Виховання дітей молодшого віку
на основі етнокультурних традицій

Складний і багатогранний процес духовного розвитку суспільства багато в чому визначається взаємообміном національних культур, що робить істотний вплив на виховання молоді в дусі загальнолюдських і національних цінностей.

У сучасній національній структурі населення України понад 100 національностей: українці, росіяни, кримські татари. Відносну меншість складають болгари, вірмени, німці, євреї, молдавани, білоруси, поляки, азербайджанці, марійці, цигани, грузини, естонці, чехи та ін. Кожен з народів пройшов свій тривалий історичний шлях, має свої традиції, національну культуру, мову, свою психологію. Усім їм необхідна не тільки економічна і політична стабільність, але й тверді гарантії їх гідного розвитку, відтворення нового покоління молоді, що має поряд з родовими та національними ознаками риси Людини.

У кожного з народів, що населяють Україну, сформувалася своя система правил і норм поведінки, яка знайшла втілення в етнопедагогіці. Наші пращури в силу соціально-політичних і економічних обставин, не були освіченими людьми, але емпіричним шляхом століттями накопичили великий арсенал виховних засобів, який поки залишається не повною мірою затребуваним в сучасній системі освіти.

Видатні педагоги минулого Я. А. Каменський, Г. І. Песталоцці, Ж. Ж. Руссо, К. Д. Ушинський, І. Гаспринський, І. І. Казяс, Л. Н. Толстой, П. Ф. Каптерев, В. І. Водовозов, П. П. Блонський вказували на необхідність розвитку національної школи, найважливішими цілями якої стануть виховання духовно-моральної, вільної особистості, високий рівень підготовки вчителів, що дозволить забезпечити якісну освіту. Кожен народ повинен створювати свою виховну систему, спираючись, насамперед, на свої історичні можливості та культурні особливості. Національне виховання має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, заснованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу.

В Україні накопичено певний позитивний досвід полікультурної освіти – у процесі вивчення предметів у школі першого ступеня (музика, образотворче мистецтво, українська мова, російська мова, природознавство, «Я і Україна», художня праця) вчителю надається можливість акцентувати увагу на особливостях суспільства, в якому живемо;

Зародження української педагогіки прийнято відносити до періоду Київської Русі – першої держави слов'ян (ІХ – ХІ ст.), коли і почала складатися система виховання. Протягом століть вона збагачувалася, в ній з’явилися теоретичні обґрунтування, століттями відбувалося становлення народної педагогіки. Витоки народної педагогіки, як першого етапу розвитку педагогіки взагалі, ми знаходимо в казках, билинах, піснях, частівках, дитячих примовках, прислів’ях, приказках, змовах, колискових піснях і піснях-хороводах, скоромовках, лічилки, історичних переказах, народних прикметах. Тільки потім, з появою писемності вони знайшли «суху» форму і стали носити характер порад, правил та рекомендацій… Однак найбільший інтерес представляють різні інститути виховання і навчання («кормильство», інститут «кумівства», інститут «майстрів грамоти» та ін.).

У становленні дитини як особистості важлива була роль навколишнього середовища, а саме: регулювання поведінки людини на основі певних моральних норм суспільством – найближчими сусідами, всім селищем в цілому. Сільським життям з давніх часів (з X – XI ст.) керувала громада. Велика роль у народному вихованні відводилася старшим за віком односельцям, колективній праці, спільній радості, громадській думці і контролю.

У розвитку педагогічної культури народу велика була роль релігії. У «Повісті временних літ» виділяються вищі божества, іменами яких в Х – ХІ ст. клялися один одному, укладали договори. Поряд з вищими божествами відомі і нижчі духи лісів, водойм: лісовики, водяні і т. п.

На вищому рівні, як свідчить літопис, знаходилися сім богів: Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Симаргл, Мокош, Велес (Волос). На другому рівні знаходилися Ярило, Купала, Коляда, Чур, Дів.

Так вибудовувався народний природний календар, коли орати, сіяти, збирати врожай, відзначати початок року і т.п.

М. Н. Стельмахович відзначає, що етнопедагогічні традиції – це найбільш усталена система ідеалів, трудового досвіду, знань, творчості, поглядів, смаків, установок, норм поведінки, звичаїв та інших форм людської діяльності, які склалися історично і передаються з покоління в покоління.

Українська народна педагогіка знайшла своє відображення у працях філософів К. Ставровецького, Г. Сковороди, С. Гогоцького, П. Юркевича, Д. Чижевського, О. Потебні, письменників Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка та ін. Головні ідеї народної філософії: нескінченність світу, вічна змінність життя, людина – центр світобудови; природа як мати – її треба любити; земля – наша годувальниця; хліб – усьому голова; свобода – найбільша цінність для людини; кожна людина повинна жити з праці та ін.

Українська народна філософія стверджує культ людини і природи. Національне виховання – це виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях, обрядах, багатовіковій виховній мудрості. Національне виховання духовно відображає в дітях рідний народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй світу.

Національна система виховання включає в себе все те, що відповідає культурно-історичним вимогам нації і перспективу розвитку, матеріальним і духовним цінностям. Національна система виховання основана на ідеях національного світогляду, філософії, ідеології, традиціях, звичаях та інших формах соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, виховання його в дусі природно-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації.

Національна система виховання ґрунтується на позиції сімейного виховання, народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що увібрали в себе все багатство національної виховної мудрості. Вона охоплює ідейне багатство народу, його морально-естетичні цінності, які трансформувались в прийомах народної педагогіки, народознавстві, принципах, формах і методах, організації виховного впливу на молодь (теоретичний аспект), а також постійну виховну діяльність сім’ї, державних і громадських навчально-виховних закладів.

Суть національної системи виховання розкривається в основних наукових поняттях: національне виховання, національна система освіти, етнопедагогіка, національна наукова педагогіка, національна свідомість і самосвідомість, національний світогляд, національна філософія, національна ідеологія, національні педагогічні кадри.

Зміст національної освіти включає в себе наступні основні компоненти: національна психологія, національний характер і темперамент, національний спосіб мислення, національна мораль, етика, народна естетика, народне право, національна філософія, національна ідеологія, національна свідомість і самосвідомість.

Основні шляхи реалізації завдань національного виховання: рідна мова, знання свого родоводу (шість – вісім поколінь), рідна історія, краєзнавство, народна міфологія, фольклор, народний календар, національна символіка, народні прикмети, вірування, релігійні традиції, сімейно-побутова культура, національні традиції, звичаї, обряди.

Ольга Придибайло