Двійники, самозванці чи історичні особи, що жили двічі

Є речі - надто неймовірні, щоб у них можна було повірити. Але нема речей таких неймовірних, щоб їх не могло бути.
Томас Харді

В історії часом трапляється, що правда і вигадка крокують поруч. Не можна сказати, щоб це дуже допомагало дослідникові. Навпаки, ці сторінки, як правило, найтемніші в історії. Якщо говорити про політичних діячів сивої давнини і ближчого до нас часу, які жили (чи начебто жили) двічі, можна сказати таке.
Син "царя царів" Кіра, перський цар Камбіс, був людиною гнівної і мстивої вдачі. Побоюючись брата Бардії, він наказав нишком умертвити його. Коли в VI столітті до нашої ери Камбіс завоював Єгипет, жорстокість його не знала меж. Як свідчить один єгипетський, напис тих років, "нечуваний жах охопив усю країну". Камбіс руйнував храми єгиптян, убивав їхніх священних тварин. Але боги ніби тільки чекали нагоди, щоб помститися. І ось ця мить настала. Убитий Бардія воскрес із мертвих.
Камбіс був у Єгипті, серед війська, коли з Персії прибув гонець, який сповістив, що відтепер усі повинні коритися не Камбісу, синові Кіра, а Бардії, синові Кіра.
Для Камбіса це прозвучало, як грім серед ясного дня. Розгублений і зляканий, викликав він чоловіка, якому свого часу було доручено вбити Бардію.
- Отак ти виконав мій наказ! Вбивця, розпластаний біля входу в шатро, підвів голову.
- Ця звістка, царю, брехлива. Я сам виконав твій наказ і поховав Бардію.
Камбіс насупився. Лише він і вбивця знали про смерть Бардії. Для решти - чоловік, який захопив у Персії владу, був справді сином Кіра.
Через кілька днів Камбіс, збираючись у похід проти самозванця, сідав на коня й незумисне поранив собі ногу мечем. Незабаром він помер. Так хтось, що назвав себе Бардією, став повновладним царем. Одна за одною скорилися йому всі області великої держави. Армія стала під його знамена. Бо не було в країні іншого чоловіка, який звався б сином "царя царів" і тому повелителем персів.
Минуло півроку. На базарах .і дорогах царства усі прославляли царське ім'я. На три роки звільнив він своїх підлеглих від податків і тягаря військової служби. Лише серед знаті зростало глухе невдоволення. Чому новий цар не виходить з палацу, чому не приймає нікого із знатних людей? А що, коли це не Бардія?
В одного з придворних зародилася підозра, ніби владу в царстві захопив маг Гаумата, але думка ця була надто жахливою, щоб її висловити вголос. Дочка цього придворного перебувала в царському палаці. Він наважився послати їй записку.
"Федимо, доню моя, - писав він, - чи правда, що той, хто є тепер твоїм чоловіком, син Кіра?"
"Не знаю, - відповідала дочка, - ми в гаремі не бачимо чужих мужчин, і раніше Бардію я ніколи не бачила".
Наступного дня, подзвонюючи отриманими монетами і бурмочучи прокляття, сторож ховав на грудях нову записку.
"Якщо сама ти не знаєш сина Кіра, - писав придворний, - то запитай Атоссу, адже вона добре знає свого брата".
Дочка відповідала, що ні з Атоссою, ні з іншими жінками вона не може тепер перекинутися жодним словом. "Як тільки цей чоловік, хто б він не був, став царем, він відокремив нас одну від одної".
Це вже було дивно. Але маг Гаумата мав одну ознаку, за якою його неважко було розпізнати. За якусь провину Кір відрізав свого часу йому вуха.
"Коли він засне, - писав придворний своїй дочці, - обмацай його вуха. Якщо він з вухами, то знай, що за чоловіка маєш сина Кіра. Якщо без вух, то ти живеш з магом". Федима довго боялася це зробити. В разі в чоловіка справді одрізані вуха і він довідається про її намір - уб'є. Нарешті Федима наважилась.
Вранці придворному стало відомо, що під личиною царя ховається маг Гаумата. Не одразу наважився відкрити він цю таємницю своїм друзям. Наступного дня в його будинку зібралося семеро. Вони поклялися богами у вірності один одному. Серед них був і син царського намісника Дарій. Дізнавшись про жахливу новину, вони розгубилися. "Краще б я не приходив сюди і не знав нічого!" - подумав кожний. Виступати зараз проти мага вони не могли. В них не було ні солдатів, ні вірних людей. Відкласти розправу, доки пощастить зібрати сили, теж не можна. Якщо маг дізнається про змову, їх чекає страшна смерть. Але не всіх. Одного того, хто викаже, маг помилує. Ось чому кожен, щоб його не випередили інші, прямо з цього будинку напевне поспішив би допалацу. Про це думали всі, але ніхто не наважувався сказати вголос. Врешті заговорив Дарій.
