Ольга МАК
АСКОЛЬД І ДИР ТА КИЇВСЬКІ КНЯЗІВНИ
Казка

Діялося це давно, у славному городі Києві — столиці Землі Полянської, за князя, що його імени вже ніхто не пам'ятає. Може звався він Кий, а може якось інакше — не знали тоді наші предки письма, то й не записали. А шкода, бо був той князь мудрим і сильним правителем, якому корилися не лише поляни, що жили довкола Києва, а й інші українські племена: деревляни, дреговичі, сіверяни й тиверці. Давали данину князеві, йшли служити до нього дружинниками, ходили в походи разом з ним — і збагачували княжу столицю.

І був город Київ найкращий та найбагатший серед усіх інших українських городів, а слава про його князя йшла далеко довкола і заходила аж у царство індійське, в городи грецькі. Стояв, як і тепер стоїть, Київ на березі Дніпра-ріки, а по ріці вгору і вниз пливли човни великі, всіляким крамом навантажені. Купці біля Києва приставали і з киянами торгували. Веселий і багатий був город Київ.
Та ось упав на нього сум великий, огорнув цілу Землю Полянську, бо занедужав тяжко князь Кий і зліг на смертельну постіль.
— Горе мені, горе й вам! — говорив умираючий князь до своєї родини й бояр, що зібралися біля його ложа. — Ось умру я — і скінчиться княжий рід Київ, від того першого Кия, що осадив оце місто. Не дав мені Бог синів, лише дві доньки. Хто ж перейме владу по мені?
— Горе нам, горе нам! — повторювали бояри, повторювали дружинники, а за ними все місто і вся Земля Полянська. — Вже не будемо мати такого мудрого й доброго правителя! Хто ж нас у бій поведе, хто ж нас від ворогів оборонить?!
Горе нам, горе нам!..
А як уже вмер князь Кий, то трава три дні росою сходила, дерева додолу похилялися, а хвилі в Дніпрі-ріці так схлипували жалісно й так об береги билися, аж вали довкола міста мокрі стали. А вже що люди плакали та журилися — й казати нічого!
Вмерлого князя посадовили на золотом кованому троні, трон поставили у видовбаний з дуба човен, а човен встановили на великому кострищі. Три дні й три ночі приходили люди з усіх сторін і разом з киянами оплакували померлого володаря. А тоді вбили його найкращого коня, найулюбленішого мисливського собаку, поклали в човен княжу зброю, їжу, питво — і все це підпалили. Коли ж усе згоріло, висипали на місці кострища високу могилу, на ній наставили столів з усякою їжею та питвом і засіли за тризну. Такий тоді був похоронний звичай,
Ось п'ють кияни, їдять, померлого князя прославляють, його воєнні подвиги згадують і журяться :
— Де ж ми другого такого доброго князя знайдемо?..
Так собі розмовляють, аж бачать — пливе вниз Дніпром човен великий. Та не простий, а цілий кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. Спереду стоїть молодець, на веслярів покрикує, ззаду стоїть другий молодець,
керму тримає. Гарні обидва, в зброї блискучій, в одежі адамашковій, сріблом-золотом шитій. Відразу видно, що непростого роду.
Побачили їх кияни, почали руками махати й до берега закликати. А ті й послухали. Навернули човен до берега, на землю посходили, шапочки соболеві поскидали, людей привітали і питаються:
— Хто ви такі, люди добрі, і що за подія у вас сталася, і чого ви нас у дорозі припиняєте й до себе просите?
— Ми поляни, — відповідають їм люди. — А подія у нас дуже сумна: вмер наш князь і не лишив по собі синів, лише дві доньки, Яромиру й Любомиру. Тож ми по ньому тризну справляємо, а самі журимося: хто ж нами правити буде ? ..
Сідайте з нами до столів, нашого покійного князя спом'яніть і розкажіть про себе, хто ви й куди путь держите?
— Ми, — відповідають гості, — добрі молодці, з далекої землі Варязької, що звідси на північ. Старшого з нас звуть Аскольд, а молодшого — Дир. Вибралися ми в дорогу щастя-долі шукати, сили свої випробувати. Шукаємо собі землі й людей, де б можна було княжити. І добре, що до вас трапили: у вас нема князя, в нас — землі. У вас князівни женихів ждуть, а ми собі наречених шукаємо. Чи не приймете нас по-доброму.
