Iван АНДРУСЯК
КАЗКИ ТАТА-ДИБАЛА
Кумедні й злегка печальні історії
для Дибаленят і їхніх батьків

ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ

Ніхто не знає, чому Дибали бояться Зайчиків. Навіть самі Дибали не знають – то що вже казати про решту Світа...
Але не всі. Один Дибало щось-таки знає, хоча нікому-нікому й не скаже. Можливо, через те, що йому все ще трохи соромно. А може, й не тому. Просто всі знають, що Дибали бояться Зайчиків, – і сміються. А Тато-Дибало (ідеться, звісно, про нього) дуже любить, коли сміються. А коли плачуть – не любить. Тим паче Зайчики... А крім того, мусить же бути в Дибалів своя Велика Таємниця. Вона є в кожного – то хай і в Дибалів буде.
Одначе насправді все було не так уже й смішно. Та й було воно, зрештою, дуже давно – іще тоді, коли тато-Дибало був Маленьким Дибаленям. Як і належиться Дибалам, він страшенно любив дибцяти по всіх усюдах – куди лиш око сягало. І він тільки те й робив, що дибцяв. Прокинеться – і в путь на цілісінький день, Світом білим милуючись. Красивий був тоді Світ, майже як зараз. А забіжить Сонечко за дальні овиди – і, надибавшись, лягає Дибаленя спатки під кущиком, як Зайчик. Щойно засне – і далі дибає, адже в ті далекі часи усе, що сниться, відбувалось насправді.
Ось так – увесь день і всю ніч – дибало собі Дибаленя, майбутній Тато-Дибало. І було страшенно щасливе, як і всі у дитинстві. І сталася з ним дивовижна пригода. Сонечко якраз останніми промінцями Світові до ранку “па-па” виблискувало, – тож, надибавшись за день, Дибаленя набачило собі зручненького кущика, під яким любо спатки вмоститися. Та ото вже клопіт – якраз під тим кущиком уже спав собі любесенько Зайчик.
Дибали дуже любили Зайчиків – таких красивих, м’якеньких, куцохвостеньких. Особливо любили їхні маленькі, як у Котика, вушка. Так-так, не дивуйтеся, – вушка у Зайчиків тоді були ще зовсім маленькі, і Зайчики лягали спатки просто на травичку чи на сухе листячко. Зате у Дибалів були ще тоді вуха так вуха – на одне Дибали спатки лягали, іншим укривалися.
Ось Сонечко уже за овид зовсім заховалося, – а Зайчик спокійнісінько спить під кущиком, а жодного іншого кущика поблизу і не видати. Подумало тоді Дибаленя: “А чого ж, удвох тепліше”, – і любесенько собі коло Зайчика примостилося. Обняло його, вушком укрило – і спить.
І сниться тим часом Дибаленяті дивний сон. Ніби дивиться воно на Зайчика, і дуже йому з ним пожартувати хочеться. Зняло з себе Дибаленя свої кумедні довгі вушка і Зайчикові сонному одягло. І кумедний такий став Зайчик, що й не сказати – довговухий, куцохвостий. І Дибаленятко кумедне стало – вушка маленькі, як у Котика...
Сміялося Дибаленя, аж за живота хапалося. Але тут де не візьмись – Вовк! Лютий такий, страшний, зубами клацає, Зайчика з Дибаленям з’їсти грозиться. Зайчик одразу ж прокинувся – і драла! А Дибаленя в інший бік помчало щодуху – не доженеш. Бігло-бігло – і собі прокинулося. Глянуло на себе в дзеркало Річечки – а на голові Зайчикові вушка, маленькі й кумедні, як у Котика. А в Зайчика тим часом Дибаленяткові залишилися – довгі, розкішні. Тепер уже він на одне спатки лягає, а іншим укривається.
...Багато води в Річці відтоді сплило, багато великих кіл Сонечко по небу видибало. Наше Дибаленя спершу довго шукало Зайчика по всьому Світу – перепросити хотіло і вушками назад помінятися. Але, може, тому, що сталося це у сні, а може, через щось інше – та ніяк його надибати не могло. Певно, образився Зайчик на такі жарти і ніяк не хотів Дибаленяткові на очі показуватися. Це йому легко було – своїми новими вушками він тепер дале-е-еко чув і встигав заховатися.
Та й мінятися Зайчик не захотів – адже він тепер і Вовка далеко чує, і хитру Лисичку, і лютого Дика, й усяку іншу злу звірину. Ніхто тепер Зайчика не образить, бо й не підкрадеться – він від усіх утече.
Але Дибаленя всього цього не знало. Довго дибало воно по найдальших закутках, шукаючи Зайчика, іноді аж на край Світу заходило. Деколи навіть плакало тихцем, саме собі в цьому не признаючись, – адже Дибали, як ви знаєте, ніколи не плачуть, зате дуже люблять сміятися. Одним словом, усяко було – не про все й згадувати хочеться. Але Зайчика так і не знайшло...
І нехай! Хай будуть у нього красиві довгі вушка, хай уже він на одне спати лягає, іншим укривається. Дибалам і так добре – вони дибають і цим щасливі.
Ось лише Зайчиків відтоді уникають. Не те щоби аж так дуже боялися, ні – бо хіба Зайчики страшні? Просто уникають, щоб давні прикрощі не згадувати. Зате всім іншим здається, що Дибали Зайчиків насправді бояться. І нехай собі здається – так смішніше.
...Згодом наше Дибаленя, ясна річ, виросло, зустріло Маму-Дибала, і в них народилися маленькі Дибаленята, які так само найдужче в Світі люблять дибати і сміятися. Але Тато-Дибало ніколи не розповідав їм цієї сумної історії. І, певно, ніколи й не розповість. Бо це його Велика Таємниця.
Хоча, може, колись усе-таки й розповість – коли в його Дибаленят народяться свої Дибаленята, а в них – свої. Не думайте, що цього чекати аж так довго. Тим паче, що у Тата-Дибала, крім Великої Таємниці, є ще й своя Велика Мрія – що хтось із його дітей-онуків-правнуків помириться коли-небудь із Зайчиком.
Це обов’язково станеться, і то дуже швидко. Але навіть після цього Дибали й далі старанно вдаватимуть, що бояться Зайчиків. Просто тому, що це – смішно.

