Іван Немченко
Казка про Степана Бандеру та Красуню Волю Українську

Жив та пробував у прикарпатському краї леґінь на ім’я Степан. І такий уже він був красний та відважний, не по літах поважний, що дівчата аж з острахом на нього позирали. Ходять, бувало, та зітхають, а сльози самі з очей котяться. Який же він гордовитий, кажуть. Бо на них, мовляв, і не погляне. Журяться собі дівчата, а серденько, наче сніг, тане — од вроди юначої, од вдачі козачої.
А Степан і не думав гордитися-хизуватися. Якщо й не помічав тих поглядів дівочих, то не через пиху-погорду. Жив бо він мрією, яку передавано з роду в рід, від покоління до покоління. Марив тією надією — сподіванкою його батько, марив дід, і прадід, і прапрадід. Усі пращури до найвіддаленішого коліна. І все про них казали: оці Бандери просто химерні, все шукають собі в наречену якусь таку Красуню Волю Українську. Летять роки й десятиліття, а вони все кониками вороними скачуть — шукають щастя-удачу. І горять їхні серця полум’ям щирим, палають жагою подвижництва й офіри. Та от тільки удача їх обминає: якщо й зустрінуть оту красу несказанну, то тільки на мить. Махне крильми Красуня Воля Українська — та й жарптицею відлетить. Залишиться на згадку перо жарптиче та й знову до пошуків і подвижництва кличе.
Така й Степанові судилась доля. Якось він зустрів посеред поля дівча неземної краси: дві пишні пшеничні коси спадають у неї злотисто, а очі — мов небо пречисте. А усміхи — зорі іскристі.
Питає Степан:
— Чому ти, дівчино, сумна-невесела?
А та йому й одказує:
— Подивися, козаче, на міста наші й села. Стільки там горя, лиха й біди. Мабуть, сумувати я буду завжди...
— А хто ж ти така? — питає леґінь.
— Я Красуня Воля Українська, — одмовила-прорекла і серце козаче, наче жариною, обпекла.
— Будь зі мною у парі! — гаряче гукнув Бандера. — Для тебе я здолаю всілякі напасті, принесу рідному краєві добробут і щастя. Пригорнися до мене, моя ти доле. Я прожену твої смутки та болі...
— До серця ти мені, козаче! Та не стану твоєю одначе... Доки ходять по нашій землі-матусі хижі звірі-двійнята, до тебе, юначе, я не пригорнуся і під вінець нам не стати.
— А де ж їх знайти, отих хижаків? Що вони за одні?
— У старезної Баби Яги на службі ті звірі страшні. Боїться їх навіть сам Чахлик — нікчемний Кощій. Хто стрінеться з ними, то всяк утікає мерщій. Такі вже кровожерні ті звірі шаблезубі, що кожному несуть смерть-згубу. Отож є у Яги, мені ти повір, Коричневий Звір і Червоний Звір. Вони їй І не слуги і не діти рідні та любі, а якісь зайди жорстокі та грубі. Обоє хитрі-хитрющі, на кров людську ненаситющі. Один — кров людську випиває, а інший — тіло людське шматує-поглинає. В одного на лобі свастика-хрест, а в іншого зірка палає. Та від кожного з них людям нашим життя немає. А сама Баба Яга, коли спати ляга, то з острахом дума, чи до ранку хтось із тих звірів її не схрума. А тому бабця одним оком спить, а другим кліпа. І до світанку її щось ніби мучить і тіпа. Кажуть, кликав Бабу Ягу сам Кощій економкою до себе в палати. Мовляв, усе-таки краще, ніж для тих ненажер сніданком стати...
— Я піду на битву з хижаками отими! А зі мною пліч-о-пліч стануть мої побратими. Станемо проти зайд, як могутня лава. Здобудемо рідній землі величчя і славу.
— Зичу тобі і козакам — побратимам звитяжних боїв, щоби мрію свою заповітну ти здійснити зумів.
Злетіла Красуня Воля Українська у небо жар-птицею, лишивши Степанові злотисте-іскристе перо. Узяв його з собою як талісман Бандера, стиснув у руці дідівсько-батьківську шаблюку, з якою ніколи не розлучався, та й пішов скликати козаків-побратимів на битву з неситими ворогами.
От як назбиралася вояків ватага, то й пішли вони на бій кривавий. Виманили козаки Коричневого Звіра і Червоного Звіра з їхнього лігва, що було в самій гущі дрімучого лісу, у Баби Яги володіннях. І почалася битва. Довго билися вони, і кров текла струмками та ріками. Багато козаків загинуло, а звірі лишалися нездоланними. Відступили вояки, щоб заживити рани, та з новими силами піти знову на зайд-ворогів.
