Іван ЛЕВЧЕНКО
ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ
Купальська казка

Дійові особи:

Лада – юна богиня кохання.
Доброяр – бог сонця, батько Лади.
Іван – простий хлопець, обранець Лади.
Петро – товариш Івана.
Горена – богиня смерті.
Лиходух – батько злих духів.
Бісенята – діти Лиходуха.
Волхви, хлопці та дівчата – учасники свята Купала.

КАРТИНА ПЕРША.

На галявині густого пралісу після обідньої пори сидять гуртом сивочубі волхви, рятуючись від сонячної спеки. Десь високо в небі гримить грім і час від часу спалахують блискавки. Хмариться – на дощ.

Старший волхв:

Який спекотний день! Але і він скінчиться мусить.
Під вечір трави оживуть. І квіти, й дерева.
О Доброяре – боже сонця! Змилуйся! – молюся.
Цей вечір подарує всім небачені дива.

Братове, недарма так Доброяр лютує в небі.
Ще б пак – непослух доньки Лади як знести?
Дала всім відкоша – нікого, бачте, їй не треба.
Хоч дівка й на порі – ні з чим пішли свати!

Всім гарбуза від Лади – женихам дарунок.
А гарбузи на славу уродили цьогорік.
Ач, як гримить на небі! Бо такого глуму
Бог сонця не чекав від доньки на порі!

Середульший волхв:

Я Лади норов знаю. Непроста богиня, брате!
Кохання шле усім – сама ж його іще не зна!
Але в цю ніч казкову Лада мусить покохати.
Бо квітку папороті стріне у цю ніч вона.

Наймолодший волхв:

Заходить сонце – Доброяру час і відпочити.
А він таки дослухавсь наших щирих молитов:
Із хмарки – дощ зірвась. І враз усе радіє в світі.
Ой, добре як землі, коли із неба дощ пішов!

Старший волхв:

О Доброяре! Мудрий у щедротах, світлий боже!
Твій дощ рясний рятує квітку папороті знов.
Хай Ладі дивна квітка в щасті допоможе!
Казкова ніч гряде! А з нею квіт життя – любов!

Перепочивши, волхви ідуть із галявини. Сіє дощ. І сяє сонце. Десь лісом ходять дівчата, збирають квіти. Від них долинає пісня "Золотеє літо":

Золотеє літо
На Йвана Купала.
Назбирала цвіту –
Милого вітала.

Жито колоситься.
А для нас з тобою –
Нічка-чарівниця,
Ніченька любові.

Там, де зріє жито,
Милого кохала.
Золотеє літо
На Йвана Купала.

А тим часом на галявині під крислатим деревом примостилася Горена-Смерть.
За нею – в дранті коростяві бісенята зі своїм батьком Лиходухом.

Горена:

Любов… Хе-хе! Таке морозять.
А ще хизуються – волхви!
Сивіє сніг уже в волоссі,
А дур не йде із голови.

Любов!.. Побачите, дідуні.
Я покажу вам ту любов:
Ось так вам – дулі, дулі, дулі!
Морочать голови, їй-бо!

Лиходух:

Чого це ти, Горено, злишся?
На дощ ламає поперек?
Так ти до мене притулися –
І біс тебе не забере.

Горена:

Таке вже ляпнеш, Лиходуше:
Щоб Смерть узяв якийсь там біс?!
Але в цю ніч мені ти, друже,
В нагоді станеш, далебі!

Діти Лиходуха (хором):

І ми готові прислужити
Вам, тітко Смерте, в добрий час.
Кажіть хутчіш, що нам робити?
Сверблять знічев’я руки в нас!

Горена:

А, кляті душечки гидотні!
Передушила б вас умить!
Та не трясіться так! Сьогодні
Вам трясця буде із людьми!

Тут про кохання хтось торочив!
Ну, що ти вдієш – дід старий!
Ой, попоплаче хтось досхочу
Сьогодні пізньої пори!

Ходіть зі мною – хутко треба
Завдати шкоди всім і скрізь.
Про непереливки на небі
Щось торохтіли тут старі.

У Доброяра дівка з перцем –
Така й за вухом не веде.
Уже не раз хапавсь за серце –
А заміж клята не іде.