Порадилися кияни й відповідають:
— Приймемо вас, але перше хочемо знати, чи ви й у війні такі справні, як при столі? Дамо вам дружинників багато, і хай кожен з вас покаже, що вміє. Один хай іде через степи половецькі на грецькі городи, орду половецьку погромить, городи грецькі завоює і данину з них візьме. Другий хай їде рікою Дніпром аж у самий Табарістан — у царство хозарське, що лежить над Каспійським морем. Хай хозарського царя у полон візьме, військо його розгромить, а з городів дань
ізбере. Коли того докажете, віддамо за вас князівен і признаємо вас за своїх князів.
— То й добре! — згодилися Аскольд і Дир.
От зібралася війська сила-силенна — а все добрі молодці, до війни охочі, слави жадібні, до чужих країн цікаві. Поділилися на дві частини: котрі кінні — мали йти з Аскольдом, котрі піші — мали пливти з Диром.
Коли вже всі зібралися в дорогу, вийшли на ґанок обидві князівни з своїми судженими попрощатися. Стали у віночках та стрічках, у сорочках вишиваних, у керсетках шовкових, у дукачах та в намистах — мов дві зіроньки засяяли. Стали навпроти них молоді брати — каптани на них оксамитні, панцери золоті, на шапках пера павині — мов два місяці зійшли.
На прощання вийняв Аскольд із-за пазухи яблуко золоте й подав Яромирі.
— Візьми, — каже, — князівно, це яблуко. Не просте воно — чарівне. Стане тобі у пригоді, коли з тобою біда трапиться.
А Дир подарував своїй нареченій клубок пряжі золотої та й каже:
— Оце, Любомиро, по цьому клубочку я знайду тебе скрізь, куди б тебе доля не занесла. Бо не простий цей клубочок, а чарівний.
Попрощалися всі гарно — і брати поїхали, а сестри лишилися. Посідають, було, коло віконечка, на срібних веретенцях льон прядуть, ми лих із походу виглядають. Біля них у ногах Лешко сидить, байками князівен розважає. Був такий при князівському дворі карлик з лікоть завбільшки, з домовиком під піччю спав, багато всякого знав і не раз ставав у пригоді княжій родині.
От чи багато часу минуло, чи ні, а вибралася Яромира в ліс ягідок на полуденок назбирати, і Лешко з нею.
— Глядіть, князівно, далеко в ліс не заходьте, — остерігає карлик. — Отут скраю збирайте.
— Коли ж бо тут уже всі ягоди визбирано! — каже Яромира. — Ходімо далі.
Пішли трохи далі — і справді, більше ягід, та такі гарні, та такі стиглі, що в устах розпливаються.
— Ой, князівно, не йдім далі, бо буде біда!.. — знову остерігає Лешко.
— Та ще трошки.
Яромира ягідки збирає, в нову козубеньку складає, а Лешко по боках озирається, бо чує щось недобре. Потім князівну за рукав смикнув і показує:
— Князівно, гляньте-но, що там за тою старою липою стоїть? ..
Глянула Яромира та й ягоди зі страху розсипала; причаївся за липою Лісовик страшний-престрашний і з Яромири очей не зводить. Голова в нього, мов копиця сіна, величезна і зеленим мохом обросла. На чолі роги, ноги цапині й борода аж по землі волочиться. Скрикнула Яромира і — в ноги! А за нею на тисячі голосів залунав регіт лісовика: "Хо-хо-хо, ха-ха-ха!.."
Прибігла Яромира додому, матері свою пригоду розповідає, а княгиня й каже:
— Цур йому, доню! Більше до лісу не ходитимеш!
— То й не ходитиму, матусю ...
За день чи за два пішла Любомира на Дніпро-ріку хустя прати, а за нею знову Лешко. От і пере князівна — кладочка у неї кришталева, праничок бурштиновий, а все хустя — шовкове. Вдарить Любомира бурштиновим праничком по кришталевій кладочці — кладочка задзвенить, і люди знають, що то князівна хусгя пере.
Пере Любомира, пере, вже мало й зосталося, коли гляне — аж найтонша її сорочка, що то цілі рукави золотом гаптовані, враз упала в воду і попливла. Пливе попри самий берег, так, що здається — ось руку простягнеш і піймаєш, але піймати не дається. Князівна за нею, а вона далі, князівна за нею, а вона все далі.