КРИВИЙ ХОЛОДЕЦЬ

Мама-Дибало вважала, що дибати подумки так само цікаво, як і дибати просто. А може, і ще цікавіше. Адже подумки можна дибати не лише далеко, а й дуже далеко. Скажімо, в Колись-Давно або Колись-Буде. І мала рацію – адже Колись-Давно з Дибалами траплялося чимало кумедних історій, а Колись-Буде траплятиметься ще більше. Тому Мама-Дибало полюбляла сидіти з книжкою у зручному кріслі-гойдалці й, весело колихаючись, дибати подумки в далекі часи. А Тато-Дибало тим часом готував обід.
Татові-Дибалові страшенно подобалося готувати обід – він міг уволю посміятися й (ух, яке довге слово!) по-екс-пе-ри-мен-ту-ва-ти. І Дибаленятам дуже подобалося, коли Тато-Дибало готував обід, – тоді вони могли скуштувати різні смішні страви. Скажімо, пиріжки з листопадом або яєчню в тюбику.
Так бувало переважно в неділю, бо в інші дні Тато-Дибало зазвичай дибав на роботу й з роботи і обідів готувати не міг. Тоді він готував вечері, але не такі смішні – вони пражились нашвидкуруч, бо далі на кожного чекала цікава книжка і мандри в Колись-Давно і Колись-Буде. Так мандрувати перед сном усіх привчила Мама-Дибало, і всі були їй за це вдячні.
І ось однієї неділі, коли Тато-Дибало саме готував паштет із мармеладу і закучерявлені яблука, Мама-Дибало відірвалася від читання, надовго задумалася, а тоді рвучко підвелася зі свого крісла-гойдалки і подибала до дзеркала. Там вона довго придивлялася до іншої Мами-Дибала, захованої за шклом, а та настільки ж довго придивлялася до нашої Мами-Дибала. Цього разу вони одна одній не сподобалися. Причому настільки, що коли Тато-Дибало накрив на стіл і всіх запросив обідати, Мама-Дибало не торкнулася жодної страви, навіть улюбленого м’яса по-бронтозаврячому.
– Чи ти часом не захворіла, кохана? – стурбовано запитав Тато-Дибало. – Принести тобі термометра?
– Ні, любий, – зітхнула Мама-Дибало. – Просто я страшенно розтовстіла. Це жах! Я більше не влізаю навіть у шорти, які вдягала у другому класі!
– Але ж у конверта, в якому тебе забирали з пологового будинку, ти теж не влізаєш, і досі цим не переймалася, – резонно сказав Тато-Дибало, дибаючи туди-сюди по вітальні. – Ось з’їси кілька крокодилячих зубчиків із плавленим часником і забудь. Тим паче, що мені ти подобаєшся, яка є, а є така, як завжди.
– Ні, любий, я страшенно розтовстіла, а ти нічого не розумієш, – знову зітхнула Мама-Дибало і сумно подибала до дзеркала.
Так відтоді було щовечора. Мама-Дибало розглядала іншу Маму-Дибала потойбіч дзеркала, і які б лагоминки не готував Тато, вона їх навіть не торкалася. Адже в Мами-Дибала Твердий Характер! На обід вона, як і раніше, готувала різну смакоту, але куштували її самі дише Дибаленята – від неї Мама-Дибало також відмовлялася.
Так тривало цілий тиждень, аж до наступної неділі. Дибаленята хоч і смакували щодня різними лагоминками і були кругленькі й кумедні, як завжди, – а все одно сумували, дивлячись на Маму-Дибала. Адже їй так хотілося скуштувати бодай маленьке тістечко – а Твердий Характер не дозволяв. Така воно вже нечувана річ, цей Твердий Характер! Забороняє – і все тут...
Аж ось у неділю, коли Мама-Дибало печально роздивлялася в дзеркалі іншу Маму-Дибала і гартувала Твердий Характер, Тато-Дибало покликав на кухню Дибаленят, і вони зачинилися там ледь не на весь день – готували щось страшенно таємниче. Маму-Дибала покликали туди аж під вечір, коли Твердий Характер був загартований так, що аж очі світилися.
На столі лежала велика таця, а на ній – із десяток дзеркальних блюдець із чистісіньким, як вона, холодцем. Мама-Дибало здивувалася. Вона чекала Говерли лагоминок, Евересту кулінарних спокус, а тут було все просто – сам лише холодець, причому зовсім прозорий.
Але – не такий простий, як здавалося. З кожного блюдця на Маму-Дибала дивилася маленька Мама-Дибало, але зовсім не така, як у дзеркалі на стіні. Це був Кривий Холодець, і Мами-Дибали в ньому були надзвичайно різні, а головне – надзвичайно кумедні. Одна тоненька, як скіпочка; інша товста, як барило; ще в іншої великий, як у Тата-Дибала, живіт (себто, ясна річ, Авторитет!) і маленька, як у Найменшого Дибаленяти, голівка...
Одним словом, Мама-Дибало нарешті розсміялася, і з нею реготала вся сім’я. І Кривого Холюдцю Мама з’їла найбільше від усіх.
А дзеркало у вітальні Тато-Дибало невдовзі замінив. Воно, виявляється, також було криве, і Мама-Дибало в ньому – неправильна.
А шорти з другого класу вдягала тепер Сетричка-Дибалочка.

ГОРІШОК І НАЙМЕНШЕ ДИБАЛЕНЯ

Найменше Дибаленя дуже любило гратися під Горіхом. Там був цілий Світ із терпким запахом і солодким смаком свободи. Довкола Горіха можна було дибати довго й щасливо, щоразу відкриваючи нові й нові таємниці.
Ось Мурашка з довгими промінцями лапок видибує по росистій травині, мокра й блискуча. Ось Жук-Рогач відпочиває на листку подорожника, чистить лапки і крила, готується до нового радісного польоту. Ось прокинулося Сонечко, лапками очки протирає, росинками умивається, Сонечку на небі усміхається. Ось і Білочка рудим хвостом на Горісі блиснула, Сонячних Зайчиків розлякуючи. Дибаленя їх трішечки боялося – бо вони все-таки Зайчики; але зовсім ледь-ледь – адже вони Сонячні.
Далі прокидалися різні квіти, польові й домашні, яких багато росло під Горіхом. Домашні насадила Бабуся-Дибало, а польові насіялися самі і дуже цим пишалися. До цього часу Найменше Дибаленя встигало подибати до Бабусі й отримати чергову лагоминку з її Чарівної Кишеньки. Адже кожна Бабуся-Дибало має Чарівну Кишеньку, в якій смакота ніколи не переводиться. Злизуючи краплинки меду з пухкенького пряника, Найменше Дибаленя ішло тепер спілкуватися з квітами. І ось уже тонкосльоза Ромашка покліпувала на вітру, розповідаючи Дибаленяті казочку про свої білі, як Світ, пелюстки. Далі воно наслухало, як медові Флокси пишно перемовлялися з красенями Гладіолусами. Вони були такі високі, що Найменшому Дибаленяті доводилося ставати на пальчики, аби хоч що-небудь почути. Тоді кругленька Конюшинка співала йому веселу пісеньку про дороги, які ніде не починаються і ніколи не закінчуються:

Диб-диб Дибалятко, по стежині диб-диб
і на Зайченятко веселенько глип-глип.

Йому Зайченятко вушеньками блись-блись!
Ось тут буде хатка, а за нею ліс, ліс...

