Ніна ДАЦЕНКО
Про мам

* * *
Я, коли виросту, обов‘язково буду літати.
Виростуть у мене крила, хвіст буде такий, як у горобчика, тільки більший трохи — щоб мені зручно було. Літатиму, літатиму — над усім містом.
А увечері мама вийде на балкон і погукає:
— Іванку, Іванку! Лети вечеряти!
Я ще зроблю одне коло над будинком, мамі крильцями помахаю, і — шусть! — додому.
Бо мамині вареники найсмачніші в світі.

Свято для звіряток

— А давай — каже мені мама якось напередодні Нового року, — зробимо свято пташкам й лісовим звіряткам?
— Так, давай! А як ми це зробимо? — запитую я.
Мама взяла мішок — як у Діда Мороза, у нього поклала пакетики з насіннями — гарбузовим і соняшниковим, взяла трошки горіхів, великий шматок хліба, кілька шматочків сала, голівку капусти і кілька морквинок. І ми пішли до лісу.
Там знайшли гарну ялиночку. На верхні гілочки почіпляли горішки — для білок, насипали насіння для пташок, прив‘язали на ниточки шматочки сала — для синичок. Хліб покришили й поклали на гілочки знизу — для зайчиків. Ще для них начіпляли капустяних листочків і морквинки.
Ялинка вийшла гарна — очей не відвести! Мені дуже сподобалася.
— Мамо, а ми наступного року влаштуємо звіряткам свято ще раз?
І мама всміхнулась:
— Так, звичайно!

Перша пісня

Рудому котику приснилася мама, він плакав уві сні і лапками її ловив. А потім крикнув на котячій мові: „Мамо!”
Й прокинувся, бо так і не зловив...
Почула крик його мамуся, пухнаста кішка на ім‘я Маруся, пригорнула лапкою до себе ближче, помуркотіла й заспокоїла малечу, умила язичком і хвостиком дала погратись.
І котик склав свою найпершу пісню про те, що його мама найдобріша, про те, що її лапки найніжніші і що вона найкраща мама на Землі!

Серце

Маленька Жирафочка щосили витягує шию:
— Мамо, а я, коли виросту, буду такою ж як ти?
— Якою — такою? — мама всміхається.
— Такою ж гарною — зі стрункими ногами і довгою шиєю, з гарними ріжками на голові?
— Так, моє серденько, виростеш — будеш красунею, з ріжками, довгою шиєю й великими плямками, в тебе вони ще малі... Але, донечко, знай, що краса — це минуще — добре серце важливіше в стократ.
— А в мене серце — яке? — питає Жирафочка.
— Я подарувала тобі свого часточку — каже мама Жирафа, — але лише ти зможеш зробити його добрим.
— Я неодмінно зроблю це, мамочко, бо дуже хочу бути такою, як ти!

Сонечко

Я розгойдуюся все вище й вище. Усередині усе перевертається і ціпеніє, однак я не боюсь — дід зробив міцну гойдалку, з бильцями, зі спинкою і оббив таким білим — щоб м‘якенько сидіть.
Я то грудкою падаю вниз, мало не до землі, то підлітаю замалим не до самого неба, і Сонце гойдається разом зі мною на своїй гойдалці. Просто її за сяєвом не видко.
А коли я біжу з вистрибами, то Сонце підскакує разом зі мною, певно, і вихвицує так само. Ну, може, я трошки краще.
Я пливу, а Сонце, хитаючись, бігає по маленьких хвильках. Перевернуся горілиць, а воно на небі, як у воді погойдується.
І прокидаємося ми одночасно, і на велосипедах разом їздимо, і стрибаємо, і граємося цілий день разом. Тільки я на своїй землі, а Сонечко на своїй, блакитній.
Увечері запитую маму:
— А що таке сонце?
— Така зірка, тільки велика, бо близенько біля нашої землі.
Але я засинаю впевнений, що Сонце — такий же хлопчик, як і я.
Інакше чому мене мама називає: “Ти моє сонечко”?

Зоряні Ведмеді

Далеко-далеко, серед веселих і холодних зір, живе собі сім‘я пухнастих зоряних ведмедів: мама Велика Ведмедиця, тато — Великий Ведмідь і Маленьке Ведмежатко. Воно чогось таке збитошне вдалося — то від Місяця шматочок відламає, то взагалі Місяцем — як м‘ячиком грає! То порозкидає хмарки по небу й людям зірок не видно, то шпурляє зірки — як камінчики в земні океани. Мама Велика Ведмедиця інколи й насвариться, а тато Великий Ведмідь їй каже таке:
— Наше Ведмежатко ще маленьке й не розуміє, що шкоду робити не можна, але швидко воно виросте й так більше не робитиме.
А увечері мама Велика Ведмедиця обов‘язково співає Ведмежаткові ведмежу колискову.
Якщо ти, лягаючи спати, тихенько полежиш у своєму ліжечку і гарно прислухаєшся, то напевно почуєш її:
Люлі-люлі, баю-бай,
Спи спокійно, засинай...

Робота пана Лелеки

— Мамо, мамо, почитай мені, будь ласочка!
— А ти іграшки прибрала?
— Так! Вони сидять біля мене й теж просять: „Мамо, почитай!”
Мама бере книжку, сідає у крісло і казочка починається:
— Так здавна повелося, що лелеки живуть біля людей. Кажуть, що у тій оселі, біля якої ці птахи змостили гніздо, завжди буде мир і спокій. А ще лелеки приносять найбільше щастя мамам і татам — діток. А один лелека — його звуть пан Лелека, має особливу роботу — він приносить дитинчат усім звіряткам.
І щороку, коли надходить час, пан Лелека летить над полями, річками й лісами й мамам приносить діток: пані Кроличці — Кроленятко, пані Зайчисі — Зайченятко, пані Лисичці — Лисенятко, пані Оленисі — Оленятко, пані Черепасі — Черепашатко, а пані Овечці — Ягнятко.
А потім, коли у нас літо хилиться до осені, пан Лелека летить зимувати в Африку. І в тамтешніх звірів теж з‘являюся дітки: у пані Крокодил — Крокодильчик, у пані Бегемот — Бегемотик, а у пані Жирафи — Жирафочка...
— А у пані Кенгуру — Кенгурятко! — не можу втерпіти я, бо дуже хочеться і собі додати щось до казочки.
— Так, моя люба, але кенгуру живуть в Австралії, а про неї казочку ми почитаємо завтра.
Та я переконана: усі найдивовижніші звірятка живуть в дивовижній Африці і пані Кенгуру з маленьким Кенгурятком там обов‘язково є!

Батьківщина

Птаха крилами діток укрила:
— Спіть, мої любі, і швидше ростіть. Добре зіпнетесь на крила — ми вирушим в путь. Чекають на нас краї далекі, за морем, за горами і за лісами. Там завжди тепло, багато їжі, й багато птахів летить туди. Тут буде холодно й наше гніздечко мороз огорне й заметуть сніги.
— Мамусю, люба, ми там залишимось? Будемо жити в теплі і добрі...
— Ні, мої любі, сюди повернемось, добра на чужині нема. Сюди, до рідних гніздечок, прилетимо навесні.
Такого неба — як вдома — ніде не знайдете, рідного гнізда більш у світі нема!