Ганна ЧЕРІНЬ
КАЗКИ МОЛОДОЇ БАБУСІ

ПОКИНУТА ДОМІВКА

- Бабусю, я хочу знати, куди полетіли із Місяця Марко й Симон.
- Добре, розповім тобі про їх дальші пригоди.
Симон вправно вів корабель у простір. Марко-Мкрух крізь заднє віконце поглядав на Місяць. Здавалося, що це не вони відлітають, а Місяць, бо в кораблі не помічалося руху. Тільки ракетний двигун тихенько муркотів, а згодом і затих, коли хлопці влетіли в свою орбіту. Зв'язалися з Землею.
- Де ви пропадали? - сердився командувач Контролю. - В мене горло заболіло, викликаючи вас щоп'ятнадцять хвилин. На Місяці були?
- Були. Ми ж із вами говорили з Місяця.
- Так, говорили, а як тільки від'їхали всюдиходом, так і замовкли.
- Ми ж не винні, що радіо перестало працювати. А зате ми дісталися під Місяць і зустріли місячан. Тільки вони не справжні місячани, а емігранти з астероїда Лксун.
- Що ви кажете?! Ви часом не хворі? Яка у вас температура?
- Температура і все інше нормальне. Ми справді були в місячан і навіть заприязнилися з ними.
- Вчені століттями мудрували, чи є життя на Місяці, й одноголосно вирішили, що там життя нема, а ви...
- А ми з Симоном теж одноголосне заявляємо, що на Місяці є люди, майже такі, як ми, тільки одноокі й, мабуть, розумніші від нас.
- Які маєте докази? Що везете з Місяця? Хлопці отетеріли: вони нічого з Місяця не везли, крім кількох мішечків каміння й грунту, що, на щастя, встигли взяти, ще поки їхали всюдиходом.
- Ми ще не збирались відлітати. Але налетіла комета й зробила завірюху, так що ми мусіли швиденько втікати. Ледве встигли відвезти додому Мкруха.
- Я думаю, ви бачили космічні сни, міражі, але вам здається, що то справді було... На цьому припиняємо дискусію. Спиніться для медичного контролю й відживлення на космостанції "Карпати" й повертайтесь на Землю.
- Я думаю, дістанеться нам на горіхи ... - пробурмотав Марко.
- Ми й справді винні: перелякалися, зчинили паніку й нічого не прихопили з Місяця, крім камінців та пилу, котрий уже не раз привозили інші мандрівники. Хоч би бальончик газової їжі, як той газ називається - я вже й забув...
- Омт, - підказав Симон.
- Еге, хоч би що-небудь звідти привезли! А так і перед Мкрухом соромно - хоч би він не вмер... Але якби нас підхопив той вихор та кинув у безповітряний простір, то стали б ми живими сателітами й ніколи вже не повернулися на Землю...
- Ну що ж, - зітхнув Симон, - побачимо, що буде. А поки що нам треба якось наздогнати станцію "Карпати".
Літали-літали, по черзі спали... У вікні нічого особливого не показувалося, часом тільки налітала якась біла завірюха - чи то проміння, чи то шматочки якихось розірваних небесних тіл... Може, з годину пливли в оточенні лапатих клаптів, а потім вирвалися знову в чистий простір.
- Марку, Марку! - скрикнув Симон. - Бачу "Карпати". Ввімкни мотор і націлься на станцію.
Справді, попереду видно було обриси небесної "ковбаски", ще й під парасолею, ще й у капелюшку з панелей для збирання сонячного тепла.
Сумніву не було, це - міжплянетна станція. Координати були трохи відхилені, але що ж інше це могло бути? Симон викликав Контроль Землі і не почув ніякої відповіді. В космосі такі речі трапляються дуже часто.
- Зміни частоту й поклич "Карпати"! - сказав Марко. Симон кликав і кликав - і знов ніякої відповіді. А віддаль швидко меншала, і треба було вирішувати, поки не проминули станцію.
- Причалюємо! - наказав Симон, офіційний командир корабля. Націлилися вдало і легенько ввійшли в порт космостанції. Станція збільшила швидкість, і Марко швидше вимкнув ракетний двигун, щоб не штовхнути станцію з її законної орбіти.
Хлопці висіли з корабля, пройшли через першу і другу загороду і опинилися в кімнаті, що правила за вітальню для залоги станції. В їхньому кораблі атмосфера була майже нормальна, отже, хлопці ходили там вільно й не хиталися; але на цій станції справа була інакша. Довелось одразу одягнути скафандри, бо дихати було нічим. Також треба було міцно триматися за стіни, висячі паси й столики, пригвинчені до підлоги, бо інакше можна було полетіти аж під стелю.
- Еге, тут не зовсім зручно, а, крім того, здається, тут нікого нема.
- Гей, хто тут є, озовися! - гукнув Марко в гучномовець. Ніхто не відповів. Мертва тиша.
- Дивись, на столі записка, лист якийсь. Може, для нас? Хлопці прочитали лист, прикріплений гачком до поверхні стола:
"Вітаємо гостей! Не знаємо, чи хто сюди зайде, але про всяк випадок сповіщаємо вас, що ми покинули станцію, за наказом Контролю, після того, як закінчили всі досліди. В майбутньому станцію можна буде забрати на Землю. В коморі на другім поверсі є ще трохи їжі й води. Є також два бальони кисню, отже зробіть собі атмосферу. Тримайтеся міцно, щоб не вдаритися об стелю. Привіт! Кіра Тром і. Неріса Вайлук".
- Дівчата! - здивувався Симон. - І хоч би земну адресу подали, щоб можна було познайомитися...
- Та ми їх знайдемо, не журись, - їхні адреси є в Контролі. А поки що давай підлаштуємо атмосферу, щоб було чим дихати й щоб можна було зняти скафандри. Я аж спітнів.
- Я теж. А також я дуже голодний. Як насмоктався омту на Місяці, то й досі нічого не їв. Чи ми маємо що в кораблі?
- Маємо, маємо, а крім того, й дівчата нам щось лишили. Побачимо, чим вони нас почастують.
- Вони відлетіли два місяці тому, то, може, та їжа вже й зіпсувалася...
- Ніколи! Адже в космосі нема мікробів, отже, нічого тут не псується, навіть ми...
Конструкція космостанції була знайома хлопцям. Це була одна з перших експериментальних будов, що мала ще багато недоліків і незручностей. Можливо, її й не будуть забирати на Землю, бо треба було би цілком змінити будову - тепер уже випущено кілька нових, великих і вдосконалених станцій.
- Це так, як після модерного палацу потрапити в стару халупу, - муркнув Марко.
- Ну, зовсім не халупа... - не згодився Симон. - Дуже привітне житло. Ходи, поможеш мені відкрутити бальон із киснем.
Скоро запрацював мотор, що його живила сонячна енергія, повітря дійшло до рівня, при якому можна було звільнитися від скафандра. Хлопці роздягнулися і... раптом опинилися під стелею.
- А хай йому грець! Тут треба цупко триматися за линви чи за стелю, бо полетиш і навіть ґулю наб'єш! Відштовхуйся ногами, дай мені руку - треба якось стрибнути вниз.
Політавши трохи вгорі, хлопці знизилися й надалі були обережні. Але як тільки пробували щось узяти в руки й забували триматися, знову підіймалися вгору.
- А мені це подобається, - вирішив Симон. - Чого б і справді не жити на стелі? Треба тільки шафи, ліжка й столи припасувати до стелі.
- Ходімо до кухні, бо я голодний, - вів своє Марко. - Ось маємо кілька пакетів": морква, котлетки, компот, картопля... Що бажаєш?
- Картоплю з котлетками. Можна підігріти?
- Можна. Зараз прочитаю інструкції. Добре, кухня працює, скоро все буде якщо не гаряче, то хоч тепле.
На стільцях були паси, такі, як є на Землі для безпеки в автах, і хлопці обачно прив'язалися. Взяли бальон з водою й перехилили його над пластичною філіжанкою. Вода розпалася на кругленькі краплини й полинула вгору. Деякий час краплини кружляли над головами хлопців, а тоді десь зникли.
- От і напилися... - зітхнув Марко. - Мабуть, тут треба інакше пити:
обережно смоктати з пляшки.
Так і зробили. Але те саме трапилось і з їжею. Марко натиснув тубик із картоплею, і вона виплигнула в повітря та й стала літати.
- Ніколи не думав, що картопля може літати! - завважив Марко.
- Добре хоч, що не падає нам на голови, бо не знаю, чи є тут ванна.
- Але картоплі вже немає. Де ж вона ділася?
- Потім пошукаємо. А поки що їж обережно й не розкидай сміття нам на голову.
Попоїли. Страви були, на диво смачні. Звичайно, все було м'якеньке,

