Володимир Яцюк

КОБЗАРЕВИЙ "БУКВАР"

"Букварь южнорусский" - остання прижиттєва книжка Тараса Шевченка. Цей посібник для навчання грамоти українською мовою в недільних школах поет уклав восени 18б0 року. Наприкінці грудня він був надрукований тиражем 10 000 примірників, хоча на обкладинці час видання позначено наступним роком.

"Почав "Кобзарем", а закінчив "Букварем",- з докором мовив якось Пантелеймон Куліш, котрий у різний час був для Шевченка то другом-однодумцем, видавцем і редактором його поезій, то ревнивим суперником на терені історико-літературних змагань, а то й дошкульним критиком частини творчого доробку митця. Спробуємо осягнути логіку цього "докору".

Куліш одним із перших збагнув і поцінував могутню силу Шевченкового слова і писав, зокрема, у своїх спогадах: "З'явився Шевченко з голосним плачем своїм по нещасливій долі земляцькій і заспівав перед небожатами:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?..

Сей спів був... воістину гуком воскресної труби архангела... Сам Шевченко зробився не тим, яким я його покинув, їдучи з України. Се вже був не Кобзар, а національний пророк... Для мене ж сяєво його духа було чимось надприродним" 2.

Спогади Пантелеймона Куліша стосуються часу, коли в Шевченковому слові жили уже і поема "Кавказ", і "Давидові псалми", а також два поетових духовних заповіти: "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє" та "Як умру, то поховайте...". І якими б суперечливими й різкими не були висловлювання Куліша про окремі твори й видання Шевченка, усе ж гордовитий і запальний друг Кобзаря завжди писав про нього як про одного з найбільших поетів слов'янства й усього світу. З такими мірками підходив Куліш до поцінування всієї творчої діяльності Кобзаря. І чи не через надмірну вимогливість виніс він суворий присуд російським повістям Шевченка?

Втім, несприйняття Кулішем "Букваря" можна пояснити й простіше: його зачепленим честолюбством. Річ у тім, що Шевченковому виданню передувала поява Кулішевої "Граматки"3. Назвою вона відрізняється, але посутньо - це той самий "Буквар", хоча й скомпонований на дещо інших засадах. Перша Кулішева "Граматка" з'явилася 1857 року. Автор переслав її Шевченкові до Нижнього Новгорода, де той затримався, повертаючись із заслання, в очікуванні дозволу на право жити в Петербурзі. Поет, що за десять невольницьких літ знудьгувався за рідним словом, вітав її появу щиросердно і у відповідь писав Кулішеві: "Граматка" твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як тобі й розказать. Розкажу колись, як дасть Бог побачимось, а тепер тілько дякую, і ще раз дякую, і більш нічого"4.

Свого часу висловлювалися надумані твердження, що докладніше ознайомившись із змістом "Граматки", Шевченко розчарувався в ній і тому узявся за складання "Букваря"5. Але ж відомо, що поет "докладно ознайомився" з "Граматкою" не колись, а тоді, у Нижньому Новгороді, бо інакше не з'явилися б у його щоденнику такі захоплені про неї рядки: "Як гарно, розумно і шляхетно укладений цей зовсім новий буквар. Дай Боже, аби він прищепився в нашому бідному народі. Це перший вільний промінь світла, що може проникнути у задавлену попами невольницьку голову"6.

Схоже, що поет загалом не мав наміру протиставляти свого видання Кулішевому, оскільки "Буквар" не був для нього самоціллю. Задум Шевченка щодо свого вкладу у справу народної освіти був набагато ширшим. Про це він писав у листі до Михайла Чалого:

"Думка єсть за "Букварем" напечатать лічбу (арифметику) - і ціни, і величини такої ж, як і "Буквар". За лічбою - етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике само б зробилося"7. Зрозуміло, що задумана серія книжечок мала розпочинатися такою, що научала б грамоти.

У цьому задумі неважко вловити відлуння тих палких мрій і далекосяжних намірів, якими надихалися учасники славнозвісного таємного Кирило-Мефодіївського товариства. До нього належав, як відомо, і Т. Г. Шевченко. В числі найважливіших програмових завдань товариства було й заснування шкіл з рідною мовою викладання, видання книжок, підручників для "простого народу". Кирило-мефодіївці спрагло сподівалися таких часів, коли навіть точні науки викладатимуться українською мовою!