- Ми повинні діяти сьогодні ж, - сказав він, - інакше знайте, якщо сьогоднішній день буде згаяно, ніхто раніше за мене не виступить викривачем. Я сам скажу про все магові.
Так ці семеро, зв'язані взаємним недовір'ям і страхом, сіли на коней і всі разом під'їхали до воріт палацу. Вони були із знатних родин, тому охорона не стала чинити їм перешкод. Але у внутрішньому дворі їх зустріли євнухи з оголеними мечами. Змовники швидко перебили неповоротких стражів гарему і кинулись у внутрішні покої. Коли, зачувши гамір, маг поспішив сховатися в сусідній темній кімнаті, один із тих, хто увірвався, кинувся на нього. В темряві вони впали на підлогу, марно намагаючись побороти один одного. Дарій нерішуче стояв над ними з піднятим мечем, не знаючи, що робити.
- Бий мечем! - вигукнув змовник, що боровся з магом.
- Нічого не видно, я можу вдарити тебе.
- В чому річ, бий по двох!
Дарій змахнув мечем і вбив мага.
Так розповідає про цю дивну історію Геродот. Царем величезної Перської держави став Дарій. Розповідь про цю подію зберігає і височенна скеля Бехістун, що стоїть на шляху між Тегераном та Багдадом. Напис на ній зробили з наказу Дарія. "Дарій убив мага і став царем", - говориться в заключній фразі тексту.
Пізніше такі особи, як маг Гаумата, з'являються і в Греції, і в Римі, і у Візантійській імперії. Часто вони відіграють велику роль в історії, але зникають, як і прийшли, інкогніто, ховаючи свої обличчя від майбутніх поколінь і дослідників.
Таким був, наприклад, Андрікс, який очолив боротьбу Македонії проти Риму. Римські легіони завдали тяжкої поразки його батьківщині. Країна лежала в руїнах, цар Персей був убитий. Його спадкоємець і син Філіпп загинув ще раніше. Народ лишився без керівника, нікому було підняти його на боротьбу проти Риму. Отоді й з'являється в Македонії Андрікс.
Давньогрецький історик Полібій пише, що він об'явився зненацька, "наче впав із неба". Він називає себе сином царя Персея - Філіппом. Це може здатися дивним, але багато хто без вагань приймає його за Філіппа. Найпереконливіший доказ - це разюча схожість самозванця з Персеєм. Навіть фракійський цар - Терес, одружений на сестрі Персея, визнає його. Як Філіппові, синові Персея, він доручає Андріксу командувати своїми військами у війні проти Риму. Інші фракійські царі один по одному теж визнають його. До Андрікса прибувають посольства з Візантії і Карфагена. Називаючи його Філіппом, обіцяють підтримку в боротьбі проти Риму.
Хто ж він такий, що поклав на себе корону царя Македонії? Думки вчених розбігаються. Римський історик Тіт Лівій стверджував, ніби Андрікс був людиною простого походження, сином сукняра. Нема нічого дивного, що інші римські історики поділяють цей погляд. Адже йдеться про ворога Риму. А чим більше можна принизити ворога, як не підкресленням його нешляхетного походження? І навпаки, заперечуючи Лівію, грецький історик Павсаній стверджує, немовби це був справжній син царя Персея.
Отримавши кілька блискучих перемог над римськими легіонами, Андрікс кінець кінцем був розгромлений і потрапив у полон. Під час тріумфального походу, влаштованого з цього приводу в Римі, його вели за колісницею переможця. Про що думав цей чоловік у ті хвилини, коли над ним збиткувалася римська знать, ми ніколи не дізнаємось. Незабаром його було страчено.
Пізнішим дослідникам лишилося тільки ламати списи в суперечках про те, ким же він був насправді.
Історія Римської імперії знає багато подібних персонажів. Досить назвати цілу "плеяду" Лженеронів. Ця тема стала, як відомо, сюжетом роману німецького письменника Л, Фейхтвангера "Лженерон".

Царська Росія теж знала самозванців.