Про все це Дибаленяті й так було добре відомо, бо навіть довкола Горіха бігли тисячі різних доріг, і ними завжди можна було дибати, як заманеться, а будь-якої миті звернути інакше, творячи саме собі тисяча першу дорогу. Тому пісенька ця Найменшому Дибаленяті дуже подобалася, і всі його дороги завжди проходили попри Конюшинку.
Удень Світ мінився. Яскраве Сонечко сліпило очі навіть Флоксам, і вони ховалися в Горіхову тінь. Туди до них навідувалися Бджілки, спиваючи губами солодкий медок, – але й Бджілки ніколи не забували відвідувати Конюшинку, чий медок був іще солодший. Мурашки носили до свого гнізда крихти-лагоминки, а Білочка по гілках – ягоди і гриби. Лише Сонячні Зайчики, стрибаючи вслід за вогненним Білоччиним хвостом, нічого не носили, а просто бавилися. І Найменше Дибаленя зачудовано спинялося в Горіховому затінку, усміхаючись їм, і смакувало чергові смаколики з Бабусиної Чарівної Кишеньки.
Увечері Світ мінився ще дужче. Сонце визирало з-поза трави Білоччиним хвостом, і квіти мостилися до сну у своїх теплих повітряних ліжечках. І саме повітря ставало густе і п’янке, сповнене Великої Горіхової Таємниці життя, яке, можливо, так само колись почалося з Горіха – такого ж теплого серпневого вечора узяло собі й почалося лишень для того, щоб зачарувати Найменше Дибаленя.
Так тривало все літо. А потім прийшла осінь – і стало ще цікавіше. Флокси і Гладіолуси вкладалися спати в пухкі земляні ліжечка, бо в повітряних їм було вже захолодно. Там вони чекатимуть вести, зручно вмостившись поряд із тонкослізною Ромашкою і кругленькою Конюшинкою – зима однакова для всіх, і сни у них будуть однаково теплі й тихі.
Натомість із Горіха літали великі жовті кораблики, нагріті останніми Сонячними променями. На них Найменше Дибаленя плило на хвилях осіннього вітру в Колись-Давно і Колись-Буде, як його навчила Мама-Дибало. І рудий Білоччин хвіст, виблискуючи між потемнілих гілок, скидався на Сонце.
А далі почали опадати перші Горішки. Великими зеленими кулями шугали вони на землю, як інопланетні кораблі, й обтрушувалися від своїх скафандрів, і закочувалися поміж жовті кораблики листя, або нагадуючи маленьких черепашок, або скидаючись на великі хрумкі планети, покриті каньйонами рік і берегами життя. І Горіховий Світ ставав живим і тремтливим Космосом, по якому барвистою кометою проносився Білоччин хвіст.
А тоді нависли над Горіхом холодні хмари, і затулили тремке горіхове Сонце, і пролилися колючим дощем на жовті кораблики Всесвіту. І найменше Дибаленя знайшло собі прихисток у Горішку, в якому Білочка завбачливо прогризла вікно і виїла біленьку смачну серцевину. Відтак у Горішок навідувалися Мурашки, визбируючи білі крихіточки, залишені Білочкою і зносячи їх до свого Мурашника. Коли ж не залишилося жодної крихітки, Горішок самотньо лежав поміж жовтих корабликів, дослухався до кроків і шурхотіння вітру, і було йому дуже сумно. Лише коли Найменше Дибаленя сховалося в ньому від дощу, Горішок знову зрадів і навіть дозволив Вітрові насвистувати крізь його дірочку тоненьку осінню пісеньку, заслухавшись якої, Найменше Дибаленя скоро заснуло. І снилися йому великі хвилі тремкого повітря, гойдатися на яких дуже весело... і трішечки сумно.
Аж тут велика чорна Ворона всілася на Горіхову гілку. Хижим оком шукала вона поживу і нічого не набачувала – дбайлива Білочка старанно попідбирала всі Горішки й заховала їх у своєму дуплі на зиму. Аж ось під самою гілкою посеред жовтих корабликів щоб проблиснуло. Це був маленький Горішок у краплинках дощу – саме той, у якому сховалося Найменше Дибаленя. Ворона радо зблиснула хижим оком, схопила у дзьоб Горішка і задоволено каркнула – він був доволі-таки важкеньким, а дірочки збоку вона й не помітила.
І Найменше Дибаленя прокинулося від того, що хвилі стали страшенно великі й ледь не накривали його з головою. Виглянувши у віконечко, Найменше Дибаленя зрозуміло, що воно й справді летить у повітряному кораблі Горішка, а Світ залишився ген унизу, маленький і дивний, як планета Горішкової шкаралущі. Найменшому Дибаленяті здалося, що його Горіховий Світ і справді якимось чином перетворився на величезний Космос, терпкий і дивний, захоплюючий і страшний. Можливо, навіть страшніший від Зайчика. І Найменше Дибаленя від цього подиву і страху раптом голосно закричало:
– А-а-а-а-а-а...
І велика чорна Ворона злякалася, і випустила із дзьоба цього страшного Живого Горішка, і стрепенувши крилами, чимдуж полетіла Світ-За-Очі, присягаючись на льоту, що ніколи більше не навідуватиметься до того дивного дерева, на якому ростуть такі страшидла.
Звичайно, Найменше Дибаленя мусило б розбитися, якби його Горішок, висковзнувши із зажерливої пащі Ворони, упав на землю. Але в казках так не буває, – правда ж, малята? Ось і наш Горішок упав не на землю, а у веселу Хвильку струмка, що плив до Великої Річки. Вона була холодна, як завжди восени, але щаслива – її чекала довга мандрівка до Моря, захоплююча, як і всі дивовижі.
Хвилька прийняла теплий кораблик Горішка ніжно і радісно, запрошуючи його у далекі мандри. Але Найменше Дибаленя вже намандрувалося. Йому захотілося додому – до кумедного Тата-Дибала, який так полюбляє готувати для своїх діток смішні лагоминки і старанно зберігає Велику Таємницю Зайчика. До лагідної Мами-Дибала, на колінах якої так солодко дибати в мріях аж у Колись-Давно і Колись-Буде. До Сестрички-Дибалочки і Братика-Дибалика, які під сусіднім Горіхом утеплюють на зиму свою Халабуду. Але чи не найдужче хотілося Найменшому Дибаленяті прибігти до Бабусі-Дибала і намацати теплою долонькою її Чарівну Кишеньку – адже у своїх повітряних мандрах воно вже добряче зголодніло.
Хвилька була холодна, але добра. Вона зрозуміла Найменше Дибаленя і підкотила його Горішок до берега. І навіть почекала, доки Дибаленятко вибереться на жовтий, як горіхові кораблики, пісок.
– Звідси додому рукою подати, – подумав Горішок. – Дибаленятко швидко додибає до своєї Бабусі. А я попливу з Хвилькою, мені так хочеться побачити Море...

РОЖЕВІ ЗАЙЧИКИ

Дідусь-Дибало жити не міг без телевізора. Вірніше, без телевізорів, яких у нього за довге життя зібралося стільки, що в домі вони вже не вміщалися. Довелося прибудувати для нього окрему велику кімнату, стіни і стеля якої були викладені самими лише телевізорами. Дідусь-Дибало спочатку хотів викласти ними ще й підлогу, але відтак передумав – нагріваючись, телевізори лоскотали б його за п’яти, а цього Дідусь-Дибало не любив. Найменше Дибаленя його за п’яти ніколи не лоскотало, а Братик-Дибалик якось спробував, але тільки раз – Дідусь-Дибало реготав так голосно, що телевізори зі стелі ледь не попадали їм на голови і всі одночасно стали показувати самі лише різнокольорові хвилі Дідусевого сміху, такі бурхливі й розмашисті, що в них запросто можна було б утонути, якби не перегоріли пробки. А після такого потужного вибуху реготу Дідусь-Дибало тяжко сумував аж до вечора, доки з роботи нарешті прийшов Тато і поміняв ті неправильні пробки на нові. Сам Дідусь-Дибало до них уже не дотягувався, бо після ціложиттєвого дибання змалів на дибаленя.
Телевізори показували кожен своє. Усівшись на табуретку в кутку кімнати, можна було дивитися останні новини, які кожного разу були як останні, а тому на них ніхто не зважав.
Перед кріслом-гойдалкою завжди йшов сіриал, безконечний, як дибалячі дороги, які ніде не починаються і нічим не закінчуються. Там час від часу дрімала, погойдуючись, Бабуся-Дибало – відпочивала від цілоденного дибання за онуками з Чарівною Кишенькою.
У куточку біля дверей вічно тривав дибалобол. Туди час від часу заглядав Тато-Дибало, вигукував кілька дивних слів на кшталт “мазили”, “копита не гнуться” або “ласти зніміть”, махав рукою і дибав собі далі, чухаючи потилицю.
А Маму-Дибала жоден телевізор не цікавив – навіть той, де показували мухомоди. У Мами-Дибала, як ви знаєте, Твердий Характер, і він вирішив, що телевізори шкодять уяві. І лише іноді, дуже-дуже рідко, коли всі дибали з дому кожне в своїх дибалячих справах, а Бабуся-Дибало дрімала перед сіриалом, погладжуючи Чарівну Кишеньку, – лише тоді Мама навшпиньках проникала в Дідусеву телевізорячу кімнату, тихесенько ставала позаду Бабусиного крісла-гойдалки, дивилася кілька хвилин на екран, змахувала крадькома сльозу і так само непомітно вислизала.
Тим часом Дибаленятям іноді дозволялося дивитися мультики, хоча й вони, як казала Мама-Дибало, муляють мізки; а ще рідше кіна, з яких проступала смішна далина й екрани були від неї синісінькі, як небо увечері.
Зате Дідусь-Дибало дивився свої телевізори цілий день і, можливо, цілісіньку ніч, дивився усе водночас і дуже з цього пишався, бо вважав, що з телевізорів знає усе на Світі. Сніданки, обіди й вечері йому приносила Сестричка-Дибалочка, іноді затримуючись перед мультиками, а Бабуся-Дибало час від часу пригощала Дідуся якоюсь лагоминкою з Чарівної Кишеньки – адже він також маленький.
І ось одного разу сталася дивовижна пригода. Братик-Дибалик забіг у Дідусеву кімнату поглянути, який у дибалоболі рахунок (він теж навчився у Тата кількох соковитих дибалоболячих слів і час від часу ними зовсім трішечки хизувався). Забіг Братик-Дибалик і остовпів – усі Дідусеві телевізор показували Рожевих Зайчиків!
Кожен Зайчик виробляв на своєму екрані що хотів, а декотрі навіть перестрибували до сусідів і весело бавилися з ними – стрибали, сміялися, перекидалися через голову, гралися в хованки і доганялки. А посеред кімнати стояв щасливий Дідусь-Дибало і усміхався так лагідно, як ніколи в житті.
– Я всього набачився, – розказував потім Дідусь-Дибало всім за вечірнім чаєм з малиною, який уперше за стільки років йому не принесли в телевізорячу кімнату, а він вийшов сам.
– Я всього набачився, – повторив Дідусь, – але ніколи в житті я не бачив Рожевих Зайчиків. Вони зовсім не страшні, як бувають Сірі чи Білі. Вони щасливі тому, що Рожеві. І я все життя їх мріяв побачити! Тому й дивився свої телевізори аж так довго... Тепер побачив – і можу спокійно пити малиновий час за столиком під Горіхом і радіти життю. Заради цього варто було так довго на все те дивитися! Заради Рожевих Зайчиків, які вміють бути щасливими.

