Сергій ДЗЮБА
ПРИВИД

Цю історію мені розповіла Оленка. Все сталося, коли її сім’я переїхала до іншої квартири. Раніше дівчинка разом із мамою й татом мешкала у бабусі. Взагалі, бабуся Олена – дуже хороша, але з нею ще жили дідусь Діма, тьотя Валя й дядя Женя (мамина сестра з чоловіком) та їхні діти – Дмитрик і Катя. Тому дорослим іноді не вистачало життєвого простору (місця під люстрою, як жартувала бабуся), й вони мріяли, що колись Оленка з батьками таки матиме власне житло. Отож гуртом збирали на нього гроші.
Втім, коштів увесь час не вистачало, а торгуватися з господарями жаданих квадратних метрів Коваленки просто не вміли. „Не з нашим щастям... – скрушно зітхала Ліда, мама Оленки. – Мабуть, доведеться до пенсії новосілля чекати!”.
Та одного разу ненька прилетіла додому, неначе на крилах, і затанцювала посеред кімнати, мов школярка. „Слухайте всі, нам нарешті поталанило!” – весело вигукувала, стрибаючи на одній нозі.

Витівки Маркіза
 
  Виявилось, матуся на роботі проглядала свіжі газети й чомусь звернула увагу на начебто цілком звичайне, стандартне оголошення: „Терміново продається квартира. Недорого”. Далі – адреса (майже в центрі Чернігова – поблизу готелю „Градецький”) і номер телефону. Одразу ж подзвонила.
Слухавку взяла ввічлива літня жіночка. Так, вони з чоловіком дійсно шукають покупця. Оселя – чудова: трикімнатна, з усіма зручностями й телефоном, на третьому поверсі, у майже новому цегляному будинку. Господарі самі нещодавно заселилися, але вже встигли зробили євроремонт. Будинок – у дворах, тож тролейбусів і автівок не чути. Проте зупинка – зовсім поруч. Як то кажуть, зручно й негамірно! Власне, саме цей мікрорайон вважається найпрестижнішим у Чернігові. Їм, звичайно, шкода розлучатися з таким раєм, але що вдієш – дуже вже скучають за дітьми та онуками, от і вирішили оселитися в Києві, поряд із сім’єю доньки.
„А недорого – це скільки? – делікатно поцікавилася Ліда. – Відверто кажучи, ми ще навіть на двокімнатну не нашкребли...” – „А скільки ви здатні заплатити?”. Ненька ніяково назвала доволі скромну суму й очікувала, що на іншому кінці дроту хутко покладуть слухавку. Однак трапилося неймовірне – повагавшись, співрозмовниця раптом погодилася. Ліда аж вухам не повірила: „Даруйте, а вас чоловік за таку поступливість не лаятиме?” – „Ні, якщо шановна пані не зволікатиме. Звісно, ви не мусите купувати кота в мішку. Проте справу треба залагодити якомога швидше – ми не можемо марнувати час. То коли ви оглянете квартиру?”. – „Зараз!”.
Ліда відпросилась у шефа й мерщій гайнула до „Градецького”, а незабаром уже захоплено роздивлялася просторе приміщення. „Це – справжні хороми, – збуджено розповідала рідним. – Я навіть і не сподівалась на таке диво! Отож ми з Юлією Володимирівною про все швидко домовилися. Гроші бажано сплатити сьогодні, доки вона не передумала...”.
„Дійсно, чудеса! – збентежено промовив тато. – Знаєш, я трохи непокоюсь. Ми ж віддамо все, що маємо. Треба навести бодай якісь довідки, поговорити з їхніми сусідами. Що, як там бандит, алкоголік чи псих поряд мешкає? А в нас – дитина”. „То я, по-твоєму, зовсім не розуміюся на людях? – образилась Ліда. – Це – таке миле й чуйне подружжя! Юлія Володимирівна – директор дитсадка, а Віктор Андрійович – учений пасічник. Запевняють, що з усіма сусідами живуть душа в душу. Ну, хіба вони можуть обманювати?”.
Незабаром Коваленки вже розкошували у власній оселі. Татусь все дивувався: як це їм так поталанило? Адже досі жодного разу навіть у лотерею не вигравали (не те що мільйон – хоча б якісь п’ятдесят гривень!). А тут – справжній скарб: трикімнатна квартира з високою стелею, блискучим дубовим паркетом та дорогими шпалерами й кахлями.
Вирішили нічого не змінювати – вселилися одразу, як тільки колишні господарі виїхали до столиці. Ті так поспішали, що подарували новим мешканцям і дещицю своїх вишуканих меблів. Тож матуся часто з вдячністю згадувала навдивовиж щедре подружжя.
Оленці дісталася найбільша, найпросторіша кімната. Туди поставили її ліжечко, письмовий стіл та шафу з одягом. І ще стільки вільного місця лишилося – хоч конем гуляй! Тому дівчинка почала мріяти про комп’ютер та акваріум із золотими рибками.
Єдине, що засмучувало Оленку та її батьків – незбагненна поведінка ще одного члена сім’ї – кота Маркіза. Він ніяк не міг пристосуватися до іншого помешкання, постійно нервував та нявчав. Дівчинка намагалася заспокоїти налякану тварину – брала чотирилапого друга на руки, лагідно гладила й пригортала, немов дитинча. Проте кіт все одно страшенно панікував, неначе бачив зовсім поруч великого собаку. Шерсть у Маркіза настовбурчувалася. Він шипів, шкрябався кігтиками, виривався з рук і вмить опинявся на найвищій шафі – під самою стелею, але й там тремтів від страху.
Коли ж тато показав бідолаху знайомому ветеринарові і розповів про всі його „подвиги”, досвідчений фахівець знизав плечима: „Ваш котик – цілком здоровий...” – „Однак його щось дуже непокоїть!” – „По-моєму, зараз він виглядає доволі щасливим...” – „Це тут – у ветлікарні. Бачили б ви, що Маркіз витворяє вдома!” – „А раніше він поводився ґречно?” – „Ну, міг побешкетувати, проте недовго – як всі коти. Вдень більше дрімав, увечері та під ранок прагнув уваги – будив мене, дружину чи Оленку, аби погралися з ним. А тепер він поводиться так, ніби в оселі мешкає якась жахлива потвора!” – „Зазвичай, коти відчувають більше за нас. Вам не здається, що саме так мають виглядати космічні прибульці?” – „Мені не до жартів. Будь ласка, випишіть йому щось заспокійливе!” – „Випишу. Однак, відверто кажучи, не думаю, що це допоможе. Хочете пораду? Не мучте тварину...” – „Що ви маєте на увазі? Нам так подобається це житло – не змінювати ж його через кота!” – „Звісно, вирішувати вам. Недаремно ж кажуть: перш, ніж увійти до нової квартири, впустіть туди котика...” – „Я – не забобонний!” – „До чого тут забобони? Можливо, в оселі дійсно щось негаразд? Тоді не лише Маркіз, а вся ваша сім’я ризикує здоров’ям!” – „Ви серйозно? Може, мені ще й радіацію в квартирі перевірити?” – „А що? Непогана ідея...”.
