Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»

ПОСТУП

 Коли моя бабуся вирушала навідати свою маму, вона відводила на це три дні. Один день ішов, щоб добратися туди на бричці, запряженій кіньми, ще один — аби розповісти і послухати останні новини, посидівши трохи в кухні, а трохи у саду, і третій день — на дорогу назад.

Коли моя мати їздила до своєї мами, то їй потрібно було два дні. Вона добиралася потягом і, якщо їй щастило з пересадками, приїжджала того ж дня під вечір. Мама розповідала бабусі останні вісті, вислуховувала новини навзаєм і наступного дня від’їжджала.

Мені, щоб провідати свою маму, потрібно лише пів години. Я приїжджаю автом, затримуюся у неї десять хвилин і поспішаю назад, бо діти нудяться, а я, як завжди, не встигаю зробити закупи у супермаркеті.

Коли моя дочка приїде мене відвідати, скільки часу їй це займе?

 Колись у селі чоловіки і жінки здибалися біля джерела, розмовляли, обмінювалися думками, допомагали один одному, коли наливали воду до відер, дзбанів і баклаг. На зворотньому шляху, ідучи поволі зі своєю ношею, кожен мав час і спокій, щоби подумати і навіть помолитися.

 Потім до будинків провели воду і відпала потреба кудись виходити. Усе стало зручніше. Але нам бракує осіб, з якими можна було б поговорити, як і часу на те, щоб подумати. 

 

КЛУБОК ВОВНИ

 Королівський двір гучно обходив святкування з нагоди прибуття короля до столиці. У багато прикрашеній залі король приймав дари від своїх підданих. Усі подарунки були дуже цінні: коштовна зброя, срібляні келихи, тканини, гаптовані золотом.

 Коли вервиця жертводавців уже майже підходила до кінця, з’явилася столітня селянка. Вона йшла, важко ступаючи у своїх дерев’яних взувачках. Жінка накульгувала і спиралася на палицю. У повній тиші вона вийняла з кошика дарунок, що був старанно загорнутий у полотно.

 Коли жінка поклала до ніг короля клубок білої вовни, усі вибухнули гучним сміхом. Старенька назбирала її від двох овець — свого єдиного маєтку — і напряла за довгі зимові вечори.

 Король без слова з гідністю уклонився. Коли старенька, супроводжувана згірдливими поглядами, поволі виходила із зали, король дав знак розпочинати святкування.

 У густих сутінках жінка із труднощами подолала дорогу до своєї хати, що знаходилася у королівському лісі. Досі з її присутністю там ледве мирилися. Коли ж старенька побачила свій дім, то страшенно перелякалася.

 Хату оточили гвардійці короля. Довкруж бідного обійстя вбивали кілки, а між ними натягували вовняне прядиво.

 “О мій Боже, — скрушно зітхнула старенька. — Мій подарунок образив короля... Тепер мене арештують і вкинуть до цюпи”.

 Тут її помітив командир вояків. Він низенько схилився перед нею і ?речно повідомив: “Пані, згідно з наказом нашого доброго короля, земля, яку можна обгородити прядивом із Вашого клубка, відтепер належить Вам”.

 Обсяг її нових володінь відповідав довжині вовни з її клубка. Жінка отримала тією мірою, якою сама обдаровувала.

 Очікуємо багато і боїмося дарувати.

 Два монахи вирощували ружі. Один поринав у споглядання краси і запаху своїх руж. Інший зрізав найгарніші квіти і дарував перехожим.

 “Що ти робиш? — картав його перший монах. — Як ти можеш позбавляти себе радости вдихати запах своїх руж?”

 “Ружі найліпше пахнуть у руках того, хто дарує їх іншим”, — дуже просто відповів другий. 

 

КОЛИ БОГ ТВОРИВ МАМУ

 Одного разу добрий Бог вирішив створити... маму. Шість днів та ночей Він роздумував і експериментував. Та ось з’явився ангел і каже:

 — Ти стільки часу тратиш на неї!
— Так... Але чи ти читав вимоги замовлення? Вона повинна складатися зі 180 рухомих частин, які можна було б при потребі замінити, її поцілунок має лікувати все — від зламаної ноги до розчарування в коханні, також вона мусить мати шість пар рук.

Ангел похитав головою і недовірливо спитав:

 — Шість пар рук?
— Не в руках проблема, — відповів Бог, — а в трьох парах очей, що вона повинна мати.
— Аж стільки! — скрикнув ангел.

Бог ствердно кивнув. Потім додав:
— Одну пару, щоб бачити через зачинені двері, коли питає: «Що ви там робите, діти?», навіть якщо вона вже знає, що вони роблять. Іншу пару — на потилиці, щоб бачити те, що не мала би бачити, але що має знати. Ще іншу пару, щоб таємно сказати синові, який попав у халепу: «Розумію, сину, і люблю тебе».
— Господи, — сказав ангел, — вже пізно, йди відпочивати.
— Не можу, — відповів Господь. — Вже майже закінчую.

Ангел поволі обійшов навколо моделі матері.
— Надто ніжна, — сказав, зітхаючи.
— Але витривала! — відповів Господь із запалом. — Ти не можеш уявити собі того, що може зробити чи перетерпіти мати.
— Вміє думати? — спитав ангел.
— Не тільки думати, а вміє також дуже добре користуватися своїм розумом і пристосовуватися до обставин.

Тоді ангел схилився над моделлю і доторкнувся пальцем до її обличчя.
— Тут щось стікає, — сказав здивовано.
— Так, це — сльоза, — відповів зі смутком Бог.
— А для чого вона? — спитав ангел.
— Щоб висловити радість, смуток, розчарування, біль.
— Господи, Ти — справді геній! — вигукнув захоплено ангел.

Тихим меланхолійним голосом Бог прошепотів:
— Правду кажучи, це не Я створив... ту сльозу...
(Ерма Бомбек)

 Бог не створив сліз. То чому їх творимо ми? 

 

МОЛОКО ДЛЯ ГОСПОДА БОГА

 Якось Мойсей, блукаючи по пустелі, зустрів пастуха. Мойсей провів із ним цілий день, допоміг подоїти овець. Коли вже стемніло, пророк зауважив, що пастух відлив трохи молока до посудини і поставив її на скелі, недалечко від того місця, де вони ото перебували.

Мойсей спитав пастуха, для чого він поставив там молоко. Пастух відповів: “Це молоко для Господа Бога”.

Пророк попросив пояснити. Пастух сказав: “Я завжди наливаю трохи найліпшого молока і жертвую його Господу Богу”.

Мойсей відчув обов’язок виправити віру пастуха, а тому повів бесіду далі: “А чи Господь Бог п’є це молоко?”

“Звичайно”, — відповів пастух.

Мойсей узявся пояснювати, що Бог є істотою духовною, а отже, не може пити молока. Пастух не йняв віри. Відтак Мойсей запропонував йому сховатися за кущами і прослідкувати, чи Бог п’є його молоко.

Уночі, у місячному світлі, пастух побачив, як із пустелі прибіг лис. Пильно оглянувши все довкола, звір підбіг до молока і став похапцем його хлебтати. А за якусь часину знову зник у пустелі.

Наступного дня Мойсей помітив, що пастух дуже сумний.
“Щось не так?” — спитав він.
“Ти мав рацію, — важко зітхнув пастух. — Господь Бог є чистим духом і не п’є мого молока”.