Ото – мої, щоб знали, чари.
І не діждеться Доброяр
Для донечки своєї пари,
Допоки є на світі я!

Хутчіш ходімо, Лиходуше,
На берег річки – до забав.
Нам треба Ладин дух подужать!
А ще – накоїть кепських справ!

Лиходух:

Овва! Нарешті, любе діло!
А то заниділа душа,
І вже іржа поїла тіло.
Тьху ти, короста – не іржа!

У нашім тихому болоті
Я бісенятам втратив лік.
Нарешті, буде їм робота.
Та й справжня їжа – на столі!

А то гризуть одне коріння
Вітрами звалених дерев.
Нове ні к бісу покоління –
Втрачає хист – аж зло бере!

Горена:

Кваліфікацію підправим!
Де наші роки молоді!..
А попрацюємо на славу –
Ну, плем’я бісове, ходім!

 Горена з чорними духами йде геть. Вони весело витанцьовують і співають дорогою, несучи продірявлене полотнище з написом "Хай живе розгардіяш!".

Бісенята:

Тітко Смерте, нам би жерти,
Всіх підряд і все підряд!
А без цього, тітко Смерте,
Дуба вріжем акурат!

Кажуть: ми бісівські душі,
Та немає душ у нас!
Кого хочеш – передушим!
Був би тільки твій наказ!

Тітко Смерте, скоро смеркне,
І тоді вже вечір наш!
Всіх замучимо до смерті!
Хай живе розгардіяш!

Буде й небу місця мало,
Як забуха барабан!
На Івана, на Купала
Завдамо усім забав!

Нам раз плюнуть і розтерти
Всіх і вся, хто проти нас.
Ти будь певна, тітко Смерте,
За чортячий свій спецназ!

Горена:

  Хай вам грець – такі горласті.
  Ідучи на рать – мовчіть!
  Але я у наше щастя –
  Вірю! З вами уночі

  Ми підкрадемося тихо
  І в кільце всіх – зусібіч!
  Ох, і завдамо всім лиха!
  Ну, ходімо – скоро ніч!

На галявині з’являється богиня кохання Лада. Милується лісом. На небі спалахує яскрава веселка. Весь ліс бринить радісним пташиним співом.

Лада:

Яка веселка в чистім небі.
Як легко дихати мені.
Он пролітає білий лебідь.
Із ним лебідка в вишині.

Кохає лебідь – вірно любить.
Любов лебідки – над усе.
Але чому так журно люди
Співають про любов пісень?

Я шлю кохання їм із неба –
Вони страждають. Диваки!
Якби я знала, що їм треба,
Допомогла би залюбки.

Яка ж то розкіш – полюбити.
І дарувать любов – краса!
В душі твоїй, як сонце світле,
Бажання щастя не згаса.

Якби в мені, зізнаюсь щиро,
Цього чуття вогонь зродивсь,
Щоб хтось мене любив так вірно,
Як лебідь любить, щоб любив,

Я б тільки весело сміялась
І сонце славила ясне.
Бо я б кохала, я б кохала
Того, хто покохав мене.

Сьогодні день найдовший в році
І найкоротша ніч. В ріці
Вінки ловити будуть хлопці,
Нести до милої в руці.

І віддавать за поцілунок
Коханням сплетений вінок.
О, серця ніжного дарунок!
Вуста, немов хмільне вино!

Діждатись радості такої
І випить всю її – до дна.
Ця ніч – весільна, де з водою
Вогонь всесильний поєднавсь.

Вода – життя всьому живому.
Вогонь – то сонце у житті.
Хай буде щастя в кожнім домі!
Летіть, лебедики, летіть!

Махає лебедям і біжить за ними вслід, щезаючи за деревами. На галявину виходять два місцеві хлопці – Іван і Петро.

Іван:

Ти знаєш, Петре. Сон я бачив.
На цій галявині, отут
Криниця викопана наче.
І п’є голубка воду ту.

А я підходжу до голубки.
Хотів було її зловить –
Вона сама мені у руки
З криниці радісна летить.

Я гладжу пір’я ніжне, крила.
І раптом з неї постає
Красуня дивна – личко біле.
І руку ніжну подає.

