Ганна ЧЕРІНЬ
КАЗКИ МОЛОДОЇ БАБУСІ

ЦЕ ТАКОЖ ЕМІГРАНТИ

Вранці Марко й Симон прокинулись одночасно. Їм приснилося, що вони вдома, на Землі, і що мама вже покликала їх снідати. Маркові приснилося навіть, що смажена шинка пахне на всю хату.
- Що ми будемо їсти, Симоне? - спитався він радісно.
- Що дадуть, - невесело відповів Симон, пересвідчившись, що вони, на жаль, не вдома. - Мабуть, ізнову ту кумедну трубу.
Штучні птахи співали чи грали якийсь веселий марш, зовсім іншого ритму, ніж на Землі. Раз-два-три, раз-ті-ті... Тоді пауза, така довга, що начебто й музиці кінець; але птахи знов починали щебетати. Ця музика була тихенька й приємна, але до неї скоро долучився спів місячан, такий голосний, що хлопці знову позатикали вуха. Місячани, танцюючи, махали своїми чотирма руками, підходили до трубки й снідали. Вчорашній місячанин підійшов до хлопців і смикнув їх за одежу - мовляв, ставайте в чергу, а радше йдіть, як гості, й без черги, снідайте.
- Чи це ранок, чи вечір - тут однаково. Штучне світло не гасне.
- Мабуть, таки ранок, бо всі довгенько спали, а оце тепер розворушилися. Ну що ж, ходімо їсти.
Напившися запашного газу, хлопці помандрували за місячанами в одну з бічних заль, де був встановлений екран на цілу стіну, а інші стіни оздоблені шафами та ріжними апаратами.
- Мкрух, - промовив місячанин, показуючи однією рукою на себе. Одночасно він підняв другу руку й тицьнув у груди Симона.
- Я Симон, - обізвався той. Місячанин кивнув головою й так само запитав Марка, як його звуть.
- Марко? - здивовано повторив місячанин. - Мкрух?
- Марку, його звуть так, як і тебе! - вирішив Симон. - Марко по-тутешньому буде "Мкрух". Я буду так тебе й називати.
- Ні, називай Марком, щоб не плутати з місячанином. Мкрухом можеш мене називати вдома.
Підвісившись на незручних для сидіння линвах, хлопці дивилися на екран, чекаючи на фільм. І справді, Мкрух натиснув ґудзик, і на екрані показалося кольорове, трьохвимірне зображення гарної місцевості: ліси, пасовиська, річка, птахи, що ходили по траві і простягали довгі, як у жирафів, шиї до високих квітучих гілок. Навколо літали, метелики й бджоли, чи щось подібне до бджіл.
- Дивись, Симоне, це ж колись таке життя було й на Місяці. Певно, тут було тепло й гарно, а потім щось змінилося.
Мкрух немовби зрозумів і витягнув голову на півметра.
- Ня-ня-ня!!! - загримів він. - Лксун!
- Він, певно, каже, що це не Місяць, а інша планета. Лксун!
- Лксун! - повторив місячанин. - Лксун!
На екрані з'явились люди, подібні до місячан, але з пишним довгим волоссям і рожевими лицями. Очі у всіх були червоні, а з рота виглядали невеликі ікла, такі, як у вовків. Але, незважаючи на це, створіння мали привітний і лагідний вигляд.
Далі на екрані показалися міста, великі майстерні, де весело стукали механічні молоти й дзвеніли пилки. Люди будували щось велике, якийсь літак чи підводний човен...
- Вони будують міжплянетний корабель! Це астронавти.
- Крбазун, - пояснив Мкрух. - Крбазун.
- Крбазун, - повторили хлопці.
Далі на екрані з'явився повітряний корабель, крбазун, уже готовий до відлету. В нього пішло зо два десятка астронавтів, без скафандрів, але з апаратами за спиною. Серед них був і Мкрух, тільки він також мав довге волосся й рожеву шкіру.
- Дивись, дивись, відлітають! Але без вибуху, як у нас, на Землі. Просто підноситься їхня "літаюча тарілка" й летить. Видно, в них вища техніка...
- Або інші умови. Можливо, не така велика сила тяжіння, як на Землі, то й відлітати легше.
Летюча тарілка, чи повітряний корабель, помалу віддалявся від плянети Лксун. Видно було навіть, як з корабля махали астронавти всіма чотирма руками. Потім "тарілка" почала набирати швидкости, астронавти поховалися всередину, і швидко на екрані стало порожньо.
- Дуд, - показав Мкрух однією рукою на екран, а другою на себе.
- Це означає "я", - здогадався Марко, показав на себе і сказав "Дуд Марко".
- Дуд Мкрух, - виправив місячанин. Він вийняв із ніші другу касету і вставив у апарат. На екрані з'явилося чорне небо, таке чорне, як бачили хлопці, коли сіли на Місяць. На чорнім небі яскраво сяяли зорі, а серед них одна, найбільша.
- Це Земля! - скрикнув Симон. - Ми її бачили, як вилізли з кабіни.
- Земля, - сказав він Мкрухові.
- Бнід, - виправив Мкрух. Так звалася Земля його мовою.
- Дуд Бнід, - сказав Симон.
- Оце так сказав! - засміявся Марко. - Знаєш, що ти сказав? "Я Земля".
- Нічого, нічого, він зрозумів, - запевнив Симон. І справді, Мкрух був дуже радий: тепер він знав, звідки хлопці прибули.