Один з перших відомих нам самозванців, що з'являлися на Русі, був самозванець, зв'язаний з ім'ям сина Івана Грозного Дмитрія. Звістка про його дивну смерть (чи вбивство?) в Угличі одразу ж породила хвилю чуток. Подейкували, нібито царевич живий і переховується у вірних людей від замірів Бориса Годунова. Цією версією, як відомо, скористалися поляки. Під охороною їхніх шабель чоловік, що назвав себе царевичем Дмитрієм, увійшов у Москву. В історії він відомий під іменем Лжедмитрія. Та легенда не вмерла разом з його смертю. Після нього з'явився Лжедмитрій II, бо навіть Лжедмитрій III. Причому кожний з них видавав себе за одну й ту ж особу - за сина Івана Грозного царевича Дмитрія.
Минає деякий час, і настає смуга лжесинів Лжедмитрія. Так 1644 року в Константинополі з'являється раптом "царевич Іван Дмитрович". Другий син Лжедмитрія об'явився в Польщі.

За правління Василія Шуйського в Астрахані зголосився царевич Август, нібито син того ж таки Івана Грозного. З ним конкурує в тих же краях царевич Лав-ренгій, уже не син, а онук Івана Грозного. А в цей час у степових юртах Поволжя, як гриби після дощу, з'являються інші царевичі - сини бездітного Федора Іоановича: "царевич" Федір, "царевич" Клементій, "царевич" Савелій, "царевич" Семен, "царевич" Василій, "царевич" Єрошка, "царевичі" Гаврила, Мартин та інші.

Самозванці з народу - то несвідомий протест пригнічених мас і надія на те, що "народний цар" поліпшить їм нестерпні умови життя.
Не дивно, що коли почалося селянське повстання під керівництвом Степана Разіна, при самому Разіні були і гаданий син царя Олексія Михайловича, і підробний патріарх Никон.
Багато хто з російських царів та їхніх спадкоємців породжували після себе цілу низку двійників та самозванців.

Коли було страчено сина Петра І Олексія, то в тому, то в іншому кінці Росії, немов привиди забитого, з'являлися його двійники. Спочатку у Вологді якийсь приблудний жебрак, як зізнався він під час тортур, Олексій Родіонов, назвав себе царевим сином.
Дев'ятьма роками пізніше знайшовся царевич у тамбовських місцях. Ним виявився якийсь Тимофій Труженик. Відчайдуха піддали тортурам і стратили, Та хіба можна вбити привид? Минає ще кілька літ, і Олексій, син Петра І, з'являється знову.
У січні 1738 року в селі Ярославці зупинилися робітні люди, що йшли на Десну рубати ліс. Один з них розшукав місцевого попа й звернувся до нього з такими словами:
- Я цар Олексій Петрович і багато років жебракую; піди скажи про це перед усім народом у церкві, хоча мені смерть чи життя буде, тільки б усім явно було, що я - цар Олексій Петрович насправжки.
Бачачи, що піп, котрий, як видно, не звик до таких ситуацій, збентежився, чоловік додав:
- Якщо не зробиш по-моєму, накажу зітнути тобі голову.
Це й стало вирішальним аргументом. Не тому, що піп злякався, а тому, що так сказати справді міг тільки цар.
До солдатів, розквартированих у тому ж селі, він звернувся в тій же манері:
- Я цар Олексій Петрович, - заявив він, - і ходив по різних місцях, а нині прямо про себе оголошую;
будьте ласкаві, послужіть мені вірою й правдою, як служили батькові моєму, а я вас за це не забуду.
Солдати впали перед ним на коліна.
- Вставайте! - милостиво дозволив він, очевидно, все більше входячи в роль. - Я вашу нужду знаю, буде незабаром радість: з турками укладу мир вічний...
Коли місцеве начальство довідалося про те, що відбувається в селі Ярославці, воно надіслало козаків, щоб схопити самозванця. Проте солдати зімкнули штики, стали округ нього і не видали того, кого вже вважали за свого імператора. Так, супроводжуваний солдатами, і рушив він до церкви, де на нього вже чекав величезний натовп, що зійшовся з усіх околиць. Зустрічав його священик з корогвами, гули усі дзвони. Той, що оголосив себе Олексієм Петровичем, через царські врата зійшов на олтар і, взявши хреста, спинився перед народом. Натовп ринув прикладатися до хреста й цілувати цареві руку.
Почалося урочисте богослужіння. Коли служба була в самому розпалі, загін козаків, очолюваний самим сотником, увірвався в церкву. Народ, який щойно присягнув царю, ладен був перебити їх усіх, і це, можливо, й сталося б, якби сотник не зробив того, що характеризує його як знавця людської психології. Прорвавшись до вигаданого царя, він кілька разів ударив його навідліг.
