Ніна ДАЦЕНКО
Замок на Високій горі і його Привид

Далеко й неблизько, а може — близько й недалеко був собі Замок. Він височів на високій-превисокій (крутій аж дух перехоплює!) горі. Споконвіку він там стояв і люди, які жили у тій країні, не знали хто його й коли побудував.
Навколо гори була широка й родюча долина, там селилися люди і поступово навколо Замку утворилося Королівство.
Упродовж багатьох століть у Замку правили розумні й чесні королі. Вони одружувалися з прекрасними принцесами. Згодом у подружжя народжувалися сини-принци, які теж ставали добрими й чесними королями й одружувалися з прекрасними принцесами. Та одного разу один принц вирішив, що йому добре живеться самому. Він любив воювати і майже не бував вдома у Замку. А коли бував, то сидів на найвищій вежі у невеликій кімнатці, грався солдатиками і виглядав на всі боки — коли ж на нього хтось піде війною.
Отак і прожив він, воюючи, своє життя і не залишив після себе спадкоємців.
Королівство було невелике, але багате, тому керувати ним хотіли всі вельможі, що хоч якось могли довести своє шляхетське походження. Вони вимірювали родословні, порівнювали родичів та предків, але так і не змогли упродовж багатьох років щось вирішити. Ці вельможі були страшенно пихаті й кожен із них вважав, що саме він гідний трону, лише він і ніхто більше. Саме тому вони безперервно сварилися й воювали. І навіть коли на Королівство напали вороги — вони не змогли домовитися й їхню Батьківщину завоювало сусіднє Королівство.
Там був свій король, він жив у столиці і час від часу ходив війною на своїх сусідів — йому здавалося, що його Королівство маленьке і всі з нього сміються.
Загарбавши чергові землі, Король уже більше ніколи туди не навідувався.
У Замку на Високій горі відтоді ніхто не жив, він з часом занепав та почав руйнуватися. Люди платили великі податки іншому королю і мусили працювати з рання до ночі, а найпишніші вельможі поступово переїхали до столиці іншої країни… Багато-багато років у Замок ніхто навіть не навідувався. Лише павуки раювали там і плели безкінечні павутинки, засновуючи ними і бібліотеку, і велику залу, і кухню, і підвали….

Аж якось повз політав Привид. Він не сам пролітав, а його хто зна з яких країв ніс із собою вітер. І хоч Привид з усіх сил намагався від вітру втекти — йому це не вдавалося.
Він був не простий собі такий звичайний привид, про яких написано-переказано! Він любив читати книги, складати вірші, але мав надзвичайно вреднючий характер. Колись Привид жив у бібліотеці, проте його надзвичайно дратував гамір, який створювали студенти чи учні, коли приходили читати книги. Він дмухав на їхні свічки, розливав чорнило в торбинках, ставив ляпки у зошитах — як якийсь школярик намагався переписати щось із книги. Та ще багато усіляких капостей робив Привид нещасним читачам. Але й вони не полишали його у спокої. Щойно забачивши мучителя, школярі починали щосили дути і Привида відносило подихом геть, а студенти починали співати — вони вже знали, що Привида найбільше дратує “Аудіємос ігітур” — це така пісня латинською мовою — гімн усіх студентів. Зачувши її Привид починав тупотіти ногами, завивати, потім погрожував кулаком і втікав!
А коли одного дня вони ще й виставу влаштували на сходах бібліотеки — терпець у Привида луснув, він зібрав свої пожитки у невеликий клуночок та й подався світ за очі — шукати спокійного місця і тихого життя.
Хто зна скільки він літав по світові, аж доки якось потужний вітровій не заніс його у той край. Спочатку Привид зачепився сорочкою за гілку у лісі, який оточував Високу гору. Потім вітер відірвав його від дерева і поніс далі — низько-низько над землею, аж так, що ледве не впустив у рів з водою, що оточував Замок. Впустити не впустив, але свої пожитки Привид у воді добряче намочив.
Та вітер не заспокоївся і потужним подихом запустив Привида у вікно Замку….
Привид не впав і не забився, а вчасно загадав, що вміє літати, тому тихесенько приземлився на кам‘яну долівку. Поплакав, бо порвалася сорочка, намочився клунок і взагалі усілякого страху натерпівся, доки вітер ним кидав-перекидав у повітрі…
Але сльози у Привида висохли, щойно він зогледівся навколо.
А навколо були дива!
Покинутий старовинний Замок, заплетений павутиною! Це ж найкраще місце для Привида, який хоче нарешті пожити століття-друге у тиші і спокої!