ЗАСІДКА

Зайчики дуже любили лякати Дибалів. Це була їхня найкраща розвага.
Одного разу вони заховалися в кущах біля дибалячої Натоптаної Стежини і влаштували засідку. Як тільки який-небудь Дибало підходив Стежиною до кущів, Зайчики висовували з-поміж гілочок свої довгі вушка і весело ними чеберяли. Ледь завваживши це страхітливе видовище, Дибало кумедно підстрибував, а тоді ракетою зривався з місця і щодуху мчав на своїх цибатих ногах у поля, не розбираючи дороги. Зайчики тим часом вистрибували з кущів і весело заводили тубільський танок переможців, вимахуючи над головами, замість списів і стріл, дрючками із сухостою. А тоді водили довкола куща хороводи і виспівували кумедних пісеньок про недотепу Вовка, який, блукаючи до лісу, постійно у щось уступав, ковзався і буцав головою об Дуба. Такий був у них заячий гумор:

Нипає, нипає
Вовчик по кущах.
Глипає, глипає
Вовчик на Зайчат.
А Зайчата до Вовчиська
підбігають близько-близько
й весело кричать:

Вовчику, Вовчику,
де ти побував?
Ковшиком, ковшиком
цвяшок забивав.
Ковшик Вовкові по лобі –
і волає Вовчик “пробі”.
Щоб ти, сірий, знав!

Вовчику, Вовчику,
не ходи у ліс.
Вовчику, Вовчику,
в лісі ковзко скрізь.
Розігнався, розвернувся,
на травичці послизнувся
і об Дуба трісь!

Жолудів, жолудів
три, чотири, п’ять
кулями, кулями
з дерева летять.
Недотепі злому Вовку
і на спинку, й на головку
цінь-бам-бом-бум-гать!

Нипає, нипає
Вовчик в бузині,
глипає, глипає –
Зайчики чи ні?
А Зайчата як примовку
всі кричать смішному Вовку:
“Ми такі ж смішні!”

Найдивніше те, що Дибали все одно ходили тією Натоптаною Стежкою, навіть давно вже знаючи про засідку. Певно, вони просто хотіли зробити Зайчикам приємне, адже й самі любили посміятись і повеселитися.
Але ось одного разу Натоптаною Стежкою дибало до засідки Найменше Дибаленя. Воно було таке маленьке, що Зайчикам стало жаль його лякати, і вони принишкли в кущах, – адже Зайчики щиро вірили в те, що Дибали бояться їх насправжки.
Зате малим Зайченятам дуже хотілося повеселитись, і вони дивувалися, чому дорослі цього разу такі нерішучі. Нарешті Найсміливіше Зайченя висунуло з кущика свої смішні вушка і почало ними чеберяти. Дибаленя зупинилося, якусь хвильку зачудовано дивилося на ті вушка, а тоді залилося сміхом, показало на них пальчиком і мовило:
– Ти диви! Зайчик!
Тоді осміліли й інші Зайченята, і повисовували з кущика і свої вушка, весело регочучи. І Дибаленя реготало разом з ними, аж за животика хапалося!
Дорослі Зайчики дивувалися і навіть трішки тремтіли. Адже в Зайчиків теж є своя Велика Таємниця – насправді вони Дибалів дуже бояться, причому насправжки, і завжди дивуються, коли ті від них утікають. Якби раптом сталося так, що котрийсь не втікатиме, Зайчики самі дадуть драла, аж п’ятки блищатимуть. Але боятися такого малюсінького Дибаленяти їм було соромно, і вони й далі принишкли в кущах, не знаючи, що робити. А маленькі Зайченята тим часом повистрибували на Стежку і завели довкола Дибаленяти свій хоровод:

Зайчики-пузанчики
на капусту ласі –
з’їли два качанчики
і горнятко каші,

а тоді журилися,
що було не густо,
бо для них зварилася
каша не з капусти.

Це був їхній улюблений хоровод, із якого малі Зайченята дізнавалися, що по-доброму кепкувати з самих себе буває так само весело, як і зі своїх друзів.
Це дуже сподобалося Найменшому Дибаленяті, воно плескало у долоньки, пританцьовувало і сміялося. А далі Зайченята знову взялися жартувати не лише з себе, а й з Вовка:

І я Зайчик, і ти Зайчик,
Зайці обидва ми.
Як зустрінемось у лісі –
стукнемось лобами.

Будем дмухать, лоби чухать,
голосно сміяться.
Нехай знає Вовк зубатий –
Зайці веселяться!