Це спричинилося до різкого повороту в настрої! Людина, яка зазнала привселюдної образи, не могла бути царем. Поштивість і холопство, що оточували його ще мить тому, щезли як стій. Натовп відсахнувся, і козаки безперешкодно повели заарештованого.
Так чоловік, що навіть не залишив нам свого імені, ранок одного дня зустрів царем, а вечір - у острозі.

Час од часу з'являлися й інші лжесини Петра І. 1732 року народна чутка перетворила в "царевича Петра Петровича" відставного драгуна Нарвського полку Ларіона Стародубцева. І "знаючі люди" стверджували, що це істинно царський син.
- На грудях у нього зірка, - шепотіли вони, - а на спині місяць!
Остаточно приголомшені цим доказом, слухачі згідно кивали. Якщо хто й пробував заперечувати, що, мовляв, син Петра помер, йому дружно заперечували:
- У боярина був син і тому царевичу підходив лик у лик. У боярина син помер, він, боярин, узяв та й підмінив царевича своїм сином, а царевича вивіз.
Врешті-решт ці чутки та поговори привели колишнього драгуна туди ж, де опинялися й інші, схожі на нього, - на плаху.
Особою, що давала багато приводів до появи двійників, був сам Петро І. Ні про жодного з російських царів не ходило, мабуть, стільки переказів, як про нього. Цікаво, проте, що лейтмотив більшості з них один: царя підмінили.
Цариця Наталія Кирилівна нібито народила дівчинку, та їй підсунули інше дитя, хлопчика. Оце і є нинішній цар Петро. І коли цариця "стала прощатися зі світом сим, того числа вона йому казала: ти, мовляв, не син мій, ти підмінений".
Після поїздки Петра І в Європу чутки ці знайшли новий привід і поживу. Тепер подейкували, що коли цар був у німецьких землях, там його підмінили і вернувся замість нього інший чоловік. "Це не наш государі німець. А наш цар у німців у діжку закутий та на море пущений".
Ці поговори дійшли до рас у записах сучасників тих літ, і були вони тоді словами небезпечними, словами, що їх вимовляли пошепки й криючись. Щоправда, якось ці потаємні балачки прорвалися назовні.
1705 року в Астрахані у зв'язку з різними Петровими нововведеннями пройшла чутка, нібито протягом семи років буде накладено заборону на весілля, а всіх дівчат буде наказано видавати заміж за німців. Часом трапляється так, що чим безглуздіша чутка, тим охочіше в неї вірять. Весь край охопила епідемія весіль, Усі намагалися впоратись, поки не надійшов указ, що має бути не сьогодні-завтра. П'яні бійки швидко переросли в сутички з властями, і в одній такій сутичці було навіть забито воєводу. Ось тоді бунтівники відверто заговорили про те, що треба, мовляв, іти на Москву, провідати государя, чи живий він.
- А хіба є якісь чутки, що неживий?
- Та кажуть, що не стало.
- Ні, - пояснювали інші, - він живий, тільки ув'язнений, в Стекольному закладений у стовп, а на Москві непрямий государ.
Як народився з поміткою "підміненого", так з тим же знаком і пішов з життя Петро І. Коли оголосили про його смерть, почали уперто казати, нібито помер не справжній цар, а його двійник. А справжній Петро мучиться у Швеції в полоні, але тепер він має повернутися і ось-ось з'явиться в народі.
Незважаючи на все це, незважаючи на легенди й чутки, що розчищали шлях самозванцю, так і не знайшлося в Росії людини, яка захотіла б прибрати собі ім'я Петра і прийняти його подобу. Якщо не брати до уваги якогось зайду, що недовго гастролював у псковських місцях, видавав себе за Петра й обдурював легковірних. Очевидно, що складніша й величніша постать та її історична роль, то важче знаходиться її дублер. І навпаки. Ствердження тому - Петро III, що залишив малопомітний слід в історії Росії, але породив по собі численних двійників, які увійшли в історію. Це були неспокійні часи. Війни, посухи, недорід. По селах блукають мандрівці, пророкують близький кінець світу. З Петербурга прибули фельд'єгері й привезли наказ про те, щоб усі присягали новому цареві. Старого царя, Петра III, кажуть, убили. А інші подейкують, нібито цар сам помер. Та вже повзе з посаду в посад, від корчми до корчми таємна чутка. Чутка про те, що, мовляв, цар-батюшка не помер зовсім, а переховується в народі. Жде тільки свого часу, щоб зголоситися, щоб піти з народом на панів.