Мойсей здивовано вигукнув: “Ти мав би бути задоволений! Зараз-бо знаєш про Бога більше, аніж кілька днів тому”.

“Це правда, — визнав пастух. — Але тепер я позбавлений єдиного способу виявити Йому свою любов”.

Мойсей зрозумів ці слова. Він відійшов і став ревно молитися на самоті. Уночі йому явився Бог і мовив: “Мойсею, ти припустився помилки. Це правда, що Я є істотою духовною, але Я з радістю приймав молоко, яке пастух приносив Мені як знак своєї любови. Оскільки Я того молока не потребував, то ділився ним із лисом, який так його любить”.

 Є-бо такі, що, поївши всі розуми, висміюють віру простих людей. Згадаймо сповнену радости молитву Ісуса:

“Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам. Так, Отче, бо так тобі було до вподоби” (Мт. 11, 25-26). 

 

СИГНАЛ

 Після страшної бурі на морі вцілілий бідолаха, учепившись за рештки свого човна, добрався до маленького безлюдного острівка. Острівець той майже суцільно вкривали непривітні гострі скелі. Бідака став гаряче благати Бога, аби його порятував. Кожного дня він вдивлявся, чи десь-там, з-за горизонту, не з’явиться допомога, проте ніхто з нею не поспішав.

Коли минуло так кілька днів, він почав потроху облаштовуватися. Доклавши чимало зусиль, виготовив знаряддя для обробітку землі, а також для полювання. У поті чола він розклав вогнище, збудував курінь і сховок на випадок бурі.

Так спливло кілька місяців. Бідолаха невпинно молився, проте жодне судно не з’являлося на видноколі.

Одного дня вітер несподівано подув на вогнище і полум’я лизнуло циновку. В одну мить усе спалахнуло. У небо піднялися хмари густого диму. Багатомісячна праця обернулася у невеличку купку попелу. Сердега намагався бодай щось урятувати, та врешті впав на землю і залився слізьми. “Господи Боже, чому? Чому це сталося?”

Через кілька годин до острова наблизився великий корабель. Рятівники на шлюпці припливли, аби забрати страждальця.

“Як ви довідалися, що я є тут?” — ще не ймучи віри, спитав він.

“Ми побачили димовий сигнал”, — відповіли йому.

 Твої нинішні труднощі — наче сигнали, що заповідають майбутнє щастя. Бог прибуде, щоб тебе спасти.

 “Яка найкоротша дорога, щоб зустрітися з Богом?”

“Життя в інвалідному візку”, — відповів чоловік без ніг. 

 

СКАЖІТЬ ЦЕ РАНІШЕ

 Він — високий, плечистий, сильний. Голос у нього гучний, поводиться впевнено. Вона — жінка ніжна, тендітна. Побралися.

Він постачав їй усе, вона дбала про дім, виховувала дітей. Діти виросли, одружилися і пішли від них. Так буває завжди.

Але діти вже не потребували їхньої допомоги, жінка перестала усміхатися, почала худнути, зблідла... Вона не могла їсти, не могла ходити. Чоловік сильно занепокоївся і завіз її до лікарні.

Її оглядало багато лікарів, але ніхто не знаходив жодної хвороби.

Останній спеціяліст відвів чоловіка убік й обережно сказав:
— Я думаю, що ваша дружина не хоче більше жити.

Чоловік не сказав ані слова. Пішов, сів біля ліжка дружини, взяв її знекровлену руку і впевненим голосом сказав:
— Ти не помреш!
— Чому? — тихо спитала вона.
— Тому що я потребую тебе! — відповів чоловік.
— А чому ти не сказав мені цього раніше? — запитала жінка, і її очі заблистіли.

Від тієї хвилі хвора почала видужувати. Вона знову стала жвавою і веселою. А лікарі і далі визначають її хворобу і питають, які ліки принесли таке швидке зцілення.

 Не чекай до завтра, щоб сказати комусь, що ти його любиш. Скажи йому це зараз. Не думай: «Моя мама, мій син, моя дружина вже знають про це». Чи тобі би надокучило чути такі слова: «Я тебе люблю»?

Стисни руку тієї особи, яку любиш, і скажи, хоч очима: «Ти мені потрібний! Люблю тебе!»

Любов — це життя. Є земля живих і земля мертвих. Їх відрізняє любов. 

 

ОДИН ІЗ БАГАТЬОХ ДНIВ

 Поглянь, мамо! — вигукнула семирічна Марта.
— Зараз, зараз! — автоматично вимовила знервована жінка за кермом, маючи на голові купу справ, що іще очікували на неї вдома.

Потім була вечеря, перегляд телепрограм, купання, телефонні розмови, аж пришов час, коли треба було вкладатись спати.
— Марто, вже час іти в ліжечко!

Дівчинка побігла східцями вгору. Мама вже падала від утоми, та цілуючи її, усе ж знайшла в собі сили, щоб помолитися разом з донечкою. Поправила ковдру.
— Мамусю, забула дати тобі одну річ!
— Даси вранці, — відповіла мама.

Дівчинка невдоволено насупилась.
— Але ж вранці в тебе знову не буде часу!–запротестувала.
— Знайду час, не хвилюйся, — відказала мати, обережно обороняючись.
— Добраніч! — додала й рішуче зачинила двері.

Та все ж не змогла забути сумних очей дитини. Тихесенько повернулась в кімнату до дівчинки. У маленькій дитячій ручці помітила затиснені клаптики паперу. Наблизилась й обережно розтулила долоньку. Дівчинка подерла на дрібненькі шматки велике червоне серце із написаним на ньому віршем, що мав назву: “Чому я люблю свою маму”. Жінка старанно зібрала всі клаптики й, наче з дитячої складанки, спробувала скласти пошматований листок паперу. Врешті змогла прочитати, що написала Марта:

 “Чому я люблю свою маму”
Навіть як багато працюєш
І мусиш вирішити тисячу справ,
Завжди знаходиш час
Побавитись зі мною.
Люблю тебе, мамо, бо я –
Найважливіша частина Твого дня!

 Ці слова глибоко зворушили жінку. За десять хвилин вона знову зайшла в кімнату дівчинки, тримаючи срібну тацю з двома чашками шоколаду і двома шматками торта. Лагідно погладила пухкеньку щічку Марти.
— Що трапилось? — запитала дівчинка, здивована нічними відвідинами.
— Це для тебе, бо ти — найважливіша частина мого дня!

Дівчинка посміхнулась і, трохи надпивши з горнятка, знову заснула.

 А хто є найважливішою частиною твого дня?

 

ДУРНА ЧЕРЕПАХА

 Якось в одній далекій долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі часі всі поля і ниви були залиті водою. З кожним днем вода підносилася все вище і вище.

Раптом почувся чийсь плач. Плакала найповільніша і найдурніша черепаха.
— Чому ти плачеш? — заґеґала гуска, що пролітала над нею.
— Утоплюся! — заридала черепаха. — Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати... А мої ноги такі короткі, що потрібно аж два місяці, щоб дійти до гір...
— Ну, ну... — заспокоювала гуска. — Ось покличу свою сестру, і ми занесемо тебе на гору.

Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони опустилися, тримаючи в дзьобах вербову галузку. Черепаха схопилась за неї ротом і гуси піднесли її догори.
Вони полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудріші і вирушили в дорогу, коли виявили, що вода починає прибувати. Черепахи були дуже щасливі, коли побачили, як гуси рятують їх немудру товаришку, і почали голосно вигукувати, щоб прославити двох гусок й віддячитися їм:

— Слава! Слава! Нумо заспіваймо спасителькам «Слава»!

Але, коли гуски ще були над водою, найповільніша і немудра черепаха з радости також закричала:
— Слава-а-а!
І ... плюх у воду.

 Дуже важливо вміти контролювати свій язик. Нерозумна черепаха заплатила за це власним життям...
«А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину...» (Мт. 15, 18). 

 

МОРСЬКІ ЗІРКИ

 На морі лютувала страшна буря. Сильні пориви холодного вітру, здавалося, прошивали воду і вона підносилася догори велетенськими хвилями, що падали на пляж, немов удари ковальського молота. І кожна хвиля на десятки метрів викидала раків, молюсків та інших морських мешканців. Здавалося, немовби морське дно проорювали гіганські сталеві лемеші.

Та ось буря стихла — так само раптово, як почалася. Море заспокоїлося і повернулося до звичного стану. Однак пляж тепер суціль укривало болото, у якому звивалися тисячі морських зірок, викинених із води. І було їх стільки, що берег здавався рожевим.

Це явище привернуло увагу багатьох людей з цілого узбережжя. Приїхали навіть знімальні групи, аби сфільмувати незвичну картину.

Морські зірки вже майже не рухались. Вони вмирали.

Серед гурми люду, тримаючись за батькову руку, стояв один хлопчина. Сумними очима він вдивлявся у маленьких зірочок. Усі на них дивилися, але нічого не робили.

Раптом дитина відпустила руку батька, зняла черевички і шкарпетки і кинулася на берег. Хлопчина нахилився, підібрав маленькими рученятами три зірки, побіг до води, випустив їх, швидко повернувся назад і знову зробив так само.

З-за цементової балюстради з’явився якийсь чоловік і вигукнув: «Що ти робиш, дитино?»

«Повертаю до води морських зірочок. Бо на березі вони всі загинуть», — відповів хлопчик.

«Але тут тисячі морських зірок! Ти не зможеш порятувати їх усіх! Їх надто багато! — правив своєї чоловік. — І така сама картина на тисячах інших пляжів уздовж узбережжя! Ти не зможеш нічого змінити!»

Хлопчик нахилився, щоб підняти ще одну зірку, і, вкидаючи її до води, вимовив: «А проте я змінив, для оцієї зірочки!»

Чоловік якусь хвилю мовчав, а потому нахилився, роззувся, зняв шкарпетки і рушив на берег. Він узявся збирати зірочок і відносити їх до моря. Далі до них приєдналися ще дві дівчини. Тепер уже четверо людей рятувало морських зірочок. За кілька хвилин їх стало п’ятдесят, потому сто, двісті, тисяча осіб допомагали морським зіркам.

 І так було порятовано всіх зірок. 

Щоб перемінити світ, досить аби хтось один, навіть малий, здобувся на відвагу почати.

ТРОЯНДА

 Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю.

На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих — завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.

Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.

Якось француженка спитала поета:
— Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?
— Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, — відповів той.

Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І пішла, притискаючи троянду до грудей.

Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці — мовчазна, нерухома, як і раніше.
— Чим вона жила всі ці дні? — спитала молода француженка.
— Трояндою, — відповів поет.

 «На світі є тільки одна єдина проблема — як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти далі», — писав Антуан де Сент-Екзюпері.

 «Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого» (Мт. 13, 34).

 

ПАРКУВАННЯ

 Він був справді блискучим менеджером. Робочий день його був організований бездоганно — сприяли цьому комп’ютер, мобільний телефон і годинник. Цінував чи не кожну секунду свого часу!

Одного дня він їхав до великої правничої фірми, де мав зустрітися з поважними людьми. Але розкішний хмародер, у якому розмістився офіс тієї фірми, був стояв у самісінькому середмісті, й менеджер якоїсь миті збагнув, що, виїжджаючи, не врахував шаленого автомобільного руху в центрі міста, ані того, що неодмінно матиме труднощі з паркуванням своєї машини.

І справді, діставшись до місця, він побачив, що мало не кожен квадратний метр прилеглої до хмародера території був зайнятий тим чи тим транспортним засобом. Від’їхав від центру на кілька кварталів — втім, як не вдивлявся, жодного вільного місця так і не знайшов.

Тоді, ледь не в розпачі, почав молитись: “Господи, благаю Тебе — поможи мені, я так потребую зараз Твоєї допомоги! Зроби так, щоб я знайшов місце для паркування. Якщо Ти зглянешся на мою молитву, даю Тобі слово — щонеділі буду присутній на Службі Божій!”

 І знову проїхав квартал або два. І знову нічого — яблукові ніде впасти.

Став молитися ще палкіше: “Господи, я не маю права спізнитися на нинішню зустріч. Як поможеш мені відшукати місце для моєї автівки, я сповідатимуся щотижня, не забуватиму й про вечірню молитву”.

Молячись, він їхав поволі-поволі, водночас придивляючись до ситуації на вулиці. “Господи, прошу Тебе, якщо знайду куток для паркування, — щодня читатиму Євангеліє. Може, навіть буду провадити катехізацію”.

Аж раптом, за три метри від нього, один автомобіль, від’їхавши, звільнив місце.

Зітхнувши з полегшенням менеджер вголос промовив: “Господи, не турбуйся — я вже знайшов місце!”

Молитва є найвеличнішим і найшляхетнішим пориванням людської душі, а не примітивним актом, спрямованим на відвернення лиха.

 

ЯБЛУКА

 Декілька молодих менеджерів, що тиждень навчалися на курсах підвищення кваліфікації, бігли коридорами аеропорту. Це було ввечері у п’ятницю, усі хотіли летіти на вихідні додому.

Чоловіки спізнювалися. Рейс літака відкладали вже кілька разів.

Бігли коридорами летовища, стискаючи в долонях паспорти, квитки та ручки валіз.

Зненацька двоє з них одночасно і ненавмисне зачепили кошик з яблуками, що стояв на лотку.

Яблука розсипалися по підлозі.

Не зупинившись і навіть не озирнувшись, чоловіки помчали далі. Їм поталанило — на літак вони встигли.

Всі, крім одного.

Один чоловік затримався. Йому стало неприємно через прикрість, яка спіткала господиню лотка.

Гукнув товаришам, щоб не чекали на нього. Потім зателефонував дружині, що прилетить наступним рейсом.

Тим часом розсипані яблука так і лежали на підлозі.

Враз чоловік збагнув, що продавчиня, молода дівчина, — незряча. Завмер на місці, приголомшений.

Великі сльози котилися по дівочих щоках.

Раз у раз вона нахилялася до підлоги, даремно намагаючись позбирати яблука, тоді як сила-силенна людей проходила повз неї, не затримуючись і навіть не звертаючи уваги на те, що діється.

А молодий менеджер опустився коло дівчини навколішки і заходився збирати плоди. Потім допоміг їй розкласти все на лотку.

Ще збираючи яблука, він побачив, що багато з них є ушкодженими через падіння на кам’яну підлогу. Такі яблука він поклав у кошик.

Далі витягнув гаманця і запитав дівчину:
— Ти добре почуваєшся?
Вона, усміхаючись, підтвердила це граційним кивком голови.