А тоді знову тієї, де Вовкові на голову сипалися жолуді.
І на це прийшов Вовк!
Він зоддалік почув пісеньку про себе і дуже зрадів, що про нього хоч хтось нарешті склав пісеньку. Те, що вона смішна, йому дуже сподобалося, – тим паче, що він і справді, блукаючи по лісу, часто послизався на мокрій траві, бо дивився не під ноги, а в небо. Воно так мило посміхалося йому з-між гілок, що він одного разу і справді не завважив, як буцнувся головою об Дуба. Зовсім не боляче, ледь-ледь, і це його навіть розважило.
Адже Вовк був дуже самотнім. Усі його боялися – і це йому страшенно набридло. Тому він часто випивав на ніч пляшечку гіркої полинової настоянки і спілкувався бодай із Місяцем. Місяць був дуже далеко, тому вити доводилося якомога голосніше, щоб він міг почути. Гірку настоянку Вовк не любив, але коли змочував нею горло, тоді міг докричатися. Він скаржився Місяцеві на Зайчиків, які втікають так прудко, що він жодного разу не встиг і роздивитися. Скаржився на Дибалів, які завше дибають своїми дибалячими стежками, зовсім не зважаючи на його, Вовчикові, стежки. Місяць у відповідь шептав про холодних колючих Зірок, таких гордих, що на нього, бідолаху, й не глянуть.
І лише сьогодні Вовк раптом дізнався, що Зайчики, виявляється, його люблять, – бо інакше не склали би про нього такої милої і смішної пісеньки. А що тікають – то на те вони й Зайчики, щоб утікати. Вони б і від Дибалів тікали, якби ті не втікали від них...
І Вовк теж захотів скласти про Зайчиків смішну пісеньку. Він почав підкрадатися до них, щоб хоч одного до пуття роздивитися, – але ненароком наступив на суху гілочку, вона тріснула, і Зайчики одразу ж кинулися врозтіч. На Стежці залишилося лише Найменше Дибаленя, тож Вовк поспішив роздивитися бодай його.
– Привіт, – сказав він. – Ти хто?
– Я Найменше Дибаленя, – відповіло воно, усміхнувшись. – А ти Вовк?
– Вовк.
– Сірий?
– Сірий.
– Страшний?
– Не знаю... Всі мене чомусь бояться.
– А ти вмієш клацати зубками?
– Вмію.
– То поклацай!
Вовк здивувався, але поклацав.
– Ага, – сказало Дибаленя. – Страшний. Як Зайчик.
– А хіба Зайчики страшні? – здивувався Вовк.
– Та-а-ак, дуже. Я тут із ними так весело страхалося, просто жах!
– А зі мною вони не хочуть так страхатися, – поскаржився Вовк. – Тікають, і все.
– А ти не клацай зубками.
– Справді? Не буду, – сказав Вовк і задумався. А тоді присів і запропонував:
– Залізай на мене. Хоча ти й Дибало, але ще дуже маленьке. А додому тобі шлях неблизький. Підвезу.
– Небитий небитого везе, – пригадало казочку Найменше Дибаленя, міцно обхопивши Вовка за шию.
– Ні, не так, – відказав на це Вовк. – Щасливий щасливого везе. Я щасливий, що мене нарешті хтось не боїться.

СМАК РОСИ

Дато-Дибало дуже любив спостерігати за Повним місяцем. Місяць був такий Повний, що здавалося, ось-ось переллється через край, і Татові-Дибалу дуже хотілося його надпити. Бодай маленький ковточок, бодай спробувати, який він на смак.
Тихесенько, щоб нікого не розбудити, Тато-Дибало вийшов з дому і пішов на Високу Гору, що росла одразу ж за Горіхом. Але й на вершині, навіть ставши на пальчики, до Місяця не дотягнувся. Місяць висів якраз над Горою, і Тато подумав, що коли вихлюпнеться за край хоч краплина, він устигне зловити її губами. Тому він сів на траву, дивився в небо й чекав, думаючи про те, що Повний Місяць мусить бути на смак як полуниця або як цукерки “Рачки” – і одне, й інше дуже йому смакувало.
За якийсь час на Високу Гору зійшла Мама-Дибало, сіла поруч із Татом і притулилася йому до плеча. Вона думала про те, що Повний Місяць на смак як зефір в шоколаді, що Татові незле було б поголитися, бо щетина вже задуже колюча, що на сніданок вона підсмажить картоплі, бо картоплю люблять усі, а найдужче Маленьке Дибаленя, що Сестричці-Дибалочці треба купити нові черевички, а Братикові-Дибалику зашити светра.
Відтак до них приєднався Братик-Дибалик і сів поруч із Татом. Він думав про те, що “Кроти” переграли вчора “Крутіїв” лише завдяки Неїстівному, який не забив дибональті, що Великі Жолудеві Бої з Бандою Лисих Макаронів завтра можуть зірватися, бо дибоматичка оголосила контрольну, що Повний місяць має смак сушених кальмарів, і балбес кожен, хто в цьому сумнівається.
Одразу ж за Братиком прийшла і Сестричка-Дибалочка, пригорнулася до Мами й зітхнула: чому цей Місяць зі смаком молочного шоколаду так скидається з лиця на Романтичного Дибоактора і водночас на Зайчика з паралельного класу?
Нарешті видибало на Високу Гору Найменше Дибаленя. Хитро усміхаючись, воно стало наперед них і сказало:
– Доброго ранку! Якщо ви вже напилися роси, яка пролилася з Місяця, то мусите зі мною погратися.

МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ
(ІНСТРУКЦІЯ ДЛЯ БАТЬКІВ-ДИБАЛІВ)

Щоб грати на барабанах, треба покласти Дибаленя собі на коліна попою догори і двома пальцями легенько вистукувати по м’якеньких півкульках потрібний ритм.
Щоб грати на тулумбасах, ритм потрібно вибивати долонями, причому з плавним розмахом.
Щоб грати на піаніні, треба пробігти всіма пальцями по спинці Дибаленятка, як по клавішах.
Щоб грати на цимбалах, по спинці пробігають не всіма пальцями, а лише двома.
Щоб грати на гітарі, треба взяти витягнуту ручку Дибаленятка у свою ліву руку і набирати на ній акорди, а правою рукою тим часом злегка пощипувати або “побрязкувати” Дибаленятко за “смішний бочок”.
Так само грають на домрі чи навіть на балалайці – різниться лише ритм.
Щоб грати на козі, треба під час гри на інших інструментах час від часу легенько смикати Дибаленяткову ніжку догори, видаючи при цьому ротом пукаючий звук.
Щоб грати на тарілках, плескають долоньками Дибаленяти.
Щоб грати на скрипці, Дибаленя піднімають собі на плече і, тримаючи лівою рукою, правою водять по “смішному бочку” як смичком. Але робити це краще Татові, бо Мамі тримати так Дибаленя заважко. Мама хай краще грає на контрабасі.
Як грати на трубі, ви легко здогадаєтеся й самі. Для цього досить, цілуючи Дибаленятко у “смішне місце”, ще й злегка там “подмухати”. Найкраще до цього надаються животик, шийка або носик..
Щоб грати на будь-якому іншому інструменті – пофантазуйте.
Але пам’ятайте найголовніше: при всьому цьому категорично не можна робити нічого такого, що б не подобалося Дибаленяткові.
Хоча я сумніваюсь, аби йому щось із цього не подобалося. Якщо ви, звісно, дотримуєтеся цієї інструкції...