Траплялося, того, хто вірив цим поговорам чи поширював їх, нещадно били батогом, рвали ніздрі, по етапу гнали у Сибір. Проте шепіт од цього не припинявся. Що жахливіше карали, то дужче люди вірили, нібито цар ось-ось з'явиться. І раптом він справді з'явився. І сказав, що він за народ і проти дворян. Навколо царя швидко гуртувалося військо з козаків та селян-втікачів. Отаманів, що відзначались особливо, государ власно ручно переводив у "єнерали". По всій Росії таємні посланці повезли цареві грамоти до народу. Грамоти були з "государевою печаткою" та з розгонистим підписом: "Петро III".
Ви здогадалися вже, що йдеться про повстання Пугачова. Для багатьох його сучасників цей донський козак був ніким іншим, як Петром III. І коли у Москві катували дворових людей за розмови про Пугачова, вони кричали під батогами: "Живий цар Петро Федорович!" І довго ще по тому, як було піймано і страчено ватажка повсталих, ходили уперті чутки, що царя, мовляв, урятовано і він переховується серед народу.
Історики без особливих труднощів установили, що донський козак Омелян Пугачов та колишній принц Гальшейнський, а згодом імператор всеросійський Петро III - зовсім різні люди. Мертвий імператор не міг появитися у приволзьких степах, аби почати друге життя як ватажок повсталих.
Проте вбитий змовниками, а потім привселюдно страчений на Лобному місці в Москві, Петро III уперто не хотів помирати.
1765 року він появився знову. Щоправда, коли його схопили, то цей Петро III виявився всього-навсього втеклим солдатом Гаврилою Кремнєвим.
Коли справу про вигаданого царя було передано Катерині II, та зволила милостиво вважати, що відбулося це "без усякого з розумом і смислом усвідомлення, а єдино од пияцтва, бешкету та невігластва", а тому Гаврила Кремнєв відбувся тим, що побили його батогами, затаврували та й вислали в Нерчинськ. Невдовзі у Нерчинську став йому за компанію інший претендент на російський престол, також солдат-утікач, якийсь П. Чернишов. Якось засидівшись у корчмі та дійшовши тієї межі, коли стираються межі реального й нереального, Чернишов тут же біля шинквасу оголосив себе царем Петром III. Однак його товариші по чарці були настроєні вельми глузливо і замість того, щоб упасти йому до ніг, відпровадили його в часть, звідки йому довелося вирушати далі - у в'язницю та заслання.
Минуло кілька років, і хтозна звідки прийшла чутка, що цар усе-таки живий і переховується на Волзі серед козаків під прибраним ім'ям Івана Разіна. Нового Петра III схопили, покарали батогом, вирвали ніздрі й заслали до Сибіру. Справу про нього наказано було "навічно забути й запечатати".

Запечатати теку сургучем і передати її до архіву куди легше, ніж викреслити ім'я з пам'яті народу. Як і раніше, серед простих людей ходили чутки, нібито й цього разу царя було врятовано.
Аби припинити небезпечні розмови, 1722 року в Царицині було видано спеціальний указ, що особливо попереджав жінок, схильних поширювати злісні чутки. Згідно з указом було заарештовано жінку капрала Васильєва Явдоху Яківну, винувату в тому, що заводила балачки про імператора Петра III, який нібито переховується серед народу. "Учинить ей, - ішлося в указі, - публичное с барабанним боєм жестокое плетьми наказание... и вигнать за город метлами".
Чоловіка ж її за те, що не упильнував жінку, побили шпіцрутенами й перевели в рядові.
1773 року з'явився новий Петро III. Цього разу ним був якийсь зброяр Ханін. На суді з'ясувалося, що він та його однодумці збиралися підняти в армії повстання. При цьому було вирішено, що вони "візьмуть його імператорську величність під свою владу й закутого здадуть до в'язниці, а усіх шляхетних осіб скарають на смерть".
Тінь мертвого імператора ще довго блукала Росією - то поміж селян, то серед козаків, то в гущі солдатів та ремісників. Навіть сектанти мали свого Петра III. Ним поголос назвав Кондратія Селіванова, одного з духовних керівників російських сектантів. "...І вирішила його Катерина вбити, - йдеться в одному з сектантських переказів, - щоб заволодіти царством. Довідався про це Петро III, переодягся в солдатське вбрання, а солдат добровільно став на його місце і був забитий. А Петро III укупі з князем Дашковим під виглядом простих мужиків пішли мандрувати по всій Росії та чистоту проповідувати..."
Та сектант був далеко не останній у цій галереї образів, що в них втілювався мертвий імператор. Не вдовольняючись величезним обширом Росії, імператор виходить за її кордони й зголошується в Чорногорії.
