Імант ЗІЄДОНІС
КОЛЬОРОВІ КАЗКИ

БІЛА КАЗКА

Вчора випав перший сніг. Усе стало біле. Все біле-пребіле - нічого не впізнати. Біла курка знесла біле яйце і загубила його у снігу. Білий півень заспівав білу пісню, а вона злетіла під стріху, примерзла отам, та й зависла білою бурулькою. Біла вивірка вивела білих вивірченят, а ті сховалися серед білого галуззя - і не знайти їх більше. Всі дерева - білі, йду лісом і не можу збагнути: де дерева, а де білий день.
Валує з димарів білий дим - навіть не знаю, як прочитаєте щось із написаного, бо в чорнильницях побіліло чорнило, їмо тільки білий хліб і п'ємо білу каву. Сьогодні вранці чистив чоботи - а паста для чобіт теж біла!
Навіть наша річка - Гауя* - лежить собі біла. Закинув спінінг, виловив білу щуку, розчинив її - а в череві біла качечка (ковтнула її ненажера), я качечці під крило оцю записочку та й підкинув - лети! Якщо побачите - нагодуйте, а пір'ячко на краях крилець не зайве обрізати, щоб не втекла, та ще грійте їй черевце білою грілкою, може, знесе золоте яєчко, то напишіть мені.
Моя адреса:
Білому Кротові на березі річки Гауї.

Р. S. Можете все це намалювати, тільки білою фарбою, щоб не було там жодної чорної смужки.
* Гауя - річка в Латвії.

ЖОВТА КАЗКА

Сонце, немов яєчний жовток, золотилося над світом. Воно випромінювало тепло і життя. По його промінчиках на землю збігали жовті курчата. Пізніше вони зодягнуться в різнобарвні зодяганки, а спочатку всі - в жовтому. Бджілка також була жовта, вона від щирого серця припрошувала до жовтого вулика й курчатко, та те не змогло до нього добратися. "Почекай-но,- думало собі.- Довкола пурхають жовті метелики, достемнісінько як я, отож і я полечу". Курчатко підскочило, але ж крильця, крильця... тільки манюсінькі пуп'янки по боках, оторочені жовтим пушком... "Нічого,- вирішило курчатко.- Доросту до курки, то й літатиму високо-високо". Та й примостилося під квочкою, і заснуло, зігріте жовтим пір'ям мами.
А сонечко золотіло, мов жовтий млинець з такими смачними пахучими хрумкотливими краями.
Бджоли - достоту маленькі пластилінові кульки - літали від однієї жовтої кульбаби до іншої, а звідти - прямо в свій жовтий вулик, що скидався на величезну жовту бібліотеку. Медові рамки, наче великі книжкові полиці, аж до стелі заставлені стільниками. А стільники були схожі на шестикутні телевізори, де замість екранів виблискує жовтий мед...
До самого овиду цвіли жовті поля і луки: жовті анемони і примули, а найбільше - кульбаби. І тепер, як поглянути на сонце, здається, ніби воно щойно викупалося на вершині гори в жовтому пилку кульбаб. Так пломеніли галяви, що я не втримався і побіг в оту сліпучу жовтизну. Запилився весь, облип і обсипався жовтим пилком.
Підійшла жовта корова, подумала, що я жовта кульбаба, і з'їла мене. Так що більше я нічого написати не можу.

