Бруно ФЕРРЕРО
ЗОЛОТІ ВІКНА

ПОВЕРНЕННЯ КВІТІВ

Найбільший із-поміж чарівників, не бажаючи більше дивитися на злих людей і жити поряд з ними, покинув свою країну й подався на вершину високої гори.
Після його відходу всі квіти в лузі, а також ті, які росли на пагорбах, у лісах, і ті, які зацвітали на берегах рік, озер і моря, зів’яли й загинули. Не залишилося жодної. Країна перетворилася на пустелю, бо після смерти квітів птахи, метелики, бджоли й інші комахи відлетіли кудись далеко.
Старі мешканці цього краю розповідали дітям про красу квітів і комах, але діти їм не вірили.
— Це лише казки! - казали вони.
У те, що квіти й комахи існують, вірив тільки син убогої вдови. Мати часто розповідала йому різні історії про дивовижні квіти. Він страшенно любив їх слухати.
— Коли я виросту, — казав хлопчик, — то розшукаю чарівника й попрошу його, щоб повернув нам квіти.

НАЙВИЩА ГОРА

Коли син удови виріс, його любов до квітів не проминула, а стала ще сильнішою.
Одного разу він сказав матері:
— Я прийняв рішення: вирушаю на пошуки великого чарівника. Хочу попросити, щоб він повернув нам квіти.
Мати розгубилася.
— Синку, це ж тільки казки. Мені їх розказала моя мати, а їй, у свою чергу, — її мати. У це не треба вірити! Здається, квітів ніколи й не було. Та й чарівника неможливо знайти, бо він живе на найвищій горі.
Та хлопець її не послухав й одного ранку вирушив у дорогу. Мешканці міста, які це бачили, іронічно посміхалися:
— Він не сповна розуму! Щоб повірити в цю історію, треба бути божевільним!
Приятелі хлопця також насміхалися з нього.
А він пішов на північ. Мандрував дуже-дуже довго. Нарешті дійшов до підніжжя такої високої гори, що навіть не було видно її вершини. Він тричі обійшов гору, та не знайшов жодної стежки, лише стрімкі гладенькі скелі. Але й тоді хлопець не втратив відваги:
— Якщо чарівник зумів вийти на гору, то зможу і я.
Уважно оглянувши кожен, навіть найменший, виступ на скелі, в одному місці він помітив щось схоже на малесеньку сходинку. Придивився краще й трохи вище побачив ще одну сходинку. Відійшовши пару кроків назад, хлопець побачив, що на стрімкому схилі гори вибито щось подібне до сходів, які спіраллю здіймалися вгору. Хлопець жваво почав підійматися ними. Щоб не паморочилася голова, він не оглядався і не дивився вниз.

НЕВИДИМІ РУКИ

Після першого дня підйому вершини все ще не було видно. Після другого й третього дня — те ж саме.
Сили вже остаточно покидали хлопця, але четвертого дня він раптом побачив, що мета вже близько. Коли настала ніч, він вийшов на вершину гори. Неподалік дзюркотів струмок. Стомлений і спраглий хлопець нахилився, щоб напитися свіжої води. Його втома зникла після першого ж ковтка. Хлопець почу¬вався таким сильним, як іще ніколи досі. І в цей момент якийсь голос запитав, чого він шукає.
— Я прийшов попросити великого чарівника, щоб він повернув нам квіти й комах, — сказав хлопець, — бо без квітів, птахів та бджіл країна дуже сумна й заклопотана. Я впевнений, що мешканці моєї країни позбулись би всієї своєї злости, якби чарівник повернув їм квіти.
Після цих слів невидимі руки підняли хлопця вгору. Він опинився в країні вічних квітів. Невидимі руки поставили його посередині килиму з різнокольорових квітів. Хлопець не йняв очам віри. Він навіть не уявляв собі, що квіти такі прекрасні.
Над різнобарвними квітами танцювали промені сонця. У повітрі витав ніжний запах. В очах хлопця з’явилися сльози радости.
Раптом він знову почув голос, який заохочував його зірвати найкращі квіти. Хлопець нарвав їх цілі оберемки. Потім невидимі руки знову його підняли й перенесли на вершину гори.
— Віднеси ці квіти у свій рідний край, — сказав голос. — Лише завдяки твоїй відвазі й вірі у ньому більше ніколи не бракуватиме квітів. Вони цвістимуть усюди. Північні, південні, східні й західні вітри приноситимуть дощі, які будуть їх зрошувати. Із цих квітів бджоли знову приноситимуть вам мед.

КРАЇНА РОЗКВІТЛА ЯК САД

Хлопець подякував і відразу почав сходити з гори. Незважаючи на те, що він ніс багато квітів, сходити було набагато легше, ніж підійматися вгору.
Коли мешканці краю побачили його з квітами, то дуже зраділи. Насолоджувалися їхнім запахом, все ще не вірячи у своє щастя. Та переконавшись, що це не сон, вони сказали:
— Ми знали, що квіти існують і що розповіді наших старожилів правдиві!
Невдовзі країна перетворилася на великий сад. Квіти росли на пагорбах, у долинах, на берегах рік і озер, у лісах та на полях. Їх ставало все більше й більше. Вітри з чотирьох сторін світу час від часу приносили дощ і підливали квіти.
Повернулися птахи й метелики, комахи і, звісно ж, бджоли.
Нарешті люди знову могли поласувати медом, і радість повернулася в їхню країну.
Коли мешканці побачили, що завдяки хлопцеві, який мав відвагу вірити в те, у що ніхто інший не вірив, їхня земля змінилася до невпізнання, вони запропонували йому стати королем. Той погодився і став добрим, відважним та мудрим володарем.
— Завжди пам’ятаймо про те, — казав він,— що саме через людську злість квіти зникли з нашого краю.

