Володимир БАНДУРАК
КОЗАЦЬКА ДИТИНА
Оповідання з козацької бувальщини

Об'єднання працівників літератури для дітей і молоді ім. Леоніда Глібова
Торонто – 1984

Ілюстрації Миколи Бутовига
Обкладинка Миколи Левицького

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Колись давно з кримських степів набігали на землі України татари, грабували й палили села, старих і малих убивали, а молодих і здорових забирали в полон-ясир. Українці береглися перед татарами, як могли, а в небезпеці завзято оборонялися. Вони ставили скрізь у степу сторожові „фігури". Це були високі стовпи, закопані в землю. На них вдень і вночі сторожили вартові. Коли вартовий доглянув татарський загін, запалював смоляну бочку на тривогу. Як інші вартові бачили вогонь або дим, зараз підпалювали свої бочки. Це був знак для людей цілої околиці, що наближається лютий ворог. Люди втікали з сіл і ховалися по болотах, очеретах або лісових яругах.

Страшні то були часи. Коли хлібороб виходив орати свою ниву, він мусів мати з собою і зброю. Горе тому, кого беззбройного застукали в полі татари. Тоді прощай, рідний краю, навіки!

**
*

У глибокому яру над потоком, що вився гадюкою між густою ліщиною, ховалося невеличке село Михайлівна. Даремний труд — шукати сьогодні цієї оселі. По ній тепер і сліду немає... З нею сталось те, що з сотнями інших осель: хижа рука татарина змела з поверхні землі багату слобідку1, залишивши тільки купу згарищ.

1 слобідка — мале село

Колись Михайлівна була гарним заможним селом. Білі хатки, ліплені з глини і криті очеретом, стояли рядком у густих вишневих садках. Кругом села стояв високий частокіл, зарослий густою терниною і колючою шипшиною. У частоколі в двох місцях були прорубані ворота. За валом лежав глибокий рів, напущений водою. Звідси, з-поза валів можна було оборонятися від нападу татарви. З північної сторони оселі стояв стіною дрімучий ліс, природний захист проти нападу. Сюди, в лісові нетрі, втікали мешканці села, коли поблизу в степу майоріли гостроверхі татарські шапки.

На щастя, Михайлівна лежала далеко від татарського шляху, і до цього часу її обминала лиха година. Михайлівці жили сливе безжурним життям.

Край села під лісом стояла невеличка хатина. Біля неї пишався рясний садок, вкритий навесні буйним білим цвітом. У садку гула бджола. Тут була пасіка.

У хатині під лісом жила стара козацька сім’я Панасів. Головою роду був старий сивоголовий дід Клим Панась. Замолоду він козакував, був на Січі, ходив з козаками в походи на турецькі та татарські міста визволяти хрещений люд з тяжкої неволі. П’ять років у турецькій неволі пробув, але якось щасливо вернувся на рідну землю. Тяжка неволя виснажила молодечу силу. Клим кинув Січ, оселився в Михайлівці, одружився і зажив тихим родинним життям. Та не довго йому судилося безжурне життя... На п’ятому році померла Климова жінка, лишивши йому малого синка Трохимка. Минали дні за днями, роки за роками. Не зчувся старий Клим, як і Трохима одружив і передав йому господарство. Сам розвів гарну пасіку й пасічникував. Це було його улюблене зайняття.

Часто-густо забігав до діда в пасіку малий унук, Пилипко. Клим частував його солодким медом. Пилипко любив діда. Бувало, сидить хлопчина під крислатою грушею, смакує солодкий медок, а там: — Розкажіть, дідусю, про козаків! Ви так гарно розказуєте.

Дід усміхнеться під вусом, поправить щось коло вулика та й каже:

— Та ж я тобі вже розказував, синку... Ти ж чув ...

— Ще, ще, дідусю! — просить Пилипко.

У садку вітерець ледь-ледь похитує гілками дерев. Сонце сяє, бджола гуде, пташки щебечуть, а дід, закуривши люльку, оповідає про Україну, про Січ, про гетьманів, про татарську й турецьку неволю. Пилипко сидить, мов заворожений, і не рухнеться. Великими синіми, мов небо влітку, очима дивиться на діда. Перед ним, наче живі, з’являються картини козацьких боїв з татарами. Хлопчик ніби справді чує брязкіт шабель, галакання татарви, плач невільників ... У діда гасне люлька, але він того за оповіданням не помічає... Снується тонка нитка спогадів, ніби шовкова пряжа бабиного літа2...

Дід і внук замріялись. І не зчулись, як вечір чорним рядном огорнув село.
Аж Пилипкова мати нагадала їм про це, закликавши до вечері.

За вікнами раптом схопився вихор, загрюкав дверима, вдерся в хату. Потім закрутився на місці і погнав світами інших людей лякати.