Чоловік простягнув їй купюру вартістю 100 євро.
— Прошу, візьми це. Я хочу відшкодувати збитки, яких ми тобі завдали. Сподіваюсь, ми не зіпсували тобі дня.

Чоловік уже відходив, коли дівчина загукала:
— Пане, будь ласка!..

Зупинився, обернувся, поглянув у невидющі очі.

Тоді вона запитала:
— Ісусе, то справді Ти?

Чоловік зупинявся не раз, поки дістався до зали очікування. Питання знедоленої сліпої дівчини дзвеніло у вухах, обпікало серце:
— Ісусе, то справді Ти?

 А тебе вважають інколи Ісусом?

ПРИГОДА З ЇЖАКАМИ

 Якось улітку сімейство їжаків поселилося у лісі. Погода стояла чудова, було гаряче, і їжаки цілий день гралися у затінку дерев або пустували на полях поблизу лісу, бавилися у хованки поміж квітів, ловили мушок, аби підживитися, а коли приходила ніч, засинали на купках моху поблизько нірок. Та ось одного дня вони побачили, що листя з дерев уже опадає. Наближалася осінь! Листки падали і падали. Їжаки бавилися, ганяючись за ними. Тим часом ночі ставали щораз холодніші і їжаки спали, вкриваючись сухим листям.
Холод наступав із кожним днем. Часом на річці вже місцями можна було побачити лід. Невдовзі сніг присипав опале листя. Їжаки тремтіли від холоду цілісінькими днями, а й уночі не могли стулити ока, так було зимно.

Увечері вирішили притулитися одне до одного, щоби зігрітися, але у ту ж мить розбіглися на всі боки: голками лише зранили собі носики і лапки. Знову несміливо наблизилися одне до одного, та на цей раз покололи писочки. Ще і ще збігалися вони докупки, і кожен раз історія повторювалася.

 Їм конче треба було знайти спосіб, аби бути близько одне до одного: птахи грілися, тулячись докупи, так само робили кролики й інші звірята.

Відтак вони делікатно, поволі, кожного вечора наближалися одне до одного, аби зігрітися, але не поколотися. Вони дотримувалися стількох заходів безпеки. Нарешті відшукали відповідний спосіб.

Пориви вітру вже їм не заважали. Тепер вони могли спати усі разом і в теплі.

 Чи не здається тобі, що мали б існувати так само “Десять заповідей сердечности”? Вони могли б виглядати приблизно так:

Позаяк сердечність можлива, не існує жодної причини, аби обходитися без неї.

Щодня бодай трохи розмовляйте одне з одним.

Безнастанно намагайтеся ставати ліпшими.

Поважайте себе.

Виявляйте співчуття до інших.

Будьте увічливими. Любов не припускається поганих манер.

Відкривайте у людях добрі і гарні риси, навіть тоді, коли вони роблять усе, аби це
приховати.

Не бійтеся розходжень і сварок: лише мертві і байдужі ніколи не входять у суперечку.

Не дозволяйте, аби вами оволодівали роздратування і щоденна суєта.

Усміхайтеся! Це підтримує працю серця й оберігає перед прикрощами. 

 

КОЛО РАДОСТИ

 Одного дня селянин, який жив неподалік від обителі, підійшов до монастирської брами й енергійно застукав у неї своєю мозолистою рукою. Коли воротар відчинив, чоловік, усміхаючись, показав йому великий кетяг соковитого винограду:
— Брате-воротарю, — сказав селянин, — знаєте, кому хочу подарувати цей чудовий виноград?
— Може, настоятелеві або комусь із старших отців монастиря?
— Ні! Вам!
— Мені?! — монах з радости аж почервонів. — Хочете дати його саме мені?
— Авжеж! Тому що ви зі мною поводилися як приятель і завжди допомагали мені, хочу, щоб ви поласували цим виноградом.

Монах-воротар поклав виноград на тарілку і поставив її на стіл. Він довго-довго дивився на нього. Який гарний і смачний виноград!

Та ось у нього майнула думка: «Чому не занести цей кетяг настоятелеві, щоб і його втішити?»

Він узяв тарілку з виноградом і поніс до настоятеля.

Настоятель і справді щиро зрадів. Але пригадав собі, що в монастирі живе старий та хворий монах, і подумав: «Занесу йому цей виноград. Нехай він хоч трохи потішиться».

І кетяг винограду потрапив до келії хворого монаха. Але надовго він там не затримався. Хворий подумав, що виноград, напевно, сподобається кухареві, який цілий день працює, і передав виноград йому.

Але кухар послав його монахові-паламареві, а той поніс його наймолодшому монахові, котрий вирішив подарувати його іншому монахові.

І так від монаха до монаха той виноград знову повернувся до воротаря.

Отак замкнулося коло. Коло радости.

 Не чекай, щоб хтось інший починав, ти перший маєш почати коло радости. Часто достатньо дуже маленької іскри, щоб вибухнула велика кількість динаміту. Досить іскорки доброти, щедрости і світ почне змінюватися.

Любов — це єдиний скарб, що помножується, це єдиний дар, що росте тоді, коли його роздають.

Любов... Даруй її, розсівай її, випорожнюй свій гаманець, свої кишені... а завтра будеш мати більше, ніж сьогодні.

Слова Ісуса Христа: «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само» (Лк. 6, 31). 

 

БОЖІ РУКИ

 Один учитель подорожував разом зі своїм учнем. Той мав обов’язок пильнувати учителевого верблюда. Увечері, коли мандрівники знайшли місце для перепочинку, учень був уже такий втомлений, що чи то забув про свій обов’язок, чи просто злегковажив його.
“Боже, — молився він, засинаючи, — припильнуй сьогодні верблюда, доручаю його Тобі”.

Вранці виявилося, що тварини нема.

“Де верблюд?” — запитав учитель.
“І гадки не маю, — відповів учень. — Мушу запитати в Бога! Вчора я був дуже змучений і доручив його Божій опіці. Якщо верблюд утік або його вкрали, то це не моя вина. Ти завжди вчив мене, що в усьому треба покладатися на Бога, чи не так?”

“На Бога треба покладатися, але спочатку ти повинен був прив’язати верблюда, — відповів учитель. — Хіба ти не знаєш, телепню, що Бог не має інших рук для праці, крім твоїх?”

 Тільки Бог дає віру; але ти — дай свідчення.
Тільки Бог дає надію; але ти — скріпи віру своїх братів.
Тільки Бог дає любов; але ти — покажи, як треба любити.
Тільки Бог дає мир; але ти — посій злагоду.
Тільки Бог дає силу; але ти — розрадь у сумніві.
Тільки Бог дає життя; але ти — навчи жити.
Тільки Бог дає світло; але завдяки тобі нехай воно засяє в чиїхось очах.
Тільки Бог є життям; але ти — розбуди в іншому прагнення жити.
Тільки Бог робить неможливе; ти ж — зроби, що можливе.
Бог самодостатній; але Йому подобається розраховувати на тебе.

 

ВИЩІ ІНТЕРЕСИ

 Син одного короля, як це часто трапляється в казках, закохався у прекрасну, але дуже бідну дочку пекаря і оженився на ній.

Кілька років молоде подружжя жило у злагоді й щасті. По смерті батька молодий королевич мав зайняти його місце — посісти на троні.