ДУБ І ТРОЯНДА

У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величавим, а його могутнє гілля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду.

Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листками і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів'яне.

Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти — лише нікчемна колюча галузка!»

Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченними листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармонійні звуки.

Через це Дуб дуже пишався собою.

«Наповнюю небо чудовими симфоніями! Я — наче оркестр! Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна троянда?»

Несмілива Троянда перелякано мовчала.

Коли настало літо, зацвіла.

Цілий сад аплодував їй довго, щиро і палко.

Дехто вдає зі себе кращого, сильнішого, аніж: є насправді. Боїться бути собою. Квіти просто квітнуть.

ЗАМЕРЗЛИЙ СТАВОК

Одного разу двоє друзів-хлоп'ят каталися на ковзанах на малому замерзлому ставку. Був похмурий холодний вечір. Діти їздили обережно, але раптом лід проламався і один із хлопчиків упав у воду.

Ставок був неглибокий, але вода в ополонці почала замерзати, закриваючи отвір.

Другий хлопчик повернувся на берег, узяв найбільший камінь, якого вдалося знайти, і побіг туди, де провалився його малий друг. Почав щосили вдаряти каменем об лід, аж врешті-решт розбив його. Схопивши друга за руку, допоміг йому вибратися з води...

Коли прийшли рятівники і побачили, що сталося, здивувалися: «Як це йому вдалося? Як хлопчик зміг розбити такий грубий і щільний шар льоду?»

Дідусь, який проходив поблизу, сказав:

— Знаю, як він це зробив!

— Як? — спитали вони. Дідусь відповів:

— Не було поруч нікого, хто б застеріг: «Це тобі не вдасться...».

Маємо дивовижні сили, але так легко забуваємо про них!

РОЗП'ЯТТЯ

У старій церкві дуже високо висіло величезне срібне розп'яття. Дві особливості вирізняли його. Перша — це терновий вінець на голові Ісуса: був із золота, викладений коштовними рубінами.

Друга особливість — права рука Ісуса: не була прибита до хреста, а дещо відхилена вперед.

Одна історія пояснює причину цього.

Якось уночі злодій, що не боявся висоти, замислив украсти чудовий золотий вінець з рубінами. Спустився на мотузку з вікна на даху і дістався до розп'яття.

Проте терновий вінець був міцно прикріплений. Злодій мав лише ніж, щоби відірвати його. Устромив лезо під вінець і щосили почав його підважувати. Повторював спроби раз у раз, пітніючи і важко дихаючи. Лезо зламалося, а мотузка через надмірний натяг обірвалася...

Злодій загинув би, упавши додолу, але рука на розп'ятті ворухнулась і втримала його від падіння.

Уранці служителі храму знайшли його там, угорі, цілого й неушкодженого. Тримав його розіп'ятий Ісус міцно і з любов'ю.

«Бувши з ними у світі (...) Я їх стеріг, і ніхто з них не пропав» (Йоан 17, 12).

ЦАРИЦЯ

Коли помер цар, молодий принц, дещо непокоячись, готувався зайняти його місце. Мудрий старий вихователь сказав юнакові: «Тобі потрібна допомога. Перш ніж вступити на престол, обери собі майбутню дружину, але вважай: це має бути дівчина, котрій можеш повністю довіряти. Запроси всіх дівчат, які прагнуть стати царицею. Я поясню тобі, як знайти гідну».

Наймолодша з посудомийок на царській кухні була таємно закохана у принца. Вирішила теж зголоситися.

«Знаю, що ніколи не виберуть мене, але це буде єдина нагода опинитися поруч із принцом, принаймні на мить, і від цього буду щасливою», — подумала.

У призначений час усі найвродливіші дівчата у чудових сукнях і найкоштовніших прикрасах прибули до палацу.

У присутності всього двору принц повідомив їм, у чому полягатиме змагання: «Кожній з вас дам по одній насінині. Та, котра виплекає з неї найкращу квітку за шість місяців, стане царицею».

Дочекавшись свої черги, дівчина-посудомийка взяла насінину, маленьке темне зернятко, віднесла його додому, загорнувши в хустинку. Поклала його у горщик, наповнений вологою землею. Не була вправним садівником, але доглядала свою рослинку дуже старанно і з великою любов'ю. Щоранку з тривогою вдивлялась у темну землю, з котрої мала з'явитися квітка.

Минуло шість місяців, але в її горщику нічого не виросло.

Настав вирішальний день. Прийшовши до палацу зі своїм горщиком, у якому була лише земля, побачила, що всі инші дівчата досягли чудових результатів. Принц розглядав усі горщики дуже уважно. Підійшов до кожної. Квіти були чудові. Глянув також на посудомийку, яка боялася підвести очі і мало не ховала свій горщик без квітки.

Оглянувши всі горщики, принц став посередині та оголосив результат конкурсу: «Новою царицею, моєю дружиною, буде ось ця дівчина!»

У тиші було чути удари сердець. Не вагаючись, принц узяв за руку молоденьку посудомийку.

Потім пояснив причину такого вибору.

«Лише ця дівчина виростила квітку чесности і тому гідна стати царицею! Усі насінини, які я вам дав, були пофарбованими шматочками деревини, тому аж ніяк з них не могла вирости квітка!»

Звичайно, це лише казка. Нині важко було б знайти царицю. Усі ми забули, як вирощувати квіти чесности.

(Серія «Притчі та оповідання»): Для вчителів та катехитів/ Пер. Т. Різун — Львів: Свічадо, 2008