Розмірковуючи над цілісною системою національної освіти, зокрема початкової, Тарас Григорович ніколи окремо й докладно не писав про її роль у суспільному загальноукраїнському і, назагал, в духовному житті людини і людності, а тому не поминімо того глибокого змісту, який закладено у прикінцевому рядку про "мале" і "велике" діло з його листа, що цитувався вище. Велике діло свого життя - боротьбу за ідеали волі і правди на землі поет безпосередньо пов'язував із поширенням навчання, просвіти. На роздуми про це не раз натрапимо в його поезіях. Згадаймо бодай рядки, в яких із силою воістину вражаючою виявлено драматичність стану поетової душі:

І день іде, і ніч іде,
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?

І, напевне ж, не випадково ці слова зринули з глибин поетового серця саме тоді, коли він був поглинутий думками і турботами про видання свого "Букваря".

У Кулішевій "Граматці" і Шевченковому "Букварі" більше спільного, аніж такого, що можна протиставити. Вони подібні не тільки побудовою, але й змістом навчального матеріалу (окремо виділені молитви, українські думи, прислів'я тощо). Розпочинаються обидві книжки азбуками і однаковими шістьма уривками із Шевченкових переспівів "Давидових псалмів", які в обох випадках призначені для читання по складах. Зауважмо, що саме в "Граматці" вперше опубліковано п'ять віршів із вказаних переспівів, здебільшого в уривках.

То безперечно, що укладаючи "Букваря", Шевченко зважав на "Граматку". Зважав, але не в усьому. Кулішеве видання для того часу було не тільки необхідним, корисним, але в розкішним. Це книжка на півтораста сторінок з окремими ілюстраціями, вигадливими заголовними літерами, заставками і кінцівками, з передмовою і післямовою, розлогим і ґрунтовним коментуванням навчального
матеріалу. Усього цього в Шевченковому виданні немає. Але й коштувала ота книжка, як на той час, теж немало: 50 копійок. У порівнянні з "Граматкою" "Буквар" непоказний. Простий щодо художнього оформлення, у м'якій обкладинці, обсягом у 24 сторінки і з ціною відповідною: 3 копійки. Саме оці копійки, що робили книжечку приступною для найбіднішого люду, і спричинили більшість удаваних вад Кобзаревого "Букваря".

При поцінуванні його як навчального посібника не забуваймо, що він писався не тільки, а можливо, не стільки для дітей, як для дорослих, адже переважно вони у недільні та святкові дні здобували початкову освіту у школах, які через те і називалися недільними. Що ж до змісту "Букваря", то давно і правильно помічено, що він наскрізь перейнятий демократичними і гуманістичними ідеями, починаючи із перших своїх рядків:

Чи є що краще, лучче в світі,
Як укупі жити.
З братом добрим добро певне
Познать, не ділити?

Шевченко узявся за видання "Букваря" без будь-яких спонукань і заохочень, розраховуючи тільки на себе. Аби добути гроші на цю добру справу, поет-художник вирішив виконати автопортрет і розіграти його в лотерею. І от у вересні 1860 року на виставці в Петербурзькій Академії мистецтв Шевченко представив п'ять офортів та автопортрет, мальований олійними фарбами. Ці твори одразу набули значного розголосу і були високо поціновані як академічними спеціалістами, так і тогочасними художніми оглядачами. За офорт "Вірсавія" художника удостоїли звання академіка гравюри.
"Русский художественннй листок", що його видавав Василь Тїмм, писав про участь Шевченка у виставці: "Відомий малоросійський поет Т. Г. Шевченко виставив п'ять дуже вдалих гравюр і свій власний портрет, намальований олійними фарбами. Ми чули, що художник мав на меті розіграти цей портрет в лотерею, збір від якої він призначав на видання дешевої малоросійської абетки. Від щирого серця бажаємо, щоб ця чутка підтвердилася і щоб задуманому Т. Г. Шевченком сприяв усілякий успіх"8.

На згаданому автопортреті художник зобразив себе молодшим, аніж був на той час: справжнім парубком у вишиванці, свитці і смушевій шапці, із геть сумними, аж до сльози, глибокими, в півсутіні очима. Такий відхід від реальності, певна "театралізація" автопортретного образу поодинока, якщо не єдина, в художницькій практиці митця. І то не випадок, адже портрет малювався із думою про отчий край, з надією на відродження української школи. Лотерея мала проводитися в колі української громади Петербурга і тих, хто співчував українській ідеї. І чи не через те в автопортретному образі наголос зроблено на моменті національному? Щемка надія молодила Кобзаря, а передчуття земної смерті трагічними полисками бриніли в присмерковому світлі його очей.