БРУНАТНА КАЗКА

Я таки його бачив. Маленький та брунатний, він заліз на сковорідку, вистрибував по смажених кришениках картоплі і вигукував: "Брунатний! Брунатний!" Коли я посипав смаження перцем, він пчихнув та й щез.
Деякі, кому довелося його бачити, говорять те ж саме: це маленький брунатний чоловічок, який скрізь, де щось вариться, смажиться, печеться, кричить: "Брунатний! Брунатний! Брунатний!"- і все одразу підрум'янюється, гнітиться, стає брунатним, а отже, готовим. Проте бачать його лише обранці - потрібне превелике терпіння! Та мені кортить знову його побачити! Але де?
Де? Отам, де брунатне. А брунатне де? Напевне, гадаю, перестріну його біля боровиків.
Я знав, що боровики вилазять із землі білими і лише згодом, і невідомо в який спосіб, стають брунатними. Отам і бути брунатному чоловічкові. Рано-вранці засів на грибовищі коло брунатної ялинки та й чекаю. Ось-ось має показатися гриб. О - вибирається. Шапка біла. Тільки б не кліпнути,- має ж брунатний з'явитися. Чекаю, чекаю, ніхто не йде. Чекаю, чекаю...
Апчхи! Фу! Як налякав! Заєць чхнув. Я тільки мигцем глянув у його бік, а боровик уже зробився брунатним. Брунатний чоловічок уже був, вже перехитрив мене.
Та нічого. Дивитимуся на інший гриб. Пильно-пильно вдивлятимусь.
Дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь... Хрусь! Глянув - брунатна мурашка вивихнула ніжку. Шкутильгає, шку-у-тильгає бідолаха, шкода мені її. Та поки вправляв їй ногу, боровик став брунатним... Брунатний чоловічок устиг уже з'явитися і стати невидимцем.
Ну, нічого,думаю. Я зроблю ось так: залізу в боровик і заховаюся в черв'яковій нірці. Задумано - зроблено. Заліз та й вичікую. О, йде! Забрався він на гриб, а я - скік! - до нього! А він - скік! - та й пропав!
Отак він усе й робить - поки інші не чують, не бачать. Фарбує зелені шишки в брунатне - готово! Зелені жолуді в брунатне - готово! "Готово! Готово! Готово!"- тільки й чути. Одного разу я поклав собі настигнути його в горішнику, коли достигають горіхи. Він їх фарбує. Та поки вишукував в одному гроні, він фарбує інше. Я в одному - він в другому. Час від часу тільки й долинає: "Брунатний! Брунатний! Брунатний!" Нарешті я присів біля одного грона. Отут чатуватиму. Як усі пофарбує, йому до останнього, до цього грона все одно треба навідатись. Чекаю годину, дві, три. Чекаю день, другий - скільки ж можна оце гроно залишати нефарбованим? Раптом прилетіла брунатна лісова бджола, заплуталася в моєму волоссі і дзижчить, та так, що аж лісом луна йде. Нехай собі дзижчить! Я тепер напевне знаю, що це все навмисне робиться, аби я перелякався й не помітив, як приходить брунатний чоловічок, тому не звертаю на те жодної уваги. Хай кричить, хай жалить, як хоче, бо все одно дивитимусь на ті горіхи - а що, як саме зараз прийде!
Дзінь! Прилетіла брунатна комашка - дзінь! - і просто в око. Поки вибирав її звідти, дивлюся - а горіхи вже брунатні.
Тепер я збагнув, що брунатний чоловічок не хоче, аби його помічали, і кинув йому набридати. Та коли минулого літа я вигрівався на пляжі, де навколо повнісінько люду, сонце, дивлюся - а в Яніса на плечах їх аж семеро! Так-так, маленькі брунатні чоловічки брунатними пензликами фарбують йому спину. Сказав я про це Янісу, а він сміється - не вірить. Каже, спині лоскітно було, але він думав, що це я його теплим піском притрушував. Ще каже, таких чоловічків на світі не буває.
Як це не буває, коли я сам їх бачив! А вгледіти їх годен не кожний. Потрібне Превелике Терпіння.
Ніхто не знає, де вони живуть. Одні кажуть: у ведмежому кожусі, інші - в брунатних жолудях, а ще інші - під корою ялин.
А знають ті чоловічки лише двоє слів: "Брунатний" та "Готово". Тільки промовляють їх - все бубнявіє й розпускається, каштани випадають зі своїх кожушків, а у брунатної корови народжується брунатне телятко.
Але ніхто не знає, як оцих чоловічків називають насправді. Брунатулі? Брунатульки? Готовулі? Готовульки? Ви не чули, га?