ЗАМОРСЬКЕ ЯЄЧКО

Одного разу велика чорна Ворона пролітала над Дибалячим Світом, несучи у дзьобі яйце. Де вона його вкрала, й не здогадаєшся – яйце було нетутешнє, може, навіть заморське.
Утомившись, Ворона присіла відпочити на вершечку Високої Гори, з острахом поглядаючи звідти на Горіх перед Домом Дибалів. Якось вона підібрала там Живий Горішок, і страшенно злякалася, коли він заверещав у неї просто в дзьобі. Зо страху Ворона залетіла Світ-За-Очі, а зараз оце нарешті верталася, прихопивши там на пам’ять заморське яєчко, – адже вона не любила повертатися звідки-небудь із порожнім дзьобом.
І раптом із-під Горіха знову почувся крик – точнісінько той самий, який так налякав тоді Ворону:
– А-а-а-а-а...
На Високу Гору, вимахуючи над головою дрючком із сухостою, збігало Найменше Дибаленя, яке саме гралося у тубільців і вигукнуло бойовий клич. Але Дибаленяти Ворона так і не побачила – їй досить було самого лише крику, щоб зо страху знову залетіти Світ-За-Очі, лаючи про себе Горіх найстрашнішими заморськими словами, які їй лише доводилося чути у мандрах.
Зате Дибаленя Ворону побачило і з переможним криком збігло на вершечок Гори. Там воно й підібрало забуте зо страху Вороною дивне яєчко. І що з ним робити, вирішило одразу.
Річ у тім, що Дідусь і Бабуся Дибали віднедавна дуже полюбили домашню живність. Як тільки Дідуся перестали цікавити телевізори, він одразу ж почав собі шукати нове заняття. І невдовзі вирішив завести ферму, на якій би жили багато різних кумедних звірят. Тож незабаром біля Дому збудували Хлів, а в ньому завелися Корова Гонорова, Коза Лоза, Свиня Галя, Качка Рачка і Курочка Ряба. Двір сторожив тепер Пес Балбес, а його помічником був Кіт Микита.
Уся ця живність дуже сподобалася Дибаленятам, і вони залюбки допомагали Дідусеві й Бабусі за нею доглядати. Найменше Дибаленя найдужче подружилося з Курочкою Рябою і страшенно раділо, коли Курочка несла яєчко – не золоте, а просте. Їй Дибаленятко й принесло яєчко заморське – може, Курочці навіщось воно й знадобиться.
А Курочка Ряба саме вирішила стати Квочкою. Їй дуже хотілося мати маленьких діток і про них піклуватися. Тож зібрала вона з десяток своїй яєчок і сіла на них у гніздо – вигрівати. Туди ж підклало Найменше Дибаленя і яєчко заморське – ану ж бо, що з нього вилупиться?
Курочка Ряба була дуже сумлінною Квочкою. Лише раз на день уставала вона зі свого гніздечка, щоб трішечки розім’ятися, подзьобати зеренця і попити водички. І все це лише на хвилинку: поїсть швиденько, поп’є, зарядку зробить – і бігом назад на гніздечко, щоб яєчка не застудилися.
А за три тижні почали вилуплюватися Курчатка. Спочатку з одного яєчка почулося “стук-стук”, шкаралуща тріснула, і визирнуло Біленьке Курчатко. Відтак уже з іншого яєчка почулося таке саме “стук-стук” – і вилупилося Курчатко Чорненьке. Згодом із третього яєчка з’явилося Курчатко Рябеньке, а за ним уже і всі інші Курчатка. Вони бігали довкола, стрибали, гралися і співати улюблену пісеньку всіх на Світі Курчаток:

Біле, Чорне і Рябе
по садочку
доганяє не тебе –
Маму-Квочку.

А вже де наздожене,
там і грядка.
Там шукає не мене,
а зернятка.

Дуже раділа діткам Курочка Ряба, але з гніздечка ще не вставала. Прийшла до неї Бабуся-Дибало і взялася їй докоряти:
– Чого ж ти, Курочко Рябо, не виведеш діточок погуляти? Бачиш, які вони в тебе красиві та розумні! Покажи їм Світ білий і двір рідний, нехай до життя звикають і курячу смакоту шукають.
– Ні, – каже Курочка Ряба, – рано ще діток у Світ виводити. Є в моєму гніздечку іще заморське яєчко, вилупиться їм із нього братик або сестричка, отоді й підемо.
Похитала скрушно головою Бабуся-Дибало і пішла собі. А тоді нагодився Дідусь-Дибало і теж узявся Курочці докоряти:
– Досить тобі, Рябенька, на порожнім гнізді сидіти. Бачиш: на Сонечко просяться твої малесенькі діти. Покажи їм Світ білий і двір рідний, нехай до життя звикають і курячу смакоту шукають.
– Ні, – каже Курочка Ряба, – рано ще діток у Світ водити. На порожньому гніздечку я б не стала сидіти. Є в моєму гніздечку іще заморське яєчко, вилупиться їм із нього братик або сестричка, отоді й підемо.
Отака вперта була Курочка Ряба! І свого таки домоглася – невдовзі із заморське яєчка також почулися звуки, тільки не “стук-стук”, а “гризь-гризь”. Та шкаралуща тріснула і вилупився... Крокодильчик!
Дідусь-Дибало плаче, Бабуся-Дибало плаче, а Курочка Ряба їм на це кудкудаче:
– Чого ж ви плачете-побиваєтеся? Чого ви мого синочка лякаєтеся? Сиділа я на заморськім яєчку не день, не годину – і висиділа ще й таку дитину. Буду її любити і доглядати. Хіба через це варто ридати?
І вивела вона діток своїй у двір під тепле Сонечко.
Але ж тут і почалися перші проблеми. Курчатка зеренця подзьобають, водички з кухлика нап’ються – і задоволені, а Крокодильчик причеберяв до зеренця, спробував його на був і каже:
– Ой! Несмачне...
І стала Курочка Ряба думати-гадати, чим свого Крокодильчка годувати. І вирішила вона порадитися зі своїм приятелем Котом Микитою – він слив філософом і знав, кажуть, усе на Світі.
Отож, пішли до Кота Микити. Першою Курочка Ряба, за нею Біленьке Курчатко, далі Чорненьке Курчатко, далі Рябеньке Курчатко, далі всі інші Курчатка, а позаду Крокодильчик дибуляє і хвостиком метеляє. Прийшли – і каже Курочка Ряба Котові Микиті:
– Маю до тебе дивну справу. Хай і незвичну, зате цікаву. Оце народилися в мене всі діти як діти, а одне – Крокодильчик. І я б дуже хотіла знати, чим цього Крокодильчика годувати. Бо він скуштував зернятко одне і сказав мені: “Несмачне”!
– Хоч він і Крокодильчик, – мовив їй на це Кіт Микита, – а все ж дитина. А чи є на Світі дитина така, що ніколи в житті не пила молочка? Воно й дорослим дуже смакує. Тож нехай твої дітки його покуштують.
І показав на велику миску, в яку Бабуся-Дибало щойно налила йому молочка, а він відпив лише половину. Першим до миски підбігло Біленьке Курчатко, за ним Чорненьке Курчатко, за ним Рябеньке Курчатко, далі всі інші Курчатка, і кожне попило молочко, і кожному воно сподобалося. І тільки Крокодильчик умочив носика, пчихнув, скривився і сказав:
– Ой! Несмачне...
Кіт Микита аж образився:
– Ще ніколи не бачив такого неподобства! – сердито мовив він. – Може, Корова Гонорова чимось зарадить, бо я тут безсилий.
І повела Курочка Ряба своїх діток до Короки та й каже:
– Оце народилися в мене всі діти як діти, а одне – Крокодильчик. І я б дуже хотіла знати, чим цього Крокодильчика годувати. Він уже й молочка куштував, і зернятко одне, але на все казав мені: “Несмачне”!
І відповіла їй на це Корова Гонорова:
– Ото вже тобі морока і дивовижа! Але сіно – найкраща у світі їжа. Нехай Крокодильчик, а з ним і Курчата спробують сіна покуштувати.
І дістала рогом зі своїх ясел чималий пласт свіженького сінця, яке їй нещодавно приніс Дідусь-Дибало. Першим до нього підбігло Біленьке Курчатко, за ним Чорненьке Курчатко, за ним Рябеньке Курчатко, далі всі інші Курчатка, і кожне знаходило собі в сіні смачні зеренця травички і залюбки ними смакувало. Лише Крокодильчик спробував сінця на зуб, пчихнув, скривився і сказав:
– Ой! Несмачне...
Корова Гонорова теж образилася, але все ж відправила Курочку Рябу з дітками до Свині Галі. Прийшли – то Курочка й каже:
– Оце народилися в мене всі діти як діти, а одне – Крокодильчик. І я б дуже хотіла знати, чим цього Крокодильчика годувати. Їв сіна, пив молочка, скуштував навіть зернятко одне, але на все казав мені: “Несмачне”!
– Звісно, – каже Свиня Галя, – поодинці все це не так смакує. Але коли все разом, і теплесеньке, аж парує... Смачнішим від пійла хіба лише пійло буває, тож хай твої дітки любенько його споживають.
У кориті якраз було свіженьке пійло, з-поміж якого Курчатка одразу ж познаходили собі смачненьку хлібні шкоринки. Але Крокодильчикові й воно не сподобалося!
Тож від Свині Галі повела Курочка Ряба своїх діток до Кози Лози, де вони скуштували запашних лозових прутиків. Утім, знову безуспішно – Курчатка й там знайшли, чим поживитися, а Крокодильчик знову кривився і казав: “Несмачне”! І ряска у Качки Рачки, і навіть кісточка у Пса Балбеса також йому не сподобалися.
Курочка Ряба уже й не знала, що робити. Аж тут нагодилося Найменше Дибаленя, і Курочка Ряба знову поскаржилася:
– Отакий клопіт із твого яєчка, що всі діти як діти, а одне – Крокодильчик. І я вже не знаю, в кого питати, чим цього Крокодильчика годувати. Кожен йому найсмачніше підносив – а він від усього верне носа. Помре ще з голоду цяця луската, і я не зможу його врятувати.
– Ой, не хвилюйся, – заспокоїло її Найменше Дибаленя. – Урятуємо ми нашого Крокодильчика. Він же істота заморська, а отже, й поживу йому за Морем шукати треба. А до Моря якраз наша Річка біжить. Ось ми Хвильок і попросимо, щоб Крокодильчика додому доправили, а там він і сам собі раду дасть.
На тому й порішили. І одразу ж пішли до Річки. Першим – Найменше Дибаленя, за ним Курочка Ряба, за нею Біленьке Курчатко, далі Чорненьке Курчатко, далі Рябеньке Курчатко, далі всі інші Курчатка, а позаду Крокодильчик дибуляє і хвостиком метеляє. Побачив Річку – і одразу ж наперед вибіг. Плюхнувся між Хвильки – і радий-радий!
Поцілував він на прощання Курочку Рябу, і Біленьке Курчатко, і Чорненьке Курчатко, і Рябеньке Курчатко, і всіх інших Курчаток, і Найменше Дибаленя поцілував. Подякував усім – і в путь.
– Як побачишся в Морі з моїм Горішком, – гукало йому вслід Найменше Дибаленя, – переказуй привіт.
– Обов’язково, – помахав йому хвостиком зоддаля Крокодильчик.