— Буря буде! — каже замислено дід. — Щоб хоч якого лиха не принесла...

Старий вийшов з хати. У високому небі хмари закривали зорі. За потоком, при воротях, перекликалась сторожа. Клим обійшов хату кругом.

Він почав тихо шептати молитву. Десь на другому кінці села завила собака... довго-протяжно. їй відповіла друга. Собаче виття було таке тривожне, що старого аж зморозило...

— Лиха ворожба!.. — покрутив дід головою. — Щоб хоч лиха година непрошених гостей не принесла. В такий вітер татарві не важко підсунутись непомітно під вали і вдертися в село, а тоді... Боже, спаси хрещений люд!..

Переклики сторожі біля воріт трохи заспокоїли діда. Він подався в хату. В хаті вже всі спали. Тільки Клим довго не міг заснути. У комині вив-плакав вітер. Від цього дідові ставало на серці якось так важко, що сон відлетів з старечих очей. Він перекидався довго на лежанці.

Було, здається, вже ген-ген по півночі. Вітер, виплакавшись, притих. Тоді заснув і дід.

2 бабине літо — так в Україні називають павутиння, що восени літає в повітрі.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Зловіщо вдарив дзвін на тривогу. Дід схопився на ноги. Надворі попелів ранок. У вікна раптом ударила заграва. З другого кінця села нісся далекий гомін.

— Трохиме, вставай! В селі пожежа! — крикнув дід.

Дід вибіг на подвір’я. В чотирьох місцях горіло село. Коло пожежі метушились люди, рятуючи майно й худобу. Церковний дзвін не переставав бити на сполох. Худоба ревіла. З гуком падали покрівлі хат, пережерті вогнем. Високо в небо стріляв вогненний стовп іскор. Від них в одну мить займались сухі, як чир3, сусідні хатки. В селі творилося пекло.

3 чир — кора з дерева, висушена на губку, вживалася при кресанні вогню.

Старий Клим одразу відгадав причину пожежі: клята татарва, користаючись бурею, закралася в село...

— Трохиме, сину! — гукнув старий. — Хапай зброю! В селі татари!

Вулицями бігали люди. Ніхто не знав гаразд, що робити. Жінки ламали в відчаю руки, голосили перелякані діти.

— Гей, люди! — гукав їм дід. — Ворог в селі! До зброї! Готуйтесь до оборони!

Рішучий голос старого козака подіяв на перелякану громаду. Кожний хапав, що під руку попало, й ставав до оборони. Кожний обіцяв собі дорого продати своє життя.

Умить зібралося коло діда кілька десятків нашвидкуруч озброєних селян.

Світало. Село горіло. В той час з-поза хат показалися татари. Вони позлізали з коней і кинулися ловити бранців. Дехто був такий переляканий, що без спротиву давав себе брати в сирівці4. Інші завзято боронилися.

4 сирівці — ремені з невиправленої шкіри.

Біля Климової хати під лісом татари натрапили на завзятий опір. Вони нап’яли луки й випустили хмару стріл на невеликий гурт оборонців. Потім з диким вереском „Аллах! Аллах і — кинулися на них з голими шаблями.

З хати вибіг Пилипко. Він увесь трусився і переляканими очима дивився на кривавий бій. Дід помітив унука.

— Палажко! — гукнув він, відбиваючись від татар. — Бери мерщій Пилипка і втікайте в ліс!

Мати кинулася з Пилипком поза хату в бур’яни. Хлопчина ще встиг оглянутися. Побачив, як татарська шаблюка впала на сиву голову дідуся, і він, мов підрізаний дуб, звалився на землю. Оборона була зламана ... Пилипко закричав не своїм голосом і закрив руками обличчя:

— Мамо, матусю! .. Дідуся вбито! А он і батька схопили!.. Ой, кляті ж вони, кляті!.. — він став голосно хлипати.

— Цить, синку, цить!.. — заспокоювала мати Пилипка. — Молися, дитино, за дідову душу, — він поліг зі славою, як герой.

Мати була бліда, мов стіна. Дрижачими руками пригортала до грудей свого одинака. Пилипко стиха хлипав і пробував молитися. Вони сиділи в бур’яні під високим тином. Утікати далі в ліс уже було запізно. Всюди вештались роз’юшені татари і могли їх спіймати. Звідси було видно, що робиться в селі. Вулицями ганялися татари, мов чорти. Вони нишпорили по хатах, грабували людське добро. Всю худобу зганяли в одне місце під лісом. На майдан під церкву зводили гуртками бранців. Звідси було чути розпучливий плач... Пилипко бачив, як кілька татар привели старенького панотця і таки на очах усіх відрубали йому сиву голову...