СИНЯ КАЗКА

Синій кінь серед гороху. І справді - синій кінь серед гороху. Я його ще вчора там бачив. Він скуб сині квітки гороху, і тепер я знаю, чому кінь синій.
Так задумали інші коні. Якось зібралися коні з усіх кінців світу. У тому товаристві чорні, білі, чалі та гніді, сірі, рябі й червоні коні метикували: "Може статися, що машини переможуть і нам доведеться загинути. Вже тепер лошат дуже мало. А ще як старих коней поведуть на ферми лисицям на розтерзання, то що тоді? Тож нехай один з-поміж коней стане безсмертним". І вони ухвалили, щоб вічний кінь був кольору надій та чекання - синій, немов гіацинти й незабудки. А з'являтиметься він скрізь, де тільки мріють люди. І коневі дали сині крила й нарекли його КОНЕМ СИНІХ НАДІЙ.
І ще товариство ухвалило, щоб Кінь Синіх Надій був завжди самотній, бо найдужче сумує той, хто один. Отже, не знатиме він ні побратима, ні подруги, як і не матиме він своїх лошат. Він буде самотній і безсмертний. Засумував синій кінь. Але товариство запевнило його, що сум у нього також синій і дуже йому пасує. І свого рішення не змінили.
"Ти - кінь мрії,- додали коні. - Ти можеш їсти й пити геть усе, що споживають усі коні,- сказали йому.- Але пам'ятай, тільки-но ти почнеш їсти лише те, що їдять усі, як вилиняє твоя синява і ти сконаєш. Ти - кінь мрії, і їсти тобі належить лише незабудки. Власне, сині квіти - єдина твоя страва. Коли небо
синє - сміливо йди і занурюйся в нього. А засиніє море - то йди й скупайся в морі. А захочеться пити, то відшукай собі джерело синіх надій. За синьою горою, у синіх просторах три сині вільхи ростуть поміж ялин.- там синіє те джерело. Там, де три сині блискавиці сполошили зайця. Там. де три сині хмари сплять у синій бочці... Там, де... але ти вже сам віднайдеш. А може, й не буде такого джерела, то пий із синіх відер, синіх мисок, синіх кухлів, синіх склянок. Лише пам'ятай, що вже ніколи не будеш поміж нами, а житимеш у синій далині. Люди мріють і вдивляються в далину. Отуди, де море далеке й синє, отуди, де небо далеке й синє, отуди, де ліси далекі й сині. Отам ти й мешкатимеш. І ні до кого наблизитись не зможеш, а якщо й підійдеш, то лише синьої години: в світанковому серпанку або вечірньому тумані".
Так сказали коневі товариші. Відтоді його рідко хто бачить, майже зовсім не бачать. А люди сумують без далини. Як ранньою весною прилітають шпаки і під горішником цвітуть сині конвалії, дивіться уважно, чи немає отам слідів синього коня. Інколи ми знаходимо у весняних садах з'їдені гіацинти. А ще ходіть тихо літніми полями, коли цвіте льон або на житнім полі займаються волошки - десь там пасеться синій кінь. Одного разу він з'їв сині квітки з парасольки Інточки. Пішла вона якось навесні, перед самісінькими іспитами, до лісу, вчити геометрію, кинула парасольку - і за теореми. А потім, ідучи додому, дивиться: то не її парасолька! Всі сині квітки поїдено, лишилися одні жовті. І як він так зумів вищипати такі малесенькі квітки? Одного разу в туристській подорожі ми розстелили на обід гарну скатертину, на якій були намальовані сині сливи... Пообідали - і гайда купатись. А прийшли назад, і що б ви думали - сині сливи поїдено геть до одної... Знову ж таки десь тут поблизу гуляв синій кінь. Та особливо йому до вподоби сині бантики з дівочих кіс.
А взимку його можна побачити лише в сутінках, де ялинки випростовують довгі сині тіні. Він злизує оті сині тіні, хоч сам змерз до кісток. Якщо ж дуже хочеться бачити його близько-близько, навіть сфотографувати - лишіть у сутінках горнятко вареників із чорницями. Він їх дуже полюбляє.
Тому, хто скаче на синьому коні,весь світ видається синім: зайці сині, верби сині, лози сині... Отже, так і кажуть: сині дива. Бо синій кінь - то ж і є оте синє чудо, а той, хто скаче на ньому - бачить сині дива! Як звикле, він підпускає до себе і дозволяє себе сідлати лише поетам. Та якщо у вас е жменька синього вівса... Є у вас жменька синього вівса?