Може виникнути запитання: чому Тарас Григорович пойменував свого "Букваря" "южнорусским"? Запитання природне, бо з ім'ям Шевченка пов'язуємо високе відродження самого слова "Україна". Прямих свідчень про те, що повна назва "Букваря" авторська, не маємо. Однак так само нема ніяких даних, що така назва суперечила авторській волі Шевченка. З огляду на це вірогідним видається
пояснення: на той час існувала видавнича традиція, за якою назви українських книжок, що видавалися в Петербурзі, на обкладинці і титульній сторінці позначалися російською мовою. Поламав цю традицію щодо Шевченкових видань той-таки Пантелеймон Куліш, в друкарні якого явився світові "Кобзар" 1860 року.

Якщо назва не суперечила волі автора, то сприймаймо її як усвідомлений компроміс або запобіжну дію на можливу реакцію цензури. Кажемо про це, оскільки слово "Україна" (щоправда теж по-російськи) Шевченко уже вживав у назві одного із своїх видань.

Мається на увазі альбом офортів "Мальовнича Україна", що вийшов друком у Петербурзі 1844 року. Альбом з'явився як частина великого задуму Шевченка: представити перед очі цивілізованого світу в офортах Україну в усій красі її: і краєвидами гарною, й історією славною, і побутом цікавою. В листі до чернігівського губернатора художник, прохаючи посприяти поширенню офортів,
писав: "Історія Південної Росії усіх і всякого дивує своїми напівлегендарними лицарями і тим, що тут діялося: народ навдивовижу оригінальний, земля прекрасна, і усього цього досі ще не бачили очі освіченого люду, тоді_ як Малоросія давно вже мала і композиторів своїх, і художників, і поетів. Що їх так причарувало, що вони забули своє рідне, не знаю... Ті, хто хоч раз бачили нашу Країну, кажуть, що хотіли б жити і вмерти на її прекрасних полях. А що казати нам, дітям її... треба любити й пишатись найкращою своєю матір'ю. І я, яко син її великого сімейства, служу, якщо не ради добра для нього явного, то, принаймні, для слави імені України"9.

Окрім слів великої любові до рідної землі, зауважмо в цьому уривку як Шевченко утверджує назву "Україна", веде від офіційних "Південна Росія" та "Малоросія", через часто вживане у його віршах "Країна", до відродженого ним "Україна".

Отож повна назва "Букваря" була спричинена не стільки бажанням автора, скільки його міркуваннями, зумовленими зовнішніми чинниками. Сказане стверджується і таким фактом: по виході видання у світ Шевченко неодноразово згадує його у листах, називаючи просто "Букварем" і жодного разу не вживає слова "южнорусский"1 °.

Здогад про те, що Шевченко, міркуючи над змістом підручника і його назвою, завжди мав на гадці цензорів, і не безпідставний. Передовсім- поет на практиці вже не раз наражався на підозріливе ставлення офіційних чинів до українського слова. У даному ж випадку підозра посилювалась, оскільки це слово ішло у світ від Шевченка - колишнього "політичного злочинця", якого змусили спокутувати великий гріх любові до України десятилітньою неволею. Відав поет і про те, що цензура буде подвійною: світською і духовною, оскільки в його "Букварі" були тексти Святого Письма і такі, що тісно з ним пов'язані. Через те автор підручника "відредагував" усе настільки" що обидва цензурні дозволи не забарилися, хоча й документи зберегли побоювання цензорів стосовно того,
чи доречно вміщати в "Букварі" прислів'я типу: "Багато панів - а на греблю й нікому", "Казав пан: кожух дам - та й слово його тепле", бо вони, мовляв, "не зовсім доречні... оскільки в них виражено почуття недовіри простолюду до вищих станів" п. Справжня ж боротьба офіційних кіл і цензури проти Шевченкового "Букваря" почалася після його появи на світ і зводилась вона до створення усіляких перепон його поширенню в народі. Прикладом може бути історія із кількома тисячами підручників, надісланих київському митрополитові Арсенію для розповсюдження у сільських школах. Митрополит, порадившись із відповідними петербурзькими чинами, не дав згоди на використання "Букваря" як підручника для навчання дітей. Ця заборона опиралася на висновки Головного управління цензури, з яких видно, що український буквар стояв, як в народі кажуть, кісткою у горлі царських урядовців. Вони воліли б, щоб його взагалі не було. Про це свідчать такі зізнання: "Заборона друкувати цю книжку не мала б ніяких законних підстав; але сприяння від імені уряду її поширенню в Малоросії як народного підручника навряд чи було б доречним. Видання цієї книжки, так само, як інших, подібних їй, що скомпоновані для простолюду Малоросії малоросійською мовою, хоча й друкованих російськими літерами, має за мету знову спонукати до окремішнього життя малоросійську народність, поступове й надійне злиття якої в одне нерозривне ціле з народністю великоруською повинно... бути предметом ненасильницьких, але аж ніяк не менш постійних прагнень уряду"12.