Тато повернувся додому заклопотаним і кілька днів радився з дружиною, а потім все-таки викликав „крутих” спеціалістів. Двоє добряче прокурених і пропитих чолов’яг (ну, викапісінькі сантехніки з ЖЕКу!) пошвендяли кімнатами зі своїм розумним прибором і невдовзі сповістили благу вість: „А у вас, блін, ніде не пищить!”. „Отже, у нас немає радіації?” – зраділа ненька. „Є, блін... – глибокодумно кивнув один і, неквапливо витягнувши з кишені пожмакану пачку „Прими”, замислено покрутив її в руках. – Авжеж, є. Тільки, блін, в нормі. Головне, – підморгнув, – не забувайте, блін, вчасно дезінфікувати організм”.
Ковальови ніяково вибачилися („Це все – наш кіт, такий панікер!”) і запросили працівників невидимого фронту до столу. „Ну, то дайте йому, блін, валер’янки!” – добродушно порадили ті, хутко хильнули по чарці і, прихопивши кмітливий прибор, почимчикували на вулицю, цілком задоволені життям...
Втім, заспокоїти Маркіза не вдалося. Він щосили дряпав двері у вітальні і, за першої ж нагоди, відчайдушно вилетів із балкону, хвацько приземлившись на голову старенької сусідки. Тітонька саме заклопотано сіяла часник на своїй грядочці, тож мало не знепритомніла, приголомшена хвостатим „десантником”, а, отямившись, залементувала так, що бідолашний котик –„терорист”, „гаспид” і „супостат” – на якийсь час навіть забув власне ім’я, втративши будь-яку орієнтацію в часі та просторі.
Тато з третьої спроби все ж спіймав порушника спокою (Маркіз впирався так, наче був велетенською багатотонною баржею, яку з останніх сил тягнули бурлаки на Волзі, тужно співаючи свою „Дубинушку”), порозумівся з сусідкою (придбав для неї в аптеці дорогі пігулки від серця), а потім, вже не вагаючись, відніс пухнастого бешкетника до бабусі Олени. І... став свідком неймовірної метаморфози: кіт лащився навіть до Дмитрика й Катрусі, хоч раніше остерігався нерозважливих дитячих пустощів; а, угледівши знайомий бабусин диван, вмить задоволено влігся на нього й безтурботно задрімав. Тато побажав йому хороших котячих снів і повернувся додому – трохи сумний, але умиротворений – в новій оселі запанували тиша й спокій...

Квітка з повітря

Правда, невдовзі Оленка почала помічати дивні речі. Якось вона взяла в бібліотеці роман про пригоди юного чарівника. Почитала увечері і, щоб не псувати цікаву, ще зовсім новеньку книжку (деякі невиховані діти брутально загортають сторінки), вставила красиву й зручну закладку, яку власноруч виготовила з кольорового цупкого паперу. Але, коли дівчинка відкрила книжку наступного дня, закладка опинилася зовсім в іншому місці. Оленка подумала, що просто сплутала сторінки й пошпетила себе за неуважність. Проте незабаром її закладка знову „втекла” на кілька сторінок уперед!
Так продовжувалося щовечора. Дівчинці доводилось ретельно запам’ятовувати кожну сторінку, до якої вона дочитувала роман, наполегливо вставляючи туди ще й закладку, котра щоразу спритно „відбігала” все далі, мов жива істота. Невидимка читав швидше за Оленку! Звісно, тато й мама – надто заклопотані й дорослі, щоб влаштовувати такі жарти. Але хто ж тоді цей загадковий книголюб?
Втім, то був лише початок! Згодом хтось заходився порпатися в її підручниках та зошитах. А одного разу, коли дівчинка так і не спромоглася розв’язати задачу, вона побачила вранці аркуш паперу, нашвидкуруч списаний цифрами. Почерк був незнайомий, не надто охайний – хлопчачий. Проте таємничому суб’єкту вдалося впоратися із завданням! Невже цей нахаба – розумніший за неї?
Чомусь ця думка не надто втішила Оленку. Але, оскільки вона була дівчинкою чемною, то виразно проказала вголос: „Дякую!”. Однак не стрималася й, повернувшись до уявного добродія спиною, непомітно показала йому язика. Тієї ж миті хтось тихо засміявся у відповідь. Але тільки-но Оленка озирнулася, дивовижний сміх урвався. Крім неї, в кімнаті більше нікого не було!
Вона приголомшено відхилила портьєри та фіранки, відчинила двері шафи й навіть подивилася під ліжком, – ні душі. Проте сміх пролунав знову – дзвінкий, приємний. Дівчинка вражено завмерла – відчула, як несамовито калатає серце. Їй хотілося мерщій вибігти з кімнати і потім, надійно забарикадувавши двері, подзвонити мамі й тату, які вже пішли на роботу, – покликати на допомогу. Та ноги не слухалися, буквально приросли до підлоги. І двері самі зачинились – неквапливо, але безшумно. Так, ніби їх притримувала чиясь рука...
– Не бійся! – почулося поруч.
Оленка від несподіванки зойкнула, розпачливо присіла на ліжко.
– Вибач, я не хотів тебе налякати, – цілком миролюбно промовив невидимка.
Голос, безперечно, належав хлопчикові. І юна господиня посміливішала:
– А що ти хотів?
– Поговорити...
– Дивний спосіб знайомитися з дівчиною!
– Ти мені не віриш?
– А чому я маю тобі вірити?
– Бо якби я прагнув тебе налякати, влаштував би справжній полтергейст: ліжко мандрувало б кімнатою, стільці літали, а речі опинялися б у найнесподіваніших місцях. Коли я бешкетував востаннє, то закинув перуку господині на люстру, а її улюблені черевики – на книжкову полицю...
– Дуже смішно!
– Ти так вважаєш? А вона чомусь мого жарту не оцінила – зачинилася у ванній і просиділа там до самісінького ранку...
– Послухай, ти хто?
– Юрко.
– Може, твій тато винайшов шапку-невидимку?
– Ні, тато взагалі тепер про мене нічого не знає. Він мешкає далеко звідси. Дуже далеко...
– А хто про тебе знає?
– Ніхто, ти – перша.
– Яка честь...
– Ти – цікава. Я спостерігав за тобою.
– Підглядав?
– Трохи. Інколи не міг стриматися... Та взагалі поводився пристойно. Чесне слово!
– Я відчувала, що хтось за мною шпигує.
– Справді? Взагалі, шпигун намагався бути дуже обережним. Отже, я тобі все ж заважав?
– Ну, знаєш, приємного мало. Уяви, що ти цілий день стоїш у вітрині, і тебе нахабно розглядають усілякі типи!
– Бр-р-р...
– Так отож. Навіщо ти це робив?
– Не знаю, я нудьгував, а тут – ти...
– І що?
– Ти мені сподобалася.
– Теж мені – кавалер! Юро, тобі стільки років?
– Тринадцять.
– Малувато...
– Що-о-о? Я – твій ровесник!