Вже було добре сполудня, як татари на майдані знову заметушилися. З намету вийшов знатний татарин у дорогій одежі. Це був, мабуть, їх ватажок. Він кричав і вимахував руками. Скоро після цього татари кинулися перешукувати бур’яни. Почувся крик і плач тих, що вспіли заховатися в густім бур’яні. Татари волокли їх або несли на руках, мов немовлят, і кидали серед бранців на майдані.

— „Втікати!" — блиснула в Пилипка думка. Але вже було запізно. Хижа рука татарина впала на матірне плече й потягла до себе. Пилипко крикнув і, нічого не тямлячи, кинувся на татарина. Уп’явся гострими зубами в волохату руку. Татарин засичав з болю і люто блиснув очима. Пилипко побачив у його руці гострий ніж. Ще хвилина й не стане хлопця... Але татарин, видно, роздумався і сховав ножа за пояс. Він знав, що ціна таким хлопцям у татарській країні дуже висока. Такі молоді хлопці татарщились, ставали лютими яничарами й непримиренними ворогами християн. Татарин ухопив хлопця за руку й став тягти до обозу. Другий татарин повів туди напівживу матір... Але Пилипко не давався. Він кидався татаринові, мов оса, до очей, кусав йому руки... Не було ради. Татарин ударив Пилипка по голові важким кулаком. Хлопчина, мов зламана берізка, повалився без пам’яті на землю.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Пилипко очуняв у сирівцях, із зв’язаними руками і ногами. Від татарського кулака в голові шуміло, мов у млині. Пилипко лежав на голій землі між іншими бранцями. Почав розглядатися: матері не було, батька теж не видно. Значить, їх розлучили кляті... Чи ж йому вже більше не побачити любої матусі, веселого батька? Він згадав оповідання дідуся про татарську й турецьку неволю. Вона гірша за смерть!.. Бранцями торгують, мов худобою, їх продають, міняють, замучують працею і голодом... Розлучають сім’ю, чоловіка з жінкою, батьків з дітьми... Все це враз, як живе, згадалося хлопчині, і він став стиха хлипати.

— Не плач, синку! — потішав Пилипка якийсь старший чоловік, що лежав побіч. — Така вже, бач, наша доля. Але надії втрачати не треба. Може по дорозі татар перестрінуть козаки, тоді знов вернемося додому.

— Невже? Хіба це можливе? — спитав, аж крикнув Пилипко. Йому здавалося, що вже ніяка сила татар не переможе.

Чолов’яга сумно посміхнувся: — Чи можливе? Можливе, синку, можливе. Так не раз бувало. Тут між татарами добрих вояків мало, яких три сотні, не більше ... А решта — це дика зграя, ласа на грабунок Якби так сотня-дві козаків засілась денебудь на переправі, тоді певно татарва не встояла б. Татарин страшний тоді, як голодний. А як він навантажений здобиччю, то стає неповоротний, мов слимак. Тоді легко його розбити. Я тільки боюся...

— Чого, дядечку?

— Чи ж знають про цей загін татарський козаки? Він міг непомітно прокрастися степом, а тоді пиши пропало!..

— А якби, дядечку, хтось із наших пробрався в степ і закликав козаків?

— Це було б дуже добре. Але як звідси вирватись? Ти бачиш, що відсіль і миша непомітно не прослизнеться. Пильнують кляті, ой, пильнують ! .. Кожному, синку, життя миле. Тут тільки один Бог поможе! .. Будьмо певні, що милосердний Бог не забуде й про нас грішних.

Сонце сідало за ліс спочивати. Було тихо. Притихли і бранці. Кожний думав про своє горе. Біля них сторожили татари з довгими списами. Пилипко став приглядатися до татар. Він бачив не раз татар, таки в своєму селі. То були татари-крамарі, спокійні, говіркі. Пилипко їх не боявся. А оце вперше довелось хлопчині тремтіти перед хижими обличчями, обсмаленими в пожежах, червоними від крови.. . Це вони вбили його дорогого дідуся, а маму, батька і його пов’язали й кинули на голу землю...

— „Стривайте, кляті! — подумав собі Пилипко. — Пождіть же! Якщо Бог допоможе мені вирватись звідсіля і я підросту, то віддячу вам і за дідуся, і за батьків, і за всіх, за всіх!"

Пилипко пригадав собі розмову з сусідом і замислився. Так! Він це мусить зробити! Мусить! Хай діється Божа воля! Втече. Ще цієї ночі спробує втекти. Хай тільки настане ніч, все погасне, а тоді... Сторожу, може, якось вдасться перехитрити. А зловлять, так що ж? Краща смерть, ніж неволя.