Я тільки взяв її за руку,
І сон пропав. От дивина.
Якби ти бачив ту голубку –
З усіх красунь така одна!

Петро:

Іване-Йване! Сни… Голубка...
Ти дівку маєш віднайти.
До біса ніжні – сильні руки
Відчути в дівки мусиш ти!

А краще, щоб було за нею
Побільше грошиків тобі.
От за такою би ріднею
Куди завгодно я побіг!

А ти – голубка, сон… Іване,
Для чого ми прийшли сюди?
За мить якусь дівчата стануть
Вінки скидати до води.

Отам нам треба пильнувати
І кращих вибрати з дівчат.
Криницю можеш сам копати.
А я піду вже. Пізній час!

Іван:

Як знаєш, Петре! Йди до річки.
У чудодійну ніч таку
Я мушу викопать криничку
На цій галявині в ліску.

Хай буде тут вода джерельна.
Хай подорожній воду п’є.
Немає судженої в мене.
Зате у мене мрія є.

Я іншу, Петре, не бажаю.
Або вона, або – ніхто.

Петро:

Іване, краще те, що маєш.
А мрія – казка для діток…

Копай, копай свою криницю,
Та тільки щастя не проґав!
То в снах – голубки, диво-птиці…
А втім – хай Бог допомага!

Петро йде в гущавину лісу. А Іван старанно копає криницю, час від часу радісно збиваючи піт зі свого обличчя. А довкіл чути веселе щебетання птаства. Промені сонця пробиваються крізь дерева. Звучить одвічна симфонія лісу.
Лада повертається на галявину і вдивляється в Іванову роботу.

Іван:

Так легко тут мені копати.
Так близько в копанці вода.
А в що б мені її набрати?
Немає кухля – не біда:

Візьму у пригоршню водиці.
Яка ж ти добра, як на смак.
Тепер я знаю, що з криниці
Води смачніш ніде нема!

А хто там ходить? Чую кроки.
А нумо, дівчино, сюди!
Криничка, подивись – нівроку!
Скуштуй-но свіжої води.

Відерце в тебе є? Чудово!
То ж призволяйся! Що – смачна?       

     Лада:

Ще й ще б пила!

     Іван:

Та на здоров’я!
Чому у лісі ти одна?

Лада з насолодою допиває воду зі свого срібного відерця. Поодаль від Іванової криниці стоять її вірні слуги – добрі духи.

Лада:

Я не одна. Он бачиш – рухи
За мною всюди – тут і там.
Мої то слуги – добрі духи.
А ти чому копаєш сам?

      Іван:

Бо інші… Інші – вже на святі.
Ходімо разом теж туди.
Там будуть кидати дівчата
Вінки із квітів до води.

І ти свій кинеш в річку миттю.
Його сплести не важко, ні.
А я його піду ловити.
Бо ти сподобалась мені.

Ти та, що в сні була у мене.
Голубка ніжна, чарівна.
Ще вчора мрія незбагненна.
Сьогодні – дівчина ясна.

Я знав, я вірив: ти існуєш.
Мій сон – не марева клубок.
І ти сьогодні поцілуєш
Мене за пійманий вінок.

Лада:

  Який меткий ти, хлопче, дуже!
  Лише знайомі мить якусь,
  А ти вже про цілунки, друже,
  Про сон, кохану у вінку…

О хлопче! Як би я хотіла,
Щоб серце – лишенько моє –
Так само легко полюбило,
Як любить серденько твоє.

Вінок не завжди порятунок –
Він руки може обпекти.
А без любові поцілунок –
Чи порадієш йому ти?!

         Іван:

Я не збагну перестороги.
І хто ти є – не осягну.
Та присягаюсь перед Богом –
Тебе кохатиму одну.

Прийди з вінком і кинь у річку.
І – не злякає бистрина.
Тебе кохатиму я вічно,
Бо ти для мене лиш одна.

        Лада:

  Які слова! Як крають серце –
  Аж млосно радісній душі.
  Черпни іще води відерцем –
  І зовсім спокою лиши!

Чекай мене. Прийду. Не бійся!
Але та зустріч не з простих…
Якщо ти чув хоч щось про бісів,
То уночі зустрінеш їх.