– Скажи, тільки чесно, ти раніше з кимсь зустрічався? Ну, у тебе була дівчина?
– Ні, я не встиг... А хіба це має значення?
– Мені здається, ти зовсім не тямиш, як треба поводитися з жінками. Бо, якщо тобі подобається справжня леді, її треба запросити на романтичне побачення й потім красиво залицятися, влаштовувати усілякі приємні сюрпризи. А не стежити крадькома, наче якийсь збоченець! І взагалі, вихована людина давно б уже припинила гру в хованки. Тобі не набридло? Думаєш, це – дуже дотепно, коли ти мене бачиш, а я тебе – ні?
Тієї ж миті перед Оленкою просто нізвідки (з повітря!) постав хлопчик. Він був трохи вищим за неї, худорлявим, одягненим у футболку та джинси. На ногах – кросівки без шкарпеток. Власне, Юрко був би звичайним хлопчаком, навіть доволі симпатичним, якби безтурботно крокував гамірною вулицею, а не виснув у повітрі, неначе людина в космічному кораблі, позбавлена земного тяжіння. Дівчинка не могла навіть чітко роздивитися його обличчя, що здавалося напівпрозорим, як і все тіло. Оленці забракло слів. Вона приголомшено дивилася на свого загадкового співбесідника – боялася його і водночас не могла відвести очей.
– Ну, як? Не дуже потворний? – нарешті сумно порушив мовчанку Юрко. – Тобі, мабуть, неприємно? Авжеж, легше потримати в руках гримучу змію! Знаєш, я ще нікому не показував себе такого. Не наважувався... Я – не збоченець, Оленко. І справді хотів би запросити тебе на побачення. Шкода, що це – неможливо... Мабуть, все-таки буде краще, якщо ти просто слухатимеш мій голос. Він – зовсім не змінився! Нормальний людський голос. Ну, може, трохи писклявий – ще не сформувався, як належить. Дивно, раніше я не звертав на нього жодної уваги. А зараз це – єдине, що залишилося від мене колишнього... То як, Оленко, вимкнути зображення?
– Ні, будь ласка, не треба. Повір, так – значно краще. Я хочу тебе бачити.
– Чесно?
– Ну, звісно. Юро, розкажи про себе. Що з тобою сталося? Ти – людина?
– Цікаве запитання! Я був людиною. Мав тата, маму і бабусю, ходив до школи. Трохи малював – особливо любив зображувати кораблі. Мріяв, коли виросту, власноруч змайструвати бригантину і поплисти на ній довкола світу. Або оселитися Робінзоном на якомусь красивому безлюдному острові. Тоді я ще не знав, як нестерпно бути одному! А потім мене збила автівка... Все сталося так раптово. Я повертався додому від бабусі. Вона мешкала окремо – в селі, під Черніговом. Сутеніло. Я переходив дорогу: навколо – ані душі, тож не поспішав. Машина вилетіла з-за рогу просто на мене, засліпила фарами. Я знаходився якраз посередині шосе – безпорадний та страшенно наляканий. Автівка мчала, мов навіжена. Я закляк, лише дивився на неї широко відкритими очима. Це був такий жах – стояти там і бачити, як наближається твоя смерть! Взагалі, я тоді не вірив, що загину. Хіба це можливо? Мені – тільки тринадцять. І вдома на мене мама з татом чекають. А завтра в школі – контрольна з математики. Татусь обіцяв, що влітку ми всі разом відпочиватимемо на морі – в Євпаторії. Я хотів спіймати краба; тому на день народження мені подарували маску й ласти... І що тепер – всього цього не буде?!
– Юро...
– Розумієш, я чекав болю. Знав, що той монстр може мене скалічити. Але ж не вбити! Однак болю не було. Тобто я не встиг його по-справжньому відчути. Чи не витримав? На мить здалося, наче з мене живцем здирають шкіру. Ось і все...
– І що сталося потім?
– А потім уже нічого не було. Хіба ти не зрозуміла? Я помер!
– Юро, але ж я зараз розмовляю з тобою...
– Це – не я!
– А хто?
– Не знаю... Спочатку я помітив, як від’їжджає автівка. Ні, я ще бачив водія – після того, як мене вдарила машина. Він нарешті пригальмував, вискочив зі свого джипу. Поглянув на мене й вилаявся. Сплюнув, озирнувся навкруги. Переконався, що немає свідків. Скочив у автівку й помчав геть.
– От гад, фашист недобитий!
– Він – директор відомої фірми, місцевий божок. У нього – не дім, а цілий маєток. І молода дружина. Вродлива...
– Ти що – зустрічався з ним раніше?
– Ні, але, коли я помер, то дечому навчився. Зміг зазирнути в його пам’ять. Це – нескладно. Все одно, що під’єднатися до чужого комп’ютера. Натискуєш на потрібний файл і скачуєш інформацію.
– То ти знаєш, де він мешкає?
– Авжеж – на Мстиславській.
– І не прагнеш помститися?
– Навіщо? Оленко, це нічого не змінить. Я все одно буду нелюдом. Як прикро і моторошно звучить: нелюд – не людина...
– Нелюд – це той тип, що залишив тебе конати на дорозі!
– То й що? Я помер одразу.
– Але він же цього не знав! Чкурнув, рятуючи власну шкуру. А що, як завтра під колесами його „крутої” автівки загине ще одна дитина?
– Послухай, ну що я можу вдіяти? У мене тепер навіть тіла немає! Те, що ти бачиш, – ілюзія. Мене ж поховали – цілком по-людському, на цвинтарі. І могилка є. Я там, правда, так і не побував... Навіть не пам’ятаю, як опинився вдома – після своєї смерті. Начебто стрімко, на шаленій швидкості, мов ракета, промчав у якомусь похмурому тунелі – до яскравого білого світла. Тільки, виявилось, що це – не рай. І не пекло (здається, не встиг накоїти чогось такого, аби вічно кипіти в казані). Прилетів сюди... Проте знаю – так не повинно бути!
– Але Юро, хіба це – не твій дім?
– Я заблукав, Оленко і не можу знайти дорогу. Адже не тямлю, як потрапити туди, де приймають душі померлих. Можливо, там, на шосе, я надто злякався і розгубився, тому й проґавив  правильний вихід. Отож досі – тут, і ніхто не приходить за мною з того, іншого виміру. А в цьому (такому рідному та знайомому!) світі для мене почалися справжні жахіття. Бо почуваюся, мов безпорадне, кволе немовля. Втім, дитину, яка щойно народилася, надзвичайно люблять і піклуються про неї. А до мене нікому немає діла – ні янголам, ні людям. Я – ніхто... У мене навіть нічого не болить. Душа ж не рахується – хіба вона може боліти? Я здатний потримати олівець, але не відчуваю пальців. Рухаюся кімнатою, наштовхуючись на меблі, і не маю синців. Проте мої батьки... Коли вони дізналися... Я бачив їхні страждання! Мама і тато плакали, тужили щоночі. Посивіли й постаріли всього за кілька днів. Я не знав, що вони так мене люблять! Бабуся невдовзі померла. Тільки вона пішла назавжди – її тут немає. А тато вирішив продати квартиру...