Міністри й радники всіляко давали зрозуміти молодому королю, що для блага держави він повинен зректися своєї дружини. Королева не має бути з простолюду, тож йому слід одружитися з дочкою короля якоїсь сусідньої держави. Тільки такий шлюб, мовляв, забезпечить мир і добробут у державі.

“Зречися її, найясніший володарю, адже вона дочка пекаря”.

“Безпека твого трону і підданих важливіші за все”.

Міністри так настирливо напосідали на короля, що врешті-решт він погодився.

“Мене змушують зректися тебе, — сказав він своїй дружині. — Завтра тобі доведеться вернутися до свого батька. Але ти можеш забрати все, що вважаєш найціннішим”.

Того вечора вони востаннє вечеряли разом. Панувала тиша. Жінка видавалася спокійною, вона безнастанно підливала вина до келиха короля.

Недовечерявши, король міцно заснув. Тоді жінка спритно загорнула його у простирадло, закинула собі на спину й непомітно вийшла.

Вранці король прокинувся вже у домі пекаря.
“Що це означає?” — запитав він, здивований.

Дружина усміхнулася.
“Ти дозволив мені взяти з собою найцінніше. А для мене найціннішим є ти”.

 А що ти взяв би зі собою?

 

ПОСТАНОВИ

 Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.

“Коли побачу когось, хто потопає, — писав хлопчина, — то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним цілого світу”.

За якийсь час він почув голос мами:
— Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і купи хліба.
— Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? — з докором спитав син.

 Скільки уже було таких “хотів би” у нашому духовному житті...

Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у своєму щоденнику: “Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше — це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: “Хай живе мир!” — і ведемо війну. Повторюємо: “Геть наркотики!” — і ще більше торгуємо ними. Проголошуємо: “Ні — тероризму!” — і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?

Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!”

Зроби щось, хай навіть маленьке.

ШТАНИ

 Один бухгалтер повернувся додому в гарному настрої. В елегантній паперовій торбинці, червоній з жовтим бантом, приніс свою покупку: нові штани.

Побіг у кімнату, щоб одягнути їх і похвалитися перед родиною. Однак виявилося, що штани надто довгі.
— Нічого, — подумав чоловік, — удома є троє жінок, які вміють шити: дружина, дочка й теща. Попрошу котрусь із них, щоб укоротила штани.

Докладно виміряв, наскільки потрібно їх укоротити, та пішов у кухню до дружини.
— Люба, вкороти мені штани на 7 см…

Дружина невдоволено подивилася на нього й сказала:
— Не маю часу. До того ж я не служниця!

Чоловік не втрачав надію. У кімнаті перед телевізором сиділа теща.
— Чи ви могли б укоротити мені штани на 7 сантиметрів?
— Не тепер. Хочу подивитися свій улюблений серіял, а потім маю зустріч у клубі «Третє століття».

Бухгалтер знайшов доньку. Вдавала, що вчиться, а сама телефонувала нареченому. Попросив її допомогти.
— Це неможливо! — відповіла, — через три дні маю іспит!

Нещасний чоловік поклав штани на крісло. Наступного дня пішов на роботу в старих штанях.

Дружина згодом подумала: «Шкода його, зле я вчинила!» Взяла штани та й укоротила їх.

Через кілька годин, побачивши штани на кріслі, теща подумала: «Вкорочу їх. Добре, що можу допомогти». І вкоротила їх на 10 см.

Через деякий час донька, побачивши штани, подумала: «Бідний тато, всі про нього забувають. Вкорочу йому штани. На скільки сантиметрів просив їх вкоротити? На 7 чи 17? Вкорочу на 15 см». Відрізала і старанно обметала.

Коли задоволений чоловік поміряв штани, виявилося, що вони ледь сягають колін.

 Неможливо виміряти цінність родинного дому метром ані виразити її в кілограмах, так само, як неможливо визначити межі весняного вітерця чи обчислити аромат троянди. Дім означає любов і турботу тих, хто в ньому мешкає. 

 

ДУБ І ТРОЯНДА

 У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величавим, а його могутнє гілля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду.

Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листками і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от— от зів’яне.

Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти — лише нікчемна колюча галузка!»

Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченними листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармонійні звуки.

Через це Дуб дуже пишався собою.

«Наповнюю небо чудовими симфоніями! Я — наче оркестр! Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна троянда?»

Несмілива Троянда перелякано мовчала.
Коли настало літо, зацвіла.
Цілий сад аплодував їй довго, щиро і палко.

 Дехто вдає зі себе кращого, сильнішого, аніж є насправді. Боїться бути собою.
Квіти просто квітнуть.

 

РАЗОМ

 Новобранці мусили бігати щоденно. Ще до світанку, тільки вистрибнувши з ліжок, розігрівали м‘язи. Розпочинали службу в спеціяльному військовому антитерористичному корпусі, тому звикли до навантажень, що постійно збільшувались, аж до повної фізичної знемоги. Тепер усе було інакше. Ці вправи були не схожі на їхній щоденний біг з ритмічним співом.

Цього разу бігли у повному військовому спорядженні. Наказ звучав, як завжди: “Вирушайте разом, біжіть разом, працюйте як одна команда і повертайтесь разом. Якщо усім вам не вдасться повернутись, не повертайтесь взагалі!”

Безкінечна дорога, біль, спрага, повне фізичне виснаження спричинились до того, що починав затьмарюватись розум, і в шерензі бігунів діялось щось таке, що викликало неспокій.

У п’ятому ряді, в центрі колони, один юнак не встигав. Ноги іще рухались, але швидкости, з якою бігла група, не витримував. Це був Сандрі, — худий хлопчина з рудим волоссям. Його голова хиталась на всі боки. Хлопцеві було важко. Почав відставати.

Новобранець, що біг праворуч, не втрачаючи темпу, наблизився й узяв у того важкий карабін. Солдатові із рудим волоссям на якийсь час наче додалось сил, але вже невдовзі очі затягло туманом, і він ледь ворушив ногами, голова, здавалось, рухалась окремо від тіла.

Тоді новобранець, що біг зліва, не зупиняючись, узяв його каску й припасував собі під пахву. Сандрі знову міг бігти. Черевики важко в одному ритмі гупали об землю, здіймаючи куряву. Гуп, гуп, гуп, гуп.

Сандрі почувався кепсько, дуже кепсько, ледь тримаючись на ногах, він спотикався, та все ж намагався бігти. Два вояки, що бігли позаду, схопили наплечник, — кожен за один ремінець. Сандрі сконцентрував останні сили, і рота продовжувала біг — аж до заходу сонця.

 Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь із своєї праці.
Бо як упадуть, один одного підніме.
Горе ж одному, як упаде, й нема нікого, щоб його підвести.
Так само, як лежать удвох — їм тепло; одному ж як загрітись?
Наскочить на одного хтось, удвох проти нього стануть; троїста нитка не так хутко рветься.
(Проп. 4, 9—12)

 

ПОЛЬОВИЙ ЦВІРКУН І МОНЕТА

 Один мудрий індус мав приятеля. Приятель жив у Мілані. Вони познайомилися в Індії, коли італієць приїздив туди зі своєю сім’єю. Індус провадив екскурсії для італійців, відкриваючи їм найхарактерніші закутки своєї вітчизни.

Міланець заприязнився з індусом і на знак вдячности запросив того до свого міста. Індус довго не міг відважитися на таку далеку подорож, але врешті— решт дав себе переконати. І ось настав день, коли він зійшов з трапу літака на летовищі Малпенса, що під Міланом.