ЧЕРВОНА КАЗКА

Полум'ячко, Вогнянка. Вогнедоня. Яка червона, славна на вістрі свічки пломеніє. Яка слухняна, яка люба! Чарівлива, полум'яна, щира доня вогню, яка гарна, червона... Червона шапочка, на ногах червоні черевички, ще й червоною хустинкою вимахує. Облизуючись, червоного язичка показує. Червоні щічки палахкотять. Вродлива, слухняна, Вогнянка, Вогнедоня.
Тільки в очах - не бачили? Тільки в очах - помітили?-щось недобре зблиснуло. Спалахнуло червоним - невтоленість іскорок. На волю! Волю! Лісом погарцювати, сухим мохом, сухою травицею, кущами, галуззям.
Червоне полум'ячко на кінчику свічки смокче ґнотика, смокче нитку. З нетерплячки в'юниться. Пустувати хочеться. Страх як хочеться! А червона Вогнянка, ласунка, у ліхтарику сидить, у склоклітці - не вибратись. Вичікує - Янітіс випустить, чекає - Гундарінь випустить. Гун, гун, гун! Гундаріню, братику, випусти! Гун, гун, гун! Гундаріню, вогнеотче, до паперів пусти, до всохлих трав, до глиці...
Пильнує Гундарінь - не випускає Вогнянку, бо напевне знає: не від неї ласка, буцім слово тепле. Якось не витримав, повірив, випустив Вогнянку на зелену галявинку. А та із сірника, шусть у верес: забула, навіки забула Вогнянка,на що присягалася. Розгулялася, затріскотіла. Виструнчилася, заскочила в ялинник, а там по ялинах. Потріскуючи, сягала верхів'їв. А назад не вертається: благаєш - не доблагаєшся. "Вогнянко, пломінчику!"- благає Гундарінь. Яка там Вогнянка, який пломінчик - уже пожежа мережить червоні вежі.
Збагнув Гундарінь, що він накоїв, випустивши полум'я. Тепер воно, невтримне, біснувалося. Тяглося в долину червоним пругом. Там і там - на всі боки. І не впіймати вже, уже не погасити. Немов червонюща ріка вилилася на кущі. Немов червона зміюка, звивається ялинами. Нападає, гей, червоним драконом, пожирає все, що не попадеться,- не давиться. Такого вогненного лиха ще не бачив Гундарінь. Все вгору, вгору лізло лісом, просто в небо! Бігли люди з червоними відрами, з червоними гаками, примчали червоні машини, а повсюдно аж стугоніло, лили білу воду в червоний вогонь - не допомогло, вогонь гуготів нестямно, шаленів, лютував - червоний, нестерпно червоний, аж багряний. Вигорів ліс.
І тоді добіг вогонь на інший кінець лісу, почав меншати, меншати, поки не став жалюгідний, нікчемний. І як підійшов Гундарінь, то, до землі прибита, на кінчику сухої гілки чекала його манюня-Вогнянка. Вогнянка, що так іще недавно просилася в світ і яку так необачно випустив Гундарінь на сухий верес. Вона меншала й, немічна, вигойдувалася, маленька гілочка жевріла в її серці, і вона знову почала вмовляти: "Гун-гун-гун!" А Гундарінь оглянув пре чорний, вигорілий ліс - скільки винищено життя! Горішника більш нема, ялівцю більш нема і не ростиме, згоріла смерекова кора - пече. Вигоріли пташині гнізда, не встигли повтікати зайці, і їх захопив вогонь, і вони згоріли.
А Вогнянка благала Гундаріня, щоб пустив її ще побратися з віттям, з ялинкою, з шишками... Та Гундарінь позбувся того жалю.
Лежали по лісі мертві зайчата з обгорілими вухами та чорними ніжками.
"Негіднице, негіднице, волоцюго! Згинь та щезни отут на місці!"
"Не треба сердитися, - сказав ліхтар. - Такий у неї дух. Нестримний. Не треба їй волі давати". І ліхтар засвітив своїм скляним верхом. "Вона гарна",- сказала лампа. У лампи також було своє скло. "Тільки не треба її відпускати
на волю. Тоді вона лагідна",- сказав камін. В каміні вітер роздмухував полум'я. В каміні над ним панував вітер. Про те ж вели мову й кухня, і піч. І всі пашіли теплими червоними ротами.
І тепер, знову вгамована, вилася Вогнянка, в кухні булькала картопля, дверцята зачинено, є тільки одна дірочка - димохід. А димохід довгий, там повно диму, отже всяка іскорка гасне в ньому, похлинається димом.
Так, іскри - то примхи вогню. Коли в лісі палає вогнище, іскрам так і хочеться загойдатися на якійсь сухій гілляці, хочеться випростатися, вирости й палити, червоно валувати. Кожне полум'я свічки так і норовить стрибнути на фіранку, а звідти - до шпалер недалеко, а потім упасти на ліжко й червоно вирувати по всій кімнаті, хлюпати червоним полум'ям.
Кожен сірник з шкіри пнеться, аби ним кресонули поблизу бензину. І гримне в повітрі, і вирветься червона квітка вогню - баххх! І тоді все летить, палахкочучи й спопеляючи.
Але поки що горить собі свічечка червоним полум'ям, ласкавою донею горнеться Вогнянка. "Хіба ти злюща?" - пита Гундарінь. "Ні, ні,- підморгує вона Гундаріню.- Ні, ні. Я тільки до лісопильні мрію добратися. Або до паперів. Пусти мене до кошика з паперами! Не відпустиш? Ну, тоді до коробки з сірниками! Сірники - то мої приспані принци. Ми влаштуємо манюсінький бал!"
Так вона день у день умовляє Гундаріня: "Відпусти, будь ласка, відпусти!"
Тріпоче така малесенька, червоненька, гарна і Гундарінь починає сумніватися, починає жаліти: пустити? Не пустити?
Та пригадає погорілих зайців, прислухається, як ліси просяться, будинки, сіножаті. Просяться так багато, так багато голосів благають - мо' цілий світ! "Чоловічку, Гундаріню, вогнеотче! Гундаріню, сіячу вогнів, майстре справ вогненних! Ти вогонь роздмухуєш, ти вирощуєш його, клопочешся з ним. Не роби так, щоб нам страшно було. Хай не вирветься полум'я, не втече, хай воно не приспить твою пильність! Щоб не підмануло! Воно ж хоч і не злюще, але нестримне. Не панує над собою. І, якщо вже напосядеться на інших - непереливки нам! Тоді кінець нам. Всім кінець!"
І коли Вогнянка знову заходжується неспокійно метушитися, вилискувати: "Пусти мене!"- щоби десь угризтися в солому,або починає примхливо погрожувати: "Доберуся, добудуся - все одно розкошуватиму",- то Гундарінь іде до телефону: "Бачиш? Зателефоную нуль-один. І сам на сам не буду з тобою. Всі станемо супроти тебе".
Полум'ячко, Вогнянка, Вогнедоня... Гундаріню хотілося б товаришувати. Янітісу також. І Карлітісу. З нею, з полум'ям, з Вогнянкою, Вогнедонею...
Та як з такою конозистою, з невірною, з такою облудливою, такою вертихвісткою, товаришувати?