Насправді його звали Стефаном. "Він був середній на зріст, - писав один із сучасників, - кістлявий, блідий, обличчя вкрите ряботинами, а густа чуприна пасмами спадала на лоба, до самих очей".
Чорногорія була тоді надзвичайно роздрібнена. Кривава ворожнеча, міжусобиці роздирали маленьку країну. Кожна політична група, кожна родова спілка прагнули посадити на королівський престол свою людину. Якраз тоді з'явився в тих краях "російський цар Петро III".
Якийсь капітан Танович, що бував у Петербурзі й бачив Петра III, присягався, нібито чоловік на ймення Стефан і Петро III - одна і та ж особа. Чернець Феодосій, який теж знав Петра III, стверджував те ж саме. Та останні сумніви відпали, коли в якомусь монастирі знайшли портрет російського імператора. Вирішили, що копія цілком сходиться з оригіналом.
І ось депутація найповажніших чорногорців зупиняється перед дверима невеликого будинку, де жив Стефан. Його просять прийняти царювання в Чорногорії. Як зробив би на його місці якийсь авантюрист меншого гатунку? Мабуть, одразу погодився б. Інша річ Стефан. Він розірвав і кинув під ноги прохання, принесене депутатами. Він одмовлявся прийняти царство, поки не припиниться ворожнеча.
Делегати доповіли про все урядові. Після такого вже ніхто не мав сумніву, що чоловік, якому належало правити Чорногорією, справді російський імператор.
У січні 1768 року в м. Цетиньє на загальних народних зборах Стефан проголосив себе російським царем Петром III. Тільки просив називати його не царем, а просто Стефаном. Так підписувався він і на державних паперах: "Стефан, малий з малими, добрий з добрими, лютий з лютими". Цей чоловік так і увійшов в історію під іменем Стефана Малого.
Правління "російського імператора Петра III" в Чорногорії тривало цілих 6 років. Країна позбулася міжусобиць. Стефан виявився чудовим державним діячем. Він намагався бути справедливим і всім, чим міг, допомагав простим людям, Не раз за ці роки доводилося чорногорцям відбивати напад турків. Якось Стефанові пощастило відвести загрозу нещастя за допомогою не військових, а будівельних заходів. Що ж заходився споруджувати "російський імператор" - укріплення в горах, сторожові пости? Ні. Він наказав будувати велику казарму для російських офіцерів і солдатів, що ось-ось мали нібито прибути чорногорцям на поміч. Він правильно розраховував, що через турецьких шпіонів про це одразу довідається паша. Так і сталося. Стефан не помилявся, думаючи про шпіонів. Та хіба міг він здогадатися, як близько до нього стоять ці люди? Взнав він про це надто пізно. Вночі, коли Стефан спав, його зарізав підкуплений турками слуга-грек. Турецький паша не пожалів грошей. Вбивці було видано стільки золота, скільки заважила принесена в мішку закривавлена голова.
Так російський імператор Петро III, не один раз страчений, таврований, битий батогом, ще раз прийняв смерть.
Проте історія Петра III на цьому не переривається. І після Стефана знову з'являється чоловік, що видавав себе за Петра III. Протягом 12 років об'їжджав європейські міста і столиці. Він листується з царюючими монархами, йому пишуть навіть Вольтер і Руссо. Доля цього самозванця склалася не краще, ніж в інших людей, що прибрали собі роковане ім'я Петра III. Всі вони, як і їхній прообраз, скінчили насильницькою смертю. Коли останнього "імператора" заарештували в Амстердамі, він перерізав собі вени.
Привид Петра III остаточно зійшов з кону історії.

А поки відбувалися всі ці події, за високими стінами імператорських резиденцій підростав син Петра III, наслідник російського престолу Павло. Він зростав лякливим дитям, нелюбим сином. Челядь про щось перешіптувалася в нього за спиною, а коли він обертався, на обличчях були збентеження й поштивість. Якась таїна оточувала його, здавалося, від самого народження. Дехто з сучасників, утаємничений в закулісне життя імператорської родини, полишив записи, що підіймають габу над тією таїною. Річ у тім, що Катерині для утвердження свого політичного статусу необхідний був спадкоємець. Тоді становище її як царюючої імператриці й матері наступника було б непохитне. Але дитя народилося мертве. Щоб урятувати справу, його з надзвичайною застережливістю підмінили немовлям із села Котли, що поблизу Оранієнбаума.