Наступного дня міланець та індус разом прогулювалися по центру міста. Смаглявий чорнобородий індус, із жовтим тюрбаном на голові, притягував зацікавлені погляди перехожих. А міланцеві лестило, що має такого екзотичного приятеля.

У якийсь момент, на площі святого Вавила, індус затримався і спитав:
— Чи чуєш те, що я зараз чую?

Міланець, трохи здивований, нагострив слух, але змушений був відповісти, що чує шум міста.
— Тут поблизенько співає цвіркун, — запевнив індус.
— Де там, тобі здалося, — мовив міланець. — Я чую лишень міський галас. Та й цвіркунів тут немає.
— Мені не здалося. Я справді чую цвіркуна, — наполягав індус і взявся перевертати листя. Поруч росло кілька тоненьких деревець. За якусь хвилину він показав маленького співака. Цвіркун, незадоволений, що його концерт перервали, намагався від них сховатися.
— Ну то що, бачиш цвіркуна? — поспитав індус.
— Справді, — визнав міланець. — Ви, індуси, маєте дуже гострий слух, не те що ми, білі...
— Ти помиляєшся, — усміхнувся мудрий індус. — Ось поглянь...

З цими словами він витягнув з кишені дрібну монетку і кинув її на тротуар. Тієї ж миті чотири чи п’ять осіб обернулися і подивилися у той бік.
— Ну як, бачив? — спитав індус. — Супроти цвіркунової пісні дзенькіт монетки прозвучав зовсім тихо. А стільки білих його почуло.

 Ці коротенькі історії, що оповідаю тобі, схожі на спів цвіркуна у місті. Хочу попросити тебе, аби ти бодай на хвильку прислухався до голосів, на які ми всі перестали звертати увагу. Це ті голоси і ті пісні, що звучать у нас самих та співають нам про блакитне небо і про чисте повітря, про сни і про те, як б’ється серце, про потребу у близькій людині, про спільний плач і сміх, про взаємний потиск рук, про дивовижну любов і доброту Бога, який прийшов у світ і просить, аби ми дозволили Йому спасти нас.

 

ПОЛЕ

 Один батько залишив своїм синам у спадок поле. Брати його справедливо поділили — навпіл. Один брат був багатий і нежонатий, а другий — бідний і мав купу дітей.

Настали жнива. Не йде сон на очі багатому братові, думки в голову лізуть:

“Я багатий, навіщо мені стільки збіжжя? А мій брат бідний, йому треба годувати сім’ю”.

Устав з ліжка старший брат, пішов на своє поле, взяв кілька снопів і переніс на братове.

Тієї ж ночі бідний брат міркував собі так:

“Мій брат не має ні жінки, ні дітей. Єдине, що може його бодай трохи втішити, — це багатство. Допоможу йому побільшити багатство”.

Він устав, пішов на своє поле, взяв кілька снопів і переніс на братове.

Вранці обидва брати потайки дуже дивувалися, що снопів на їхніх полях не поменшало.

Те саме діялося наступними ночами.

Кожен переносив своє збіжжя на братове поле, і обидва щоранку дивувалися, що його не убуває.

Але однієї ночі, переносячи снопи, брати зустрілися на межі. Вони все зрозуміли, засміялися і радісно обійняли один одного.

У цей момент почувся голос з неба: “Місце, на якому об’явилося стільки братньої любови, заслуговує на те, щоб на ньому постав храм — храм братньої любови”.

І справді, на тому місці цар Соломон збудував храм.

Чи вдалося б цареві Соломону сьогодні знайти місце для храму?

ДИЯВОЛЬСЬКИЙ ПIДСТУП

 Одного дня диявол постановив збільшити ефект своїх злих діянь. Він зібрав начальників департаменту і головний штаб дивізії пекельної пропаґанди і реклами, аби придумати нові кампанії спокус і пасток для людей, а також нові способи, щоб знищити сенс їхнього життя.

— Скажи їм, що Бога немає, — запропонував один чорт.

Диявол буркнув:
— Я волів би щось не настільки очевидне!
— Скажи їм, що жодна з їхніх дій не має результату, — сказав другий.

Диявол похитав головою і відповів:
— Вони вже й самі так думають.

Третій запропонував:
— Скажи їм, що вони настільки віддалилися від дороги закону, що їм більше ніколи не вдасться на неї повернутися, бо люди не можуть змінитися.

Диявол відказав:
— Я вже це пробував...

Слова попросив найстарший і найхитріший з усіх чортів:
— Нехай просто вірять, що мають іще багато— багато часу...

Диявол задоволено усміхнувся:
— Це справді добра ідея!

 Якби я знала, що це востаннє — дивилася б на тебе, коли засинаєш. Накрила б тебе ліпше ковдрою, подякувала б Господу за твоє цінне життя. Подивилася би трохи, як спиш.

Якби знала, що це востаннє — провела би тебе аж до дверей, коли виходиш, поцілувала би, обійняла і попросила повернутися, аби ще раз тебе поцілувати.

Якби знала, що це востаннє — слухала би твій голос, вимкнула би телевізор, відклала б газету і всю увагу присвятила тобі. Запам’ятала би звук твого голосу і блиск твоїх очей.

Якби знала, що це востаннє — слухала би твій спів, співала би з тобою, а далі попросила заспівати ще раз.

Якби знала, що це востаннє я з тобою — надавала би великого значення тій хвилині. Не клопоталася б тарілками, подвір’ям, навіть сплатою рахунків.

Якби знала, що це востаннє — прагнула б бути з тобою завжди.

Якби знала, що це востаннє ми разом— прагнула б бачити тебе щасливим. Приготувала б твої улюблені страви, пограла би з тобою у твою улюблену гру. Взяла б один день відпустки, щоб бути з тобою. Не переймалася б занадто складанням забавок і застелянням ліжка. Нагадала б тобі, як багато для мене важиш. Сказала б тобі, що дуже прагну, аби ти пішов до Раю. Сказала би, щоб ти був сильний. Сказала б, що люблю тебе — і ми зі сміхом ділилися б нашими улюбленими спогадами.

Якби знала, що це востаннє — читала б разом з тобою Святе Письмо і ми разом помолилися б до Бога. Я подякувала б Господу за те, що ми зустрілися, і за те, що так чудово нами опікувався.

Якби знала, що це востаннє ми разом — плакала б, тому що хотіла б провести більше часу з тобою.

Якби знала, що це востаннє...

Я зовсім не знаю коли настане отой останній раз. Господи, поможи мені виявити свою любов до всіх людей, котрі справили вплив на моє життя.

Це може бути останній раз, коли ми разом.

 

ТРОЄ ДІТОК

 Коли його прийняли на посаду редактора авторитетного журналу, вважав, що спіймав Бога за бороду. Зателефонував до батьків і, звичайно ж, до коханої Мирослави, якій просто сказав: «Отримав роботу! Можемо побратися!»

Стали подружжям, й упродовж кількох років народилося троє діток: Мар’ян, Марта й Віктор.

Шість років тривало щастя, а далі журнал змушений був припинити свою діяльність. Молодий батько влаштувався редактором у тижневик. Однак ця газета теж перестала виходити. Цього разу пошуки праці були вкрай важкими. Щовечора молода матуся і троє діток дивилися на батька, який ставав щораз більше заклопотаним.

