутрішньої торгівлі на Україні. Доходи чумаків у торгівлі були значними. Та з 1814 року у соляній торгівлі за царським наказом сталися зміни. Чумаки втратили безкоштовні випаси і водопої. Більшість із них потрапила в кабалу до заможних чумаків-промисловців, торгівля поступово почала переходити до рук купців. Наймитами у чумацьких валках опинилися бідні селяни. Неповною буде наша розповідь про чумаків, якщо не дізнаємось про те, що в усній народній творчості, у художній літературі створено цілий розділ чумацьких пісень, приповідок, анекдотів. Історично правдиво відобразилося в піснях чумацтва класове розшарування, бо серед чумаків були бідні й заможні, наймити і власники, що використовували чужу працю.
За буйною веселістю чумацьких пісень відчувається горе чумака, який іде в корчму ледве живий із журби. Та все ж із пісень постає образ мужньої, витривалої, стійкої, вірної людини, що бачила світи, людське горе, вміє перемагати всякі лиха в дорозі, боротися за щастя.
Послухаймо кілька чумацьких пісень.
Гей, ішли наші чумаки в дорогу…

Додаток. Чумаки та чумацтво в літературі (уривки прози, драматичних творів, поезії).

Лідія ЯРИНКО,
викладач української мови, літератури, народознавства
Красноармійського педагогічного училища Донецької обл.

"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.