Незалежно від того, наскільки обгрунтовані ці свідчення, неважко собі уявити, що такий хід подій міг бути насправжки. Тоді можна зрозуміти трагедію імператриці, змушеної визнати за свою чужу дитину й приреченої щодня, з року в рік, бачити поруч сторонню й ненависну їй людину, яку всі шанують як наслідника престолу і яка, досягши повноліття, повинна буде одібрати в неї владу. Тоді стає зрозумілою і трагедія самого Павла, що платив матері тією ж ненавистю й страхом. Страх перед тим, що мати може його отруїти, довгі роки стояв у нього за спиною. Якось подана до столу юшка видалася йому солодкою. Чи не від отрути? І Павло не доторкнувся до їжі.
Трохи заспокоївся лише тоді, коли виписав з-за кордону куховарку-англійку, якій довіряв.
І це не було марною помисливістю. В ті роки при дворі частенько подейкували, що Катерина не від того, аби позбутися свого ненависного сина. Навіть помираючи, вона постаралася зробити так, щоб владу успадкував не цей чоловік, не Павло, а її онук Олександр. Про це нібито йшлося в її заповіті, про який знав граф Безбородько й якого Павло кинув у вогонь.
Павлові було вже сорок два роки, коли він зійшов на престол.
Син імператора Петра III та імператриці Катерини - так писали про нього офіційні історіографи. Селянський син з Котлів - так нишком трактували його деякі сучасники.
Німецькі хроніки повідомляють про імператора Генріха V, що, розкаявшись у заподіяних злочинах, нібито сам покинув трон і незнаним сховався серед народу. Нерідко монархи, вже своїм народженням наділені тягарем влади, задумували повторити вчинок Генріха V.
Офіційні документи повідомляють, що імператор Олександр І помер 1825 року в Таганрозі. Проте інша версія стверджує, нібито він відмовився від влади, сховався від челяді й прожив ще 40 років у Сибіру під іменем старця Федора Кузьмича. Відомо, що Олександр чимало говорив про те, що хоче зректися престолу й жити приватне. "Я відслужив 25 літ, - казав він, - і солдатові через такий строк дають відставку". Олександр ще був імператором, коли появився нетерплячий наступник, його шанолюбний і жорстокий брат Микола, згодом Микола І. Сам ДОСЯГШИ влади через батькову смерть, Олександр мав усі підстави остерігатися за своє життя.
Над усе він боявся отруєння. Важко сказати, наскільки серйозні підстави були в нього для таких побоювань.
У всякому разі, якщо Олександр мав намір жити приватне, перебування в Таганрозі було для нього слушним випадком. За кілька днів до раптової хвороби й смерті імператора в Таганрозі загинув фельд'єгер Масков, як казали, зовні дуже схожий на Олександра. Мертвого імператора в закутій труні перевезли до Петербурга. На протязі тижня труна (знову ж таки закрита!) стояла в Казанському соборі. Для членів імператорської родини її відкрили тільки один раз уночі, при цьому Олександрова мати зауважила, що покійний дуже змінився з лиця. Його важко було впізнати.
Зрозуміло, що всі ці дивні обставини спричинилися до появи різних чуток. Здебільшого подейкували, що замість імператора поховали іншого чоловіка, можливо, фельд'єгеря Маскова. Інші казали, нібито це був унтер-офіцер третьої роти Семеновського полку Струменський, що мов дві краплі води був схожий на царя.
Минуло десять літ. І от у Сибіру, серед селян-переселенців, з'являється якийсь старець, на ім'я Федір Кузьмич. Він усіляко приховує своє минуле, проте військова виправка, висока освіченість, знання іноземних мов - усе це вирізняло його серед інших людей. Деякі розмови з ним, записані сучасниками, показують незрозумілу обізнаність старця з життям вищих петербурзьких кіл. Не дивно, що багато хто ототожнював Федора Кузьмича з імператором Олександром І. Ті, що знали царя особисто, дивувалися зовнішній схожості. Вмираючи, Федір Кузьмич лишив зашифровані папері, що нібито, як він казав, мали розкрити його таємницю.
З роками ця легенда померла майже непомітно. Уже в наш час було зіставлено почерки Олександра та Федора Кузьмича. Виявилося, що це зовсім різні люди.