ХАЛАБУДА

Сестричка-Дибалочка і Братик-Дибалик будували собі під горіхом Халабуду. Нанесли старих дощок, коробок, скриньок і навіть кілька дерев’яних стовпів, для яких Братик-Дибалик викопав під Горіхом ямки, добувшись аж до кореня.
Халабуда вийшла дуже кумедною, зате двоповерховою – на двох найнижчих і дуже міцних гілках встановили щось на подобу Гнізда. Дощок на ті гілки намостив сам Тато-Дибало, вибираючи найміцніші, й так само міцно прив’язав їх до гілок воловодом, – а Дибаленята вже довершили решту, як хотіли самі.
Найдужче пишалася Халабудою Сестричка-Дибалочка. Вона успадкувала від Мами Твердий Характер і з його допомогою швидко завела там Ідеальний Порядок і Залізну Дисципліну. Ба навіть у нотаріуса, роль якого виконав безвідмовний Дідусь-Дибало, Сестричка виписала документи на право власності Халабуди, яким поділилася лише з Братиком-Дибаликом. Документи були найсправжнісінькі, себто, з печаткою. Для цього Дідусь-Дибало спеціально відносив їх до своєї секретарки Свині Галі й просив наступити в потрібному місці копитцем. На це Корова Гонорова аж образилася, бо вона теж хотіла бути секретаркою, але її печатка виявилася завеликою.
Залізна Дисципліна вимагала організації влади, тому Сестричка-Дибалочка запровадила посади Президента Халабуди і Прем’єр-Міністра Халабуди. Братик як старший став Президентом, а сестричка, після довгих умовлянь, погодилася на Прем’єра. Вона нічим не ризикувала, бо інших кандидатур усе одно не було.
Зате на новій посаді Сестричка-Дибалочка одразу ж розвинула Бурхливу Діяльність. Першим своїм декретом вона ввела в обіг перепустки на право відвідування Халабуди. Необмежений доступ отримала тільки Бабуся-Дибало з її Чарівною Кишенькою. Дідусеві як нотаріусу й Татові, який закріплював Гніздо, можна було завітати сюди аж п’ять разів. Мамі, яка з Халабуди підсміювалася, – лише три, а Найменшому Дибаленяті – всього раз, до того ж із застереженням: зовсім нічого в ній не чіпати! Адже Найменше Дибаленя успадкувало від Тата-Дибала любов до Благословенного Гармидеру й абсолютну зневагу до Ідеального Порядку. Крім того, підчинятися Прем’єр-Міністру воно взагалі не бажало, а це вже був замах на устої.
Однак, дізнавшись про це, Найменше Дибаленя зчинило такий Голосний Гармидер, що влада Прем’єр-Міністра таки похитнулася перед Твердим Характером Мами, і Дибаленяті було дозволено заходити в Халабуду, коли забажає, і робити там, що заманеться. Сестричка-Дибалочка надмулася і півдня просиділа в Гнізді, але змушена була змиритися. Тим паче, о у Гніздо Найменше Дибаленя забратися не могло, бо воно було ще дуже маленьке.
Президент Халабуди сприйняв переворот з усмішкою, а тому втратив у Прем’єр-Міністра весь авторитет. До того ж, він більше переймався дибалоболом, ніж державними справами, і після того, як будівництво Халабуди остаточно завершилося, він з’являвся там лише вряди-годи.
Так Гніздо повністю перейшло у власність Сестрички-Дибалочки. Туди перекочувати її улюблені іграшки, а правом безперешкодного доступу користувався лише Кіт Микита, якому там дозволялося навіть трусити бліх.
Одного чудового вечора Сестричка-Дибалочка за неодмінним вечірнім чаєм із малиною заявила, що відтепер вона й ночуватиме у своєму Халабудячому Гнізді. Мама, звичайно, противилася, але в Сестрички-Дибалочки теж був Твердий Характер. Тож одразу після чаю, прихопивши ковдру, подушку і Микиту, вона пішла в Халабуду.
Вечір був справді розкішний. Спершу на небо гордо виплив Повний Місяць і старанно обзирав свої володіння. Сестричка-Дибалочка спробувала погратися з ним у передивлялки, та аж тричі кліпала першою і відводила очі. Щоб заспокоїтися, так само тричі виграла у Микити, який уже солодко муркотів і очі в якого злипалися самі собою.
Згодом на небо одна по одній повипливали Зірки, і Сестричка-Дибалочка спробувала їх полічити. Але Кіт Микита муркотів під боком так солодко, що вона й незчулася, як на рахунку 137 заснула. Їй снилося, що Халабуда – це велика-велика планета, на якій посаду Президента давним-давно скасовано як непотрібну. А в неї, Прем’єр-Міністра, різні малявки ходять на першому поверсі тільки строєм і ні до чого не сміють без дозволу й доторкатися. А вона згори роздає їм Цінні Вказівки, які вони виконують безвідмовно. Кіт Микита у красивому білому чепчику муркоче біля її ніг і дивиться на неї лагідними відданими очима. І вона... наказує йому впіймати бунтівника Місяця, що єдиний у всьому Світі відмовляється кліпати за її наказом. І Кіт Микита одразу ж стрибає в небо, щоб догодити своїй господині. Він прудко наздоганяє бунтівника і впивається в нього своїми гострими пазурами. І Місяць жалісливо й голосно просить пощади:
– У-у-у-у-у-у...
Але що це?! У його голосі за хвилю чується вже не благання, а моторошна погроза. Наступної ж миті виття вже звучить закликом до бунту, і малявки на першому поверсі, як тубільці, загрозливо вимахують над головами дрючками із сухостою. А Кіт Микита, ошкірившись і вигнувши спинку дугою, ховається їй за спину.
Сестричка-Дибалочка з переляку прокидається і далі чує це моторошне виття:
– У-у-у-у-у-у-у-у...
І додає до нього свій іще моторошніший крик:
– А-а-а-а-а-а-а-а-а...
Виття обривається і знизу чується заспокійливий голос Тата-Дибала:
– Не бійся, доню. Це всього лише Вовк. Йому в лісі дуже самотньо, і він так спілкується з Місяцем. А Місяць дуже далеко, і Вовчикові доводиться кричати голосно, щоб він почув.
Сестричка-Дибалочка стрибає з Гнізда Татові на руки, обнімає його, і їй стає добре-добре. Вона ніколи не буде Володаркою Світу і не роздаватиме Сердиті Накази. Вона всього лише маленька дівчинка і завжди горнутиметься до того, хто її любить. Бо жодна влада ніколи в житті не замінить любові, а жоден наказ – теплої рідної усмішки.
...Згодом настала осінь, і на першому поверсі Халабуди поселилася родина Їжаків. Вони довго носили туди сіно і тепле листя, а тоді загорнулися в нього і надовго заснули. А в Гнізді рудохвоста Білочка влаштувала собі склад Горішків. Назбирала їх повну корзину, щоб вистачило на всю зиму, та ще й наспівувала:

