Світлана ДОБРОВОЛЬСЬКА

Будиночок на дереві  

Того літа ми з моїм молодшим братом поїхали, як завжди, на канікули до бабусі в село. А я так мріяла про табір на березі моря, про нових друзів та цікаві пригоди... Та все марно, і знову доведеться нудитися без пристойного спілкування та рятувати свого молодшого з різних халеп, у які він так любить потрапляти. Так думала я спочатку.
Та настрій трохи змінився на краще вже тоді, коли я побачила наш торішній будиночок на дереві коло річки. Він був трохи розбитий, з відірваними дошками – так, що в стінах висвічувалися дірки. Хтось явно доклав до цього рук.  Захотілось відбудувати його й додати до наших канікул хоч трохи пригодницького духу.
Ми нашукали з Сергієм нових дошок, набрали в старому гаражі цвяхів, лише мотузки для нової підвісної драбини не могли ніде знайти. (Стару хтось нахабно поцупив). Довелося лізти на запилюжене горище, обтрушуючи липке павутиння, ритися серед різного мотлоху (інколи там, правда, знаходились цілком потрібні й цікаві речі). Нарешті зі старої величезної скрині почувся переможний голос Сергія:
– Ура!!! Натко! Живемо! Я знайшов!
Тепер ми вправно відремонтували наш рідненький будиночок, гарненько прибрали всередині, а я пошила навіть фіранки на віконця. За кілька днів у нас утворився там цілий штаб. Були в нашому житлі навіть припаси сухарів, бляшанки з консервами, бублики й цукерки. А ще ми випросили у бабусі великий переносний ліхтар на акумуляторах, тож можна було читати навіть пізно ввечері.
Ми проводили у будиночку й просто поблизу нього цілі дні. Сергій вудив рибу, стоячи неподалік на кладці, до якої був прив’язаний старий дерев’яний човен, завжди заповнений наполовину водою. Я ж переважно читала в будиночку книжки.
Та ось одного ранку ми виявили пропажу всіх наших харчів. «Добре, що хоч ліхтар ми забрали додому», – подумала я.
Ми були страшенно сердиті. Розмірковували, хто б це міг бути.
– Може, заїжджі рибалки? – пропонував свою версію брат. – Або собаки.
– Ага, собаки по деревах лазять, та ще й бляшанки їдять, – глузувала я.
Ми вже не робили таких великих запасів їжі, проте пакет з крекерами лишили для перекусів, заховавши його під лавку й присипавши вербовими гілками.
Наступного ранку ми не знайшли й цього пакету.
– А раптом цей “хтось” зруйнує наш будиночок? Треба його якось вистежити й провчити, – запропонував Сергій.
Вирішили сидіти тут допізна – причому без ліхтаря, нишком.
Удень ми займалися своїми справами біля будинку: ловили рибу, читали, купалися в річці, Сергій плів нову сітку для риби. Увечері ж ми повсідалися тихесенько в будиночку. Було досить нудно. Ми лише пошепки розмовляли. Ліхтаря включати не можна, а що ж робити в суцільній темряві? Просидівши так кілька годин, збиралися вже йти. Аж раптом побачили по той бік річки вогнище, а біля нього чиюсь постать.
– От би на той берег! Я переконаний, що це він краде наші харчі, – мовив Сергій. – О! У нас же є човен!
– Не дурій! Він же дірявий, на ньому й до середини річки не допливеш.
– Візьму з собою порожню бляшанку, буду вичерпувати воду.
– Я тебе не пущу!
– А я тебе й не питатиму!
– От дурень! Утопитися хочеш? Ну, пливи, пливи, я хоч пиріжків наїмся на твоїх поминках.
Сергій почав вичерпувати з човна воду, й вже скоро її не залишилося. Я вмовляла його, лякала, що розповім бабусі, та він не слухав і… поплив. Мій упертий братик відпливав все далі й далі від берега, а у човен все більше й більше набиралося води. Десь на середині річки вода дійшла майже до країв.
– Виплигуй! Плигай у воду!
– Не можу! Він же потоне! – кричав Сергій і намагався все швидше й швидше вичерпувати воду маленькою порожньою бляшанкою.
– Хай тоне! Плигай, бо накриє човном! Не виберешся!
Нарешті Сергій виплигнув і майже тієї миті човен пішов на дно. Мій братик добре плавав, ще краще за мене, хоча й був молодшим. Та я все одно хвилювалася: він же в одязі –  навіть почала роздягатися, щоб його рятувати. Та рятувати, на щастя, не довелося: він швидко доплив до берега. Весь мокрий, босий (гумові чоботи, у яких він ходив на рибалку, тепер лежать на дні й будуть оселями для ще не спійманих риб).
– Ти зараз побіжиш жалітися бабусі, – заскиглив він.
– Не побіжу. Але ж вона й так все зрозуміє – ти весь мокрий.
– Давай висушимо мій одяг, – благав Сергій.
– Довго ж доведеться сушити, ти тут і дуба вріжеш від холоду.
Та потім жалість взяла гору, і я запропонувала збігати додому.
Бабуся мене не помітила, тож я раділа, що не треба було витрачати час на якісь пояснення. Я швидко повернулася. Із сірниками, рушником, сухим одягом та бутербродами. Сергій сидів у будиночку. Забувши про нашу засідку, він увімкнув ліхтаря. Його мокрий одяг висів на гілках, з нього капало. Довго ж доведеться це все сушити!
Сергій перевдягнувся. Та треба було якось висушити одяг. Бабуся точно б запідозрила щось не те, якби побачила мокрі речі. Тож ми розпалили багаття, порозвішували на довгі палиці одяг і заходилися сушити його над вогнем.
За цими справами геть забули про постать на тому березі річки…