Від цих думок хлопчині на душі полегшало. Він ждав ночі. Татари розклали вогні й стали готовити вечерю. На майдані зарізали кілька волів і баранів. М’ясо настромлювали на рожни і пекли на вогні. Поживившися, попивали кисле кобиляче молоко, що його возили в шкіряних мішках. Бранцям кинули теж по шматку печеної баранини. Пилипко аж тепер почув страшний голод. Він зараз почав їсти. Ще ніколи ніщо не смакувало хлопчині так, як ця напівсира баранина.

Незабаром татари спали покотом на землі, поклавши під голову кульбаки.5 Тільки сторожа швендяла поміж вогнищами і пильно зорила за бранцями.

5 кульбака — сідло.

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ

Бралося вже ген-ген поза північ, як Пилипко розкрив очі. В таборі всі спали. Було тихо. У високому небі світив ясно місяць і слав срібне проміння на сонні голови бранців. Тільки час від часу хтось застогне спросоння або форкне кінь, хрупаючи зелену траву. Вогні в татарському таборі пригасли. Вартові татари не розводили їх, щоб не зрадили та й не накликали якої халепи. Твердий передранішній сон перемагав і вартових — вони куняли біля бранців, підібгавши під себе ноги.

— „Пора!.. Тепер або ніколи!" — подумав Пилипко. У нього в кишені був захований ніж. Пилипко крутнувся сюди-туди, і ніж вислизнув із штанців. Хлопчина ухопив колодку ножа зубами і став перерізувати сирівці на руках. За хвилину руки були вільні. Тоді почав перерізувати мотуззя на ногах. Слава ж Тобі, Господи!.. Він був вільний! Тепер треба було непомітно пробратись до коней, відв’язати першого скраю і майнути в степ. Але з темносинього неба світив місяць і було ясно, мов удень — викрастись звідси тепер було несила. Пилипко знову принишк, поки хмарка не набіжить на місяць.

Став стиха шептати молитву. Просив Всевишнього, щоб допоміг йому виконати те, що задумав. За той час місяць зайшов за хмару. В таборі потемніло. Пилипко стиха поповз до коней. Вони стояли недалечко, прип’яті до кілків, повбиваних у землю. Пилипко потемки наступив на чиюсь ногу — якийсь бранець спросоння крикнув. Від цього вартовий татарин прокинувся і став недовірливо роздивлятись кругом. Пилипко так і захолов, припавши до вогкої землі. У грудях тривожно гупало серце. Татарин обережно звівся на ноги і розглядався. Але в таборі було тихо. Татарин, видно, не помітив нічого підозрілого й почав знову куняти при вогні, схилившись на списа. Пилипко заждав іще хвилину і тоді знову обережно поповз до коней.

Коні, почувши людину, стиха заіржали. Дрижачими від хвилювання руками

Пилипко став відв’язувати першого скраю. На щастя, натрапив на осідланого коня. Татари, на всякий випадок, залишили на ніч кілька коней, готових до їзди. Кінь стояв спокійно, хрумкаючи траву. Пилипко ще раз розглянувся. Табір спав. Хлопчина закинув вуздечку на шию коня і зручно вмостився в сідло. Кінь помчався вулицею, лунко вистукуючи копитами.

Татари посхоплювались... Зчинилась метушня... Поки гаразд отямились, Пилипко був досить далеко. Його кінь вихром вибіг за ворота, дармащо вартовий біля воріт пробував забігти йому дорогу. В таборі почулися свисти, перекликування. Кілька татар, скочивши на коней, помчалися за втікачем.

На щастя, кінь Пилипка був прудкіший. Тому, що ноги хлопчини не сягали стремен, стремена підскакували в повітрі і били коня в шаленому бігу. Хлопець держався коня міцно коліньми. Кінь, шмаганий стременами, гнався, мов стріла. Щоб не випасти з сідла, Пилипко приліг йому до шиї. Погоня лишилася ген-ген позаду.

Татари відразу зміркували, що не доженуть хлопчини. Вони зняли з плечей луки і почали стріляти. Біля втікача засвистіли стріли. Від цього кінь шарахнув убік, мало не викинув хлопчини з сідла, а далі побіг іще швидше.

Нагло Пилипко почув, що йому запекло в боці, немов туди хтось встромив розжарений дріт.

— „Поганці, підстрелили!" — мигнула думка в голові Пилипка, але не було часу над тим призадумуватись. Потиснув коня, і зник-пропав у високій траві. Він в’їхав у степ. Не чув уже погоні — видно, татари завернули. Хлопець здержав коня і поїхав вільніше. Треба дати коневі віддихатись, бо впаде від знесилля, а тоді обидва пропадуть серед широкого степу...