Одного разу під час вечері чоловік зізнався з гіркотою: «Усі зусилля даремні! Не можу знайти жодної роботи за фахом! Усюди скорочують штат працівників або всіх звільняють…».

Мирослава підбадьорювала його, нагадувала про його мрії, здібності, обнадіювала…

Наступного дня, коли батько вранці прокинувся, діти вже пішли в школу. Пригнічений, випив горнятко кави і підійшов до стола, за яким зазвичай працював. Глянув у смітник, що стояв поруч. Великі шматки червоної порцеляни привернули його увагу. Це були уламки трьох червоних свинок, до яких діти складали свої заощадження. А на його столі лежала купка монет, переважно копійок, а також декілька гривень і позолочених ґудзиків.
Під цим скарбом побачив записку, яку написали діти: «Любий татку, ми всі віримо в Тебе: Мар’ян, Марта і Віктор».

Сльози підступили до очей, погані думки стерлися, а відвага та рішучість знову повернулись. Молодий батько стиснув кулаки й присягнув:

«Я вас не розчарую!»

Нині на столі одного з найвідоміших видавців у Європі стоїть картка у срібний рамці.
Видавець показує її, гордо кажучи: «Це таємниця моєї сили!» То вже дещо вицвіла картка, на якій дитячою рукою виведено:

«Любий татку, ми всі віримо у Тебе!»

 «Вірю в тебе» — це набагато більше, ніж казати, що любиш. Це найчистіша сила. Тому Ісус казав: «Якби ви мали віру, як зерно гірчичне, сказали б цій шовковиці: вирвися з корінням і посадися в морі, — і вона б послухала вас» (Лк. 17, 6). 

 

ГОБЕЛЕН

 Молодого монаха послали до одного монастиря у Фландрії ткати разом з іншими великий гобелен.

Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений.
— Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть зав’язати її і відтяти...
— Сину, — сказав спокійно старий монах, — ти не бачиш цього гобелена так, як треба його бачити. Ти працюєш з виворітного боку і тільки з одним фрагментом.

І повів його показати роботу з лицевого боку. Молодий монах остовпів. Він працював над дуже красивим гобеленом — «Поклоніння трьох царів», а його нитка творила частину німба навколо голови Божого Дитятка.

 У давній легенді оповідається про чоловіка, котрому Бог пообіцяв, що виконає одне його бажання.

Чоловік подумав і сказав:
— Я хотів би чинити добро, не знаючи про це.

Бог вислухав його.

Пізніше, побачивши, що це бажання таке добре, Бог поширив його на всіх людей.

І так триває й досі.

Ніколи не знецінюй себе. Може, у тебе не буде жодного доказу, що ти вартуєш більше, ніж про себе думаєш. Усі ми тчемо дуже великий гобелен неймовірної краси, якого ніколи не бачимо в цілості. 

 

ВИПАДОК

 Молода жінка поверталася з роботи додому автом. Вона вела дуже обережно, бо машина ж новісінька, лише вчора придбана завдяки ощадливості чоловіка, який відмовляв собі у багатьох речах, аби купити саме цю модель.

На запрудженому перехресті жінка на хвильку розгубилася і — цього виявилося досить, аби бампером врізатись у машину попереду.

Жінка розплакалася. Як їй пояснити чоловікові те, що сталося?

Водій другого авта поставився до неї з розумінням, але пояснив, що потрібно записати номери водійських посвідчень одне одного та інші дані.

Жінка стала шукати у пластиковій торбинці свої документи. Звідти випала якась картка.

На картці характерним почерком чоловіка було написано: «Коли щось трапиться — пам’ятай, сонце, що я кохаю тебе, а не авто!»

 
Нам варто весь час про це пам’ятати: найважливіші люди, а потім все інше. Ми— бо стільки робимо для предметів, авт, будинків, організацій, матеріяльного забезпечення! Якби то стільки часу й уваги ми присвячували людям, світ був би інший.

Ми повинні знайти час на те, щоб вислухати одне одного, щоб подивитися одне одному в очі, щоб разом поплакати, посміятися, поспівчувати, погуляти...

Тільки це заберемо до Господа. Себе і свою здатність любити. Не меблі, не одяг, не тіло...

 Тато зі сином ішли по пасажу, у якому розмістилися численні магазини і дрібні крамнички. Тато ніс велику торбу, наповнену розмаїтими пакунками. Він роздратовано сопів і врешті сказав дитині: «Я купив тобі робота, купив футбольний костюм... Що ще маю тобі купити?»

«Візьми мене за руку», — попросив хлопчик.

 

ЛІСОРУБИ

 Два лісоруби працювали у лісі. Дерева мали грубезні міцні стовбури. Обидва лісоруби послуговувались сокирами з неабиякою вправністю, проте кожен робив це у свій спосіб. Перший рубав дерево вперто і наполегливо, зупинявся лише на якусь хвильку, аби передихнути.

Другий же щогодини робив собі тривалу перерву.

Коли стало смеркати, перший зробив тільки половину справи. Він так стомився, що не годен був і сокири вже підняти. Другий, нехай це здасться неймовірним, таки зрубав своє дерево. Лісоруби починали одночасно і дерева були однаковісінькі.

Перший не повірив своїм очам: “Нічого не розумію! Ти щогодини відпочивав. Як тобі вдалося скінчити так швидко?”

Другий, усміхаючись, відповів: “Ти бачив, що я кожної години робив собі перерву. Проте ти не помітив, що перепочинок я використовував для того, аби підгострити сокиру”.

 Твоя душа — мов гостра сокира. Не дозволяй, щоб вона затупилася. Щодня гостри її потроху.

1. Затримайся на десять хвилин, аби послухати музику.
2. Коли можеш, влаштовуй собі прогулянки.
3. Щодня обнімай тих, кого любиш, і скажи кожному з них: “Ти мені дорогий”.
4. Святкуй річниці, дні народження, іменини і все, що собі пригадаєш.
5. Будь люб’язним з усіма, а також зі своїми найближчими і з домашніми.
6. Усміхайся.
7. Молися.
8. Допомагай тим, які тебе потребують.
9. Зроби для себе щось приємне.
10. Підніми голову і прагни до неба.

***

Учень одного філософа пішов відвідати свого вчителя, який лежав на смертному ложі.
— Залишіть мені у спадок трохи вашої мудрості, — просив він.
— Бачиш мій язик? — спитав філософ.
— Бачу, — відповів учень.
— А мої зуби? Чи всі ще там?
— Ні, не всі.
— А знаєш, чому язик тримається довше від зубів? Бо він м’який і гнучкий, а зуби тверді — тому й випадають. Тепер ти знаєш усе, що треба знати. Іншої мудрості не маю.

***

Те, що нам казали, коли ми були дітьми:

Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби; мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш; тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з повним ротом...

 Те, що ми хотіли б почути:

Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; поговорімо про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти — дуже милий; приємний; розкажи, що ти відчував; ти — щасливий? мені приємно, коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому страждаєш? що тобі не подобається? довіряю тобі; мені приємно з тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо я помилився...
Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли почути ще в дитинстві.
Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала:
“Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він завжди є таким з нашим псом”.