Радості не було меж, бо Привид ще й знайшов бібліотеку, де давно вже не було книжок (їх позабирали пихаті вельможі), але були полички, на яких можна було лежати й мріяти.
А за кілька днів чи місяців Привид знайшов сховок на горищі — там у невеликій кімнатці лежало багато старовинних книг — розповідей про те, що упродовж багатьох століть у Замку правили розумні й чесні королі. Вони одружувалися з прекрасними принцесами. Згодом у подружжя народжувалися сини-принци, які теж ставали добрими й чесними королями й одружувалися з прекрасними принцесами….
Привид зрозумів, що випадок і вітер завіяли його у таке місце, про яке він усе своє привидяче життя мріяв.
Цілими днями й ночами він літав величезними залами замку, спускався у підвали, знаходив приховані скарби і переховував їх у надійне місце. Привид почав вести щоденника — для цього павуки сплели йому спеціальну павутину, яка скручувалася — як старовинний сувій. У цьому щоденникові Привид записував — що і де бачив, що де знайшов і що куди поклав (він був трохи забудькуватий).
Але не довго він розкошував. За кілька сотень років у Замок прийшли люди. Мало того, що вони почали голосно розмовляти, гукати одне одного з різних кутів великої зали і зруйнували павутинні гобелени, на яких Привид так любив гойдатися. Не це найбільше обурило Привида, а те, що вони почали гучно гупати молотками і сокирами, а це, як відомо, заважає усім — не лише привидам!
І він почав діяти. Спочатку заплутав усі мотузки, якими працівники зв‘язували дошки і колоди. Потім — позакручував усі гайочки й гвинтики, погнув цвяхи і позаховував молотки. Але працівники не здавалися — вони завзято рівняли цвяхи, розплутували мотузки і приносили нові молотки.
Але Привид теж був не з тих, хто дасть образити себе. Він написав у своєму щоденникові: «Мій дім — моя фортеця! І я її нікому не віддам!»
І у них почалася справжнісінька війна!
Щоранку працівники, що намагалися зробити ремонт замку, отримували нові несподівані капості. То фарба зіпсована, то цвяшки десь зникнуть, то сокири затупляться… Щодня працівників ставало все менше і менше.
Зрештою ремонт припинився. Привид радів так, що навіть влаштував свято сам собі у найтемнішому підвалі!
Одного сонячного ранку до Замку увійшов чоловік.
Він обійшов усе. Спочатку піднявся нагору, довго стояв біля зубчастої стіни, дивлячись удалеч. Потім спустився вузькими сходами вниз і Привид бачив, що він милувався кожним каменем, який був укладений дбайливими руками багато-багато століть тому. Чоловік обійшов усі зали й кімнати, завітав навіть у таємничі, темні і вогкі підвали, присвічуючи собі ліхтариком. Одного разу промінь навіть зачепив крайчик сорочки Привида, але чоловік не завважив цього. Він був у захваті від могутності давніх стін і Привид цілком його розумів, бо й сам прикипів душею до Замку на Високій горі.
Потім чоловік пішов до великої зали, де колись справляли пишні королівські бали і приймали послів з інших королівств. Він став посеред зали і неголосно сказав:
— Шановний пане Привиде, будь ласка, з‘явіться!
Привиду не дуже хотілося показуватися цьому чоловікові на очі. Хоч він і мав вреднющий характер, але розумів, що вчинив із робітниками не зовсім чемно. А точніше — зовсім нечемно. І Привидові трохи було соромно. Трішечки.
А ще — йому вперше сподобалася людина. От вперше за усе його, привидове, життя. І він не хотів налякати цього чоловіка своїм виглядом.
Але незваний гість був наполегливий. Він наче прочитав думки Привида, тому сказав:
— Будь ласка, пане Привиде, я не сваритися прийшов і не боюся Вас. Просто хочу поговорити.
І Привид, який щойно пообіцяв сам собі, що не вийде нізащо, одразу ж порушив свою обіцянку та й виплив з найтемнішого кутка, набувши найгрізнішого виду:
— Хто тут мене звав? — зарепетував він. Хотів, щоб вийшло грізно, але від хвилювання пустив “півня” і знітився.
— Це я, директор музею. Добрий день, дуже дякую, що погодилися зі мною зустрітися.
Привид трішки зашарівся від такого звертання, але швидко опанував себе:
— Будь хоч мером отого дрібного містечка біля підніжжя Високої гори — навіщо ти мене потурбував?
— Я й справді мер і напевно хороший, бо люди попрохали мене організувати тут музей.
— Де тут? — звів прозору брову Привид.