За той час сонце підбилось уже височенько. Степ загомонів. Чути приглушений рев тура, часом сполошиться стадо диких кіз і вмить пропаде у високій траві. Десь збоку підпідьомкає перепелиця, деркач її передражнює, гомонить степбва птиця різними голосами. Під небом, у прозорому повітрі, повис, мов крихітна грудочка землі, жайворонок і виспівує свою одноманітну, а таку гарну пісеньку. Це його молитва. А ще вище орел кружляє, пливе, мов човен, по спокійних хвилях моря. Здалека чути журливе курликання журавлів.

Але любуватися чарівною красою українського степу не було часу. Кінь, знеможений шаленим бігом, ледве плентався. У хлопця в боці щеміла рана. Під сорочкою текло щось тепле і липке, в голові шуміло, насувалась сонність. Аж ось у крутому яру срібною стрічкою блиснула проти сонця річка. Пилипко притримав коня і пустив його вплав. Він знав з оповідання дідуся, що татарські коні плавають добре. В одну мить кінь і їздець перехопилися на другий берег.

— „Тут і спочину!" — подумав хлопчина. Зсунувся з сідла й пустив коня пастися.

Дивлячись, як кінь хрупає смачну траву, Пилипко сам почув нестерпний голод. Став шукати по кишенях, щоб чимнебудь заспокоїти голод, але нічого не знайшов. Напився води і приліг у траві. Що ж йому тепер робити? Куди податися? Де знайти козаків? Степ широкий, безкраїй!.. Ще, на біду, наскочить на вовків або й татар, яких тепер багато волочиться по степу... О, не дай, Господи! Тоді усе пропало... Тоді не бачити йому ні любої матусі, ні батька, ні рідної оселі! ..

Сльози так і навернулись хлопчині на очі. В боці щеміло... Голова заходила ходором. Пилипко несподівано відчув втому, опісля на голову найшли памороки. Заплющив знеможені очі і, мов крізь сон, почув іще тихе гудіння комах. Десь подалі в степу відізвалася птиця, порскнув кін... Потім Пилипко запав у непам’ять...

П’ЯТИЙ РОЗДІЛ

У високому синьому небі, мов розпечена мідяна куля, повисло сонце. Ніде ні хмариночки. В безкрайому степу панувала тиша.

Нараз в одному місці захвилювала трава і з неї показався табун диких коней. Кінь-провідник підняв високо голову, застриг вухами, потім вдарив задніми копитами об землю і понісся вихром, аж земля задрижала. За ним помчався весь табун. Мабуть, щось їх виполошило з спокійного пасовища.

У степу з’явився загін козаків. Забряжчала зброя, зафоркали коні. Попереду на вороному коні їхав ватажок. Його соколиний погляд летів у степ. Який же він тепер спокійний — цей зрадливий степ! Скільки небезпек готує він самітній безборонній людині! На кожному кроці чаїться ворог і жде слушної хвилини, щоб наскочити несподівано, мов бистрий шуліка, на беззахисне курчатко.

На чолі старого дебелого сотника вимальовувалась задума. І не диво — його загін слідкує за татарвою. Кілька днів тому козацька сторожа попала на слід непроханих гостей. Але хитрі татари спритно затерли сліди за собою, мов у воду впали. Тепер певно грабують оселі, вбивають людей, забирають у ясир. Сотник розсилав на всі сторони озброєні роз’їзди, але даремно. Ніде жадного сліду, вночі не палав обрій загравами пожеж. Здавалося, що татарська ватага, нагло появившися в степу, провалилась крізь землю. Та сотник цим не зневірювався. Що б не було, він мусить вислідити татар і добре нам’яти їм боки!

Сонце припікало щораз дужче і наводило на людей сонливість. Коні і люди пріли, обганялися від докучливої мушви. І спрага дошкуляла... Нараз передні коні весело заіржали і побігли бадьоріше. Десь недалеко зачули воду. Незабаром перед козаками заблищала річка. Буйна трава на зелених берегах і кілька верб, що поспускали віти в воду, манили до себе холодком.

— Тут спочинемо, друзі! — гукнув сотник, зіскакуючи з коня.

Він зразу доглянув осідланого верхівця, що пасся недалеко. В траві спало хлоп’я.

Це був Пилипко. Він лежав горілиць у закривавленій сорочці, розкинувши руки.

Сотник нахилився над ним. Хлопчина дихав слабо.

— Живий! — сказав до себе сотник. — Гей, діду Уласе! Ходи сюди! Робота буде...

З гурту виступив старий сивий козак. Він умів лікувати всяку недугу. Тому кожний радо приймав діда до свого гурту. Дід став поратись коло хлопця, промив рану чистою водою, приклав зілля і цупко перев’язав. Хлопчина й не ворухнувся.

— Забагато крови зійшло! — пробурмотів дід під вусом. — Але молодий... вилежиться ...