ріденьке, отже, не було чого жувати, але ж у нас у роті все стає також м'якеньке й ріденьке...
- Мені теж здається, неначе хтось за нас ту страву розжував, - завважив Марко.
- Не будь таким причіпливим. Обід смачний. Тепер давай трохи політаємо та подивимось, що ще є в цім небеснім домі.
Знайшли навіть маленьку ванну, накриту пластичним куполом. Вода під тиском спливала вниз, але хлопці вживали її ощадно. Відкрутили, потерли тіло миткою, та й усе. Аби освіжитися.
- А я знайшов нашу воду й картоплю! - крикнув Марко.
- Де ти? - озвався Симон.
- На стелі. А вода й картопля тут.
Вода й картопля прилипли до фільтра. Марко взяв шматку й зібрав це сміття з фільтра, щоб не забилася сітка.
Тим часом у віконце хлопці побачили рідну далеку Землю... Бачили обриси гір і океанів, великі масиви лісів...
- А це Китайський Мур! - скрикнув Симон. - Я був у Китаї й ходив по ньому. Це він, я впізнаю.
- А що це горить? Бачиш, яка широка смуга вогню?
- Я думаю, що це пожежа в Африці. Запиши час і координати, ми перевіримо, як повернемося на Землю.
- Гаразд. А тепер я хочу спати, - сказав Марко, - і, признатися, не дуже добре почуваюсь. Як ти думаєш, Симоне, чи буває в космосі грипа?
- Ось ми побачимо. Зробимо експеримент. Спробуй зловити грипу.
- Я б краще спробував від неї втекти, - невдоволено буркнув Марко.
- Але якщо це не грипа, то що?
- Я не знаю що, але піди в наш корабель, там у аптечці є аспірина. Побачимо, чи врятує вона тебе в міжплянетнім просторі.
Марко взяв дві аспіринки, випив води. Хлопці прив'язалися до ліжок, що стояли сторчма при стінах, і заснули.
- І ти, Петрусю, заснув, - сказала бабуся Ніна. - Спи, дитино, спи. Нехай тобі присниться подорож у космос.