Того самого часу, коли, остерігаючись настирної цікавості, сибірський старець ішов од села до села, зимував у віддалених скитах, за тисячі верств од нього, в Індії, догорали останні сполохи великого повстання. Це найбільше народне повстання проти англійського панування увійшло в історію під назвою Сіпайського. Колонізаторам, як відомо, пощастило взяти гору. Розрізнені загони повстанців рятувалися в горах і в джунглях. За ватажками повсталих просто полювали. За їхні голови було обіцяно величезні суми грошей. Особливо хотілося англійцям упіймати сміливого керівника повсталих сіпаїв Нана Сахіба. Але він зник. Безслідно щез серед ущелин і долин Гімалаїв. Казали, що потім хтось бачив його в Непалі. Інші переповідали, ніби він кілька разів потай з'являвся в Індії. Подальші відомості про Нана Сахіба темні й суперечливі. В усякому разі на сторінках історії цей грізний ворог англійців більше не виринає. Зате його образ оживає у літературі. Ви пам'ятаєте героя Жюля Берна капітана Немо, таємничого командира підводного човна "Наутілус"? Можливо, що це був зниклий Нана Сахіб. Так відреагував на цю загадку історії письменник.
Історики ж не мають відповіді на неї.

Та чи завжди друге життя історичних осіб є надбанням лише гадок, легенд і чуток? Ми маємо на увазі долю одного чоловіка - наполеонівського маршала Нея, "найхоробрішого з хоробрих", як називав його сам Наполеон. З маршала Нея почалася й на ньому скінчилася династія "князів московських". Титул цей був наданий йому Наполеоном після взяття Москви.
Коли Наполеона було остаточно розгромлено й заслано на острів Св. Єлени, маршала Нея з наказу Луї XVIII розстріляли біля стіни Люксембурзького саду. Це сталося 7 грудня 1815 року.
Через чотири роки по другий бік Атлантики у Північній Кароліні з'явився чоловік, що називав себе Петер Стюарт Ней. На ті часи в Америці було багато французів, колишніх бонапартистів, що емігрували після реставрації Бурбонів. Вони захоплено вітали цього чоловіка як маршала Нея. Коли полковник Я. Лехмановський, польський офіцер, який багато років прослужив у армії Наполеона, випадково зустрів його на вулиці, він із сльозами кинувся обіймати свого командира.
27 років, до самої смерті, П.С. Ней вчителював, не відкриваючи нікому своєї таїни. Та багато що виказувало його. 1821 року стало відомо про смерть Наполеона, Коли про це сказали Нею, він втратив свідомість. Того ж дня він зробив спробу покінчити з життям.
Здавалося б, усе говорить на користь того, що цей чоловік справді був наполеонівським маршалом. Проте історикові таких відомостей не досить. Не досить навіть того, що, вмираючи, цей чоловік скинув машкару і сказав, що маршал Ней і він - одна й та ж особа. Історикові потрібні докази.
Чи було їх одержано?
Таємницею маршала Нея зацікавився відомий експерт-криміналіст. Провівши ретельну експертизу листів маршала Нея та закисів шкільного вчителя Петера Нея, він встановив повну тотожність почерків. Маршалові листи до імператора й записи в шкільному журналі були зроблені однією рукою!
Здавалося б, історичну загадку розв'язано. Та знову не до кінця. Інші експерти не погоджувалися з цим висновком. Привід сумніватися дає остання сторінка з життя людини, під чиїм командуванням перебував Ней, - сторінка з життя самого Наполеона. Нам невідомо, з яких міркувань французький імператор тримав серед свого почту власного двійника. Це був якийсь Франсуаз Ежен Робо, прозваний за свою дивну схожість "імператором".
Коли Наполеона було заслано на острів Св. Єлени, Робо повернувся до свого села. Та про небезпечну схожість не забували. Недаремно міністр королівської поліції послав туди, де жив Робо, особливого агента, щоб той невідступне стежив за двійником імператора. Однак про Робо пам'ятали й інші. Восени 1818 року Робо раптом зник, покинувши дім і господарство напризволяще. Всі зусилля королівської поліції напасти на його слід були марні.
Варто сказати, що не поталанило не лише поліцейським, а й пізнішим історикам. У церковних архівах села, де жив Робо, зберігся дивний запис: "Народився у цьому селі, помер на острові Святої Єлени".
Чи можна ЦЕ повідомлення вважати вказівкою на те, що Робо "підмінив" імператора в ув'язненні? Тоді з'ясовується й незбагненна переміна в імператорі, що її помічали всі, хто зустрічався з ним потім: раптом змінився почерк, манери, чимало фактів, добре знаних Наполеоном, були невідомі ув'язненій на острові людині.
Інші приклади другого життя політичних діячів дає куди ближча до нас історія. Після другої світової війни число таких людей-привидів значно зросло. Чимало керівних діячів фашистської Німеччини, уникаючи відповідальності за злочини, змінили свою зовнішність, біографію, бо навіть імена. Так зробив, приміром, А. Ейхман. Та сліди заподіяних злочинів привели до його схованки. Можливо, й досі вдається переховуватись М. Борману, що був правою рукою Гітлера.