Став натирати горілкою виски. Від цього Пилипко пчихнув і відкрив очі.

— Де я? — прошепотів він, здивовано роздивляючись.

— Не бійся, синку, ти між своїми! — сказав сотник. — Звідки ти тут узявся?
Пилипко тепер пригадав собі все відразу. Події минулої ночі, мов живі, стали в нього перед очима, і він затремтів.

— Дядечку, голубчику! — залебедів крізь плач. — Рятуйте батька-матір... їх татари схопили... А дідуся вбили...

— Ти, синку, не плач, заспокойся! Дасть Бог, скоро доберемося до них і визволимо тобі батька-матір з неволі, — сказав сотник.

Тим часом козаки розклали вогні й почали варити кашу. Пилипко заспокоївся. Він розказав козакам свої пригоди. Козаки не могли надивуватися, як такий малий хлопчина зумів перехитрити татар і на татарському коні втекти в степ.

Старий сотник поцілував Пилипка в чоло.

— Славний з тебе хлопець! Хто так любить батьків своїх, як ти, синку, що свого життя для них не пожалів, тому милосердний Господь не дасть пропасти. Так ти кажеш — Михайлівна згоріла.. . Гм. .. У Михайлівці жив старий козак, Клим звався, на прізвище Панась... Не знаєш, часом, що з ним сталося?

— Та це ж мій дідусь! — крикнув хлопчина. — А я Пилипко Панась.

— Пізнати птицю по пір’ю — всміхнувся сотник. — Так що ж твій дідусь, Пилипку, живий-здоровий ?

— Дідуся зарубали вчора татари! — скривився до плачу Пилипко. В нього почали дрижати уста. Старий сотник зняв шапку і перехрестився.

— Хай з Богом спочиває! Славний козак був твій дідусь, хлопче! Добрий друг, вірний побратим. Раз урятував мене від смерти. Зчинився бій. Я попав у саму гущу татар. Присікалося до мене аж шестеро бісурманів. Кинувся Клим мене виручати. Наспів саме впору. Вже татарська шаблюка опускалась на мою голову, коли він наскочив — і рука татарина разом із шаблею полетіла в степову траву. Але йому це не вийшло на здоров’я. Другий татарин рубонув його через обличчя. Кров залила очі. Приходилось круто, та, спасибі, наспіли інші козаки і виручили.

— Дід мали великий шрам на обличчі, — сказав Пилипко. — Вони розказували мені, що їх поранив татарин, як вони свого побратима Журбу від смерти обороняли.

— Гарасько та ще й Журба — це я! — промовив сотник і посумнів. — Так, значить, мого побратима немає в живих! Спи ж спокійно, вірний приятелю, в землі, яку ти так щиро любив. А я за тебе помщуся, люто помщуся!.. Так поможи мені Пречиста Мати! Не дай ворогові на поталу нашої рідної землі.

За той час і каша зварилася. Козаки посідали на землі їсти. Потім, розставивши сторожу, лягли спочивати, бо не спали цілу ніч, слідкуючи за татарами. За хвилину в таборі все спало.

Тільки сторожа з готовими до пострілу рушницями пильно дивилася в степ.

Сонце зійшло з полудня, спека поменшала. Коні й люди відпочили.

— В похід! — вигукнув сотник Журба і легко скочив на коня. Його чура підняв Пилипка і посадив поперед сотника, бо ослаблений хлопець ще не міг сам їхати. За хвилину степом просувався чималий загін козаків. Пилипко показував дорогу до Михайлівни.

 

ШОСТИЙ РОЗДІЛ

Зараз по втечі Пилипка татари почали ладитись у дорогу. Вони боялися, щоб хлопчина не навів їм на голову халепи. В таборі настала метушня. Почулося галайкання татар, голосіння невільників, рев худоби та блеяння овець. Попереду гнали ясир6 Обабіч чвалали татари на конях з довгими списами в руках. За ясиром їхали вози, вщерть навантажені награбованим добром. За возами йшла худоба. її підганяли татари довгими нагаями та били списами, зганяючи до гурту.

6 ясир — полон, люди, забрані татарами в неволю.

Між бранцями йшов і Трохим Панась із зв’язаними назад руками. Був простоволосий, розхристаний. Сорочка була закривавлена. Події останньої ночі чітко відбилися на його обличчі. Буйного чуба за одну ніч, мов іней, посріблила сивина. Турбота за долю сім’ї хвилювала душу. Що сталося з жінкою, з Пилипком? Чи встигли вони сховатися в лісі ? Чи, може, і їх пов’язали сирівцями і женуть у дику Татарщину? Волів би їх бачити мертвими, ніж у тяжкій неволі! Відомо, татарська неволя гірша за смерть. Але ні! З неволі можна врятуватись. Ще не вся надія пропала! Тільки жаль було батька, хоч Трохим згадував його не без гордощів: щасливий сивий батько — поліг по-козацьки, геройською смертю, обороняючи рідну оселю...