Заплакала Любомира, білі ручки заломила, — шкода їй, бач, сорочки, та й матері боїться, щоб не сварила. Хотіла вже у воду скочити, але Лешко не дав. Учепився Любомирі за запаску і каже:
— Не сама ваша сорочка у воду впала, князівно. Її стягнув он той, що в очереті сидить.
Дивиться Любомира — справді з очерету Водяник виглядає, та такий то вже страшний, такий страшний — і не сказати! Пика в нього синя, опухла, борода з баговиння, очі з мушель, а в бороді чорні раки сидять.
Скрикнула Любомира й пустилася тікати, а Водяник у воду пірнув — тільки забулькотіло по ньому: буль-буль-буль!..
Прибігла Любомира додому, матері скаржиться, плаче, а княгиня на те:
— Цур йому, доню, разом із сорочкою! Більше на ріку не ходитимеш, а я тобі другу сорочку справлю.
Сидять знову сестри проти віконця, на срібних веретенцях льон прядуть і своїх суджених виглядають. Пливуть Дніпром великі човни, всяким добром навантажені, одні вгору, другі вниз, а суджених як не видно, так не видно, як не чувати, так не чувати.
Коли одного дня в'їхав на княже подвір'я лицар ставний і на чорному, як ворон, коні. Коня до конов'язу прип'яв, сам у світлицю увійшов, шапочку зняв, княгині до ніг уклонився.
— Здоров, лицарю! — каже княгиня. — Сідай та розказуй, хто ти і з яких сторін і чи по волі прийшов, чи по неволі.
— Добрі молодці все по волі ходять, — відповідає лицар, — тож і я по власній волі прийшов. Я Деревлян, князь Землі Деревлянської, що то є на захід звідси. У нас ліси густі, дерева багато всякого — через те і прозивають нас деревлянами. А прийшов я, бо зачув, що в Землі Полянській є князівна Яромира, станом висока, личком рум'яна, очима ясна, розумом славна і до всякої роботи вдатна. То хочу її засватати. Віддасте за мене, чи ні?
— Рада б я, — каже княгиня, — твою, княженку, волю вволити, та не можу: посватана вже наша Яромира за княженка Аскольда, що то пішов перед шлюбом слави лицарської добувати у степах половецьких, у городах грецьких. Яромира на нього чекає.
— Коли ж бо, — Деревлян на те, — даремно буде князівна на Аскольда чекати. Я сам був із ним у поході й на власні очі бачив, як загинув Аскольд із рук половецьких у степах. То хай Яромира за мене йде.
Яромира, зачувши це, та в плач, мати її потішає, а малий Лешко княгиню за одежу — смик!
— Іди геть, Лешку! — княгиня на нього. — Не до тебе тут тепер... — а до Яромири: — Що ж, дочко, зробиш! Пропав Аскольд — то пропав, а заміж тобі все одно треба. Йди за Деревляна. Він гарний, молодий, а земля деревлянська багата. Будеш княгинею. Йди!
Ще Яромира не надумалася, а Лешко знову княгиню за спідницю — смик!
— Іди геть, Лешку! — розсердилася княгиня так, що аж за вухо вщипнула карлика. — Лізеш, коли тебе не просять!
Образився Лешко, під піч до домовика чкурнув і вже не обзивався.
А Яромира подумала, подумала — і згодилася. Деревлян зрадів, зараз князівну поперед себе на коня — і помчав, аж закурилося за ними. Не вспіла дівчина як слід ні з матір'ю, ні з сестрою попрощатися.

Княгиня стала на ґанку, дивиться вслід за донькою й зідхає:
— Шкода, бо шкода, але, слава Богу, буде дитина не за якимсь приблудою, а таки за сусідським князем!
Тут де не взявся Лешко й собі дивиться за вершником.
— Авжеж, — каже, — буде князівна за князем, але ви не знаєте, за яким.
— Як то за яким? За Деревлянином, що є князем у Землі Деревлянській. Там багато лісу й дерева, тому він і прозивається Деревлянином.
— Ой, то правда, що там багато лісу, — потакує Лешко, — а тому він по-правжньому називається не Деревлянином, а попросту Лісовиком.
— Та що це ти?! — злякалася княгиня. — Звідки знаєш?