На Горісі Білок вісім,
під Горіхом шість.
Кожна Білка на сніданок
по Горішку з’їсть,

а по десять назбирає,
понесе в дупло,
щоб зимою Білченятам
їстоньки було.

А навесні Дибаленята знову заведуть у Халабуді свої ігри. Але вони вже ніколи не гратимуться у владу, бо знають, що справжню владу має лише Любов. І керується вона Ніжністю і Добротою.

ОСІННЯ МЕЛОДІЯ

Братик-Дибалик лежав під кущем на Високій Горі, постеливши курточку на м’якому листі. Була осінь, і бліденькі Сонячні Зайчики зігріти землю як слід уже не могли. Іноді вони кволо стрибали на тоненьких прозорих ніжках, але частіше просто лежали поміж опалого листя і тихо усміхалися.
Братик-Дибалик дивився на хмари. Він щойно завважив, як вони рухаються, і йому було цікаво, аж лячно. Вітер гнав їх цілими табунами, темніших і світліших, просто на південь, як перелітних птахів. Де-не-де пробивався клаптик глибокого, як життя, неба, а тоді й він ховався за темною паволокою. Відтак велика рибина із чорним оком проковтнула навіть Сонце, і Сонячні Зайчики одразу ж панічно поховалися в листі, не сміючи й глянути на принишклий Світ.
Рибина змахнула з-за обрію хвостом, і ніби на її поклик одразу ж з’явилися з десяток таких же рибин, але ще темніших і хижих. Цілою лавою наступали вони на Світ, грозили закрити його всього, закоркувати у банку осені, поглинути, з’їсти, як уже з’їли навіть Сонце. У череві хмари воно ледь ворушилося, пручалось, але вирватися не могло. Вітер гнав на нього все нових і нових рибин, дедалі темніших і важчих, немов загортав кількома шарами темряви, крізь які жодному Сонячному Зайчикові не пробитися, – тим паче, що вони стали такі кволенькі.
Братик-Дибалик аж принишк, спостерігаючи за цією одвічною битвою Світла і Темряви. Його губи дрібно тремтіли, а очі незмигно прикипіли до ворухкої круглої плями у риб’ячому животі. Вона пручалася, вона пульсувала, – і чоловічки в очах Братика-Дибалика пручалися й пульсували разом із нею.
І тут він відчув, що не сам. Поруч так само дрібно тріпотів, прикипівши очима до Сонця, хтось дивно пухнастий. Братик-Дибалик простягнув руку і торкнувся м’якої теплої лапки. Міцно стиснув її, і йому стало трохи спокійніше. Тоді відчув, як щось укрило йому плече, і зрозумів, що це вушко.
Так вони просиділи – Дибалик і Зайчик – аж доти, доки велика хмара не пронеслася далі на південь лякати інших Дибалів і Зайчиків. І хоч Сонце виглянуло лише на якусь мить, а тоді його накрила наступна хмара, – та воно усе ж виглянуло, усе ж підморгнуло їм і заспокоїло.
І вони побачили своє відображення в клаптику неба – глибокому-глибокому, як далеке небачене Море. Двійко маленьких істот сиділи обнявшись посеред великого Світу – і годі було збагнути, де Дибало, а де Зайчик.

ДИБАЛИ, ЗАЙЧИКИ І ВСІ-ВСІ...
(ЗВЕДЕНА ІНСТРУКЦІЯ ДЛЯ БАТЬКІВ-ДИБАЛІВ)

Гратися в Дибалів так само просто, як і складно.
Найпростіше Дибала зобразити. Для цього достатньо зігнути на руці всі пальці, крім середнього і вказівного, а тоді стати цими пальцями, скажімо, на стіл чи собі на коліна і почати ними дибати.
Коли Дибало вперше придибає так до Дибаленяти, і воно завважить нову для себе істоту, неодмінно запитає:
– Ти хто?
– Привіт! Я Дибало, – відповісте ви. – А ти хто?
На це Дибаленятко неодмінно складе пальчики на своїй ручці точнісінько так само, як ви, а тоді придибає ними до Дибала і відповість:
– Я Дибаленя.
І далі вже будете дибцяти разом. Куди, як і чому – це якраз просто і складно водночас, бо вимагатиме вашої фантазії. А разом із вами, ясна річ, фантазуватиме і Дибаленятко.
Для початку найкраще дибати туди, куди ви самі ходите щодня. Скажімо, Тато-Дибало (ваша права рука) веде зранку Найменше Дибаленя (його ліва ручка) в садочок, а тоді сам дибає на роботу. У цей час Мама-Дибало (ваша ліва рука) веде у школу Сестричку-Дибалочку чи Братика-Дибалика (ліва ручка Дибаленяти) і теж дибає на свою роботу. А вертаючись зі школи, Сестричка чи Братик можуть самі забрати Найменше Дибаленя із садочка. Далі можна піти, скажімо, на дитячий майданчик і покататися з гірки (з вашого коліна) тощо.
Але не забувайте, що все це – лише початок, і далі “географію походів” слід урізноманітнювати. Прислухайтеся до вашого Дибаленяти – воно висловить чимало цікавих ідей...
Зобразити Зайчика дуже просто. Треба лише Дибала перевернути догори ногами – і з’являться вушка. Побачивши Зайчика, Дибало неодмінно утікає, пробігаючи при цьому по ручці, шийці, спинці вашого Дибаленяти...
Щоб зобразити Крокодильчика, покладіть руку на стіл долонею вниз і приберіть верхній палець під усі інші. А тоді хай Крокодильчик “поклацає зубками” і спробує що-небудь “згамати”. Їсти Дибаленят йому не рекомендується – це непедагогічно.
Щоб зобразити Вовчика, Крокодильчик просто піднімає шию над столом, але не повністю, бо вийде Жирафа.
Щоб зобразити Курочку Рябу, ставите лікоть на стіл і випрямляєте руку, “ховаючи” при цьому всі пальці, крім великого і вказівного. А цими пальцями імітуєте дзьоб – і хай Курочка що-небудь подзьобає.
Щоб зобразити Білочку, розкрийте долоню, відведіть великий палець і стуліть усі інші, а тоді зігніть маленький і безіменний. Великий палець хай буде хвостом.
Роль Кота Микити найкраще виконає ваш сімейний улюбленець. Це ж стосується і Пса Балбеса, лише він конче мусить бути не балбесом...
Корову Гонорову і Свиню Галю зображайте, як собі хочете. Можливо, ваше Дибаленя зробить це краще, ніж ви.
А втім, у Вашого Дибаленяти багато іграшок, і вони чудово тут знадобляться.
Головне ж – радійте і усміхайтеся. Адже Дибали – добрі й веселі. Точнісінько як ми з вами. Еге ж?