Шануйся, бо ті чорні душі
У ніч купальську сіють жах.
Вони спроможні всіх подужать,
Хто буде в ніч цю без бажань.

Зате для них страшніше смерті
Як папороть заквітне в ніч.
Дрібне все, нице миттю меркне
У тому цвіті, як в огні.

Та час мені – додому треба.
Бо чую: татко Доброяр
Метнув знов блискавки на небі.
У чім на цей раз винна я?..

Лада йде до добрих духів. І з ними щезає за деревами. Здивований Іван задумливо стоїть біля криниці і дивиться Ладі услід.

         Іван:

Я не второпаю нічого:
Яка вина? Чия вина?
Вона назвала татком бога –
А хто ж тоді сама вона?

Але скажу – мій сон у руку.
Така була вона вві сні,
Коли постала із голубки
І посміхнулася мені.

Вона – чарівна, ніжна й мила.
Моя молитва лиш одна,
Щоб щирим серцем полюбила
Мене ця дівчина ясна.

Богам молюся на Купала,
Молю казкову дивну ніч,
Щоб долі наші поєднались
На щастя – любій і мені!

Поллю я папороть з криниці.
Хай квітом дивним зацвіте.
О, як співають в лісі птиці
В купальське свято золоте!

Іван носить пригоршнею воду і поливає папороть, що росте неподалік від криниці. Ліс переповнений пташиним співом. Іван зачаровано слухає казкову музику купальського свята.  І до нього долинає пісня "Плела віночок у гаю":

Плела віночок у гаю.
Вплітала доленьку свою.
І кожна квіточка цвіла,
Щоб я щасливою була.

Ой, цвіту-цвіту у вінку.
Дай боже щастя на віку:
Щоб був мій милий, як той цвіт,
А то немилим стане світ?

Пливе віночок по ріці.
А де ж ви, хлопці-молодці?
Ріка несе вінок у даль.
Кохання – радість і печаль.

КАРТИНА ДРУГА.

  Веселий гурт дівчат біля річки. Волхви спостерігають за ними, стоячи поодаль від купальниць.

         Старший волхв:

Так близько захід сонця! Близько дивна ніч казкова.
Я заклинаю добрих духів, ліс, і води, і богів ясних:
Хай буде в ніч цю все відкрите тільки для любові!
Хай смолоскипи і свічки не гасять добрі духи цілу ніч!

Середульший волхв:

О, там, де темно, там при ділі лиха духи чорні.
Вони готові вкрасти свято і кохання в душах у людей.

     Наймолодший волхв:

Ми мусим пильнувати світло. Свято неповторне,
Купальське свято в найкоротшу ніч гряде.

      Середульший волхв:

І людям треба пильнувать купальницю казкову –
Купальницю-бажання пильнувати, як життя.

     Наймолодший волхв:

Дарунок Лади – зі стрічок з вінка її – то слово
Про найсердечніші та найдорожчі почуття.

      Старший волхв:

Послухайте, природа й люди в таємничому чеканні.
Погляньте, як Купалі раді скрізь. Та духи зла не сплять.
Прошу вас повторяти до богів і добрих духів заклинання:
Хай буде ніч ця для забав, для щастя і сердечного тепла!

  Волхви повторюють заклинання: "Хай буде ніч ця для забав, для щастя і сердечного тепла!".
Тим часом надворі вже смеркає. Лада іде на берег до дівчат із гільцем-купайлицею. Це – дерево бажання. Його належить кожній дівчині прикрасити стрічками з вінка Лади, загадавши щось найзаповітніше і найсердечніше з бажань.

        Лада:

І знову батечко нагримав.
Яких образ наговорив.
Мовляв, кохатись зі своїми
Богам належить між богів.

Який у нього зір – нівроку:
Із неба бачить – хто ким є.
Але не все, що бачить око,
Те серця, тату, дістає.

Простий то парубок – я знаю,
А золота душа його
У мене серце відбирає,
Що вже палає, як вогонь.

Ти кажеш – то бридня. Не вірю!
Ця ніч і мусить довести,
Чи той, хто любить, любить вірно,
Чи все – бридня, як кажеш ти?

