Ганна ЧЕРІНЬ
КАЗКИ МОЛОДОЇ БАБУСІ

НА МІСЯЦІ

Бабусю, пил вже усівся, розказуй, що робили далі Марко й Симон на Місяці.
- Не тільки пил усівся, а й ти вже всівся в татовім кріслі. Ну що ж, сиди:
тато пішов на збори, і крісло вільне. Отож, як у вікна ілюмінаторів можна було бачити, хлопці побачили...
Тут бабуся Ніна зробила довгу паузу.
- Що вони побачили? - нетерпляче питав Петрусь.
- Нічого не побачили. Бо нічого було бачити.
- Як це нічого? Ти ж казала, що пил усівся.
- Перед ними розіслалася безмежна площина рудуватого піску, і більше нічого. Пустеля. І ні дерева, ні річки, ні скелі. Сама рівнина.
- Ну що, Марку, - обізвався Симон. - Виходимо?
- Стривай, перше спитаємо Контроль.
Зв'язок із Контролем був увесь час бездоганний. Хлопці чули голоси з Землі так ясно, як у себе вдома на телефоні. Контроль бачив уже, що астронавти добре сіли на Місяць, і поздоровив їх з успіхом.
- Хочемо сісти на всюдихід і проїхати миль із п'ятдесят. Контроль затвердив цей плян, тільки попередив, щоб увесь час давали про себе знати.
Одягли скафандри. В них було так незручно, хотілося дихати справжнім повітрям, а не сумішшю штучного повітря з циліндра за спиною. Але знали, що на Місяці не досить кисню, щоб обійтися без апаратів. Спершу спустили вниз всюдихід, верткий механізований возик, трохи схожий на військовий "джип", але маленький, як цяцька. Ледве вмістились на нім удвох. Трохи походили по Місяцеві, взявшись за руки. Було дуже легко йти, наче на крилах.
- Може, ми справді крилаті? - пожартував Марко. - Ану, спробую літати. - І він відштовхнувся від... не від землі, бо ж це був Місяць, а не Земля. Відштовхнувся від поверхні Місяця. І так необачно, що підплигнув угору метрів на десять і опинився далеко від Симона. Симон перелякався.
- Ти, дурню, що ти робиш! Хочеш кудись у провалля втрапити?
- Так провалля ж нема, хоч би й хотів туди впасти. Їдь до мене! Симон помаленьку під'їхав до Марка. Хотілося їхати швидше, але не знали, які тут правила їзди, може, тільки п'ять миль на годину?
- Ще нам місячний поліцай квитка дасть, - пожартував Марко. Проїхали п'ятдесят миль. Спинилися на обід, чи то був сніданок - невідомо. Не знали, який на Місяці час. Та сама пустеля. Далеко вгорі світить сонце, але не дуже-то пригріває. Термометр показував температуру тридцять нижче зера*.
- Це, мабуть, найгарячіший день. Наші вчені кажуть: тут так холодно, що ніщо не може жити.
- А от же ми живемо? То, може, і ще хтось живе.
- Знаєш що, Марку? Їдьмо ще далі! Не годиться ж ні з чим додому вертатися. Мусимо щось знайти.
Хлопці закликали Контроль по дозвіл. У відповідь мовчанка. Видно, сюди не досягали земні радіохвилі.
- Альфа, Альфа, це Орел. Чуєте нас? Альфа! Альфа! У відповідь мовчанка.
- Що ж нам робити? Назад вертатися?
- Ні, як ми вже стільки проїхали, і всюдихід везе, їдемо далі. Пустили машину швидше, двадцять миль на годину - нічого, їде, хоч здіймає куряву. Але що це? Краєвид змінився. Немов у казці, перед ними виросли скелі дивних форм, схожі на похмурі старовинні замки. Хлопці в'їхали в кам'яні ворота, що повели їх углиб і вниз.
- Тут хтось живе, - запевняв Симон. - Тут ходили чиїсь ноги чи лапи, а може, й вози їздили. Ну як, їдемо?
- Їдемо! Може ж, вони нас не з'їдять...
Проїхали, може, з три милі вниз і опинилися перед замкненою брамою. Збоку лежав кам'яний молот. Марко взяв його і вдарив по брамі. Щось задзвонило, заревло, і брама розсунулась. А як тільки хлопці в неї в'їхали, брама засунулась.
- Тепер ми вже звідси не виїдемо, якщо нас не випустять, - перелякано промовив Симон. - Не треба було, не спитавшись броду, лізти у воду.
Мандрівники опинилися у величезній підземній залі. Далі вже не було куди їхати. З бічних дверей вийшли три постаті дуже дивного вигляду. На зріст вони були такі, як і Марко та Симон, мали дві ноги, але чотири руки. Лице було зеленого кольору, голови лисі, без жодного волосся, в лобі сяяло лише одне, кругле, як ілюмінатор пароплава, червоне око. Замість рота була тільки мала кругла дірка, як отвір пляшки для кока-коли, замість вух були дві дірки. Шия витягалася вгору, як у гуски, але місячани також скорочували її, ховаючи у груди. Місячани наблизились до хлопців і простягли всі чотири руки вперед.