Трохим став розглядатися між бранцями, але ні жінки, ні Пилипка не міг доглянути. Непевність за їх долю ще більше його схвилювала. Став стиха розпитувати сусідів, але й ті нічого не знали. Видно, їх держали в іншій громаді бранців.

— Така наша доля, брате Трохиме! — сказав сусід, гірко всміхаючись. — Довелося і нам скуштувати татарських сирівців. — От, доля, щербата доля! Розлучили мене, кляті, з жінкою й дітьми...

— А моїх таки на очах усіх перебили!.. — аж застогнав якийсь старий бранець.

— Пропало все, ой, пропало! ..

— А я, браття, — мовив твердо Максим, — ще не трачу надії. Поки мої ноги ступають по рідній землі, поки мої очі дивляться на козацький вільний степ, іскра надії на наше визволення в душі не погасає. Є ще на небі добрий Бог-Батько, він бачить наші страждання.

— Бог би з вас говорив, Трохиме!

Від цих слів усім на душі полегшало. Може... може наспіють козаки, розгромлять поганців, і тоді всі вернуться додому... Може, десь на постоях у степу вдасться втекти, обманувши вартових...

Сонце палило вогнем. Спека дужчала. Бранців томила спрага. Слабші падали з безсилля. Тоді татари підганяли їх довгими нагаями. а коли й удари не помагали, блискала проти сонця крива татарська шаблюка ...

Загін наблизився до річки. Тут татари задержались. Коло возів, уставлених чотирикутником, примістили ясир. Худобу пустили на пашу. Татари розклали вогні й почали пекти м’ясо.

В той час переганяли з одного місця на друге гурт бранців. Трохим побачив несподівано між ними заплакану Палажку.

— Палажко! — аж скрикнув Трохим. — А де ж Пилипко?

Палажка, почувши чоловіків голос, кинулась до нього.

— Нема нашого Пилипка! — заридала вона. — Нас, кляті, ще вчора розділили. З того часу я його не бачила...

Нараз татарський нагай болюче оперезав Трохима. Сторожа вхопила Палажку і потягла далі. Трохим приліг до землі. Тіло пашіло від нагая, але про себе не думав. Де подівся Пилипко? Трохим покладав усю надію на те, що Палажка сховалась з сином у лісі. Та несподівана зустріч з жінкою розвіяла й ту крихітку надії, що її відучора плекав у серці. Ще сам був би дав собі якось раду. Може, втік би... Але тепер він у неволі не сам. І Пилипко пропав... Де ж він міг подітися? Чому його ніде не видно?

Трохим почав ще раз роздивлятися поміж бранцями. Вони сиділи на землі і їли недопечену конятину. Але Пилипка не було... Мов крізь землю провалився.

— „Може його вбили кляті бісурмани? — блиснула раптом страшна думка. — Ні, ні! Вбити його не могли! Ціна таких хлопців на невільничому торзі дуже висока" ...

Ця думка трохи полегшила турботу його серця. Але цілком заспокоїтися Трохим не міг. Журба за сина муляла серце...

Спочивши трохи, татари рушили далі. їм було спішно. В чужому степу не почували себе безпечні. Ще, на біду, натраплять на отих чубатих ґявурів-запорожців,7 і треба буде прийняти бій... Тому мурза, татарський ватажок, підганяв до поспіху. Але татари, навантажені здобиччю, лізли, мов раки. Загін посувався крутим берегом ріки. Треба було пробратися на той бік, але вода була глибока. Татари шукали переправи.

7 ґяври — зневажлива назва, яку мохаммедани давали християнам. Українці ж прозивали турків і татар „бісурманами", або „бусурманами."

Надвечір татари натрапили на переправу. Берег був нижчий і спускався похило до річки. Татари вирішили, що тут заночують, а завтра вранці переправляться на другий бік. Випрягли коней і разом з худобою пустили на пашу. Тільки бранців, як найціннішу здобич, пильно берегли.

Почалось готування вечері. Весело палахкотів вогонь, розкидуючи іскри на всі боки. Запах печеної баранини і конятини лоскотав ніздрі.

На потемнілому небі замерехтіли ясні зірки, наче хто розсипав діяманти. На степ налягав густий туман і вкривав траву освіжаючою росою. Десь подалі, в дуплі старої верби, озвалась сова, в траві загупав гупало, перекликались перепели.

Табір поволі затихав. Тільки бранці, тихо постогнуючи, не могли заснути. З-за лісу викотився срібний місяць і освітив степ. Тоді поснули й бранці. Тільки сторожа не спала. Вона стояла з списами в руках і пильно вдивлялася в степ.

