Настя МЕЛЬНИЧЕНКО
Давні слов’яни

Можливо, ти колись замислювався (або замислювалася) над тим, якими були люди у давнину. Чим вони цікавилися і як жили, якими були на вигляд і чи були схожими на нас.
А що взагалі таке «давнина»? Кожен вкладає у це слово своє значення. Я ж під давниною у цій книжці маю на увазі часи раннього середньовіччя, ті часи, коли від народження Ісуса Христа пройшло вже 5-7 разів по 100 років, тобто про п’яте – сьоме  сторіччя нашої ери. Нашою ерою називають час після народження Ісуса, коли ми почали відлік років з нуля. А весь час до того моменту називається «до нашої ери». При чому рахують так роки і ті, хто вірить в Христа, і ті, хто не вірить. Просто так уже повелося.
То була епоха, коли відбувалися події казок і деяких дуже старих пісень, що, можливо, пам’ятає твоя бабуся: колядок і веснянок. Дізнатися про те, що було раніше, допомагає така наука, як археологія. Вона й вивчає історію людства* у її дописемний період, тобто тоді, коли люди ще не вміли писати і не придумали записувати те, що з ними відбувається, на папері чи глиняних табличках. Ще археологія вивчає історію за різними речами, знайденими в землі. Бо навіть коли люди навчилися писати, то вони записували не все. І те, що вони не записували, можна збагнути, вивчивши викопані в землі міста і села, посуд, прикраси чи зброю.
Отже, якими були давні люди на цих землях? Давай вирушимо подорожувати в історію, туди, де жили наші пращури, чиї пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра- пра-пра-правнуки нині називаються українцями.

*археологія вивчає  історію саме людства, бо про динозаврів чи шаблезубих тигрів вивчає інша наука – палеонтологія.

АНТИ

Раніше наші предки, звісно, не називалися українцями. Давні письменники з тих країн, де вже винайшли письмо й почали записувати історію, називали їх «венедами», а трохи пізніше – антами і склавинами.  Саме ці племена дали  початок усім народам, які зараз називаються слов’янськими. Пращурами ж саме українців були ті, кого давні письменники називали антами.
Слов’янські народи нині мешкають у таких країнах, як Україна, Білорусь, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Сербія, Болгарія, Македонія, Чорногорія і Росія. Усі ці народи мали спільну батьківщину, яка займала територію сучасної України (до степу) і вглиб Європи до Німеччини.

Життя людей

Звісно, тоді все виглядало не так, як зараз. Не було міст, кам’яних будинків і стовпів електропередач, не було магазинів і доріг. Але було щось схоже на наші хутори: люди гуртувалися разом на березі річки в невеликі поселення. Ці хутори стояли недалеко один  від одного  так само, як і нинішні села.
Жили давні люди у будинках, частково заглиблених у землю (від того їх і називають – «землянки» або «напівземлянки»). Тільки будинки зводили не з цегли і не з каменю. А з того матеріалу, якого було найбільше довкола. Якщо ти мешкаєш у лісовій чи лісостеповій зоні України, то ти легко зрозумієш, з чого були зроблені давні хати, просто роззирнувшись довкола. Їх робили із дерева, причому або клали одна до одної колоди, або робили каркас із гілок і скріплювали їх глиною.
Чим займалися давні люди? Та тим же, чим займаються сучасні селяни: землеробством. Трохи менше займалися тваринництвом: все-таки, тваринництво більш притаманне для степів, де є величезні пасовища. По лісу велике поголів’я корів не дуже поганяєш!
Попри те, що в ті часи уже були ватажки племен чи поселень,  люди визначали самі, що буде добре для громади, приймаючи важливі рішення разом на зібранні. Як писали давні автори, у тодішніх слов’ян була демократія, тобто народовладдя.
Були в тодішніх слов’ян і більші за хутори поселення, вони називалися племінні центри. Саме довкола них скупчувалися маленькі села, так само, як зараз села скупчуються довкола районних центрів. У цих більших поселеннях були і ремісничі осередки, тут виробляли зброю, прикраси, обробляли шкіру, срібло і скло. Пізніше племінні центри обернулися на городища (укріплені поселення). Тепер тут, окрім усього іншого, була оборонна стіна й жило військо, яке захищало край від ворогів.  Хоча, звісно, були і просто городища, де мешкало лише військо і ніяких селян чи ремісників більше не було. Якщо подивитися з висоти космосу на те, в яких місцях стояли городища (МАЛ!!), то стане видно, що вони стояли на порубіжжі між не-слов’янським і слов’янським світом. Тобто були своєрідними прикордонними пунктами.