Року 1861-го цензори ще говорили про якісь "законні підстави", визнавали, що є на світі "малоросійська мова", воліли впроваджувати злиття народностей постійними, але ненасильницькими методами. Однак якби доля здовшила Шевченкові віку на якихось два роки, то тоді свого "Букваря" він взагалі не видав би. 1863-го по українству було завдано страшного удару: з'явився валуєвський заборонний циркуляр, в якому писалося, що "ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може". Видання українських книжок звелося нанівець. Але попри усі циркуляри, укази і заборони Шевченко утвердив у слові цілий народ, у тому самому слові, що нині вільно і гордо знову починає звучати по усій Україні. Поет учив любові до рідної мови через свій "Кобзар" і через свій "Буквар". Бо вони одного батька діти, не близнята, але діти рідні.

Про Шевченкову любов до дітей мовилося не раз. Тими, хто бодай трохи обізнаний з поетичною, прозовою чи епістолярною спадщиною митця, таке твердження сприймається як незаперечна істина. Загалом зрозумілі й побудники, що так часто спонукали митця розробляти тему нужденного дитинства. Соціальна і художня пристрасність борця за права усіх знедолених набувала особливої сили й барви, коли йшлося про найбільш безневинних і беззахисних - про дітей. Зауваживши це, пам'ятаймо і суб'єктивні чинники: раннє Шевченкове сирітство і злиденне дитинство, що часто спливало у спогадах ("Мені здається, що се я, що це ж та молодість моя"), це й непотамоване бажання мати власну сім'ю і дітей. Отож не дивно, що і в малярському доробку Шевченка твори про дітей посідають значне місце.

Навесні 1843-го після чотирнадцятирічної розлуки з батьківщиною Шевченко знову побачив її і не у мріях-снах, а наяву - крізь прозорі сльози погамованого чекання. Він лишав рідну землю лакеєм, козачком пана Енгельгардта, а повернувся знаменитим поетом, речником гнобленого люду, повернувся Кобзарем. Завдяки винятковій силі і виразності образу ліричного героя його першої поетичної збірки у свідомості сучасників слово "Шевченко" почало асоціюватися зі словом "Кобзар". Поет прийняв це слово і пізніше навіть уживав його у значенні власного імені. Згадаймо його невольницький псевдонім "Кобзар Дармограй", яким він підписував свої російські повісті або фразу з листа про автопортретний образ 1858 року: "Нехай поки що земляки дивляться хоть на сей облик бородатого недобиток) кобзаря свого"13. Певне самоототожнення Шевченка з Кобзарем як творцем і носієм правдивого святого слова, скарбником національного духу наявне також і у його поезії, увиразнюється уже в одному з ранніх віршів поета - "Перебендя".

Є у Шевченка-художника кілька малюнків, де зображені молоді ще, тодішнього Шевченкового віку, кобзарі і зображені вони з хлопчиками-повожатими. Донедавна у цих малюнках дехто вбачав перші підступи до задуму поеми "Невольник", що буде створена двома роками пізніше. Однак видається природнішим їх інше прочитання: це самостійні твори, лише по духу пов'язані з уже написаними на той час поезіями, що мають прихований автобіографічний зміст.

Образ хлопчика-повожатого сприймається як певна цілість із видящим тільки душею кобзарем, яскраво підсвічується багатьма конкретними рядками з поезії Шевченка, скажімо, з поеми "Катерина":

Ішов кобзар до Києва
Та й став спочивати,
Торбинками обвішаний
Його повожатий.

У кожному разі достеменним залишається те, що хлопчик, який уважно дослухається співу кобзаря чи бандуриста, змальований з великою ніжністю й виразністю.