А Лешко:
— Знаю, бо знаю! Князівна впала в око Лісовикові ще тоді, як по ягоди ходила. А він тепер у молодця обернувся і за деревлянського князя себе подав. Дивіться-но, як услід за ним дерева гнуться!..
Подивилася княгиня — і справді: ні вітру, ні тучі, а там, кудою поскакав вершник, найгрубші дерева так гнуться, так гнуться, що аж верхів'ям до землі торкаються.
От сплакала сердешна мати, заголосила, та що зробиш — пропало!
***
Сидить уже Любомира сама біля віконця, білий льон на срібному веретенці пряде, на Дніпро-ріку споглядає, сестричку згадує, судженого виглядає. А його як нема, так нема.
Аж ось пливе Дніпром угору корабель невиданий, незнаний: сам увесь срібний, щогли золоті, шовкові, а пливе так скоро, що його конем не перебіжиш, птицею не перелетиш. І то — проти води!
Зрівнявся корабель з княжими палатами, кітвичку кинув, сходні спустив, і зійшов ними на берег лицар молодий та ясний. Увійшов просто до світлиці, шапочку зняв, старій княгині до ніг уклонився.
— Здоров, лицарю! — привітала княгиня. — Сідай, та розказуй, хто ти і з яких сторін, і чи по волі прийшов, чи по неволі.
— Добрі молодці все по своїй волі ходять, — відповідає лицар. — Я є Дрегович, князь Землі Дреговецької, що то на північ звідси над рікою Прип'яттю. У нас озер багато, очерети густі, в озерах — риба всяка, в очеретах птаства повно,
нас дреговичами. А повертаюся з Табарістану, а до осель ніхто не доступить, бо заховані вони за болотами-дряговинням. Тому й прозивають царства хозарського, де воював разом із княжичем Диром. Тільки ж не пощастило Дирові: наскочили на нього хозари, шаблями порубали, списами покололи. Вмираючи, закликав мене Дир і
каже: "Побратиме вірний, князю дреговецький, не ходи більше по землі табарістанській, а напинай вітрила і їдь у край полянський, у столицю Київ.
Є там у хоромах княжна Любомира — станом висока, личком рум'яна, очима ясна, голосом дзвінка, розумом бистра і до всякої роботи вдатна. Отож, іди, мій побратиме вірний, Любомиру привітай, матері-княгині до ніг уклонися і скажи їм, щоб мене не чекали, бо поліг я у землі хозарській. Князівну ж Любомиру, — найкращу над князівнами, собі за дружину візьми, щоб не дісталася вона нікому іншому, лише моєму побратимові вірному". Отож я і приїхав. Віддасте мені
Любомиру по волі, чи ні ?
Почувши таку сумну новину, заплакали мати з донькою і не знають, що тут чинити, що казати. А карлик Лешко потихеньку підкрався та княгиню за сукню — смик!
— Іди геть, Лешку! — княгиня до нього. — Тут горе таке — не до тебе ...
А тоді до Любомири:
— Що ж, доню, така, видно, твоя доля. Не судилося тобі бути за Диром, то будеш за Дреговичем. Дреговецька земля також багата: по ріках бобри та видри живуть — хутра в них дорогі, а очерету на хати — скільки завгодно. Іди, доню, за Дреговича — будеш княгинею.
Княгиня отак промовляє, а Лешко під лавою сидить і все княгиню за сукню — смик та й смик! Прогнівилася вельми княгиня на карлика, насварила ще й за вухо вщипнула, щоб не докучав. А Лешко тоді образився і під піч до домовика втік. Мовляв: не хочете мене слухати — робіть, як знаєте!
А Любомира вже й згодилася, вже й руку Дреговичеві подала. Дрегович дуже зрадів, зараз таки Любомиру на руки взяв і на корабель поніс. Не вспіла, небога, і з матір'ю попрощатися. Поки княгиня на ґанок вийшла — корабель уже й поплив угору проти води, та так скоро, що й конем не перебіжиш, птицею не перелетиш.
Стала княгиня на ґанку, білою хусточкою вслід за кораблем махає і сама до себе говорить:
— Шкода бо, шкода, але, слава Богу, буде дитина не за якимсь приблудою, а таки за тутешнім князем.
А Лешко вже коло княгині крутиться і підповідає:
— Еге ж, буде за тим князем, що у воді сидить ...