— Тут, у Замку на Високій горі.
— Тобто — у мене вдома? — Привид аж підскочив. А що він умів літати, то його підскік був заввишки аж до стелі.
Чоловік терпляче зачекав, доки він спуститься і відповів:
— Так у тому ж уся й справа — коли вирішили створити тут музей, ми не знали, що у Замку хтось живе…
Привид (який нечема!) його перебив:
— Не хтось, а я, Привид!
— Так я ж і кажу, ми не знали, що Ви тут живете. І ми дуже шкодуємо, що завдали Вам стількох клопотів і турбот, хвилювань і нервувань…
Привид сидів, закинувши ногу за ногу, і уважно слухав.
— І я, мер і директор музею, який оце тут ми хотіли відкрити, не спав ніч — усе думав, як же бути? І музей нам треба — у нашої країни надзвичайно давня історія. Її цікаво вивчати і дізнаватися про неї більше. А з іншого боку — Ви і Ваш спокій.
— Так-так, — погодився Привид. — Спокій нам, привидам, дуже важливий!
— Так от що я надумав. Давайте музей буде не у всьому Замкові, ми залишимо незмінними Вам Ваші улюблені кімнати і ніхто ніколи туди не ходитиме, щоб не порушувати Ваш спокій…
І тут мер помітив, що Привид якось увесь порожевів і засовався на стільці.
— Я дуже перепрошую, — неголосно сказав він, розглядаючи свій рукав. — Але я не знаю, що таке “музей”. Там співають голосно “Аудіємос ігітур”?
Мер здивовано відповів:
— Ні.
А Привид запитував далі:
— А школярі тут дмухатимуть? Бігатимуть?
Мер усміхнувся і сказав:
— Я Вам розповім, що таке музей і Ви все сам зрозумієте. Ось послухайте.
Музей — це таке приміщення, де людям показують експонати. Що це таке? Здебільшого це старовинні речі, яким багато років або й століть. Вони вийшли з ужитку і не завжди дуже гарні, але розповідають про те, як жили люди у давні часи.
У цьому замку колись мешкали королі, потім наша країна була звойована іншим королівством. Минули роки, ми звільнилися від чужинського панування і хочемо, щоб діти і онуки наші змогли прийти сюди, у Замок, і побачити історію рідної країни.
Старовинні експонати не люблять шуму, тому усі відвідувачі у музеях поводяться тихенько й уважно слухають екскурсовода. Це така людина, яка знає усе-усе про експонати і про життя людей у давні часи. Речі у музеях руками зачіпати не дозволяється. Так само — і як і бігати, кричати, стрибати. Якщо Вас турбує дмухання — ми можемо написати “Не дмухати” і розвісити такі таблички по усьому Замкові.
— А хто зберігатиме ці екс….екс…екс-по-на-ти? — стурбовано запитав Привид.
— Люди зі спеціальною освітою, які закінчили університет. — Відповів йому мер.
— А-а, люди…— розчаровано зітхнув Привид. — Тобто я, Привид, який зберігав й охороняв скарби Замку на Високій горі упродовж багатьох років вже буду не потрібен…
— Ні, навпаки! — палко запевнив його мер. — Навпаки! Я прийшов Вас просити, щоб Ви стали головним консультантом у нашому музеї! Нам без Вас ніяк, бо тільки Ви знаєте усе-усе про Замок.
— А екскурсоводом я зможу бути? — з надією запитав Привид.
— Я навіть не сумніваюся!
Привид аж пояскравішав від задоволення.
— Значить, Ви згодні? — запитав його мер.
— Згоден! — відповів щасливий Привид. — Тільки не забудьте про таблички…
— “Не дмухати”! — додав мер.

За кілька місяців ремонт Замку закінчився. Привид дуже нервував, але мужньо дочекався, коли майстри виконають усю необхідну роботу. І жодного разу не зробив жодної капості!
Перші відвідувачі з острахом входили до музею, але Привид виявився дотепним та цікавим оповідачем. Він дуже багато знав і міг багато розповісти наприклад про отой лицарський щит чи оту мереживну хустинку.
Замок, де працює незвичайний екскурсовод, користується неймовірною популярністю у туристів. Правда, іноді Привид бере вихідний — щоб описати цікаві зустрічі у своєму щоденнику. Не засмучуйтеся, якщо замість нього вам проведе екскурсію сам мер міста чи хтось інший. Якось іншим разом ви неодмінно його побачите Привида Замку на Високій горі.
Тільки не забувайте:
“Дмухати заборонено!”
І якщо ви цього не робитимете — почуєте дуже багато цікавого.