О, як співають на Купала!
У вишиванках і стрічках
Дівчата квітів назривали,
Щоб власноруч сплести вінка.

Шлю кожній дівчині кохання.
Хай кожна долю зустріча.
Гільце ось – дерево бажання.
З мого вінка його квітчай!

А нумо всі-усі до мене:
Квітчать купайлицю мою.
Тут кожна стрічка потаємна:
Зірви і – долю знай свою!

    Дівчата (навперебій):

"Мені!", "Й мені!", "Й мені дай стрічку!"
"Дай, Ладо, лада і мені!"

          Лада:

А ось іще вода з кринички!
Любові спрага там – на дні!

    Дівчата (милуючись):

"Яка ж купайлиця квітчаста!"
"І що не стрічка – дивина!"
"Коханням, вірністю і щастям
Аж переповнилась вона!"

         Лада:

То ваші мрії-сподівання.
У ніч таку – чарівну ніч –
Вам тільки щастя і кохання
Бажати хочеться мені!

        Дівчата:

"Яка ти щедра, Ладо мила!"
"Хутчій купайлицю – в ріку!"
"Яка в кохання дивна сила!"
"Як щемко серцю в ніч таку!"

Цієї радісної миті з’являється Горена-Смерть зі злими духами, які оточують спантеличених дівчат.

          Горена:

  Ага, до річки закортіло!?
  Давно не бачили води?

         Лиходух:

  Щоб ми усіх не потопили –
  Мерщій купайлицю сюди!

Лиходух із бісенятами намагається відняти гільце-купайлицю у дівчат. Йде затята боротьба за дерево бажання. Але сили нерівні – воно залишається у бісівського нашестя.

           Дівчина:

"Віддай купайлицю! Як смієш?"

           Лиходух:

"Кажу по-доброму – йди геть!"

           Бісенята:

"Ми – чорні духи. Заподієм
Усім відразу глупу смерть!"

          Дівчата:

"Віддайте! Наші там бажання!"

        Бісенята:

"Що-що – бажання? От біда!.."

        Дівчата:

"Там стрічка кожна про кохання!"

        Бісенята:

  "А ще що скажете віддать?"

         Лиходух:

  "Замовкніть миттю, пащекухи!
  Нічого вам не віддамо!"

           Бісенята:

"Ми – чорні духи. Чорні духи!
  І тим на світі живемо!"

Бісенята верещать на повне горло, свистять і б’ють у барабани, співаючи свою пісню "А ми – гидота із болота":

          Бісенята:

  А ми гидота із болота.
  І справ заплічних мастаки.
  Кому покиснути охота
  На дні купальської ріки?
  Усіх затягнемо в болото
  Ми – справ заплічних мастаки!

  А ми гидота як гидота!
  До наших рук все пристає!
  І не важливо – звідки й хто ти,
  В болоті всім прописка є.
  Каюк – і в нашому болоті
  Усе гидотою стає.

  Нема відпустки у гидоти,
  Бо ми при ділі повсякчас.
  Брудна, ви скажете, робота?
  Так це ж робота – вищий клас!
  А хто не звідав ще болота –
  Сердечно просимо до нас!

          Горена:

Гільце… Стрічки… Вінки…Кохання…
Які ж наївні та дурні!
Для Лади нічка ця – остання.
Не вірте Ладиній брехні.

І про кохання бреше стрічка.
Геть! Не читайте більш її!
Яке кохання! Є лиш звичка.
І все, дівчаточка мої.

Одні і ті ж слова потерті!
Насправді – вигадка сама.
Це я кажу – богиня Смерті
І владарка над усіма.

Мене нічим вам не здолати.
І це є правда. Над усе.
Не вірте вигадкам, дівчата.
Любов від смерті не спасе!

Бо прийде смерть – і від любові
Не стане й сліду. Прах один.
А ви вінки плести готові
І бігти з ними до води.

Така дурниця! Лиходуше,
Гільце тримай в руці своїй!
Розчарувати й Ладу мушу:
Не підсобить і татко твій!

У нас – купайлиця-бажання!
Зостались люди без бажань!
А без бажань нема кохання.
А без бажань є смерть і жах!

