Ніна ДАЦЕНКО
ПРО КНИГИ ДЛЯ ДІТЕЙ І ПІДЛІТКІВ

Інтерв'ю. Олександр Гаврош

Жив собі маленький хлопчик, який понад усе на світі любив читати книжки. Мешкав він у Закарпатському місті Ужгород разом з батьками та молодшим братом. У 5 років хлопчик, якого звали Сашко, вже вмів читати і навіть ходив до бібліотеки. Там поважна пані бібліотекарка давала найкращому читачеві найкращі книжки. Але хлопчикові цих книг було замало, тому він частенько канючив гроші у батьків, щоб купити нові видання у книгарні, яка знаходилася у їхньому будинку!   
Ось почитайте, що він сказав в одному Інтерв‘ю Олександр Гаврош:  "Я дуже багато читав у дитинстві, у мене є ще молодший на три роки брат, і батько завжди мене сварив: “Іди гуляй, чого ти сидиш удома, скільки можна вдома сидіти!” тобто – мене з хати випихали, а молодшого брата навпаки: “Скільки можна на вулиці сидіти, іди читай!” Ми такі, трошки різні характером, хоча в одній сім‘ї росли. Я завжди дуже багато читав, пригадую, що був записаний у бібліотеку ще до школи, мені було 5 років, мене мама навчила читати і ми ходили в бібліотеку і брали книжки для мене. І вже пригадую, що у 1-2 класі я читав такі книжки, як  “Острів скарбів”, батько приносив із бібліотеки і я читав “Робінзона Крузо”. І один раз дуже  перелякався, коли у другому класі я на уроці читав і вчителька у мене забрала книжку, яку батько взяв із бібліотеки. От ще пригадую, що в дитинстві якось я так ішов по вулиці, була весна, і я собі думав: “Як добре бути дитячим письменником!”. Я чомусь згадав цю ситуацію, це було біля книжкової крамниці біля нашого будинку недалеко, я часто туди заходив, часто у батька канючив гроші на книжки, він казав: “Ну і нащо тобі ще й ця?”. Але батько теж дуже багато читав.
І ось зараз, ставши автором, який пише для дітей, я згадав цю думку і як це в житті усе закручено, ніби воно все розвивається саме по собі... Взагалі-то я не планував стати дитячим письменником, я журналіст, багато пишу і люблю різні жанри... Але якось потрапила мені до рук  документальна книжка про нашого відомого закарпатського силача, якого називали Кротоном. Прочитавши цю книжку, я зрозумів, що це унікальна біографія, Україна про цю людину нічого не знає, а колись її визнавали найсильнішою людиною 20 століття. І я подумав, що це треба переказати дітям, і якраз це були різдвяні свята, 2-3 тижні в газету не треба було писати, я її сів і написав “Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу”. Отак все і почалося. Потім цю повість я запропонував “Видавництву Старого Лева”, повість вийшла і ми започаткували серію “Українська сила".
 А потім я задумав написати гумористичну книжку, про те (а  в мене сину 12 років), як батько з сином шукають скарби розбійника Пинті. І за легендою, ці скарби заховані в горах і дотепер їх не можуть знайти. Але я задумався, коли я напишу ту книжку, усі будуть казати: “А хто такий Пинтя? Чого ми про нього не знаємо?” І я зрозумів, що треба написати про Пинтю, а потім вже писати цю книжку. А коли я прочитав усе, що потрапило мені до рук, то виявилося, що немає жодної книжки для дітей про опришків. А Робін Гуда, між іншим, ми вивчаємо у програмі середньої школи, а своїх не знаємо.. І з цією думкою я сів і на основі фольклору написав вигадану історію, персонаж – реальний, але все, що з ним відбувається – це все тільки народні байки. І от з цього вийшли “Пригоди тричі славного розбійника Пинті”...