Усі малюнки "Бандурист" датовані 1843 роком. Композиція ж "Сліпа з дочкою" створена дещо раніше, і її справедливо вважають автоілюстрацією до поеми "Слепая".

Майже третину часу перебування на Україні у свій перший приїзд Шевченко жив у Яготині, в маєтку князя М. Г. Рєпніна - колишнього генерал-губернатора України, а на той час цькованого царем Миколою І та його сатрапами, хворого й знеможеного од наклепів "яготинського філософа". У родині Рєпніних Шевченко знайшов не тільки захоплених шанувальників свого таланту, але й вірних друзів. І найвірнішого з них - дочку князя - Варвару Миколаївну. І чи не в подарунок за дні, зігріті людською добротою, виконав художник портрет Варварки і Миколки - дітей Василя Рєпніна - рідного брата Варвари Миколаївни. Названий твір
по-своєму унікальний, оскільки є єдиним у творчому доробку Шевченка груповим портретом, що виконаний олійними фарбами.

Портрети ж дітей Миколи Кейкуатова попри виразність окремих голівок, усе ж мають характер замальовок ескізно-пошукових. Отож не виключено, що колись був і викінчений твір, нині втрачений. Портрети дітей князя Кейкуатова Шевченко малював 1847 року на Чернігівщині в селі Бігач, наприкінці своїх других мандрів по Україні. Схоже, що це назагал було останнє його малювання перед арештом.

Найбільш багатогранне художник розробляв тему дитинства на засланні. І важливо, що у своїх малюнках із зображеннями наївних дітлахів Шевченко зумів порушити гострі соціальні питання, а в окремих із них критичний елемент його творчості виражений з такою силою, що важко знайти щось подібне і в творчості самого художника, і в усьому тодішньому образотворчому мистецтві. Це вповні стосується Шевченкового диптиха "Байгуші" - "Державний кулак".

На першій сепії зображення казахських дітей подано поряд з автопортретом художника. На порозі казарми стоять двоє хлопчиків-байгушів (по-нашому: бідарів, бідолах); стоять босоніж і просять милостиню. Голосом, мімікою, жестом завчено і звично прохає старший, що з торбою через плече, а другий, геть маленький, окатий тримає собі щось на зразок казанка і навіть не усвідомлює трагедійності цього дійства. Вже самі оці два персонажі разом з невигаданою сюжетною дією прекрасно передають ідею співчуття й милосердя. А образ художника-засланця надає йому метафоричного узагальнення. Завдяки погляду Шевченка, в якому і біль, і докір, і гнів, твір прочитується не як сентиментальний, а як гостровикривальний.

Сепія "Державний кулак" служить прекрасною ілюстрацією метафоричного мислення художника. Символічне значення мають у ній фортечна стіна, двоголовий орел над брамою (символ самодержавства), темрява у вікні, кулак і навіть оголеність дитячих тіл. Тут оголеність, нагота - ознака бідності, злиденності, бо (словами Шевченка) "наготи нічим одягти". Цікаво, що і в поетичному мовленні митця семантичні поля слів "голе" й "убоге" взаємодіють, переплітаються, тяжіють до злиття. Згадаймо бодай такі рядки: "а ми малі були і голі", чи "бо я було трохи не голе - таке убоге", або ще такі, пов'язані із засланням і звернені до своїх дум: "прилітайте у степ погуляти з киргизами убогими. Вони вже убогі, уже голі..."

Наприкінці заслання художник створив серію з десяти малюнків, яка відома під назвами "Телемак" - "Діоген" або "Сюїта самотності". Твори, що складають серію, переважно на біблійні та античні сюжети. При художньому потрактуванні сюжетів та літературних образів Шевченко в метафоричний спосіб розповів про події власного невольницького життя, про свої роздуми, настрої, відчуття. Третьою у цій цікавій, хоч і не простій для сприйняття серії, автором понумерована сепія "Ісус благословляє діток".

У неволі діти були для Шевченка особливою розрадою. В одному із листів до друга він просив вислати йому просту фотографію дитячої голівки: "... а чи не вдасться тобі на темному тлі дитяча голівка... я так люблю дітей, що не надивився б на справжній відбиток ангела"14. А в поемі "Княжна", створеній на засланні, поет пише:

Ох, діти! Діти! Діти!
Велика Божа благодать!