Поглянь, як чорні духи вкрили
Весь ліс. І річку. І людей.
Ви Доброяра прогнівили –
Тому до вас він і не йде!

В моїх руках вся сила ваша.
Он як від страху тремтите!
Таки купайлиця щось важить…
І Доброяр зважа на те.

Метає блискавки з господи.
Принишкли? Ну, чого ж ви – звіть!
От бачиш, Ладо, вівці й годі!
Нема про що і говорить.

Й татусь не стане говорити
З людьми, в яких бажань нема.
А хто гукне його – убитим
Той буде нами усіма.

          Лада:

Бездушна ти, лиха Горено!
Брехня – у тебе на кону!
Ця ніч остання не для мене,
Бо я кохання поверну!

Воно у папороті дивній.
У ніч цю папороть цвіте.
Від того цвіту ти загинеш.

       Горена:

Усе, що кажеш ти, – пусте!

Бо знаєш добре, мила Ладо,
Хто принесе той цвіт тобі,
Життям своїм за квітку звабну
Сплатити мусить, далебі.

Мені та квітка осоружна.
Тобі та квітка наймиліш,
Бо з нею зможеш ти подужать
Всі чорні духи на землі.

То – правда: я помру від цвіту.
Але між смертних не знайти
Того, хто сам вкоротить віку,
Аби твоє життя спасти!

А ти без цвіту того згинеш.
До ранку вже – коротка мить.
І не зродилась ще людина,
Котра життям не дорожить!

До гурту вбігає Іван, щось турботливо тримаючи за пазухою.

          Іван:

Неправда! Я приніс, Горено,
Ту дивну квітку, що зросла
Біля криниці. І для мене
У ніч кохання розцвіла.

І та, кого я стрів там, Лада мила!
Всьому розгадку я знайшов:
Та, що мені так любо снилась,
Дарує нам усім любов.

А квітка папороті Ладі
Дасть сил, щоб жити і кохать.
Тому для мене справжня радість:
Задля любові все віддать!

Я біля серця квітку дивну
Тримаю радо!

        Горена:

                            Зачекай!
Тебе і справді не зупиниш!
Але і ти всю правду знай:

Ми маєм згинути з тобою,
А всі зостануться живі!
Не бачу подвигу любові,
Бо буде все, як є, повір.

Ніхто просити Доброяра
З них не відважиться, на жаль!
Що дасть їм смерть? Оцій отарі,
Що без купайлиці бажань?

           Іван:

Чарівна ніч! Достоту дивна,
Горено-Смерте, навіть ти,
За мить до того, як загинуть,
Змогла мені допомогти.

Звичайно ж, я у Доброяра
Прощення мушу попрохать,
Бо то найбільша в світі кара –
Серця позбавити кохать.

Я залюбки віддам і душу,
Аби кохання скрізь цвіло.
Бо там, де серцю все байдуже,
Чортополохом квітне зло.

           Петро:

Іване, прошу, кинь свій намір.
Кому потрібна смерть твоя?
Щоб не сваритися з богами,
Скажу тобі відверто я:

Неправий ти! Живи на світі!
Гільце, кохання… Та й без них
Жили і далі будем жити.
Облиш свої примарні сни.

Так все заведено: Горені
І бісам коїти своє.
А нам терпіти, як на мене,
Коли пропасниця їх б’є.

Утихомиряться і підем
Усі додому в добрий час.
Іване, нащо тобі біди?
Хай буде все, як є між нас.

Чи сильні ми, чи ми безсилі,
Аби все мирно й до ладу.
А що богині посварились –
Переживем і ту біду.

Вони помиряться до ранку.
І щоб нікого не гнівить,
Ти віднеси ту квітку, Йване,
Туди, де взяв. І будеш жить!

А ще подумай: чи ж ти рівня
Богині Ладі. Зваж усе.
Бо спалахне тут квітка дивна
Й тебе нічого не спасе!

         Іван:

Як, Петре, все у тебе просто:
Аби лиш лад. Що ж це за лад:
Узяті бісами в корості
В полон дівчата акурат?

Це – лад, коли твоє бажання
Шматує, топче чорний дух?
Це – лад, коли твоє кохання
Вмирає в тебе на виду?