Коли приходила війна

Якщо когось постійно б’ють у школі чи дворі, то рано чи пізно він замислиться над тим, аби навчитися давати здачі. Отак і миролюбні анти враз почали зазнавати нападів від войовничого народу на ім’я авари й вимушені були навчитися захищатися. Авари геть знахабніли, адже не лише постійно нападали на антів, а ще й брали зі слов’ян данину та зимували у них, що було тяжко витримати, бо годувати додаткове військо всю зиму, коли їжі й так бракує, було нелегко. І от в якийсь момент давні слов’яни почали брати зброю до рук, аби прогнати знахабнілих чужинців.
Коли зараз приходить війна, то боронити землю від загарбників виходить армія. Але в ті часи багато речей ще не було винайдено, і саме на наших землях армія була справою новою. Раніше, коли наступали тривожні часи, за зброю бралися всі, хто міг. Чоловіки кидали свої рала й брали до рук зброю – сулиці та списи, лук і стріли, аби усім скопом відбитися від ворога. Називалося таке військо ополченням. Але подумай:  якщо отак вийти на площу і гукнути всім зібратися й стати до бою, то чи гарне вийде військо? Той кульгавий, той кривий, той ніколи в руці списа не тримав… Чи могло таке «військо» встояти проти гарно тренованої  армії, що проводила своє життя верхи на конях і жила з війни (а саме такими були авари)? Ні, звісно. Тому треба було стати подібними до аварів, тобто справжніми вояками, а не землеробами з палицями.
Тому у ті часи починають з’являтися фахові військові, або дружинники. Хто такий військовий? Це той, чиєю роботою є війна й виключно війна. Такий чоловік не садить хліб і не розводить кіз, у нього одна справа – воювати.  За захист території від ворога ватажок дружинників отримував від селян платню. Але чи могли багато взяти дружинники з небагатих селян? Ні. Дружинникам потрібні  були справжні скарби. Тож дружинники в першу чергу були зацікавлені в тому, аби йти у дальні землі військовим походом і привозити звідти багатства. І ходили ці дружинники не куди-небудь, а за Дунай.

