Михайло ПРИЛУЦЬКИЙ
ПЕТРОВІ БАТОГИ

Так уже повелося у тому селі. Одного годять на пастуха - не хоче, другий конозиться, третій таку ціну за корову заломив, що люди самі відмовилися. Довго никали по селу у пошуках чередника, доки не зустріли такого собі парубка Петра. Казали, що трохи він був несповна розуму, але тихий, сумирний.
- А що, Петре, - кажуть йому хазяї, - будеш людську череду пасти?
- Скільки за корову дасте?
- Стільки-то й стільки...
- Згоден... Тільки б мені іще нового сирицевого батіжка...
"Звісно, дурнуватий, - думають про Петра. - Міг би щось і путніше попросити. Але навіщо йому той батіг? Чого доброго, ще корів почне ним без потреби шмагати. Обійдеться без батога..."
Але натомість пообіцяли Петрові штани нові на Покрову справити. На тому й порішили.
Жене Петро череду в поле, а самого гризоти доймають. Як же це так: пастух та без батіжка?
Відомо ж бо, що кожна Зірка чи Лиска неодмінно норовить у шкоду вскочити. Чи в город чужий, чи в молоду посадку. Ляснув би перед нею Петро батіжком - хутенько крутнула б до череди.
А то ще й роги до нього наставляє.
Не буде ж він, справді, каменюками корів завертати.

От і бігає Петро з дня у день від одного до іншого краю пасовища, гейкає на корів - а толку з цього мало. Геть заморився, не знає, як і далі бути. А одного дня, якраз на Зелені свята, знесилів так, що впав на межі і встати не може: ноги не йдуть.
Скільки так пролежав, не знає, череда тим часом зайшла в людські городи і такого глуму наробила, що не приведи Господи. Всю ярину витолочила.
"Все, капець мені, - думає Петро. - З'їдять мене хазяї. Ціле літо дурно на них робитиму. Піду повішуся, щоб не так соромно було..." Та й пошкандибав у густий верболіз над річкою Тетерів. Вибрав густу гіллясту вербу, зашморга зробив. Коли чує: ридає хтось у вербовому гіллі.
Та ще так голосно і жалібно. Прогортає зело, дивиться - аж там дівчина сидить. І така гарна-прегарна. Синя сукня на ній аж у міниться, а на голові ціла копиця золотавого волосся. Та ще й очі небесно-голубі.
- Хто ти і чого тут? - оторопів Петро. Дарма що убогий, а дівоча краса і його приголомшила.
- Русалка я польова-а-а.
Прийшла погойдатись на вербі, косами заплуталась, а звільнитися не можу-у-у... - А сльози так і ллються з її голубих очей.
- Перестань плакати, - каже Петро.
Видряпався на вербу, виплутав з гілля коси дівчини, самій допоміг донизу спуститися.
- Чого ж ти, - уже на землі допитується в неї, - сама польова, а на вербу лізеш?
- Бо охота, - блискає до нього голубими очима.
Той Петро з лиця гарний був, дарма що трохи не того... Русалка ж цього не знала.
- Чим же мені віддячити тобі за поміч? - лукаво запитує в нього.
- Яка ж це поміч? - знизує той плечима. А сам очей з дівчини не зводить. Уже й забув, що вішатися хотів. Аж тут у голову думка йому стукнула.
- Батога б мені, - каже, - гарного.
- Батога ?! - розреготалася дівчина на весь луг.
- О-о-о-й, не можу... О-о-о-й, лишенько мені...
- Авжеж, батога...
Посерйознішала раптом, насупила темні бровенята.
- Гріх великий худобу батожити.
- Та я лише завертатиму корів, щоб у шкоду не йшли.
- То інша річ, - полагіднішала. - А глянь лише он туди, - показує на згірок.
Дивиться Петро, а там якесь довге та гнучке зілля не знати коли й повиростало. Пішов до нього. І польова дівчина за ним слідом. Бадилля те справді чимось на батоги схоже... Провела польова красуня по ньому рукою - голубі квіти з'явилися, на плетені китиці схожі.
Зламав Петро кілька гілок, пішов на корів поглянути. Забачивши його, худобина сама од шкоди одвертається. Озирнувся - а дівчини наче й не було, лише голубий серпанок полем в'ється.
Пригнав Петро своїми голубими батогами череду додому. Дивується люд: такої ситої, напасеної худоби давно не бачили.
Так і повелося в селі з тих пір. Звикли люди до високого зілля в лузі, яке відтоді почали звати Петровими батогами.
Звикли, що тепер Петро легко згоджувався стати до череди, а напасав її так, як ніхто доти. Доста заробив за три літа, щоб власне господарство мати.
Дівка путня йому траплялася, одружитися міг. Але чомусь не прагнув до цього. Лише весни чекав з великим нетерпінням, а особливо Зелених свят.
Порозумнішав начебто... Проте до худоби зодягався у все найкраще, як на празник.

Пішли якось назирці за ним сільські парубки. Бачать: худоба мирно пасеться на лугу, а пастуха ніде не видно. Зате у верболозі над річкою чується такий веселий сміх, аж виляски над водою йдуть.

І верби розколисуються, хоч вітру нема. Підкралися, аж то пастух Петро з небаченою голубоокою красунею на вербі гойдаються! Парубки аж роти з такого дива порозкривали. Подалися в село, щоб людям розказати і поглузувати з Петра. Тільки по слову хотіли вимовити, як одразу ж їм і заціпило. Дивляться на них люди і самі за животи беруться. Оце так! Оце-то сміхота! У всіх парубків язики... Петровими батогами... пе-ре-в'я-за-ні. Ох!..

Художник В. БАРИБА

Журнал "Барвінок"