– Чому?
– Їм із мамою було зле! Навіть через рік після моєї смерті вони мучилися від безсоння, дуже змарніли.
– І ти не намагався втішити своїх рідних?
– Я спробував, проте лише страшенно їх налякав. Стало ще гірше! Якось тато привів додому одного вченого. Той дядько як почав теревенити – я майже нічого не збагнув. Мова ніби наша, а висловлювався якось по-турецькому: „індивідууми”, „тенденції”, „дискурс”... Коли він пішов, татусь пояснив мамі, що нині у нашій оселі – багато негативної енергії, яка згубно впливає на людський організм. Мовляв, усе – через небіжчика. Небіжчик – це я...
– Дурниці! Юро, ти любиш своїх батьків?
– Дуже люблю!
– То як же ти можеш їм нашкодити?
– Можу. Бо я – не людина, а потвора з потойбіччя.
– Хлопчику, ти сам віриш у те, що зараз сказав? Ніяка ти не потвора!
– А хто? Коли тато і мама придбали будинок у Ніжині й виїхали звідси, тут оселилася тиха і добра тітонька, яка взимку годувала птахів та приблудних песиків. Раніше вона мешкала в Харкові – у свого сина, але, коли той одружився, не вжилася з невісткою. От і повернулась у рідні краї – син не пошкодував грошей на гарну квартиру. Тітонька щовечора дивилася телесеріали, хвилювалась за головних героїв і зворушливо плакала, якщо історія кохання завершувалася весіллям. Я страшенно нудився, не знав, куди себе подіти. Проте терпів – не хотілося кривдити хорошу жінку. Отож ми мирно проіснували цілий рік. А потім вона серйозно захворіла...
– Ну, і до чого тут ти? Це – просто випадковий збіг. Будь-яка людина може занедужати: на когось у тролейбусі пчихнули, хтось сам морозивом об’ївся!
– Правильно, але від таких хвороб виліковуються, а тітонька почувалася все гірше. От я й заходився бешкетувати, як у мультику про Карлсона: то тістечко зі столу цупив, то скатертину чи простирадло примушував політати, або телевізор на найцікавішому місці вимикав... Вона й не витримала – подзвонила синові. Тепер знову у нього мешкає; і хоч інколи потерпає від докорів занадто вередливої невістки, однак жива й здорова! Згодом, замість тітоньки, тут поселилося молоде подружжя. Глава сім’ї працював будівельником, приходив натомленим, часто напідпитку. Дружина його виховувала – хапала кімнатні капці й завзято лупцювала ними свого чоловіченька – по чому заманеться (найбільше перепадало сідницям). Невдовзі вони мирилися та кохалися. І так – щодня!
– Ти підглядав за ними?
– Тільки спочатку. Потім набридло – одне й те ж саме... Хіба це – справжня любов?
– І ти взявся їх виселяти?
– Не одразу – рік вони все-таки пожили. Проте, як не старалися, не могли народити дитину. Чим далі, то більше сварились. Довелося терміново рятувати молоду сім’ю! Тепер це подружжя мешкає на Подусівці і виховує чарівних близняток – хлопчика та дівчинку. Причому, коли чоловік повертається з роботи, дружина вже своїх капців не знімає. Для чого лупцювати тверезого мужчину? А про Віктора Андрійовича та Юлію Володимирівну ти чула. Мені з ними було найцікавіше – такі диспути між собою влаштовували!
– Диспути?
– Ну, коли люди не штовхаються, як ненормальні, і не б’ють одне одного, наче депутати у Верховній Раді, а цивілізовано сперечаються. Скажімо, мирно вирішують: чи є життя на Марсі? Або гадають: що таке абракадабра? І – як виростити пристойну кучму? Це вони, мабуть, волосся на голові мали на увазі... До речі, Вітя і Юля (так я про себе їх лагідно називав) найдовше тут протрималися. Хоч цього разу я не ловив ґав і вчасно розпочав свої „бойові” дії. Що тільки не витворяв! Втім, навіть коли вони обоє водночас занедужали і лікарі ніяк не могли діагностувати оту загадкову хворобу, мої співмешканці не здавалися, адже лише недавно завершили євроремонт. Тож щоразу вперто переконували себе, ніби в оселі – все гаразд; доки я не додумався вночі полоскотати їм п’яти. І, уяви собі, – подіяло. Здавалося б, поважні, хоробрі люди, а лоскоту бояться... Ти так гарно зараз посміхаєшся, Оленко!
– Просто уявляю, як ти лоскотав п’яти колишнім господарям... Цікаво, що ти вигадаєш наступного разу, коли вирішиш позбутися мене? Одразу попереджаю – я не збираюся нікуди звідси йти.
– Але хіба ти не розумієш, що я – небезпечний? Я б сам назавжди залишив вас, живих людей, у спокої, якби тільки знав, як це зробити! Даруй, що лякаю тебе і нав’язую своє неприємне товариство...
– Чому неприємне? Послухай, Юро. Я, звичайно, трохи боягузка, як і всі дівчатка. Однак тепер мені – зовсім не страшно. Ти – молодець, що заговорив зі мною! І я хочу, щоб ми були разом.
– Разом?
– Ти не повинен мене соромитися. Стався до мене, як до... сестри. Татові й мамі ми, звісно, поки що нічого не скажемо. Вони – хороші, але трохи старомодні, можуть не зрозуміти нашої дружби, почнуть хвилюватися! Тому давай спробуємо якось самі викрутитися. Головне, щоб вони нічого не помітили. Ти ж гарно поводитимешся? Не лоскотатимеш нам п’яти?
– Не турбуйся, Оленко. Я не бешкетуватиму. Ну, хіба що – зовсім трошки!
– І, будь ласка, хлопчику, не підглядай за мною там, де не можна. Добре?
– Гаразд, не буду...
– Ой, Юро, ти зараз так зашарівся!
– Я? От іще вигадала. Ну, сама подумай, як мрець може зашарітися? Ні, сестричко, я – блідий, мов пам’ятник.
– Зашарівся-зашарівся! Але чому ти соромишся? Тобі личить. Це – так зворушливо. У тебе можна закохатися!
Він почервонів ще більше, гойднувся в повітрі і раптом зник.
– Юро, – розгублено покликала дівчинка, – Юрчику, що з тобою? Відгукнися!
Червоний фломастер несподівано вигулькнув із відчиненої шухляди, стрімко облетів під самісінькою стелею довкола кімнати, граціозно приземлився на білосніжний аркуш паперу і, чемно вклонившись збентеженій Оленці, за мить намалював дивовижно красиву квітку...

Скарати не можна помилувати

Відтоді червона троянда також мешкала з ними – Оленка повісила малюнок над своїм ліжком і часто милувалася Юрковим подарунком. „Ну, чому доля така несправедлива? – міркувала дівчинка. – Адже мій друг міг би стати справжнім Художником, мати кохану дружину та чудових дітлахів. Натомість він змушений ховатися від людей і страждати від безпорадності та своєї інакшості”.