— Та що ти? — злякалася княгиня. — Чому в воді?
— Та бо то ніякий князь, а Водяник, — відповідає Лешко. — Хотів я сказати вам, та ви не послухали, ще й вуха мені нам'яли, а я бачив, як у того молодця увесь час вода з лівої поли капала. Йому князівна в око впала ще тоді, коли сорочки на ріці прала, от він і обернувся в князя дреговецького. Тепер подивіться на лаву, де він сидів...
Подивилася княгиня на лаву — справді, лава мокра, а під лавою калюжа стоїть. Заплакала тоді сердешна мати, заголосила, хотіла була слуг навздогінці за кораблем посилати, коли ж корабля вже й не видно. Що робити? Пропало ...
А Лісовик доти лицарем був і на коні їхав, доки люди могли його бачити. Як же в'їхав у ліс, ураз перекинувся знов у велетня з головою, мов копиця сіна, з рогами, з цапиними ногами і з бородою, що аж по землі волочилася. І кінь під ним на дикого оленя обернувся.
Як побачила це Яромира, то злякалася дуже й почала на поміч кликати. А Лісовик засміявся та й каже:
— Не клич, не гукай, князівно, бо тут моє царство, і ніхто в лісі зі мною до боротьби не стане.
Заплакала тоді бідна дівчина рясними сльозами.
— Доленько ж моя нещаслива!.. — приговорює. — Мала ж я бути за княженком, а дісталася Лісовикові страшному!..
— Не плач, дівчино, не нарікай! — Лісовик їй.
— На те я є страшним, щоб мене люди боялися, щоб мене звірі слухали і щоб усяка рослина мені поклонялася. Але для тебе я можу обернутися яким завгодно молодцем.
— Не хочу я, — каже Яромира, — бачити тебе ніяким молодцем, бо це буде сама облуда! Пусти мене додому!..
— Ні, — відповідає Лісовик, — не пущу! Не на те я по тебе в далеку дорогу вибрався, не на те викрав, щоб тепер пустити. Завезу тебе у свій замок, будеш звірів лісових доглядати, птахів годувати, мене, старого, піснями розважати. А за це будеш у шовках-оксамитах походжати, дорогими намистами побрязкувати, бо царство моє неміряне, багатства нелічені.
І клубочок золотої пряжі по дні Дніпра-ріки котився, куди треба, але трапилася йому пригода, через яку малощо все не пропало. Виплила ото десь із намулу завжди голодна зубаста щука, і, думаючи, що це якийсь золотий горішок (клубочок трохи розмотався, то й поменшав), — накинулася на нього і проковтнула. І був би клубочок ніколи в руки княженка Дира не потрапив, коли б його дружинники не закинули сітей — рибки на вечерю наловити. Витягли ото сіть, а в ній пучина величезна — отак із коромисло завдовжки. Стали її тельбушити — клубочок золотий всередині знайшли і віднесли до княженка.
Як же побачив Дир клубочок, зразу й сказав:
— Попала в біду Любомира, треба її визволяти.
І питає дружинників:
— Гей ви, хлопці-молодці, дружинонько моя вірная! Попала в біду ваша князівна київська, моя суджена Любомира, і оцим клубочком мені знак подає. Чи підете зі мною її шукати, а чи я сам маю йти?
— Не годиться, княженку, дружині вождя свого в біді лишати. Куди голка — туди й нитка, куди князь — туди й дружина. Ти водив нас слави наживати, срібло-золото, паволоки дорогі здобувати у царстві хозарському, у самому Табарістані, а ми підемо тепер твою суджену, нашу київську князівну, з біди визволяти. Веди!
Стоїть Дир на носі човенця, у руках клубочок тримає, золоту пряжу назад ізмотує, на веслярів погейкує, стерничому дорогу вказує. А та дорога все йде по золотій нитці.
Плили, плили, плили, та все вгору, та все проти води, аж тут раптом нитка й увірвалася. Бо Водяник догледів пряжу золоту, догадався, що воно і до чого — взяв і перекусив нитку. Тоді виліз із води, став перед чоловим човном і дорогу
через ріку загородив.
— А що це ти, княженку Дире, — питає — прийшов битися чи миритися? І чого тут шукаєш?
