Ганна ЧЕРІНЬ
КАЗКИ МОЛОДОЇ БАБУСІ

ПЛЯНЕТА КВІТІВ

Марко і Симон, друзі-астронавти, готувались до чергового лету в космос.
Прилетівши вертолетом на космодром, .вони перевірили свій космічний корабель - все було в найкращім порядку.
- А пам'ятаєш, Симоне, як ще лиш кілька літ тому нас мусіли вистрілювати з ракети, а ми сиділи, стиснувши серце, і молилися, щоб не трапилось якого вибуху?
- Еге ж, а як нас трусило й кидало, поки ми дібралися до безповітряного простору! Я ледве витримав першого разу, а потім трохи звик...
- Минулося! Тепер наша летюча тарілка випливає в повітря, тихо й лагідно, так що ця подорож дуже приємна. Я б щодня їздив, якби не радіяція. Після трьох місяців у космосі мусимо відпочивати й знімати з тіла радіяцію, поки не захворіли. Але скоро і з цим злом поборемось.
Поки вони так розмовляли, вже перемогли силу земного тяжіння, можна було виключити ракетні мотори і просто плисти в просторі, як у спокійнім морі. Летіли на міжплянетну станцію, що, властиво, була великим містом із усіма вигодами: вулицями, парками, садками, квітниками, школою, кінотеатром, а головне - з великими лабораторіями й дослідними станціями. На цій станції працював і старший брат Марка, з котрим він дуже хотів побачитись.
Землю вже не видно, кругом ясно і сонячно. Із Землі передають напрямок, куди летіти. Симон керує кораблем, Марко куняє, бо вчора довго не міг заснути, і тепер сонний.
Раптом - що це? Повз вікно летить якась гора! Ближче, ближче... Симон кермує корабель убік, але потужна хвиля збиває їх із напрямку, зірвавши дві антени. Замовкло радіо з Землі, втратився зв'язок. Навіть світло погасло, хоч у вікно світить сонце. Але як стане темно, без світла не можна. Без електричної енергії також.
- Ти думаєш, щось пошкоджено? - запитав Марко, коли комета пролетіла і корабель перестав колихатися.
- Ось зараз одягну скафандр та полізу подивитися, - відповів Симон.
- А може, я? Це, здається, моя черга.
- Черга ле черга, - я перший сказав.
І Симон одяг зручний, але міцний скафандр і космічний комбінезон, що захищає від радіяції. Марко дивився крізь вікно, як Симон плавав у просторі, часом перевертаючись догори ногами, бо в безповітрянім просторі ніщо його не притягало до себе, і не було об що опертися. Тому-то Симон прив'язався сталевою линвою до корабля і висів на ній. Скоро він вернувся на корабель.
- Дірок нема, але антени обидві відлетіли. Тепер ми відірвані від Землі й не знаємо, куди летіти. Ну що ж, може, кудись дістанемось.
- Дивись! Попереду якась станція. Не думаю, що це наша, та може, якої іншої держави. Ти ж знаєш, тепер майже кожна велика країна має сателіти і станції в космосі.
Симон включив ракету - нічого, працює. Хлопці скерували корабель на станцію, що вимальовувалась, як приплющена куля. Згодом на ній можна було бачити зелені масиви, ніби поля чи ліси, якісь канали...
- Еге, Марку, та ми на якусь плянету залетіли! Зробили відкриття! Будемо славні на ввесь світ! Це буде плянета Симар, від мого і твого імени!
- А може, Марсим? Мені це краще звучить!
- Побачимо! А поки що пильнуй керма. Сідаємо.
Корабель плавно сів на чудовім зеленім полі. Такої соковитої трави не буває на Землі. Ще трохи вище - і був би ліс. Але це таки була трава, тільки дуже висока і буйна. Вийшовши, хлопці зняли на хвилю скафандри -дихати добре, на'віть краще, ніж на Землі. А які пахощі! Як у травневім саду!
- Тут тепло, я думаю, що й комбінезони скинемо, - промовив Маркс
- Почекай, не знаємо, які тут рослини, може, отруйні - хай нас комбінезони охороняють.
Хлопці йшли полем і дивувалися на стрункі ряди квітів. Квіти були величезні, вищі від людського зросту, трохи нагадували наші соняшники Одні були червоні, другі сині, а ще інші - яскраво-жовті. Кожний колір окремо, громадами, наче їх хто дбайливо садив на грядки.
- Хто ж їх тут посадив? Ми напевно знайдемо тут і величезних людей-гігантів.
- Не знайдете, - відповів хтось тоненьким голоском. - Ми самі себе садимо.
Хлопці перелякалися і стали шукати, хто це до них заговорив. Нікого не було, але квіти хитали голівками і - далебі! - сміялися.
- Так, це ми до вас говоримо, - обізвалась жовта квітка.
- А звідки ви знаєте нашу мову?
- Ми всі мови знаємо, бо ми квіти. У вас на Землі ж кажуть, що квіт говорять. 1 це правда.
- Ну, то здорові будьте. Квіти! - привітався Симон. - Можна у вас трохи зупинитися?
- Можна, якщо ви не будете нас рвати й нищити, - сказала червона квітка. - Нам казали, що на Землі ви робите страшні злочини супроти
квітів: рвете їх, ріжете, тримаєте ув'язнених у вазах, а тоді, півмертвих викидаєте на сміття.
- Це так,.- зізнався Марко, - але правда є, що ми й доглядаємо квіти: сіємо і садимо їх, поливаємо, годуємо, виполюємо бур'яни... А потім настає зима, що вбиває квіти. Але ми збираємо їх насіння і навес" знову садимо. Така доля квітів у нас. А у вас що - ви вічно ростете?
- У нас вічна весна, але ми гинемо від посухи, вітру і просто від старости. А часом гинемо і на війні.
- На якій війні? Які бувають у квітів війни?
- Бувають, іще й які! Війни за територію. Наша плянета влаштована так, щоб кожна квітка мала свої права. В нашім уряді є рівна кількість представників від усіх трьох кольорів: червоного, синього і жовтого. Але часом з'являються зухвальці, що хочуть загарбати чуже. Вони намовляють інших і починають засипати своє насіння на чужу землю. Тоді між червоними квітами раптом виростають сині. На них накидаються господарі цієї ділянки, і зчиняється бій. Часом виростають мішані квіти фіялкового або помаранчевого кольору, але вони не виживають і губляться між господарями. Господарі також воюють корінням, вони під землею знаходять напасників і винищують їх.
- Ніде нема миру, - зітхнув Марко.
- Є в нас мир, наші війни довго не тривають, а тільки поки ми виженемо напасника.
- Так і ми на Землі хочемо вигнати напасника, що вкоренився на Україні, і тоді на нашій Землі настане мир, - сказав Симон.
По запашній траві хлопці пішли до сплетеного з квітів намету, де на листку блищав золотом запашний мед і лежали зернятка. Квіти запросили мандрівників пообідати, і ця їжа дуже смакувала хлопцям.
На цій плянеті не було ані будинків, ані майстерень - нічого, чим би можна було полагодити антени. Але квіти дали їм чарівного нектару, що ним треба помазати лице, і тоді можна відчувати напрямок і знайти дорогу. Хлопці попрощалися з квітами, сіли в свій корабель і полетіли шукати міжплянетну станцію. Квіти співали й махали їм услід голівками.
- Отже, знайшли ми досі незнану плянету, але не можемо її назвати ані Симаром, ані Марсимом, бо це плянета Квітів.