– Твоя квітка – немов жива! – якось спробувала підбадьорити приятеля.
– Немов – не рахується, – сумно відповів він. – Я теж – мов живий...
Втім, їм було цікаво вдвох. Оленка ніколи не думала, що можна так відверто розмовляти про все на світі з хлопчиком. Вона ж навіть матусі соромилася розповісти те, що охоче обговорювала з Юрком. Адже знала – приятель завжди вислухає, зрозуміє й поспівчуває, ніколи не обманюватиме, не сваритиме, не повчатиме, не кривдитиме і не ображатиметься сам. Тільки-но Оленка починала вкладатися спати, як хлопчик делікатно залишав її кімнату і з’являвся лише вранці, коли „сестричка” була вже одягнена.
Проте, як тільки Оленка виходила надвір, вони розлучалися. Попри всі її старання, Юра чомусь не міг і кроку ступити за поріг. Зізнався, що в ту мить його охоплював моторошний страх, що цілком паралізував душу. Це – все одно, що зненацька побачити просто перед собою величезну розлючену змію, котра невблаганно гіпнотизує тебе пекельно бездонними очиськами, готова будь-якої секунди вразити жертву отруйним жалом. І ти розумієш, що ніколи не наважишся зробити цей останній крок назустріч своєму таємничому мучителю. Крок до гієни огненної чи в крижану порожнечу. Крок у нікуди...
– То – ілюзія, Юро! Повір, немає там, за порогом, ніякої змії, – переконувала друга Оленка.
– Мене також немає. Хіба я – не ілюзія? – зітхав хлопчик, налякано задкуючи від дверей.
Вони сумували одне за одним, тож, коли зустрічалися знову, не могли наговоритись. Юрко виявився чудовим оповідачем. На прохання приятельки, він щоразу вигадував нові дотепні історії та влаштовував неймовірні розваги. Дівчинці аж подих перехоплювало, коли вона раптом зависала догори дригом під стелею чи невпинно кружляла на стільчику довкола люстри. Тепер у їхній оселі відбувалися захоплюючі вистави. Оленка була тендітною принцесою на горошині і невгамовною морською розбійницею, відважною Гердою та романтичною Ассоль.
Хлопчику подобався дзвінкий сміх його товаришки. Мабуть, Юрко міг би розвеселити навіть тисячолітню мумію. Тож якою б засмученою не приходила додому Оленка, незабаром її настрій дивовижно змінювався. Дівчинка привітно посміхалась мамі й татові, мугикала свої улюблені мелодії, а невдовзі в оселі Коваленків уже бринів її неповторний сміх. Наступного дня, скориставшись Юриними порадами, вона напрочуд легко мирилася зі своєю подружкою, розв’язувала задачу з математики і відбивалася від сусідських пацанів, охочих посмикати її за коси. Прибігала додому, детально переказувала „братикові” всі свої пригоди й довірливо дивилася на нього карими оченятами, даруючи щоразу перед сном невинний повітряний поцілунок...
Одного разу до офісу такого собі Йосипа Дмитровича Додика увійшла неочікувана відвідувачка. Бізнесмен саме святкував чергову вдалу оборудку, тож мало не похлинувся коньяком, почувши про причину візиту тринадцятилітньої дівчинки. Він вмить протверезів, хутко виставив із кабінету кількох колег і очманіло втупився в Оленку. Але та не розгубилась – привіталася, немов доросла, зосереджено розглядаючи незнайомого чоловіка, наче слідчий на допиті.
– Ти хто? – сумно облизав пошерхлі губи.
– Людина... – спокійно стенула плечима. – Я знаю, що ви збили автівкою хлопчика і залишили його вмирати на дорозі.
Тремтячою рукою дістав хустинку, гарячково витер спітнілого лоба:
– Це – неможливо. Там нікого не було!
– Ви помиляєтеся. Розказати,  як усе сталося – як загинув мій друг?
– Ні! – нервово шарпнув білосніжну сорочку, відірвавши ґудзика. – Послухай, ти – ще маленька, не все розумієш. Таке трапляється – я наїхав на нього ненавмисне. Він несподівано вибіг на трасу, а я не встиг загальмувати...
– Не обманюйте, – впевнено поглянула у вічі. – Юра не квапився, це ви летіли зі швидкістю 180 кілометрів за годину, мов Шумахер. Влаштували собі раллі, от і вбили хлопчика!
– Тихше... – йому все муляв комір сорочки. – Будь ласка, не треба. Хіба ми не можемо  про все домовитися? Тебе тато сюди прислав? Скажи, що ви від мене хочете? Грошей?! Скільки? Я згоден заплатити за вашу мовчанку – звісно, в розумних межах...
– Чому ви тоді втекли?
– Розумієш, все сталося так несподівано. Я розгубився. Це було жахливо! Мене взагалі нудить від вигляду крові, а коли побачив хлопчика, котрий непорушно лежав поруч із моєю машиною... Ти навіть не уявляєш, що я тоді пережив. Він мені й досі сниться! І я прокидаюся посеред ночі, наляканий та спітнілий, а потім очей не можу склепити до самого ранку. Я змарнів, схуд аж на вісім кілограмів...
– Бідолашний – яка трагедія для вашого організму!
– Зловтішаєшся?  Не думав, що ти – така жорстока. Начебто нормальна, симпатична дівчинка. Чим тебе пригостити?
– Дустом...
– Не зрозумів. Що ти сказала?
– Я не беру цукерок від вбивці.
– Ах так! Слухай, ти, маленька шантажистка... А що, як я зараз зніму пасок та пройдуся ним по твоїх сідничках?! Ну, добре, не бійся. Дядя вже не сердиться...
– Я не боюся. І гроші ваші мені не потрібні. Ви повинні відповісти за смерть Юри.
– Яким чином? Твій тато найме кілера?
– Ні, ви сядете до в’язниці. Інакше ми не залишимо вас у спокої. Завтра все місто знатиме, що ви – вбивця.
– Але ж це – безглуздо. Приятелеві твоєму вже нічим не допоможеш, а в мене – сім’я, двоє малих дітей!
– І вам не набридло їх дурити? Ніщо не минає безкарно. Завтра так само хтось може скривдити вашого сина чи доньку...
– Хто? Знаєш, після того випадку на шосе, мій синочок тяжко захворів. Але це – лише прикрий збіг обставин. Я не вірю ні в пекло, ні в будь-який інший, потойбічний світ!
– А ви вірте. Я бачила його на власні очі... Втім, мені пора. Маєте день, щоб піти до міліції і розповісти правду.
– Дурниці, ви все одно нічого не доведете!
– Я так не думаю.
– Стривай, дівчинко, ну чому ми не можемо порозумітися?
– Бо ви вчинили, мов нелюд...
А невдовзі в одній ніжинській оселі пролунав телефонний дзвінок. Марина Проценко саме бавила донечку – маленька Аліса задоволено посміхалася й аґукала у відповідь, а почувши знайомий звук, потягнулася рученятами до апарату. „Ох ти, моя розумнице! – лагідно погладила крихітку Марина. – Хочеш поговорити з татом?”. Та в слухавці зазвучав голос незнайомої дівчинки:
– Доброго дня! Ви – тьотя Марина, мама Юри?