 ***

Один старий рабин якось спитав своїх учнів, як можна точно розпізнати мить, коли закінчується ніч і розпочинається день.
— Можливо, це коли вже чітко можна відрізнити собаку від вівці?
— Ні, — відповів рабин.
— Або коли можна відрізнити фінікове дерево від фігового?
— Ні, — знову відказав рабин.
— То коли ж? — поспитали учні.
— А тоді, коли, вдивляючись ув обличчя будь— якої особи, впізнаватимеш у ній брата чи сестру. До того ж моменту у твоєму серці панує ніч, — пояснив рабин.

***

— Скажи мені, скільки важить сніжинка? — запитала синиця голуба.
— Майже нічого, — відповів голуб. Тоді синиця розповіла йому таку історію:
— Якось я відпочивала на сосновій гілці, аж раптом почав падати сніг. Це навіть не була заметіль, ні, лише кружляли легесенькі сніжинки, легенькі, мов сон. Оскільки в мене не було інших занять, то я розпочала рахувати сніжинки, що опускалися на мою гілку.
Їх упало 3.751.952.
Коли ж легенько і тихенько упала 3.751.953-тя сніжинка, таке собі майже нічого, як ти з цього приводу висловився, —  гілка зламалася...
Оповівши це, синиця відлетіла.
Голуб, великий авторитет у галузі миру ще з часів Ноя, на хвильку замислився, а потім промовив:
— Можливо, потрібно ще тільки однієї особи, аби у світі запанував мир?

 

Подумай, а може, бракує тільки тебе?

***

— Учителю, що ви думаєте про гроші? — спитав один юнак свого учителя рабина.
— Дивись у вікно, — сказав учитель. — Що бачиш?
— Бачу жінку з дитиною, двоє коней, що тягнуть віз, і чоловіка, який іде на базар.
— Добре. Тепер дивись у дзеркало. Що бачиш?
— Що ж хочете, щоб я бачив?! Зрозуміло — себе!
— Тепер поміркуй: вікно — зі скла, і дзеркало також зі скла. Вистачає тонесенького шару срібла на склі й людина бачить тільки себе.

 Навколо нас є багато таких осіб, які свої вікна замінили на дзеркала. Вони думають, що дивляться “назовні”, а бачать і споглядають самих себе.
Не дозволь, щоб вікно твого серця стало дзеркалом.

Трохи срібла.

Чого світ потребує найбільше?
Трішки більше привітності, трішки менше користолюбства.
Трішки більше посмішок, трішки менше гримас.
Трішки більше «ми», трішки менше «я».
Трішки більше сміху, трішки менше плачу.
Трішки більше квітів на дорозі життя, трішки менше на гробах.

***

Є люди, які не знають, наскільки важливо те, що вони існують.
Є люди, які не знають, як багато для інших важить сама їхня поява у чийомусь житті.
Є люди, які не знають, скільки радості дарує іншим їхня усмішка.
Є люди, які не знають, яким добром для інших є їхня близькість.
Є люди, які не знають, наскільки біднішими інші почувались без них.
Є люди, які, не знають, що вони — дарунок небес.
Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли.

***

Один мудрий чоловік не раз казав:
" У молодості я був революціонером, і всі мої молитви до Бога звучали приблизно так:"Господи, дай мені сили, щоби змінити світ!" Коли я сягнув зрілого віку і здав собі справу, що ось минула вже половина мого життя, а я так нічого й не досягнув, то змінив свою молитву: "Господи, допоможи змінити тих, що мене оточують, —  просив я. —  Мою родину, моїх приятелів —  і буду задоволений".

Та зараз, коли я вже старий і мої дні вже добігають кінця, починаю розуміти, який з мене дурень. Тепер моєю єдиною молитвою є прохання:" Господи, даруй мені благодать змінити себе самого". Якби я так молився від початку, то не змарнував би свого життя.

***

Одного літнього дня змія зустріла в лісі свого приятеля тхора:
— Як поживаєш? — спитав її тхір. — Вже віддавна не бачив тебе.
— Начебто добре, — відповіла та. — Але майже не бачу. Мушу вставити собі під повіки лінзи.
Придбавши лінзи, змія знову зустріла тхора.
— Як тепер живеться? — спитав її тхір.
— Тепер не тільки добре бачу, — відповіла змія, — а навіть моє родинне життя покращилося.
— Як же лінзи могли покращити твоє родинне життя? — запитав здивований тхір.
— Дуже просто, — відповіла змія. — Я виявила, що жила з гумовим шлангом, яким поливають город.
Остання хвороба, яку відкрили, зветься “синдром невидимої людини”. Поруч з нами живе якась особа. Ми помічаємо її фізичну присутність, але вдаємо, що не бачимо її. Так, наче не хочемо бачити.
Один письменник розповідає: подружжя виховало четверо дітей, допомогло всім одружитися і, коли залишилися самі, чоловік, приглядаючись до дружини, несподівано запитав:
— Ти — хто?

***

У скляній посудині жили дві червоні рибки. Ліниво пересуваючись попри скляні стінки, вони мали досить часу, аби собі пофілософувати. І якось одна рибка запитала іншу:
—  Чи ти віриш у Бога?
—  Звичайно!
—  А звідки ти про Нього знаєш?
—  Хто ж тоді, на твою думку, щодня міняє воду в акваріумі?

 Немов спокійна ріка, плине у нас життя, і це чудо. Але ми звикли до чудес. Кожен день є новим даром, чистою сторінкою, на якій можемо щось записати.
Бог щоденно міняє нам воду.

***

Один чоловік хотів, щоби комп’ютер вибрав йому досконалу пару: "Шукаю тендітну, вродливу дівчину, яка би займалася водними видами спорту і любила перебувати у колективі".

 Комп’ютер видав відповідь: "Одружися з пінгвіном".

Любити означає прийняти іншого з його способом життя, з його інакшістю, з його вадами, а не подобизну наших снів.

 Бруно Ферреро. Ідеальна дружина.

***

Один чоловік завжди відчував себе пригніченим через різні життєві труднощі. І якось він поділився цим із відомим духовним наставником.
—  Не можу більше! Життя стало просто нестерпне!
Учитель узяв пригорщу попелу і вкинув у шклянку, в якій перед тим була кришталево чиста питна вода, і промовив:
—  Це твої страждання.
Вода у склянці вмить стала брудна і мутна.

Учитель вилив її.

Тоді знову набрав пригорщу попелу і кинув його у море.

Попіл у тій же хвилині розчинився, а вода в морі залишилася така сама чиста, як і до того.
—  Бачиш? —  запитав учитель. —  Кожного дня ти мусиш вибирати, бути тобі склянкою, а чи морем.

 Занадто багато серед нас плитких сердець, занадто багато перестрашених душ, занадто багато заморожених чуттів і спаралізованих рамен. Найбільше у наших часах бракує відваги. Не йдеться тут про нерозважне зухвальство чи безоглядність, а про правдиву відвагу, яка довзовляла б кожну проблему зустріти словами: "Напевно, існує якийсь розв’язок, я шукатиму його, а отже, знайду".

 Бруно Ферреро. Вибір.

***

Дві рибки плавали одна побіля одної. Раптом молодша запитала старшу:"Що воно таке, що про нього всі говорять?"
"Що саме?"
"Море".
Старша рибка вибухнула голосним сміхом (якщо так можна сказати про рибу):
"Море —  це те, що навколо нас. Ми є в ньому".
Молодша рибка недовірливо похитала головою:
"Не вірю. Це тільки солона вода!"

 Тільки солона буденність може підготувати нас до вічности.

 Бруно Ферреро. "Таємниця червоних рибок".