Не в садочку і не в лісі, на подвір’ї ще й у стрісі жив собі пан Горобець, він – жартун і пустунець. Де лишень святкують свято і птахів-гостей багато –  там і він на частуванні. Так від ранку до смеркання!  

– Він зерняток  не шукає, лиш  танцює та стрибає!  І гніздечко ще не в’є, в нього на умі своє, все співає пісеньки, – дивувалися пташки й нарекли його за це Горобцем-Веселунцем.

Горобець наш запишався:
– Ото файний я удався, що й ніколи не заплачу, бо веселу маю вдачу. Я найкращий горобець – і до жартів, і в танець. Сумові настав кінець – йде до вас Веселунець!

Шум і галас вранці в лісі. В одуда сьогодні свято. Позліталися птахи всі його щиро привітати. Прилетів і Горобець наш, на всіх згорда поглядає: «Я зовусь Веселунець, хто мене іще не знає!?»

А тим часом на подвір’ї сталася подія прикра: діти ластівки малії у гніздечку – хлип та хлип. Сльози ллються, плачуть діти, як малят цих звеселити? Їх пита Сорока стиха:

– Що вам, діточки, за лихо?
– Наша мама рано-вранці полетіла в ліс по мушки, може, в гості заходила до синички, до подружки. Сонечко уже на півдні, а матусі нема вдома. Ми сумні, голодні, бідні, непотрібні ми нікому!

– Отаке, – зітха Ворона, – що робити з малюками? Ластівки немає вдома –  сумно дітлахам без мами.

Мовить їй на те Сорока:
– Треба кликати підмогу! Ми із лісу погукаймо Горобця  на допомогу. Веселиться  без кінця він і на скрипочці заграє –  в лісі від Веселунця няньки кращої немає. Пісеньок їм заспіває і розкаже анекдот, чи загадку загадає, чи станцює сам фокстрот…

І коли сказала це, крилами чимдуж змахнула й на подвір’я з Горобцем незадовго повернулась.

– Що за сльози, що за слиньки у такий веселий час, що оце я мушу ниньки забавляти, діти, вас!? Чи мені немає діла десь у лісі чи в саду, що як мама полетіла, з дітьми бесіду веду? Зараз я вам покажуся та в усій моїй красі,  тож дивіться і дивуйтесь, і шануйте мене всі! Мої штуки дуже кльові – перехоплює аж дух! Маю кульки кольорові і чарівний капелюх. Хочете, станцюю сальсу або румбу чи гопак?  Можу заспівати басом, ніби оперний співак. Не зрівняється зі мною жодна мама у дворі.  Професійно підіймаю настрій смутній дітворі!

–Як тобі таки не сором, – каже старше ластів’ятко, – в нас таке велике горе – ти стрибаєш, як телятко. Та чи ти не розумієш, що нам сумно в цю хвилину, а танцюєш і радієш, коли слізоньки ми ллємо.
Тож писклята у гніздечку  пхинькають собі та й годі.

– Щось я бачу, ластів’ята, що не стану вам в пригоді. Тож лишайтеся і плачте, я не в силі бути з вами. Відлітаю вже, пробачте, ви чекайте свою маму. Бо таких слиньків не бачив я в цілім великім лісі! Не дай Боже, сам заплачу. Та й виспівує на стрісі:

«В Горобця-Веселунця безліч справ є без  кінця:
Танці, ласощі і жарти – сумувать йому не варто!».

Зацвірінькав так і – шмиг! Лише слід за ним простиг.

А Ворона тільки ойка:
– Отакий Веселунець!
Приєналася це й Сойка:
– От пихатий Горобець! Веселиться і танцює, в нього завжди свято є, горя інших він не чує, тільки й дума про своє.

– Добрий день громаді чесній! – підлітає Соловей. – Що тут сталося, кумасі, чом не втишите дітей?
– Тут така, молодче, справа: діти плачуть, хочуть мами, Горобцеві, бач, –  забава, не до ігор з малюками!

Соловей на край гніздечка підліта до ластів’ят:

– Знаю, що болить сердечко, коли матінки нема… Заспівав сумненьким дітям колискову гарну стиха: «Поки сонце в небі світить, то минає всеньке лихо»…

Заспокоїлись малята, і зраділи тій новині:

– Будемо чекати маму, прилетить вона ще нині. Дякуєм за пісню ніжну, і за добрую розмову. Зрозуміти нас зумів ти. Не будемо плакать знову.

Раптом в небі ясно-синім промайнула тінь швидка – мама Ластівка-ґаздиня несе діткам черв’ячка. А пташата зголоднілі маму радісно обняли:

– Як же ми тепер зраділи. Дуже сильно сумували.

Щиро дякує матуся дорогому Солов’ю…
На подяку він вже має щиру відповідь свою:

– Коли втішите сумного, щоб зробився він веселим, то тоді постука радість і до вашої оселі. Бо не тільки веселитись треба з друзями уміти, а й біду наполовину  їхню треба  розділити!