– Так, я – Марина, та, мабуть, це якась помилка...
– Ні, прошу вас, не кладіть слухавку. Так сталось, що я поселилася у вашій чернігівській квартирі і подружилася з Юрою!
– Мій син загинув...
– Я знаю – він мені все розповів.
– Це – дуже поганий жарт, дівчинко. Мені боляче...
– Тьотю Марино, чоловік, котрий збив вашого сина, – Йосип Додик – в усьому зізнався. Його скоро судитимуть. Той дядечко тепер у СІЗО.
– Так, нам повідомили – сюди вчора зателефонував слідчий...
– Йосип Дмитрович зумів передати мені невеличку цидулку. Написав, що почувається краще, адже його нічні жахи нарешті скінчилися – він більше не бачить уві сні закривавленого хлопчика.
– Мені зовсім не шкода Йосипа Додика. Хай би цей мерзотник ще помучився!
– А Юра його пробачив. Ви мене чуєте?
– Чую. Але... Хто ти?
– Олена Коваленко. Це – не жарт. Ви ж пам’ятаєте свій колишній номер телефону? Подзвоніть і переконаєтеся, що я дійсно тут живу. Так не бешкетують! Звісно, Юра помер, та він спілкується зі мною... Думаєте, я – божевільна? Ваш син зараз тут – зовсім поруч! Я вмовила його зателефонувати вам. Лише один нетривалий дзвінок – нічого поганого не станеться. Тьотю Марино, ви хочете почути голос вашого сина?
– Я не знаю...
– Не бійтеся!
– Але ж це – нереально. Нашого синочка немає – ми його поховали...
– Добре, ви поміркуйте, а коли вирішите набрати номер, Юра чекатиме. До побачення, тьотю Марино...
Якийсь час вона зачудовано розглядала телефон. Аліса не капризувала, не намагалася, як завжди, заволодіти слухавкою. Ніби розуміла – відбувається щось дуже важливе. „Ну, що будемо робити, донечко?” – нерішуче поглянула на малу. Немовля посміхнулося – так гарно, спокійно, тепло, людяно. Довірливо і водночас дивовижно осмислено поглянуло янгольськими оченятами. І Марина наважилась...
Слухавку взяли, проте спочатку вона почула не голос, а схвильоване дихання. Хтось не бажав озиватися першим. „Я, мабуть, зовсім втратила глузд, що повелася на таке. Це ж треба – мене, дорослу, досвідчену жінку, розіграла дитина!” – розчаровано похитала головою, однак все-таки стиха, обережно промовила:
– Алло...
– Мамо! Матусю, ти мене чуєш? Мамо, це – я, твій син.
– Юро? Господи... Ми з татом недавно були на кладовищі, провідували тебе. Боже, що відбувається?!
– Ні, матусю, з тобою – все гаразд. Оленка вчора мою могилку відшукала, поклала букет квітів. Навіть сфотографувала, аби і я подивився. Ви – молодці! У Ніжині живете, а так за нею доглядаєте. Мені там усе сподобалося!
– Синочку, це – справді ти?
– Я, мамо. Вибач, що завдав вам із татом стільки прикрощів. Раніше я зовсім не цінував життя. Ходив до школи, читав книжки, дихав повітрям, смикав за коси дівчаток, дивився телевізор, їв борщ та смажену картоплю, бавився в комп’ютерні ігри, спав у ліжку... І сприймав усе це, як належне. Не усвідомлював, що життя звичайного тринадцятирічного хлопчика може бути таким прекрасним! І не розумів, як це – стати мертвим.
– Юро, ми дуже сумуємо за тобою!
– Я знаю, тому й вирішив поговорити, попрощатися по-людському, щоб було легше на душі – у вас і в мене.
– Попрощатися? Ти більше не подзвониш?!  
– Ні... Вам, живим, некорисно спілкуватися з такими, як я.
– Але ж я потрібна тобі, синочку!
– Ти потрібна татові. І Алісі...
– Тобі відомо про сестричку? Юрчику, нам було так самотньо! А тепер я маю для кого жити. Ти не сердишся?
– Ну, що ти. Це – чудесно! Вона хоч трошки схожа на мене?
– Так, дуже. Таке гарненьке, миле дитятко!
– Розкажеш їй коли-небудь про мене?
– Обов’язково! Над ліжечком Аліси висить твій портрет.
– Спасибі. Я пишаюся вами!
– А як ти, Юро?
– Нормально. Не п’ю, не курю, фізкультурою займаюся...
– Жартуєш?
– Трохи... Не турбуйся. Зі мною – все гаразд, адже я дружу з Оленкою. Знаєш, яка вона? Пішла до дядечка, котрий тоді знівечив мене, і сказала тому бідоласі все, що про нього думає...
– Відчайдушна дівчинка!
– Авжеж! Оленка така – якщо вже щось надумає зробити, не вагаючись береться до справи. Будь-кого переконає.
– Так, я в цьому впевнилася... Але, синку, невже ти справді жалієш негідника, котрий позбавив тебе життя? Я його ненавиджу!
– А я – ні. Він страждав. Бачив мене, закривавленого, уві сні, погано спав, нервувався...
– А хіба ми з татом мало настраждалися?!
– Матусю, ти ж знаєш, як я вам співчуваю. Однак ви – мої батьки, а він – стороння людина...
– Чоловік, котрий тебе вбив!
– Але ж ненавмисне. Тепер я – небезпечний для людей, а він – ні.
– Отже, ти не прагнеш помсти?
  – Раніше я дійсно хотів йому помститися, хоч і не зізнавався нікому, але після того, як там, в офісі, побувала Оленка, ненависть зникла. Авжеж, мені шкода цього чоловіка...
– Ти – дивовижний хлопчик. Такий мудрий у свої тринадцять років!
– Це все – завдяки Оленці. Доводиться мудріти, бо я не старітиму... Нам пора прощатися, матусю.
– Так швидко? І ти більше ніколи не подзвониш?
– Ні...
– А як же ваша дружба з Оленкою?
– Ми спілкуватимемося, проте недовго. Жаль, що ми не познайомилися з нею раніше.
– Юрчику, ти закохався?
– Ну, що ти, мамо! Хіба хтось хоч колись чув про закоханого хлопчика з потойбіччя?
– Ти зніяковів і, по-моєму, зашарівся...
– Так, все – я кладу слухавку.
– Не сердься, синку. Ми з татом дуже любимо тебе!
– А я вас обожнюю. Будьте щасливі!
– Тримайся, Юро. І привіт Оленці...

Король злодіїв

Омелько Вирвихвіст вже чверть століття „бомбив” квартири у Чернігові, Полтаві та Києві і жодного разу не потрапив за ґрати. Тому жартома називав себе почесним злодієм України. Гарно звучить – майже як депутат Верховної Ради...