Ця ніч для щастя і любові.
Нехай зотліють зла сліди!
О небо зоряне, казкове!
Ти бога сонця віднайди!

Хай гляне з неба – слово мушу
Тобі сказати, Доброяр!
Допоки маю в тілі душу,
Душа волатиме моя:

Великий боже Доброяре,
Прохать за себе б не посмів:
Богині Ладі я не пара,
Але я Ладу полюбив.

Це – правда: я не зріс до бога.
Простий я хлопець. Так, простий.
Для себе не прошу нічого.
Ти тільки цих людей прости.

Вони купайлицю згубили.
Прости їм, боже, не гнівись!
Бо без бажань вони безсилі.
З бажанням сильні, як колись.

Лиши злих духів сили й злоби,
Щоб ми гільце вернуть змогли,
А з ним бажання наші, щоби
Цвіло кохання на землі.

Дай слово бога, Доброяре!
Тебе в останню мить молю!
Богині Ладі я не пара,
Та над життя її люблю!

Я квітку папороті радо
Приніс на свято, щоб змогла
Ти покохати, люба Ладо,
І у коханні щоб цвіла

Так, як ця папороть розквітла!
Милуйтесь, люди, і любіть.
Кохання – це дорога світла.
Дорога сонця у блакить!

Мій час настав – умри, Горено!

        Горена:

Ти теж, зухвальцю, умирай!

Іван миттєво витягує квітку папороті з-за пазухи. Вона сяє яскравим золотим вогнем. Ніби сонце. І тієї ж миті Іван і Горена врізнобіч падають мертві на свіжу траву, скошену хлопцями до свята Купала.
Лада підхоплює квітку папороті з рук коханого Івана. Кинувши купайлицю до ніг Лади, Лиходух разом із бісенятами втікає з берега річки і щезає, як мара, в гущавині лісу.

         Лада:

Шалена ніч! О, згляньсь на мене!
Мене кохання не лишай!

Яка ти, квітко, тепла й ніжна:
Мого коханого тепло!
Мов хтось на частки серце ріже –
Раніш такого не було!

Я покохала, тату милий!
Для того й серце, щоб любить!
Іване, як я завинила
Перед тобою у цю мить.

Ти зміг вернуть гільце бажання.
І чорні духи щезли вмить.
А поцілунок – знак кохання –
Так і не зміг тебе зігріть.

Дай, поцілую, Йване любий,
Так, як належить, у вуста.
Яка любов – солодка згуба.
Іване, я прошу, устань!

Моя любове! Серце терпне.
О, в тілі знов твоїм тепло.
Моя любов сильніша смерті.
Тому вона й здолала зло!

Іване, любий мій Іване,
Яка чарівна, щедра ніч!
Нехай любов повік не в’яне,
Сил додає тобі й мені!

 І хай не в’яне наша квітка,
  А стане зіркою для нас.
  Кохання – найсвітліша зірка,
  Що долі сяє повсякчас.

 Лада підкидає квітку папороті над собою. Вона миттєво перетворюється в яскраву зірку, долітає до неба – і всі зорі в веселому хороводі вітають свою нову посестру. Іван дивиться на небо, усміхається новій зорі і ще до кінця не може збагнути свого щастя.

          Іван:

Ти покохала мене, Ладо!
А як же батько Доброяр?

        Лада:

Хіба не бачиш – зорепади
Із неба. Ще й питаєш – як?!

Але стривай – він вийшов з хати:
Стоїть і дивиться на нас.

      Доброяр (з неба):

Я, діти, мушу вам сказати
Напутнє слово в добрий час.

Найперше діло – для порядку:
За те, що Йван – міцний горіх –
То богом жнив його й достатку
Призначив я о цій порі.

Тепер ти рівня Ладі, Йване.
Нічим вона не попрікне…
А головне, що в вас кохання.
Та ще й навзаєм – головне.

Живіть у щасті, любі діти.
Живіть у мирі з усіма.
І знайте: папороть без цвіту,
Коли в серцях тепла нема.

Несіть до капища Горену.
В поганськім храмі схороніть.
Богиня Смерті навіжена
Хай вічним сном в тім храмі спить.