СІРА КАЗКА

Я - Сірий. Я Сірий, мов ота мишка. А ще я Сірий, як попіл і пташка, сірий-пресірий, як пилюка. Я - Сірий. І тому, що є на світі я, так яскраво вирізняються всі інші кольори.
Де я? Де можна мене помітити? Та скрізь. Але почнемо з весни. Пливуть сірі сніги, весніє сіра земля, пагіння-сіризна висіває сірим-сірим цей світ. Та ледве проклюнеться якась брунька, моя сіра донька, як уже розквітає верба! Ну, хіба була б верба такою гарною й білою, якби ото я - Сірий, сірої весни не був таким сірим-пресірим? А ще сірої весни та з сірої землі вибивається зелена ружа, витикається із сірої землі ревінь, мов чортячі роги, червоний ревінь. Але почнемо ще раз. В сірих сутінках ранків вигулюються луками білі тумани. Ну, хіба видався б таким білим туман, якби не я - Сірий? Та нізащо. А як купається в сірому піднебессі червонюще сонечко, як виграє ранок, ми оспівуємо оцю красу лишень тому, що я - Сірий і я скрізь. Я, я перший з-поміж кольорів.
Я - найперший з усіх кольорів, за якими так нудьгують люди. Сірого ранку вони чекають на сонце, сірої ночі - на місяць, сірої весни - на квіти, сірої осені - на сніг. На моїй сіризні вирізняється кожна барва, отже я - найбарвистіший з-поміж кольорів, бо все стає привабливішим лише на моєму тлі. Білий ангорський кіт гарний, бо поруч - Я. Якби не сірі горобці, то з ким порівняти канарських пташок? Різнобарвні пташки гарні, бо є сірі пташки. Білі мишки гарні тому, що є сірі мишки, а білі піщинки тому, що є сірі.
Я - Сірий. Я допомагаю геть усім кольорам. Бува, вони не вміють самі себе показати, то я тут як тут - мовляв, дивіться, навіть з сірої дощової хмарини плету оті барвисті веселки. Мені ніколи того не жаль, що начебто плетуся позаду всіх - я колір не заздрісний, не завидющий. Я той, що народжує інші фарби, як ота сіра мильна вода, що народжує яскраву бульбашку на кінчику соломинки. А ви коли-небудь думали про це? Отже, тепер знайте, що то я допомагаю всім, я - Сірий. Який я з себе? Я ж уже казав: дивіться на пташку, на попіл, на пилюку. А ще вкиньте оцей червоний ґудзик у попіл. Ну, бачите? Який чудовий, різнобарвний ґудзик, правда? А за ним? Що там за ним? Це ж бо я - Сірий.