Присів спочити над струмком Степан, промив рани глибокі від звірячих пазурів та й задумався. Коли бачить: старенький дідусь недалечко нахилився над прохолодною водою, а розігнутися вже й не може. Допоміг Бандера дідові, одвів його від струмка та й посадив під кущем калини на травицю зелену.
— Відпочиньте, дідусю! Наберетесь сили, то й підете далі. Певно, далека у вас дорога?
— Та дорога моя вже недалечка. Прожив я довге-предовге життя, то й прийшов сюди помирати. Ось під цією калиною над чистим струмочком і хотів би знайти собі вічний притулок. Смерть у мене вже за плечима, хотів наостанок напитися водиці, та, як бачиш, уже не зігнуся й не розігнуся... Жити мені лишилось якусь хвилину, тож пообіцяй, що поховаєш мене, сину... А я тим тобі віддячу, що відкрию долю козачу. Зможеш ти подолати Коричневого Звіра і Червоного Звіра, але для цього маєш принести своє життя в офіру. Хоч є в тебе неабияка сила, та не зможе вона звести звірів до могили. Тільки кров’ю твоєю гарячою та тілом залізним козачим захлинуться-подавляться ті хижаки та згинуть на вічні віки. Тоді Красуня Воля Українська засяє на всі світи, а в її серці і в піснях величних житимеш ти. Тож у тебе є ще вибір. Можеш відмовитись і жити для себе одного. А можеш померти задля загалу всього — заради землі материнської, задля Красуні Волі Української...
Випив дідусь водиці, піднесеної Степаном, попрощався з білим світом та й помер. Поховав його Бандера під калиною, поклав на могилці перо жарптиче, а сам пішов у глушину лісову, у нетрі дикі, де мешкала Баба Яга одвіку. Вирішив: краще самому згинуть, ніж бачити в муках рідну землю – Україну.
А Баба Яга тим часом звірів-двійнят попереджає: усіх-усіх людей терзайте-поїдайте, але Степана Бандеру не займайте, не чіпайте. Бо такий у ньому дух козачий-клятий, що розірве-рознесе вас на дрібненьке шмаття. А звірі з Баби Яги одно регочуть та вірити її словам не хочуть.
От сіла бабця до своєї ступи, мітлою махнула та й до Чахлика-Кощія на гостину майнула. А звірі-двійнята посиділи-посиділи удома та й пішли на лови. Аж бачать: козак якийсь до них прямує, нічого не бачить і не чує.
— Та це ж один з отих забіяк, що з ними побились ми всмак! От ми ним і поласуєм! — каже один із звірів.
А другий застерігає:
— А може, це той Степан, що Баба Яга казала? Коли б якої біди ми од нього собі не дістали...
— Оце мені іще страхополох! Ти пам’ятаєш, щоб хоч одне казання баби та збулось?!
Отож накинулись Коричневий Звір і Червоний Звір на Степана Бандеру.
А він лише для годиться шаблюкою махає, а сам хижаків до себе підпускає. От упився в його серце Коричневий Звір та й випив усю кров до краплинки. А Червоний Звір теж не чекає ні хвилинки — роззявив свою пащеку бридку-зубату та й ковтнув одразу всього козака. Так то вони потішили свою жадобу. Тільки чом це в одного звіра очі лізуть на лоба, а далі — і в другого. Щось їх стало зсередини роздувати. Почали обидва злякано повітря хапати. Ростуть та круглішають. Стали з них дві здоровенні волохаті кулі та й луснули-розірвались на дрібнесеньке шмаття. Ото вам, кляті, за сльози вдовині, за плачі дитячі, за біди України, за козацькі невдачі.
А Красуня Воля Українська сплела собі віночок з блакитних та жовтих квіточок та й пішла по рідному краю. І задзвеніло понад зеленими лугами та тінистими дібровами:

Будем того пам’ятати,
Що здолав звіриська,
Буде вічно процвітати
Воля Українська!

І зажебоніли хвилечки струмочків і річок:

Хай летять лункі хорали
Здалека і зблизька.
Без Бандери не постала б
Воля Українська.

І защебетали жайворонки аж попід білими хмаринами у залитому золотим промінням блакитному піднебессі:

Рідний край всіх пам’ятає,
Хто долав звіриська.
Хай довічно процвітає
Воля Українська.

І полетіли міріади пташок і понесли в своїх клювах квітки — сині та жовті — по всьому-всенькому краю як звістку про те, що більше нема ні Коричневого Звіра, ні Червоного Звіра. А хазяйкою на землі багатій та щедротній стала Красуня Воля Українська.

Джерело