Ці натхненні поетичні зізнання дають зрозуміти, чому Шевченко обрав саме такий євангельський сюжет:
"Тоді привели Йому діток, щоб поклав на них руки і за них помолився, учні ж їм докоряли. Ісус же сказав: "Пустіть діток і не бороніть їм приходити до мене,- бо Царство Небесне належить таким". І він руки на них поклав, та й пішов звідтіля". Постать Спасителя, що благословляє дітей, зображена вдалині, у лівій частині аркуша, а на передньому плані - матір із немовлям, що ждуть благословіння. І як тут не сказати про подібність і єдність образного мислення поета-художника, не нагадати наостанок високе і щире поетове:

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

Заслання - то неволя і журба, то ніч душі, але, траплялось, розвиднювались ночі. І то - од слова незрадливих друзів, якими, хоч не так вже й густо, а все ж засіяним було поетове життя. Ці люди навдивовижу різні за віком, званнями, знаннями, майновим станом. Серед них і наївні дітлахи, і мудрі старці, неграмотні селяни, і найзнаменитіші митці і вчені, рядові солдати й генерали, вихідці з найбідніших соціальних низів - кріпаки, байгуші і титуловані - князі і графи. До останніх належали віце-президент Петербурзької Академії мистецтв Федір Толстой та його дружина Анастасія Іванівна, котру поет у пориві вдячності назвав сестрою.

Усім відомо, що Шевченко вирвався із заслання, завдячуючи гуманним і сміливим зусиллям родини Толстих. З-поміж листів Анастасії Іванівни до Шевченка у Новопетровський форт один був особливо хвилюючим. У ньому графиня висловлювала свою надію, навіть упевненість, що у скорому часі становище Шевченка зміниться і вони зустрінуться в Петербурзі. Вкрай схвильований поет лише через кілька днів зміг узятися за перо і написати у відповідь натхненну сповідь-імпровізацію, в якій з радісним піднесенням висловлював вдячність своїй адресатці, ділився планами, мріями.

У пам'ять того дня, коли від Анастасії Толстої була одержана звістка про сподівану волю, Шевченко виконав і через своїх друзів переслав їй малюнок, пойменований ним "Киргизеня". На перший погляд, сюжет малюнка може здатися простим і наївним. Але вже сам факт змалювання сценки з життя одного з пригнічених царатом народів несе в собі певний соціальний зміст, А ставлення художника до казахського хлопчика виразно проявляється не тільки в способі змалювання, але й через автопортретне зображення на задньому плані: з глибокою симпатією дивиться поет-засланець на свого маленького приятеля. Так через мотив безжурного дитинства передано драму поетової неволі, його співчуття до казахів приречених царатом на темряву і злидні.

У щоденникових записах, листах Т. Г. Шевченка, спогадах сучасників знайдемо ще дуже багато свідчень про щиру й сердечну дружбу великого нашого поета з дітьми. Він не раз недільного дня збирав з півсотні малюків, накуповував їм усякої всячини і радів з їхньої радості. Чи то в міській квартирі, чи на сільському вигоні залюбки заводив веселі ігрища і захоплювався ними не менше, ніж його маленькі друзі. "Мене діти люблять,- з теплою втіхою говорив вів,- а кого люблять діти, той ще не зовсім поганий чоловік!"

Щирою любов'ю і турботою про майбутнє народу, про його духовність світиться остання книжка Кобзаря - його "Буквар". Хай же те невгасиме світло завжди осяває юні душі, освітлюючи їм дорогу до щастя й добра.

1Чалий М. Жизнь й произведения Тараса Шевченко.- К., 1882.- С. 180.
2 Цит. за вид.: Куліш П. Спогади про Т. Шевченка.- Харків - Київ, 1930.- С. 37-45.
3 Граматка /Уклав П. Куліш.- Спб.- 1857.
* Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т.-К., 1964.-Т. 6.-С. 193.
5 Чавдаров С. Педагогічні ідеї Т. Г. Шевченка.- К., 1953.- С. 162-163.
6 Шевченко Т. Повне зібрання творів: У б т.- Т. 5.- С. 172.
7 Там же.- Т. 6.- С. 277.
8 Русский художественньй листок, издаваемий Тиммом.- Спб., 1860.- № 36.- С. 152.
9 Шевченко Т. Повне зібрання творів: У б т.- Т. б.- С. 31-32.
10 Там же.- С. 276-280.
11 Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах.- К., 1950.- С. 299.
12 Там жв.-С. 300.
13 Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т.- Т. 6.- С. 207.
14 Там же.-С. 89.