РЯБА КАЗКА

Є різні Рябі. Є великі Рябі й малі Рябі. Вони якраз оті, хто все вишукує, робить рябим, а самих їх відшукати важко. Здебільшого вони сплять серед прибережного каміння. Маленькі, зовсім як ряба рінь,і ховаються серед неї великі - поміж більшого каміння. Але пошукай між брилами - і там їх також знайдеш! Знаєш, як відрізнити їх від каміння? То дуже просто. Приклади до руки: якщо на долоні відбилися крапинки, то натрапили на Рябого, якщо ні, то це звичайнісінький камінь.
Рябі котяться світом, як розписані кульки в дитячій грі, де кожна половинка кульки має свою барву. А ще вони зовсім неждано-негадане зупиняються: коли тільки заманеться, де тільки заманеться, біля кого тільки заманеться. І притулюються вони до всього тим рябим боком, яким заманеться. Що, підкотився до гороху? Виходить, бути гороху кольоровим: рожевим, білим, рожевим з фіолетовим. А тепер до мухомора? Значить, цього разу повернувся до нього Рябий червоним боком з білими крапочками. Підкотився до корови? Тоді бік у нього білий з чорними плямами або брунатний з білим. Дуже рідко, але Рябий закочується і межи свині. Тоді одне чи двоє поросят вкриваються чорними плямами. Рябі песики, рябі коти, рябі сонечка, рябі гадюки - всі до одного обкатані рябим боком Рябого. Але Рябий не тільки землею бродить, Рябий ще й плаває і цяткує в рябе риб'ячі спини. Чи бачили ви форель або осетра? Якими ж то вони тільки не фарбовані рябими фарбами-плямами! Рябий випестило яйце чайці та й іншим птахам. Усі рябі метелики ним фарбовані. Та й птахи також. Тільки-но по гніздах починають виводитися пташата, аж Рябий тут як уродився - розпочинає фарбувати.
Кажуть: рябий, мов дятлів живіт. То все справи Рябого. Люди цікавляться одне в одного: як тобі ведеться?
- Ет, рябе діло!
Тож зрозуміло, що до того діла Рябий причетний. Бо як "рябе діло"- то значить, що Рябий чаклує.
Зранку Ілзіта вдягла біле платтячко, всі подалися до лісу веселитися, та Ілзіта присіла в чорницю... Що тут казати: сукенка ряба стала...
Яніс узявся до писання і гадав на цей раз упоратися без бруду - куди там! Спочатку впала на зошит ляпка, стираючи, він від хвилювання угепав ще одну. Яніс заплакав, на зошит впало три сльозинки, кожна розлилася на три літери - увесь зошит рябий. Я допитуюся:
- Як ся маєш?
- Рябе діло,- відказує Яніс та плаче.
Коли, бувши в дорозі, лусне в машині шина, коли вже з самого ранку спізнюєшся, коли менший братик зачепить скатертину і потягне геть усе, що на столі, на підлогу - запевняю, що ряботиння не обберешся.
Люди гомонять: рябе життя. Це значить, що бувають білі дні та чорні дні, жовті дні заздрощів, сині дні надій. Поспитайте в бабусі, вона розповість. Вона часто каже: "В очах миготить" або "рябіє". Вона добре його, Рябого, знає. В неї довге та рябе життя.
Що місяць рябий, те вже всі бачили місячної ночі. А хто ще не примітив того, нехай пильніше придивиться. Вже й до космонавтів забрався Рябий. Але вчені кажуть, що й Сонце рябе, є і там якісь плями. І там встиг побувати Рябий. Хто ж то такий? Чого він тільки в цього поросяти побував, оцей зошит поляпав, цього
пса поцяткував плямами, оцю корову Рябою назвав ? Чому квітка гороху та квітка квасолі - рябі, а решта ні? Чому в одного хлоп'яти на носі ряботиння, а в іншого немає? Оцього я не відаю. Поспитайте у вчених. Казка про Рябого оповідає, а вчені виловлюють його і вивчають. Хто-хто, а вони відають.
Якщо ви не можете відшукати Рябого серед каміння на березі моря, то вчиніть отак: звечора покладіть на стіл відкриту коробку акварельних фарб та склянку води. А окрім коробки лишіть кілька аркушів білого паперу. І от прокинетесь уранці - папір геть розцяткований. То Рябий уночі грається. Спочатку бере склянку з водою й наливає її в мисочки з фарбами. А тоді, мов на клавішах, бігає собі взад та вперед по фарбах, ще й пританцьовує на білому папері. Одні кажуть, такі його забавки, інші - так він тренується. Але краще за всіх знають його художники. Він їх не боїться і не криється від них. Коли художник малює, Рябий сидить коло тюбиків або на палітрі (дошка, де розводять фарби) і, висвистуючи, змішує фарби. Він - помічник художника.
Одного разу, коли я мурував собі піч, намислив домовитися з Рябим художника Улда Земзаріса, щоб з тим Рябим глину місити. Де там! Земзаріс питав Рябого, чи хоче він помогти Зієдонісу. А той відповів, що Зієдоніс нехай сам собі місить глину або нехай запросить Сірого. Рябий в жодному разі не піде перегарцьовувати геть усе на сіре. Рябий усе сіре робить гарним і рябим, а не навпаки.
Одначе досить. Не можна ж рябі казки писати такими довгими - рябіє в очах. Час від часу, як читатимете цю казку, позирайте в дзеркало - як там ваші очі. Якщо рябіє, то час і відпочити.