- Це вони хочуть показати, що не тримають в руках зброї і вітають нас, - здогадався Марко. - Зробімо те саме. Хлопці також простягли руки до місячан і легенько вклонилися. Місячани заговорили. Хлопці мало не оглухли, такі гучні були їх голоси.
А ще ж вуха захищали скафандри. Звичайно, як би місячани не кричали, хлопці нічого не розуміли. Місячани закричали знов, показуючи рукою на скафандри.
- Вони, певно, хочуть, щоб ми зняли їх, - міркував Симон. - Що, знімемо?
- Так задихнемося. Тут нема повітря.
- А вони ж якось живуть?
- Вони інакші. Те, що для них добре, може нас убити.
- Ет, давай спробуємо. Як не вийде, знов одягнемо.
- Ти знімай скафандр, а я почекаю. Якщо тобі стане погано, я порятую тебе, одягну на тебе скафандр або дам кисню.
Симон відкрутив скафандр і довільно його зняв, принюхуючись до незвичного сухого, холодного повітря. Марко стояв напоготові з киснем.
Симон похитнувся і впав. Марко підскочив до нього із скафандром, але місячанин відтягнув Марка за руку й обпорскав Симона якоюсь рідиною, від якої той одразу очуняв.
- Мені вже добре, навіть дуже добре.
- Здіймай скафандр, Марку.
Місячани три рази тупнули лівою ногою - мабуть, це також було якесь привітання. Вони показали в куток, де стояли їхні машини, схожі на панцерні авта. Там Симон запаркував свій всюдихід. Місячани дали знак, щоб хлопці, йшли за ними. Відчинилась легка біла брама, і хлопці опинилися в підземній світлиці, де все було ясне й веселе. Росли невисокі дерева з квітами й плодами, на них сиділи пташки й щебетали зовсім, як на землі. Доріжками ходили вбрані в білі одежі місячани і дуже голосно розмовляли.
- Вони живуть підземно, цебто підмісячне, - вирішив Марко. - Нагорі для них захолодно. Тут вони створили теплиці.
- Щось мені ці дерева підозрілі, - сказав Симон. - Жоден листочок не ворушиться.
- Бо ж вітру нема, от дивак!
Симон підійшов до дерева, торкнув листочок.
- Так і є. Ці дерева штучні. Так само й квіти, і овочі.
- Знаєш що? - додав Марко. - І птахи штучні теж... І сонце вгорі сяє штучне. Мабуть, і люди штучні.
- Ні, люди справжні. Хто знає, може, й ми до такого доживемось, як атомові вибухи знищать життя на Землі... Не знаю, як це сталося тут, а допитатися поки що не можу. До того ж, вони так голосно говорять, що в мене вуха болять, і я ніколи ані слова не навчуся з місячної мови.
Марко старався пояснити місячанинові, що той заголосно говорить. Місячанин не розумів.
- Слухай, у нас же є затички на вуха, що ми вдягали в ракеті, як хотіли спати, щоб Контроль не збудив. Заткни вуха, побачимо, чи поможе.
І справді, помогло. Хлопці могли чути мову місячан, якраз добре, щоб чути і вуха не боліли. Місячанин тепер зрозумів, у чім справа, із свого боку знизив тон.
- Цікаво, що вони їдять? Я вже голодний...
Наче зрозумівши, місячанин підвів їх до труби посеред залі й відкрутив грант. Узяв трубку в,сво'з дірку-рот і став щось голосно ковтати. Потім подав трубку хлопцям. Звідти йшов якийсь запашний газ. Хлопці подихали ним трохи, і справді, їсти відхотілося.
- Я почуваюся, ніби пообідав. Оце життя! Не треба ні варити, ні посуду мити...
- Але як же можна жити без борщику, голубців і вареників?.
- Ну що ж, Марку, в гостях не критикують господарів. Добре, що нагодували. Видно, непогані люди - місячани.
Місячанин водив хлопців по залях, і, видно, кінця їм не було. Хлопці втомилися, бо тут повітря було майже таке, як на Землі, ходити було не так легесенько, як надворі. Місячанин підвів їх до якихось пасів, що звисали зі стелі, і щось сказав, вказуючи на ті паси.
- Може, він хоче, щоб ми повісились? - дивувався Марко.
- Ні, це вони так сплять або спочивають. Ось глянь. Навколо в різних позах висіли місячани. Той зачепився ногою, той трьома руками, дехто заліз аж під стелю і звисав догори ногами - дійсно, повісився, але не насмерть. Хлопці оперезалися пасами навпоперек. Було не дуже зручно, але як звикнути, то можна спати. На диво, вони заснули швидко, а скільки спали - не знати, бо їхні годинники, з невідомої причини, спинилися.
- Хлопці сплять на Місяці, а тобі пора заснути на Землі, - сказала Петрусеві бабуся Ніна. - Спи, хай тобі присняться Марко, Симон і місячани. А завтра розкажу, що було далі.