ДУНАЙ

А тепер згадай усі ті пісні про Дунай, які ти знаєш. Їх співають по всій країні, хоча Дунай дуже далеко від тебе. Якщо в українській пісні називається річка, то 95% що це буде назва «Дунай».
Чому ж Дунай такий важливий для нас? Чому не Дніпро чи Дністер, чому не Дон? 
У ті часи, про які ми говоримо, Дунай слугував кордоном між землями слов’ян  та візантійським світом. Візантія* тоді була для слов’ян ніби раєм на землі. Це була країна з великими гарними містами, із церквами небаченої краси (де мозаїка ікон грала золотом у світлі сонця), з дорогоцінним камінням, сріблом і шовком, скарбами невимовної цінності. Візантія відгородилася від «варварського» (тобто дикого слов’янського) світу стінами і рікою, але слов’яни вперто йшли туди в пошуках кращого життя й золота. Хтось хотів  заробити або награбувати коштовностей і повернутися додому, а хтось –  переселитися за Дунай для кращого життя, рятуючись від постійного натиску ворогів зі степу. Цей рух зараз називається Великим переселенням народів, і завдяки йому слов’яни, що виникли як народ на території сучасної України, розселилися по заходу, у Європу.
Тобто Дунай і переправа через нього були для давніх людей мостом між щоденним злиденним життям і казкою. От чому Дунай така важлива ріка.
Раз уже говоримо про казку, то згадай ще один дуже поширений мотив казки. Головний герой вирушає світ за очі на пошуки грошей (мудрості, нареченої) і, подолавши величезний шлях (сповнений перешкод і пригод, звісно), він таки повертається додому вже не хлопчиком,  а чоловіком. А разом із цим він має славу, кохану і гроші.
Давні люди мали дуже цікавий обряд, який називався обрядом ініціації. Що це за обряд? Це були випробування, пройшовши через які, хлопчик ставав чоловіком, тобто це був обряд дорослішання. Хлопчик уже не вважався дитиною. І тепер його сприймали так само серйозно, як і його тата чи дядька. Через те, що дуже багато наших казок розповідають про парубка, який вирушає світ за очі і повертається вже чоловіком, то можна припустити, що це не лише вигадки,  а що й справді у давнину юнаки вирушали в похід, аби довести, що вони вже дорослі. Парубки збиралися у ватаги, де обирали з-поміж себе найсміливішого і найсильнішого за ватажка. То були часи, коли ватажком, або князем, міг стати кожен, хто був кращим з-поміж кращих. Це право ще не передавалося від батька до сина. Тому всі намагалися бути найвправнішими зі зброєю, найвідважнішими в бою та найблагороднішими з побратимами. Такі ватаги й вирушали шукати щастя за Дунай, на візантійський бік.  

* Візантія – давня держава зі столицею у Константинополі (нинішній Стамбул в Туреччині).

ВПРАВНІ ВОЇНИ

Анти швидко вчилися у своїх ворогів воїнському ремеслу. Вони бачили, як степовики вправляються з кіньми, й опановували це мистецтво. Та так вправно, що згодом їх навіть почали наймати за гроші то авари, то візантійці як кінних лучників (це такі люди, які їдуть на коні й одночасно стріляють з лука). Один з описів спільного штурму слов’ян та аварів візантійської столиці Константинополя від 626 року розповідає, що серед загиблих у штурмі слов’ян були також  воїни-жінки. Вони були найманками, тобто отримували винагороду за своє воїнське уміння.
Були в антів і свої воїнські особливості. Наприклад, вони були майстрами засідок. А ще досконало знали ліси і болота, тож могли завести на манівці будь-якого  ворога. А ще ж оцей фокус із саморобною дихальною трубкою: анти могли зачаїтися в річці чи озері під водою в засідці, дихаючи через очеретину, що стирчала над водою. Цей же спосіб використовували й козаки через тисячу років пізніше, тобто воїнська культура у нас пройшла через століття.

ПЛЕМІННІ СОЮЗИ

Для того, аби протистояти ворогам, анти мали об’єднуватися в союзи. «Гуртом і батька легше  бити», - каже українське прислів’я, і наші пращури розуміли, що бути окремо  – це загинути, а бути разом – це мати сили дати відсіч.
Окрім того, грабіжницькі військові походи й виникнення дружинницьких загонів, які мали постійний прибуток від громади, спричинили до того, що з’явилися багатші й  бідніші люди, тобто виникла майнова нерівність. Військові ватажки – або князі – стали впливовими заможними людьми,  чия сила була підкріплена й багатством, і військовою могутністю – особистим загоном дружинників. Отже, князі почали правити не лише військом, а й громадою. Об’єднання у союзи показало, що якісь князі є впливовішими від  інших, і дрібніші повелителі мали їм коритися. Так ми прийшли до того, що виникли передумови постання держави – тобто того устрою, який ми маємо зараз в Україні. І вже за століття-два на наших теренах постала перша держава, відома тобі як Київська Русь. Але це вже інша історія.