БУРШТИНОВА КАЗКА

"Як? І в тебе немає бурштину?" - витріщився кріт. Це означало, що кріт украй здивувався, бо ж очі в нього маленькі, ніби їх зовсім немає. "Як? І в тебе немає бурштину?!"
"Нема",- мовив я.
"То ходімо зі мною,- сказав кріт. - В тебе дуже ріденькі брови,- оглянувши мене, додав він.- Прив'яжи-но понад віями зубну щітку, інакше пісок виїсть тобі очі". І. помахавши мені лапкою, щез у норі. Тоді повернувся знову: "Ну, чого стовбичиш?" Я мерщій прив'язав над очима щітку й собі поліз.
Годин за дві кріт каже мені: "Так не годиться. Ти дуже повільно повзеш. Ми пройшли з десяток метрів, а до озера Енгуре не менше десяти кілометрів. Знаєш що? Ти краще йди собі по землі, а я вже прошкуватиму ніркою! А щоб ти мене не загубив, я час від часу прориватиму над собою землю і вистромлюватиму голову. А щоб не переплутав ти мене з іншими кротами, то поглянь: у мене один зуб - бурштиновий. Я висуну голову із землі і засміюся, тоді ти знатимеш, що то справді я". І кріт ошкірився і засміявся - крікс-крікс! - ніби поряд тричі переламали олівець.
Крікс! Крікс! Крікс!
Отак ми і рушили. Довго йшли. Три тижні. Я не раз у дорозі відпочивав, бо йому не так там і швидко ходиться, як мені землею. На шляху траплялися струмочки, рови, я їх перескакував, а він переповзав попід дном.
Часу було досить, і я собі читав. Дізнався геть усе про кротів, про бурштин, зрозуміло, а також про озеро Енгуре. Дізнався, що там колись було море і бурштин розкошував на його дні. А як море відійшло, то й лишилося озеро, немов чималий видолинок.
На третій тиждень йшли ми полями, а вони якраз неподалік від озера. По кротових горбках час від часу яскріли мізерні уламки бурштину. Я спитав крота: "Ти віддаси їх мені?"
"Кого? Чи не оці? Ні,- підсміювався він.- Вони випадково трапляються. Це не бурштин, а так собі, крихти... Цієї дрібноти отут пребагато. От якби ти побродив по картопляних борознах або восени пройшов озиминою, тоді інша справа..."
Я таки попоходив борознами і насправді напхав того бурштину повні кишені. А ще я надивився, як хлопчаки гасають за плугом, коли тато веде борозну. Мов оті шпаки, що визбирують черв'яків, так і вони вишукують бурштин. Десь наприкінці третього тижня забралися ми на березі озера в гай, що без жодного тобі куща, тільки зелений та світло-сірий мох. А грибів скільки!.. Грибів! Кріт висунув голову і - крікс-крікс! - заблищав бурштиновим зубом. "Отут. Сюди. Лізь за мною!" Я почепив собі понад очі зубну щітку і поліз.
Повземо, повземо, аж поки не дісталися кімнати, ну справжнісінька тобі зала. Там працювало багато кротів. Стіни вилискували бурштином, кроти його звідтіль вигризали, свердлили, точили, шліфували та краяли. "Отут бурштин розбирають і шматки вишліфовують. Потім роблять з них держаки для вбивання мух, бурштинові мильниці, мундштуки,- сердито просичав кріт.- Ще виробляють слоїки на пасту для взуття й попільниці..."
Хоч убийте, а не сподобалося мені там. Стільки бурштину, а вживають його на дрібниці, не складуть йому справжньої ціни. Розправляються, як з картоплею: смажать, їдять, чикрижать. Варять бурштинові галушки, смажать бурштинові млинці. А ще, мов цукровою пудрою, посипають торти. Сказав я й кротові, що ці горе-майстри мені не до шмиги. "Хіба якийсь там з-поміж них знається на мові бурштину?"-запитав я. Адже ж на власні вуха чув я, як лементує бурштин, скаржиться та проклинає нетямущих кротів, а вони не чують. Не тямлять вони бурштинової мови.
"Хе, то ж не наймудріші з кротів,- запевнив мене кріт.- Ходімо далі". Повземо, повземо і таки дісталися бурштинової майстерні.
"Ось тут розуміють мову бурштину",- сказав кріт. Я чув. як кожен майстер говорив з бурштином і лише потому починав його пошановувати. "Чи ти хочеш на цім боці зберегти блиск? А ти хочеш, щоб я вирівняв цю грань?" Отут насправжки майстри бачать кожний виблиск бурштину і кожну ваду і всю принадність зберігають. Приміром, мав бурштин три ніжки, то третю не відривали, мовляв, щоб лишень став він подібним до двоногого, ні. та й усе. А було - чотири вуха, то не відривали оті два, а залишали чотири. Траплявся бурштин з вусами, то лишали й вуса природними, і виходили гарні оздоби. Тут усякому шматочкові бурштину дозволялося самому вибирати все, що йому найбільш пасує. "Тобі пасує срібний ланцюжок",- казав майстер. Зовсім звичайний бурштин віднаходив свою справжню форму, поставав на своєму місці, яскрів у такому