Він спокійно докурив сигарету, спостерігаючи, як Оленка чимчикує до тролейбусної зупинки. Зловтішно посміхнувся, поправив сиву перуку, приклеєні старечі вуса й бороду та старомодні окуляри, звично зігнувся дугою й пошкутильгав до під’їзду, спираючись на благенький костур. Ніхто не звернув уваги на сумирного, немічного дідуся, не інакше – ровесника жовтневої революції. Ще б пак! Одягнений інтелігентно, охайно. Отже, не бомж. Можливо, колишній вчитель чи працівник культури. Тобто скромний український пенсіонер. А між тим, цей „старенький” міг за потреби, не гірше за досвідченого скелелаза, стрімко видертися на будь-який поверх по стіні найвищого будинку; легко, неначе пір’їнками, жонглював двопудовами гирями і, немов голлівудський каскадер, несамовито гасав на своїй автівці, віртуозно уникаючи аварій. Він однаково майстерно вдавав із себе розкішну молодичку, екзотичного іноземця, привітного священика чи наївну сільську бабусю. Отже, не мав власного обличчя і ніколи не залишав відбитків пальців...
Старанно накульгуючи, „дідусь” вийшов із ліфту й зупинився біля дверей квартири Коваленків. Тітонька, котра саме спускалася східцями, ковзнула поглядом у бік непоказного добродія і відвела очі – квапливо подріботіла далі, одразу ж забувши про його існування. Нічого підозрілого – ще один пенсіонер потерпає від астми чи просто від власної старості. Так, бідолашний, захекався, що кроку ступити не може, от і спинився перепочити.
Омелько не метушився – терпляче дочекався тиші; повагом одягнув зручні рукавички; ніби між іншим, сперся на двері, імітуючи важке дихання; і за хвилину спокійно впорався з обома замками (один – стандартний, вітчизняний, інший – примітивний, китайський). Ну, хіба це – перепона для вправного злодія? Блискавично прочинив двері, шаснув до оселі й задоволено клацнув замком. Жодних проблем!
Спокійно роззирнувся навкруги, впевнено підійшов до серванту – ретельно обнишпорив посуд і всі шухлядки, акуратно провів ревізію в шафі та у письмовому столі... Він же – не якийсь там дилетант, вандал з інтелектом нижче плінтуса, ладний заради дещиці грошей та коштовностей влаштувати в квартирі жахливий погром. Навіщо? Аби господарі, тільки-но переступивши поріг пограбованої оселі, здійняли бучу? Ні, пальці справжнього злодія мають бути такими ж чутливими, як у віртуозного музиканта. Ніякої самодіяльності, отих безладних, гарячково нервових рухів, які й призводять до халепи нетерплячих початківців. Бо треба, щоб і пилинка ніде не злетіла. Жодної, навіть зовсім дріб’язкової, помилки! Лише тоді ти будеш у шоколаді – розважатимешся з найвродливішими жінками і грітимеш дупу на найкрутіших курортах, а не скнітимеш за в’язничними мурами...
Грошей в оселі виявилося небагато, зате давні сімейні коштовності справляли враження. Прекрасна традиція – залишати найцінніше у спадок продовжувачкам роду – донькам та невісткам!
Трохи помилувався прикрасами. Авжеж, інтуїція його і цього разу не підвела! Обережно поклав знайдене до потаємної кишені. Натомість у шухлядці, де збоку, під білизною, лежала зовні непримітна шкатулочка з перснями, браслетами та сережками, лишив свою „візитівку” – картярського чирвового короля.
Це була єдина примха, яку дозволяв собі невловимий Омелько. Химерна витівка неабияк тішила його пиху. Адже кожен видатний злодій повинен певним чином виокремлюватися з сірої, безликої маси невдах. А він – король злодіїв! Таким і має залишитися – якщо не в світовій історії, то хоча б у архівах карного розшуку. Нічого, колись він ще здійснить крадіжку століття і по-справжньому прославиться, як хитромудрий граф Каліостро, навдивовиж спритна Сонька Золота Ручка чи творець неперевершеної фінансової піраміди „МММ” Сергій Мавроді! Тому Вирвихвіст залишав у місцях своєї „бойової слави” чирвових королів...
Цікаво, як скоро господарі здогадаються про його візит? Одне пограбоване подружжя схаменулося аж через місяць. Сміх та й годі! Проте така „фора” непосидючому Омельку непотрібна – за годину він уже буде далеко від Чернігова...
– Негарно брати чуже! – почувся зовсім поряд дзвінкий хлопчачий голос.
Від несподіванки Вирвихвіст мало язика не прикусив, випустивши з рук сучкуватого костура, який гучно брязнув об підлогу. Що за мана? Він же був на сто відсотків переконаний, що в оселі нікого немає, адже дівчинка та її батьки давно пішли! Втім, Омелько швидко оговтався – озвалась дитина, отже, з нею можна легко впоратися. Повільно озирнувся – навпроти стояв хлопчик, котрий із цікавістю спостерігав за злодієм. Начебто звичайний підліток, ось тільки блідий, мов небіжчик... У бандита аж мурашки по тілу поповзли, стало моторошно. Дожився! Ще ніби й не пив, а вже якісь примари ввижаються...
Вирвихвіст старанно протер очі. Але хлопчик і не збирався нікуди зникати – докірливо похитав головою:
– Ай-ай-ай, такий дорослий, а бешкетуєте!
Омелько схопив костур, рвучко натиснув на невидиму сторонньому оку кнопку і за секунду звідкілясь вихопилося довге, гостре лезо, перетворивши неоковирну палицю на смертельно небезпечний стилет.
– Хочете зі мною погратися? Ну ж бо, спробуйте! – безтурботно розсміявся хлопчик.
Тієї ж миті Вирвихвіст спритно підскочив до малого і щосили пронизав грізною зброєю, однак не відчув жодного опору. Лезо проштрикнуло повітря, не завдавши ніякої шкоди дитині.
Омелько сердито вилаявся й знову кинувся в атаку, проте пробіг просто крізь хлопчика і боляче вдарився об стіну, до крові розплющивши носа.
– Чудово! – підбадьорив злодія юний співрозмовник.
Бандит розлючено загарчав і відчайдушно стрибнув на дивного супротивника, та лише безпорадно гепнувся на підлогу.
– Неперевершено, – не забарився з коментарем хлопчик. – Все життя мріяв поспілкуватися зі справжнім суперменом! А тепер пограємо в піжмурки...
Вирвихвіст несамовито помчав на підлітка, але той раптом зник, тож злодій із гуркотом протаранив шафу. Омелько очунявся на підлозі, ошелешено покрутив головою, лупаючи очима на всі боки. Зненацька костур, який валявся на підлозі, сам злетів у повітря, шаснув під стелю і, неначе літак, виконав фігуру вищого пілотажу – мертву петлю; хвацько розвернувся й завис буквально в кількох сантиметрах від отетерілої пики бандита, погрожуючи розчахнутим лезом.
– Ні!!! – розпачливо заволав злодій.
– Здаєтеся? – почулося поруч. – А я думав, ми ще пограємося...
– Відпусти мене! – поспішно вивернув потаємну кишеню Омелько. – Ось, тут – усе, що я поцупив...
