Князь Роман Мстиславович, батько Данила, на віки залишився у пам'яті народу своїми звитяжними воєнними подвигами, відомими від Царгорода до Рима. Він загинув у бою, залишивши малолітніх дітей: чотирирічного Данила і молодшого Василька. Данилові, як старшому, дісталися у спадок великокнязівський престол і батькова бойова дружина - важкоозброєна рицарська кіннота. То була основна сила у жорстокій і безжальній політичній грі на Галицько-Волинській Русі, що розгорілася відразу ж по несподіваній для всіх смерті князя Романа.

У чотири роки сів Данило на височенного батькового коня, якого поки що тримали за вузду ближні бояри Романа Мстиславовича. Хоча до повноліття за нього правила мати, владна і горда княгиня Анна, та вже відтоді почалося його стрімке державне і воєнне життя. Невдовзі галицькі князі знову почали битися між собою за княжий престол, і Анна була змушена податися з дітьми до угорського короля Андрія, який нібито обіцяв обороняти її.

Тим часом підросли Данило і Василько. Вони повернулися з чужини і, ставши князями на Волині, чекали нагоди, коли зможуть добитися батьківського престолу. А що жили вони у злагоді й усе робили разом, то мали чималу силу та за батьківським прикладом почали думати про те, щоб і інші українські землі приєднати.

У віці 20 років Данило був уже князем Волині, згодом почав боротьбу за Галичину. Та війна була дуже тяжка й довготривала. Данило не раз доходив до Галича і навіть здобував його, але змушений був відступати, у тому числі й перед галицькими боярами. Вони дуже боялися суворого і владного Данила. Лише у 1238 році Данило Романович зміг повернути собі Галич і частину Галичини.  Наступного року приєднав до своєї держави Київську землю. І тільки у 1245 року, перемігши у битві під Ярославом, остаточно підкорив усю Галичину. Сорок років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння батька.
Сівши на престол, Данило почав наводити лад у своїй великій державі, яка дуже занепала через війни. Та його мирну діяльність перервали татари, дикий кочовий народ, що прийшов з Азії і вже вдруге почав нищити Україну.
У 1240 році татари зруйнували Київ, що вже належав Данилові, та пішли на Волинь і Галичину. Зруйнувавши всі міста і навіть Галич, розділилися на дві частини: одні рушили на Польщу, інші - на Угорщину. Але весною 1243 року татари покинули Україну і повернулися на схід, у степи. Всю Україну, а також Московщину татарські хани підкорили собі. І хоча в тих землях залишилися панувати руські князі, все ж вони мусили платити татарському ханові данину й у всьому підкорятися.
Мусив і Данило підкоритися і вклонитися татарському ханові, хоч як це йому - гордому і хороброму князеві - не було тяжко. Та не залишала його надія, що хоч і під владою хана, а таки зуміє зібрати багато свого війська й звільнитися від татар.
Тож заплативши данину, Данило почав відбудовувати зруйновані міста і закладати нові, постійно укріплюючи їх.

Найголовнішими містами, які заснував Данило, були Львів і Холм. Холм зробив Князь Данило своєю столицею, а Львів збудував для сина Льва. А коли син уже сам став князем, то обрав собі Львів за столицю.

Данило запрошував до відбудованих і нових міст ремісників та купців з інших країн, переважно з Польщі, Вірменії, Німеччини. Держава почала зростати, і володарі інших земель почали шукати Данилової ласки. Угорський король Бела IV віддав свою доньку Константану за Данилового сина Льва, а молодший син Шварн зробив велику честь литовському князю, ставши його зятем, а відтак і першим українсько-литовським князем.
Хоча князь Данило продовжував вести незалежну політику, все ж змушений був визнати зверхність татаро-монгольської орди. Тому звернувся до правителів європейских країн та Папи Римського Іннокентія IV, щоб об'єднати зусилля проти монгольської загрози. Папа прислав йому королівську корону, яку князь Данило прийняв, і в 1253 році в місті Дорогичині (нині місто у Польщі) папський посол коронував володаря Галицько-Волинської держави, що відтоді мав титул короля Руси-України.
Папа звернувся до королів сусідніх держав з проханням допомогти Данилові й спільно з ним рушити на татаро-монгольську орду. Та на жаль, вони не послухали Папу і не вислали свої війська. Данилові нічого не залишилось, як самому йти на ворога.

Коли татари довідалися, що Данило будує твердині на землях свого князівства й задумує вирушити на них війною, в Орді постановили раз і назавжди  приборкати непокірного князя, виславши проти нього старого і досвідченого полководця Бурундая з величезною армією. З сумом і відчаєм оповідає про це галицький літописець: "Прийшов безбожний і злий Бурундай з безліччю полків татарських, з великою силою".
Тверезо зваживши сили, Данило змушений був скоритися ворогові, який кількаразово переважав його полки. Так Галицько-волинська Русь останньою серед земель і князівств руських потрапила під жорстоку владу Орди.

У 1264 році після тривалої хвороби король Данило помер. Звела його в могилу невиліковна туга і відчай, що загинула ідея усього його життя - звільнити Русь-Україну з-під принизливої і жорстокої влади Золотої Орди. Надто великі сили мав ворог. Але мужнє життя короля Данила, його самовіддана боротьба за волю рідної землі, погляд, звернений на Захід, стали прикладом для прийдешніх поколінь.

Лідія Лемик