світлі, якого ще ніхто не бачив, от всі й кричали: " Глянь, де справжній бурштин!" Тут працювали справжні митці, які в кожному уламку бурштину всім на втіху віднаходили прекрасне, для кого в ньому нема жодних таємниць. Адже тут працюють ті, хто в майстерності ювеліра хоче досягти більшого! Ці умільці творять властивості людського характеру. Поглянь, ось, наприклад, Хвалько. Там стояла вилиняла солом'яна лялька з бурштином замість пупа. Ще Заздрість. На краю зали розлігся бурштин з бурштиновими крилами, а другий бурштин у цю мить підрізував йому одне крило. Отак вони там і зчепилися - заціпенілі - один з крильми, другий заздрісний, без крил, то підтинає їх першому. А далі кріт-художник відтворював у бурштині образ Балакучості або Плітки: шмат бурштинового язика вгвинтився другому шматку бурштину у вухо, а той свій язик встромив у вухо наступному, наступний - ще далі, і так далі й далі по колу, поки останній шмат бурштину не запхав і свого язика першому, і стоять тепер усі колом, і язик кожного у вусі іншого.
Бурштин у руках митців казково змінювався. Бурштинові шматочки топилися і перероблялися. Бурштиновий шматок раптом переливався у бурштинове світло, а бурштинове світло густішало в бурштиновому пилкові, і з тої хмарки пилку раптово з'являвся Бурштиновий чоловічок, котрий згодом знову міг повернутися до бурштинового шматка чи пощезнути в бурштиновому димі.
А коли ми верталися назад, то кріт дозволив мені вибрати щось у бурштиновій казці для себе. Я взяв Любов. Любов - то такий переливчастий бурштин, що ні в казці сказати, ні пером описати. Коли я його взяв, мені здалося, що він співає.
Як над моєю колискою співала мама. Коли на зворотному шляху я зупинявся перепочити у нірці, то раптом відчував, як на мене хтось дивиться. Це був шмат бурштину. Він так видивлявся на мене, що мені зробилося хороше і я зовсім не відчував утоми. І досі він на мене так дивиться. Отак дивилися на мене люди, котрі мене люблять.
Я вибрався з нори, і бурштин раптово щез і засяяв у долині, немов зоря. Я зразу впізнав - мій бурштин! Посеред тисяч, серед мільйонів зірок я впізнаю свою. Вдома я поклав його на стіл, і відтоді мені ніколи з ним не сумно. В новорічну ніч він горить, немов бенгальські вогні, а вечорами пахне квітами ялівцю. Інколи він зі мною ще й розмовляє. Коли я втомлююся, він нашіптує мені слова, які знімають утому. Пізнім вечором, коли всі вже притомилися і вкладаються до сну, починає свою розмову бурштин, і я можу йти крізь стіни, крізь темінь. Це тому, що з усіх сил світу - найбільша сила Любові.
Інколи мій бурштин вдивляється в мене, ніби щось просить. То він благає мене щось зробити, і я все можу, наприклад, вирятувати оту зірку, що впала в море, вхопити руками справжній снаряд і тримати доти, доки його не задушу. Я можу втримати руку, що піднялася для удару. Я можу стлумити геть усі злющі слова, і вони застигають на губах та безсило випадають, як зерня із соняхів.
Отже, я все можу зробити.
Інколи мій бурштин на столі уривчасто починає дихати - немов від хвилювання, немов під час перегонів на довгі дистанції. Отоді я знаю, що потрібно кудись поспішати. Бо десь ламають дерева, десь руйнують пташині гнізда, десь добрим людям коять лихо. Я беру бурштин до кишені, і ми біжимо. Коли бурштин дихає в кишені, я можу без утоми подолати сотні кілометрів.
Але в мого бурштину є ще одна чарівна сила. Він блякне під поглядом злих людей. Коли я розмовляю з людиною і бачу, що бурштин збляк, одразу насторожуся, бо розумію: ця людина погана, вона тільки прикидається доброю. Але серед добрих людей бурштин оживає, інколи так засяє, аж серце співає і теплішає в очах. А люди кажуть: "Які в тебе теплі очі!" - "Це все бурштин",- відповідаю. Але бурштин сяє і в моїх руках. "Це все люди,- зізнається він.- Це від людей". Отже, мені гарно й легко жити. З моїм бурштином мені чудово і легко жити.
А крота відтоді мені не доводилося бачити. Зустрічав я різних, але не того з усмішкою і бурштиновим зубом - його більше немає. Напевне, десь-інде шукає людей, які не мають свого бурштину. Якщо зустрінете - не бійтеся, ідіть за ним, він приведе вас до бурштинової казки. А мо', і до якоїсь іншої. Все одно - ми ще зустрінемося, можливо, в кольоровій казці, можливо в казці запаху, можливо, в казках, де вітер шарудить листям чи рве море. Казок так багато, і вони ніколи не минають.

Переклад з латиської Михайла ГРИГОРІВА