— Шукаю я свою суджену, київську князівну Любомиру, — відповідає Дир. — Десь вона мусить бути у твоїй владі під водою, бо золота нитка дном ріки бігла. Віддаси дівчину — навесні тобі дамо в жертву коня й кабана, не віддаси — не дістанеш нічого, ще й боки тобі намнемо, а князівну таки знайдемо.
Ох, як і розсердився Водяник, аж вода коло нього піною взялася.
— Що, — кричить, — мені боки нам'яти?! Та я вас зараз усіх потоплю!..
— Ба, не потопиш! — Дир на то. — Ось ми зараз усі на берег повискакуємо, а ти на землі сили вже не маєш. Та поберемо всі заступи в руки, та почнемо землю копати, верболози рубати — закидаємо всю ріку і всі озера! Тоді куди подінешся? Висохнеш на смерть без води.
Бачить Водяник, що то не жарти: у Дира дружини на човнах, мов зерен у маківках, а він, хоч і Водяник, сам-один. Та й згадав собі, як то не раз йому скрутно доводилось, коли бувало посуха воду поспиває, а сонце зверху припече.
А Дирові дружинники часу не гають, вже на берег вискакують, землю копають, верболози витинають і в Дніпро кидають.
Злякався Водяник.
— Стійте! — кричить. — Почекайте! Віддам вам вашу князівну, тільки ріки мені не загачуйте!
Пірнув на дно, а за якийсь час виходить і Любомиру живу-здорову з-під води виносить.
Молодята з радости аж плачуть, обіймаються, а Дирова дружина, на них дивлячись, так грімко закричала "слава!", що Дніпрові води береги позаливали.
Почала була Любомира Водяника соромити за його брехню, що нібито Дира в Табарістані забито:
— І де ж таки видано, щоб цар брехав?! Ти ж водяний цар, а...
Не скінчила князівна, бо Водяник так засоромився, що вже й не бачив нічого і, замість у воду, пірнув у болото — лише бульбашки над ним повискакували: буль-буль-буль!..
***
А в Києві, славній столиці Землі Полянської і всієї держави Руси-України, сум стояв великий, жалоба важка. Бо скрізь уже чутки розійшлися, що обидва княженки разом із дружинниками своїми полягли в далеких походах, а князівен хитрощами викрадено. Стара княгиня за доньками очі виплакала, подруженьки князівен, дівчата з боярських родів, геть посмутніли й пісень співати покинули. Цілий Київ зажурився, тільки один Лешко надії не тратив. Сидів собі з Домовиком під піччю й рідко коли на світло виходив. Коли ж виходив, то все казав:
— Вовк овець носив, носив, аж поки його самого не понесли. А Кривда Правді обидва ока видовбала, та скінчилося тим, що Правда прозріла, а Кривда осліпла...

І от одного дня засурмили сурми, заграли роги. Зі сторони, куди пішов Аскольд, курява знялася; на Дніпрі, яким поплив униз Дир, зароїлося від човнів.
Повибігали кияни з домів, на мури пнуться, долонями очі від сонця заслоняють, щоб пізнати, чи то ворог іде, чи свій. Та як уже впізнали своїх, та як побачили князівен і княженків — радість велика людей огорнула. Кричали "слава", гукали радісно, гостей дорогих зі щирого серця вітаючи. Потім справили бучне весілля, бо аж дві князівни за двох княженків разом заміж виходили. Три дні смажені в меді горіхи їли, сичений мед пили, пісень співали, всіх подорожніх до столів закликали, щоб слава по світу йшла про радість у столичному городі Києві.

Ілюстрація П. АНДРУСЕВА

ПОЯСНЕННЯ СЛІВ:
Земля Полянська-землі коло Києва, де жило українське плем'я поляни; осадити — заселити людьми; тризна — за поганських часів поминальний обід після похорону покійника; адамашок — рід шовкової матерії; соболь — хутряна тварина; путь — шлях, дорога; путь держати — прямувати; Земля Варязька — теперішня Скандинавія, країна шведів, норвежців і данців; лікоть або локіть — давня міра, завдовжки від ліктя до кінця середнього пальця руки; домовик — домовий дух, уявна істота з народних повір'їв; козуб — посудина з деревної кори; баговиння — водяна рослина. Коромисло — дерев'яний прилад носити на рамені по два відра води;
Аскольд і Дир були першими київськими князями, про яких оповідає наша писана історія.