Мкрух простягнув до хлопців свої чотири руки. На кожній руці було три пальці. Всі однакової величини. Місячанин показав на Марка й підняв один палець. І сказав: "Кс". Тоді показав на обох хлопців і промовив: "Бр". Тоді підняв руку з трьома пальцями й показав на всіх трьох, сказавши "Яп". Хлопці повторили: "Кс, бр, яп. Один, два, три".
- О, бачиш, вже до трьох рахувати вміємо. Мкрух тоді спитав: - Бнід - кс, бр, яп?
- Що він хоче знати? Скільки людей на Землі? Як я йому скажу, коли вмію тільки до трьох рахувати. Ну, спробую: Кс, бр, яп, кс, бр, яп, кс, бр, яп, кс...
Мкрух спинив його. Він зрозумів, що на Землі живе багато людей, і не хотів, щоб Симон рахував цілу добу "один-два-три"...
Тим часом на екрані з'явилося нове видовище. Далеко між зірками блищала маленька цятка, і, вказавши на неї, Мкрух промовив:
- Лксун!
Далі з'явилася величезна комета, що летіла просто на маленьку Лксун. Маркові хотілося крикнути "Люди добрі, втікайте!" Але куди втечеш від комети, коли маленькому астероїдові призначено сталу орбіту, і з неї нікуди не дінешся. Хлопці з жахом дивилися, як Лксун вибухнула, як атомова бомба, і просто-таки зникла з неба, а може, її комета забрала й замела навіки. На цім показ припинився.
- Ня-ня Лксун, - сказав Мкрух. - Дуд Лксун...Дуд ня-ня Лксун. Дуд Крін.
- Місяць називається Крін, - здогадався Марко. - Крін! - сказав він, показавши на вихід. -Дуд кс, бр, яп; Мкрух, Марко, Симон - Крін!
Так він пояснив місячанинові, що хотів би з ним проїхатися по Місяцеві. Мкрух вагався. Симон і Марко просили його згоди.
- Дуд крбазун, - сказав Симон, мовляв, покажемо тобі наш корабель. Нарешті Мкрух згодився. Всі троє напилися на дорогу запашного газу, вдягли скафандри. Місячанин замість скафандра мав суцільний комбінезон з плястики, що обліпив його худеньку постать, як рукавичка, а на спину прилаштував циліндр із тим самим газом. "Омт", - назвав його Мкрух. Мкрухів всюдихід був без коліс - він ніби летів над землею, і це було добре, бо не здіймав такої куряви, як земний возик. У нім було місце тільки на одного, а хлопці сиділи на своїм возикові вдвох, ще й Мкруха сухенького могли б примістити, але він ніяк не згодився бути пасажиром - хотів сам собою керувати. Може, й не довіряв. Вперше, бо зустрівся з землянами.
На Місяці було тихо. Ніщо ані шелесне, бо видно, на поверхні - ніхто і ніщо не живе. Але під грунтом!!! Ото диво! Цікаво, як вони так влаштувалися? Мабуть, не мали куди вертатися, коли їхню Лксун проковтнула комета, та й вирішили спробувати жити на Місяці. Роблять собі хемічну їжу, той запашний безсмаковий газ - але чи можна на ньому довго жити?! Від нього просто їсти не хочеться, може, він і деяку поживу дає, але що це за життя? Он місячани як жил її на Лксуні, то були рожеволиці, і волосся мали добре, а тепер зелені й лисі...
- Такі й ми зробимося, як будемо з ними жити, - злякався Марко.
- Треба тікати звідси.
- Може, й так, але не тепер. Не можна покинути Мкруха й дати йому вражіння, що земляни підступні боягузи. Побудемо тут ще пару днів.
- Еге, пару днів - добре сказано. - Тут день рівняється двом тижням на Землі, а я так довго тут тинятися не хочу.
- Чому? Дещо побачимо, довідаємось, як місячани собі життя творять, що в їх майстернях і лабораторіях коїться... Місячної мови навчимось, приїдемо - складемо граматику і словник українсько-місячної мови - ото буде нам слава!
- Ну, добре, - згодився Марко. - Але облишмо ці розмови. Я не знаю, чи Мкрух не розуміє нас часом. Він дуже розумний.
Небагато цікавого було по дорозі. Були високі скелі, кратери, камінці, немов застигла лява, - та це вона, певно, й була. Був місячний день, такий яскравий, що очі боліли. Довелось насунути сонячні окуляри в скафандрі. І така тиша... Ось уже видно повітряний корабель.
- Крбазун, корабель, - сказав Симон до Мкруха.
- Корабель, - повторив Мкрух.
Але що це? Раптом здійнявся страшний вихор. Щось наближалося з висоти, ревло й гаркало, як гураган. Мкрух вискочив із свого возика й упав додолу. Його возик не знати куди й дівся. Хлопці натиснули на ракетні гальма, що подолали той космічний вихор і втримались на поверхні. Вони вхопили Мкруха й поклали його впоперек на свої коліна. . - Відвеземо його додому, а тоді спробуємо відлетіти. Хтозна-куди цей вихор звернув і чи не повернеться за хвилю до нас.
Мкрух важко дихав. Його циліндр із газом був пошкоджений, і нічим було порятувати. Але якось довезли його до підскельної фортеці, вдарили молотом у двері й здали Мкруха на руки місячанам. Тоді простягли руки, вклонились їм і швиденько рушили до корабля.
Ракетний двигун працював. Корабель плавно злетів догори і полинув у напрямку до Бнід, до рідної Землі.
Бабуся доказала свою казку й глянула на Петруся.
- Я не сплю, бабуню, - сказав той. - Але вже сонний. Добраніч!