Уранці ми були знову біля будиночка. Сергій надумав перепливти річку, вже без човна.
Його довгенько не було видно за хащами на тому березі. Аж потім з’явився.
Скоро Сергій повернувся назад. Захеканий, він почав розповідати:
– Там стоїть курінь. Гарний такий, з вербових гілок, усередині й поблизу нікого немає. Зате я знайшов порожні бляшанки з-під наших сардин. Відкриті криво. Мабуть, що у того, хто їх відкривав, не було відкривачки. Ще знайшов вудку. Риб’ячі хребти валяються, слід від багаття.
– Гм, хто ж це там такий і що він там робить? Цікаво…
Ввечері, йдучи додому, ми залишили незнайомцю у будиночку бутерброди й цидулку: «Хто ви такий і що вам потрібно? Якщо у вас неприємності, але немає злих намірів, то ми можемо допомогти».
Ще вдосвіта ми побігли до річки. На березі з вудкою сидів хлопчик приблизно мого віку. Він розповів нам, що втік з дому, бо посварився з батьком; що в нього були харчі, але вони закінчилися, а риби, яку він ловив, було мало, щоб наїстися. Вже б і радий повернутися додому, але тепер боїться ще більшого батькового гніву. Так що дороги назад немає.
– Хочеш, живи у нашому будинку. Ми будемо носити тобі харчі, – запропонували ми.
– Авжеж, хочу!

Сашко (так звали незнайомця) прожив у нас майже два тижні. Ми носили йому печиво, хліб, бутерброди, смажену яєшню, навіть супи у баночках, а також найцікавіші пригодницькі книги. Вечорами разом пекли у жаринках багаття картоплю. Він був веселим хлопцем і зовсім без смутку розповідав нам про свої складні стосунки з батьками. А ми не могли збагнути, як це може бути, що найрідніші люди – батьки – можуть завдавати стільки болю власній дитині. Нам було шкода Сашка.

Всю ніч лив дощ, гриміло й блискало. Ми не могли спати й мріяли, щоб ця злива чимшвидше закінчилася. Як же там Сашко? Чи не почав протікати дах нашого будиночка? Дощ лив і другого дня. Ми хотіли вислизнути з домівки, та бабуся була на варті й так нікуди нас і не пустила.

Більше ми не бачили Сашка. У нашому будиночку на дереві ми знайшли лише промоклі книги. Кілька днів потому бабуся, повернувшись з магазину, сказала, що чула, нібито знайшовся нарешті син Ковбаси, який невідомо де вештався більше двох тижнів.

“Велика дитяча газета” № 11, 2007