Хлопці виносять мертву Горену з берега річки і кладуть до капища.

     Доброяр (по паузі):

Візьміть купайлицю і йдіте
З вінками радо до ріки.
Кохання ніч – для щастя, діти!
Купальська ніч. І доль вінки.

Пустіть вінки на бистру воду.
Вплетіть свічки в них – світла путь.
В цю ніч весілля у Природи.
Його Купала люди звуть.

В танок веселий, добрі духи!
Анумо, хлопці, по вінки!
Нехай кохані щебетухи
Цілунком пестять вас палким!

Щоб сил кохання додавало
І щастя вам – із року в рік!

          Іван:

О зорепади на Купала!
Моє бажання – на порі.

Ходімо, Ладо. Й ви, дівчата,
Ходімо, хлопці, дружно всі.
Криницю хочу показати,
Що прислужилася красі.

Від неї папороть розквітла.
Криницю маєм освятить.
Вода – життя всьому на світі,
Бо все живе вона живить.

Співаймо пісню про Купала!
Святкуймо весело всю ніч.
Уся природа заспівала –
Як любо, радісно мені!

До неба ватра засріблилась.
Анумо, хлопці, до забав.
Купала – наша міць і сила.
Кохати, любі, час настав!

 Горить феєрверком ватра. Злітають спалахи до неба. Дівчата й хлопці стають у коло і, співаючи пісню "Ой, криниченька у лісі", обходять криницю:

Ой, криниченька у лісі.
Прийди, милий, подивися!
Що глибока – не біда:
Прохолодна в ній вода.

У криниці воду брала –
Хлопця-ладу чарувала.
Чарувала – любила.
Хлопця з розуму звела.

Прийди, милий, до криниці,
Пий джерельної водиці,
Щоб, як чисте джерело,
І кохання в нас було.

Щоб на іншу не дивиться –
Зі своєї пий криниці.
Що глибока – не біда:
Завжди добра в ній вода.

Грають музики. Кружляють, взявшись за руки, веселі пари. На гойдалці – закохані. Хлопці бавляться на галявині, стрибаючи через багаття. Дівчата співають пісню "Ой, на Йвана, на Купала":

Ой, на Йвана, на Купала
З неба зіронька упала.
Ой, на Йвана, на Купала
Я бажання загадала:

Стрінься, хлопче чорновусий,
Я до тебе пригорнуся!
Ой, мій милий, синьоокий,
Загубила я свій спокій!

На Купала загубила.
Стрінься, любий. Стрінься, милий!
Квітом папороті стану
На Купала, на Івана.

Мій коханий, любий, милий,
Швидко нічка пролетіла.
Ой, на Йвана, на Купала
Серце зіронькою стало!

Ніч пахне купальською травою. Пари, а серед них і Лада з Іваном, ідуть у глибину галявини. Через гілля дерев пробиваються перші промені нового дня. Купальська ніч переростає в ранок. Казка залишається в душах закоханих, а в серцях їхніх щасливих – ніжність і кохання. Купальська ніч…
Волхви благословляють її і радіють щастю людей.

           Старший волхв:

Горіть, свічки, пливіть, вінки, пливіть удаль рікою долі.
Палайте, ватри – до небес аж! Догорає ніч – купальська ніч.
Йде день новий до нас. Хай буде без утрат він і без болю!
Хай казка в душах залишається. В серцях – не відзвучать пісні!

       Середульший волхв:

Хай буде мудрим батько, сильним ладо, ніжною в коханні лада буде.
Нехай вогонь бажань ніколи щирих душ не полишає – то життя вогонь!
Хай урожай на полі визріє рясний і від труда відчують радість люди.
Одвічна річко долі, не мілій! І щастя хвилі прибивай до берега свого!

       Наймолодший волхв:

Господу кожну хай осяє щедро сонця промінь чистий.
Хай у теплі зростають добрі і розумні діти – цвіт землі зроста.
Купальська ніч – природи спів, незгасний, урочистий,
Додай нам сили, мудрості й добра на многії-премногії літа!

Фінал дійства – здравиця всім "Многая літа!" і яскравий феєрверк.