Вадим Дорошенко
Футбольний матч

У вітальні зателенчав телефон. Дмитро ледь відірвався від мультиків, щоб вийти зі своєї кімнати і зняти слухавку.
– Приходь до школи! М’яча поганяємо, – почув у слухавці бадьорий голос Сашка.
– Та ну. По “ящику” такий класний мультик крутять, – промлямлив у відповідь Дмитро.
– Ти скоро сам ящиком будеш. Виходь! А мультик завтра повторюватимуть, – наполягав на своєму Сашко. В принципі, він мав рацію, навіть цілу радіостанцію...тобто був правий. Мультики повторювалися то на одному каналі, то на іншому. Пропустити хоч якийсь, навіть якщо б і захотів, було неможливо. Тому хлопчик пішов шукати свої кеди, які закинув десь далеко ще перед канікулами.
На шкільному подвір’ї вже зібралися хлопці. Правда їх було малувато, щоб сформувати дві команди. Багато хто на літо пороз’їжджався до бабусь, таборів, морів.
– Ну й чого ми зібралися? Однаково нема з ким грати, – проскімлив Дмитро, шкодуючи, що пропустив мультик.
– Та чого ти вже розкис? – різко обрубав Олесь. – Зараз буде з ким грати.
І він швидким кроком подався геть зі шкільного подвір’я. Хлопці знічев’я розбрелися хто куди: хтось заліз на перекладину, демонструючи вправний підйом-переворот, хтось почав кидати м’яча у баскетбольну корзину, а хтось просто базікати-реготати. Проте вже скоро у шкільних воротах з’явилася висока постать Олеся. А за ним дріботів гамірливий гурт...  веселих дівчат.
– Це твої гравці?! – вибухнули реготом хлопці.
– Дивіться, животи надірвете, – було образилися дівчата і хотіли вже піти.
– Та чого ви їх слухаєте? Не звертайте уваги, – затримав дівчат Олесь і повернувся до хлопців: – Чого ви пащеки порозкривали? Дівчата якраз гарно доповнять команди, щоб хоч якась комплектація була. І так не вистачає для класичного розкладу.
– Та що ти верзеш, які з них гравці, – зашуміли хлопці.
– Ну гаразд. Тоді я гратиму з дівчатами в одній команді. Якщо ми виграємо, то ви виконуєте наше бажання. Згода?
– А якщо ми, то ви – наше? – уточнив Дмитро.
– Само собою розуміється.
В Олесеву команду перейшов і його молодший брат Юрась. Треба сказати правду, вони були гарними гравцями, проте з “дівчачою” командою виграти їм буде важко, тобто неможливо. Принаймні так думали всі хлопці і вже подумки перебирали свої бажання.
На ворота “дівчачої” команди поставили Олю. Вона була дівчинка пухкенька. Займала майже всі ворота. Тому забити гола буде важко.
Катруська і Настя стали в захист, Маринка з Оксанкою в нападі, а Олесь і Юрась розділилися. Вони грали найкраще, тому мусили контролювати ситуацію і там, і там.
Перший тайм був важкий. Хоча Оля і старалася з усіх сил, проте пропустила кілька м’ячів. Олесь зміг забити лише одного. Настрій в команди по правді став зовсім кепським. Ніхто ні з ким навіть і словом не перекидався. А от в хлопчачій команді було все навпаки: вони голосно реготали і підсміювалися над супротивниками.
– От не знаємо тільки, що вам загадати для бажання? – реготнув Дмитро.
– А ти загадай свій улюблений телевізор протерти, а то скоро через пил і мультики не видно буде, – огризнулася одна з дівчат.
Перерва між таймами закінчувалася. Олесь скликав дівчат до своїх воріт. Вони стали щільним колом і про щось радилися. Правильніше – слухали настанови Олеся.
Пролунав свисток судді. Сьогодні судив Антін: він вивихнув ногу і не міг бігати. Почався другий тайм. Цього разу два брати грали на одній половині поля – у нападі. Дівчата були у захисті. Проте ця роль була дуже важкою. Особливо після того, як Олесь і Юрась зрівняли рахунок. Хлопчача команда не була вже такою веселою. Вони влаштовували одна за одною атаки. Але дівчата навчилися спритно вибивати м’яча подалі від своїх воріт. А там вже чи Олесь, чи Юрась перехоплювали м’яча і вели до воріт супротивника.
– До кінця матчу лишається п’ять хвилин, – голосно повідомив Антін. Рахунок залишався рівним. Якщо він не зміниться до кінця гри, то долю матчу будуть вирішувати пенальті. І тут є небезпека, що Оля пропустить гол. Тому Олесь і Юрась кинулись у наступ. Пас, ще пас, знову пас. Олесь перечепився і впав. Юрась кинувся на допомогу брату, на якого зверху навалилося чимало хлопців.
М’яч відкотився осторонь і спокійнісінько лежав. До “хлопчачих” воріт було ще чимала відстань. Маринка швидко оцінила ситуацію. Поки хлопці вовтузилися і не було свистка судді, вона підійшла до м’яча і з усіх сил вдарила. Воротар був захоплений видовищем “купа мала” і не слідкував за м’ячем. Він лише тоді озирнувся, коли м’яч спокійнісінько влетів у ворота.
– Гол! Гол! Гол! – радісно загукали дівчата і весело застрибали. Пролунав свисток, що сповіщав про закінчення гри.

Перехожі оглядалися на веселу вервечку вершників. Дівчата осідлали хлопців і їхали міськими вуличками додому. Найважче було Дмитру: мало того, що він віз Олю, ще взнаки давалося постійне сидіння перед телевізором – він зовсім не був тренованим. Дмитро ледве встигав за товаришами. Олесь з Юрасем також їхали верхи. Один Антін поволі ковиляв за гуртом.
На перехресті всі спинилися. Тут потрібно було розходитися по домівках в різні боки. Ще якийсь час постояли і погомоніли. Першими пішли Маринка і Настя.
– Не забудьте, завтра о другій дня біля школи. Влаштуємо матч-реванш, – гукнув навздогін Дмитро.
– Домовилися! А ти потренуйся трохи. А то знову захекаєшся, коли Олю нестимеш, – махнули на прощання рукою дівчата. Весь гурт вибухнув реготом. Лише Дмитро спік раків. В думках він поклявся до кінця літа зовсім телевізор не включати і щодня на перекладині займатися. Ось тоді побачимо, хто сміятиметься!

“Велика дитяча газета” № 12, 2007