Лезо завмерло, ніби розмірковуючи над пропозицією.
– То я піду, добре? – обережно позадкував до дверей. – Клянуся, більше сюди – ані ногою!
У відповідь костур промайнув над головою бандита і стрімко розвернувся, рішуче заступивши шлях до втечі.
– Благаю, не вбивай мене. Я хочу жити! – зарепетував Вирвихвіст.
– Я теж. Хотів... – сумно промовив невидимка. – Але трапилося інакше – один чолов’яга вкоротив мені віку. Що вдієш! Не бійтеся, це – не дуже боляче...
Омелько спробував ухопити власний костур та лише сильно порізав руку. Кров закрапала на підлогу. Вирвихвіст панічно впав навколішки:
– Ні, не треба! Хлопчику, я припустився помилки. Проте присягаюсь – виконаю будь-яке твоє бажання. Лише скажи, що я маю робити?
– Добре, пане Омельку, скажу...
– Що? Ти знаєш моє ім’я?
– Я все про вас знаю.
– Звідки?!
Звідти... Боже, дядечку Вирвихвосте, як із вами нудно. А ще – „Чирвовий король”! Ну, досить, трон доведеться здати на металобрухт. Дзвоніть у міліцію – зізнаєтеся в усіх своїх гріхах. Тільки не намагайтеся мене обдурити – вмить одягну декому каструлю на голову або вкину кактус за комір. Не люблю брехунів...

Остання дорога

Увечері, дізнавшись від матусі сенсаційну новину, Оленка схвильовано увійшла до своєї кімнати, причинила двері й пошепки покликала Юрка.
– Я – тут, – озвався хлопчик.
Він сидів на стільчику за її письмовим столом, підібгавши ноги. Саме так зазвичай готувала уроки Оленка.
– Ну, майже зразковий школяр! – розвеселилася дівчинка.
– Просто захотілося посидіти по-людському – стенув плечима Юрко.
– Дякую, що спіймав злодія. Мама б дуже засмутилася, якби втратила ці прикраси. Їх ще наша прабабуся носила. Коли я виросту, неня все мені подарує – на весілля. Ти – герой! Шкода, що не можна про тебе нікому розповісти...
– Омелько, так звали того злодія, спробував – почав щось белькотіти міліціонерам про дивного хлопчика, та я одразу ж сіпнув його за вухо. Тільки уяви: він подумав, що я – чортик, який хотів забрати його до пекла...
– Авжеж, таке маленьке і дуже привабливе бісеня! – розсміялась Оленка та помітивши, як враз спохмурнів Юрко, спохопилася: – Ой, вибач, я, мабуть,  щось не те ляпнула...
– Пусте, – опустив очі. – Я – нелюд. І скоро нам доведеться попрощатися.
– Скоро? – здивовано звела бровенята. – Ти що, Юрчику! А хто казав, що лоскотатиме нам п’яти лише через рік?
– Я не знав, що ми з тобою стільки часу будемо вдвох.
– Ми ж не спимо разом...
– Ще чого не вистачало! Але я просто не можу не з’являтися, коли ти мене кличеш. Буквально місця собі не знаходжу, якщо тебе немає поряд. Навіть гадки не мав, що так скучатиму за дівчинкою!
– А я не можу тебе не кликати, бо цілісінький день лише про тебе й думаю. І чекаю – не дочекаюся, доки нарешті побачу твоє личко.
– Оленко...
– Ось до чого ти мене довів! Як правило, чоловіки освічуються першими, а у нас – все навпаки. Ти ж – такий сором’язливий!
– Я – мертвий...
– Знаю, але що я можу вдіяти?
– Оленко, ми зараз посваримося!
– Як і всі закохані...
– Припини! Будь ласка, пообіцяй мені, що поговориш із батьками.
– І як я все поясню?
– Вигадай що-небудь. Головне, аби ви були в безпеці.
– Юро, у нас – все гаразд. Хіба хтось хворіє?
– Я чув, як ти скаржилася мамі...
– Я ж тебе просила не підслуховувати. Ти мені обіцяв!
– Бачиш, який я поганий...
– Так нечесно!
– Авжеж.
– Ти – шпигун!
– Авжеж.
– Мюллер недорізаний!
– А чому Мюллер?
– Не знаю... Здається, це – з кіносеріалу про шпигунів.
– Будь ласка, Оленко...
– Я не можу!
– Можеш. Думаєш, мені легко було розлучитися з татом і мамою? Але я це зробив – заради них. Сестричко, мені буде дуже зле, якщо з тобою щось станеться. Розумієш?
Дівчинка мовчки кивнула. На її очах забриніли сльози...
А за кілька днів Оленка привела до оселі високого, кремезного чоловіка. Гість мав довге, густе, кучеряве волосся – чорне, мов вороняче крило, гарні козацькі вуса та ошатну бороду. Юрко відчув, що ховатися від цього добродія непотрібно, тож з’явився одразу і привітався першим. Побачивши напівпрозорий силует, чоловік не злякався, підійшов до хлопчика, пильно поглянув йому в очі і заспокійливо посміхнувся:
– Привіт, Юро! Я – Андрій. Оленка попросила тобі допомогти.
– Ви – священик?
– Ні, та я покажу тобі дорогу. Ти ж цього прагнеш? Бо декому подобається бути привидом...
– То я – привид?
– Так, найсправжнісінький.
– Не розумію, як це може подобатися!
– Вони звикли, тому їх доводиться вмовляти, аби пішли...
– Ви мене вб’єте? Я знову маю померти?
– Ні, не бійся.
– Я не боюсь і готовий до подорожі. Будь ласка, допоможіть мені піти – заради Оленки!
– От і добре. Я зачекаю у вітальні, а ви попрощайтеся...
– Дякуємо, – печально посміхнувся Юрко. – Не турбуйтеся, ми вас довго не затримаємо.
– Сподіваюсь, бо чим довше прощання, тим важча розлука, – співчутливо промовив гість і вийшов із кімнати, причинивши двері.
– Ну, ось, я виконала твоє прохання. Він пообіцяв, що тобі буде не боляче... – заплакала дівчинка.
– Ти – молодець! Я сумуватиму за тобою.
– І я ніколи не забуду тебе, Юро! Знаєш, я зберегла квітку – ту, яку ти намалював. Пам’ятаєш, як ми познайомилися?
– Авжеж. Спасибі тобі за все!
– І тобі! Просто не здатна повірити, що ми більше ніколи не побачимося.
– Я – теж. Але ти можеш мені наснитися...
– Я спробую наснитися тобі, Юро!
– Тоді до побачення, Оленко. Цікаво, чи існували коли-небудь закохані привиди?
– І чи жили там дівчатка, небайдужі до них?
– Мабуть, нам просто поталанило!
– Все буде добре, правда?
– Авжеж. Не плач – час кликати дядечка Андрія.
– До побачення, Юро! Щасти тобі...
Вона не стрималась і кинулася в його обійми, але відчула лише легенький, лагідний доторк до вуст. Подумки він уже мандрував своєю останньою дорогою.

18.08.2009