Ніна ДАЦЕНКО
ПРО КНИГИ ДЛЯ ДІТЕЙ І ПІДЛІТКІВ

Марина ПАВЛЕНКО. «РУСАЛОНЬКА ІЗ 7-В»

Відома дитяча письменниця Марина Павленко живе в Умані. Якось вона розповіла про свої книги в інтерв‘ю так:

Починалося все з дитинства. Дитинство – це коли дерева ще здаються такими височенними, будинки – величезними й загадковими, у кожній нірці живуть якість істоти, мінімум – тваринка якась, а так ще можуть жити і незвичайні істоти... Дитинство – це коли живі і тато й мама. Хочу сказати, якщо є у мене щось хороше, творче, то це звичайно від моїх дорогих батьків. Тато – Степан Павленко, сільський вчитель, усе життя поєднував тяжку сільську роботу, городи, з тяжкою сільською школою, бо сільський і міський вчитель – це, я думаю, дві різні професії, хоча вчитель – це така професія, що перед нею тільки вклонитися треба. І поєднуючи це все, він встигав щось творити, щось писати, завжди публікувалися якісь його статті у пресі, художні твори його публікувалися, дуже багато цікавих мовних анаграм написав за своє життя, яке так рано обірвалося... Ми видали книжку “Вічність така коротка”, куди увійшло краще з його доробку.
Недавно вийшла й мамина книжка, сільська вчителька Ольга Павленко написала книжку - “Мальви на причілку”, містила теж і мовні ігри, і розважальні віршики дуже повчальні і цікаві, і лірику, і просто прозові оповіданнячка.
Я в цій атмосфері з дитинства жила і воно вбиралося автоматично. Навіть не знаю зі скількох років я почала малювати. Малювала лівою рукою і досі люблю малювати, лівою рукою, пам‘ятаю, і підписи писала під малюнками. Прочитати навряд-чи їх тепер спромоглись.
Тобто – невідомо що з‘явилося перше: курка чи яйце, малювання чи слово – усе воно поєднувалося. У початкових класах я почала заводити власні книжки, які містилися у косу лінію зошитах, де теж пам‘ятаю: вірш – малюнок, вірш – малюнок, казочка – малюнок, тобто – усе поєднувалося. Один і перших віршів щось таке було:
Борщ кипить – ніхто не бачить,
Бо на кухні гопки скачуть.
І на малюнку танцюють кухарі, в каструлі кипить щось. Ці зошити регулярно батьками виносилися на горище. Чому? Не тому, що вони до цього погано ставилися, просто був такий час, що ніхто не вірив, що з цього взагалі щось може вийти. 
Пізніше ці зошити були зняті з горища, і я знайшла там “Казку Старої Ялосовети”, яку передивилася і вона мені сподобалася. Я її переробила, допрацювала і вона лягла в основу зовсім-зовсім нещодавно виданої  книги “Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині”.
В одинадцятому класі почалося все так би мовити всерйоз. Мій тато вів у нашому класі літературу і він задав писати вірш. Звичайно, я написала, це було цікаво й легко. І після того він сказав: “Пиши ще щось, пиши ще щось!”. Вже ми на горище не виносили тексти, уже почалася серйозна робота.
Таким чином, у конкурсі “Гранослов” переміг мій поетичний рукопис, вийшов книжечкою “Бузкові зошити” – так воно все й починалося.
Що ж до дитячих книжок, то насамперед хочу сказати – оте моє дитинство з високими деревами і великими таємничими будинками так довго не відпускало мене, так хотілося щось про нього написати. Хто з нас не садив свій город – щоб перейти на свій власний хліб, а не батьківський їсти, хто з нас не тікав з дому – ну так, недалечко, ненадовго, але – щоб трошки втекти? Хто з нас у дитинстві не одягав свою тваринку  у людську одежу – так дуже хотілося, щоб це було красиво. У нас киця Мура була, яка теж мусила бути моделлю для наших вбрань...
Що ж до “Русалоньки із 7-В”, то увібрало воно і реальність, і фантазію. Але поєдналося з історією цілком сучасної дівчинки, до речі, дуже багато з цієї дівчинки (правда вона просила не казати!) лягло саме з донечки моєї, вона не хоче, щоб вона фігурувала десь у якихось вторах. Вона мій перший критик, дуже слушні поради, я їх завжди враховую.  Переплелися пригоди дівчинки сучасної, вона закохана, шалено,  у красеня, а тут ще й додаються таємниці: десь у квартирі під ними кожного повного місяця відбуваються якісь таємничі події, хтось бродить, хтось ходить, а тут ще й коханий признався, що рід його спіткало прокляття... 
   Як це все потім переплететься?
Це виплило в окрему цілу історію.
Історії вони тільки здається, що важко писати, бо ніби спочатку не складається, мордуєш себе, а коли вони вже ожили, ніби виліпив із пластиліну, коли у героя вже очки кліпнули – все, набагато тоді стає легше, герої ведуть за собою, пригоди їхні тільки встигай записувати, вони вже самі переживають, сваряться між собою, живуть повноцінним життям, тільки доводиться їм дякувати за те, що дозволили пожити своїм життям, відволіктися від якихось буденних своїх проблем, побути на приступці, проїхатися їхнім казковим таким потягом, адже у книжках завжди усе трішечки краще, трішечки, цікавіше, ніж буває у реальному житті."