СЬОМИЙ РОЗДІЛ

Серед ночі непомітно з’явився на березі річки козацький загін. По дорозі до Михайлівни сотник Журба на всі сторони розсилав роз’їзди, і одному з них таки пощастило попасти на татарські сліди. Постановлено зробити напад уночі, несподівано.

Татарська сторожа, не прочуваючи лиха, куняла. В одну мить її перебито. Залунав пронизливий свист. Сотник Журба і його козаки з бойовим окликом ,,3 нами Бог!" вдарили з усієї сили на сонних татар.

Татари схоплювалися спросоння, не знаючи гаразд, що сталося. На них гналися козаки, рубали шаблями і кололи списами. Настала метушня, татарський табір обернувся в пекло. Татари зміркували, що встоятись їм годі, тож чимдуж кинулися до коней. Але було запізно... Козаки вже перегнали татарських коней в інше місце і держали їх під сильною охороною. Татарин без коня дурний. Татари завернули і кинулися врозтіч. Одні скакали з берега в річку, а інші разом із своїм начальником побігли в степ. Тут уже ждала на них частина козаків і привітала їх рушничним вогнем. Татари розскочились. На їх щастя, над степом клуботався густий туман. Втікачі пірнули в його білі хвилі, і це їх урятувало.

Бій закінчився.

— Слава Тобі, Господи! — сказав сотник і перехрестився. — Вертайтеся, хлопці!

Тим часом Пилипко не дармував. Як тільки розгорівся бій, він скочив з коня і подався між бранців, що лежали на вогкій землі. Сторожі вже не було, вона завчасу зникла, мов її хто мітлою вимів...

— Гей, люди! — крикнув Пилипко. — Вставайте! Воля! Воля!

Подав одному бранцеві ножа. Бранці кинулись розрізувати пута. Знайшлося ще кілька ножів. Тепер робота пішла жваво. Пилипко стояв між ними з запаленою головешкою, присвічував і кликав: — Тату, мамо, де ви?

— До світла, люди! До світла! — загукав якийсь старший бранець. І бранці поспішили туди, мов нетлі. Жінки вели за руки заспаних дітей. Присвічуючи, Пилипко провадив їх у безпечне місце, бо ніхто не знав, як скінчиться бій. Все роздивлявся, чи не видно батька або матері.

— Гей, люди! — нараз крикнув один з бранців, приглядаючись до хлопчини. — Чудо, диво, далебі!.. Та ж це Трохимів Пилипко!

— Пилипку, сину! — скрикнув батько і підбіг до хлопця.

— Тату!..

Один одному впали в обійми.

— Ти живий? А я вже думав, що тебе кляті харцизи вбили! — говорив батько, пригортаючи сина.

— Пилипку, дитинко! — кинулась з гурту Палажка. Вона на радощах не була всилі нічого більше сказати. Бранці оточили щасливу сім’ю і стали засипати Пилипка питаннями.

— Опісля все розкажу, — говорив їм хлопчина. — Бачите, бій затихає! Ідіть, люди добрі, і подякуйте козакам за визволення.

Надворі починало благословитися на світ. Звідусіль з’їжджалися козаки.

— Здорові були, чесна громадо! — весело привітав недавніх бранців сотник Журба. Він сидів на своєму вороному коні.

— Вітаємо й вас, панове козаки, з перемогою!

Визволені бранці стали дякувати козакам за рятунок.

— Не нам належиться подяка! — сказав скромно сотник. — Це наш святий обов’язок. І, доки Господь милосердний дозволить в руках вдержати шаблю, оборонятимем рідний край від лютого ворога. Подяка ваша належить кому іншому... Гей, Пилипку! Іди но сюди, синку!

Засоромлений хлопчина вийшов з гурту і став біля сотника. Сотник продовжував:

— Дякуйте за своє визволення оцій козацькій дитині. Твоя відвага, синку, врятувала твоїх односельчан від тяжкої татарської неволі. Ти повідомив нас в саму пору. Коли б ти заждав ще трохи, було б уже запізно ... Ти, Пилипку, за свій геройський вчинок вартий найвищої похвали. Цього доброго діла ніхто тобі не забуде!

— Пилипко ?.. Як же це ?.. — не вірили своїм вухам односельчани. — Розкажи, Пилипку!

— Опісля все розкаже, — розпорядився сотник. — А тепер готуйте снідання і подамося з Богом у вашу оселю. Там поліг лицарською смертю вірний побратим, Клим Панась, і жде козацького похорону.

— „Бідний дідусь!.. — подумав Пилипко. — Якби він жив, от зрадів би! А так..."

На очах хлопчини забриніли сльози...

Люди стали готуватись у дорогу.

Кінець