ПЕРШЕ КОХАННЯ ШЕВЧЕНКА Ми вкупочці колись росли, Так писав Шевченко вже на засланні в далекому,
дикому Косаралі, пригадуючи з далекого дитинства свою ...бувало, щасливий, І один з таких яскравих моментів він одного разу, як найдорожчий спогад, відтворив у своєму вірші: Мені тринадцятий минало. Світло й радісно було на душі у тринадцятилітнього пастушка, було любо, "неначе в Бога ": Господнє небо, і село, Та варто було тільки дитячій душі, зачарованій красою Божого світу, пройнятися усвідомленням сирітської самотини, і з неї зникав радісний настрій: все "почорніло", "помарніло": Поглянув я на ягнята - Але розрадниця була неподалік і своїми дитячими, чистими пестощами замінила сироті материнські пестощі: ...дівчина І вмить повернулася до нього вся ясність і принадність дитячої безтурботності: Неначе сонце засіяло, Але саме в ту щасливу пору, коли перші неясні поривання двох дитячих сердець стали набирати більш серйозної форми, їх розлучили: вони ... малими розійшлись П'ятнадцятирічного козачка Тараса повіз з собою
у чужі краї дідич. Минуло кілька років тяжкого, сповненого
зневаги та кривд життя, спочатку в панському передпокої, потім
на горищі - в підмайстрах у малярних справ майстра, - і сталося
чудо: "нікчемний замазура - за його власними словами
- на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв і користувався
настановами та дружньою довірою найвидатнішого художника". ... сирота багатий, Єсть карії очі - як зіроньки, сяють, І спогад про перше, незабутнє почуття викликав нестерпну тугу за далеким і вже безповоротним. Таким і я колись-то був. А яким сміливим і красивим було це перше кохання! Хлопчик-поет, який ще крихіткою-дитиною ходив з дому шукати стовпи, що підпирають світ, прикрасив і своє дитяче захоплення так само яскравою грою фантазії: в ті щасливі дні, коли підлітки Межи мови-розмови - він розповідав своїй Оксані про те, як "золото
і долю добуде " й буде на Україні "панувати, коли
не загине", після того, як переможе її ворогів. Люде одібрали, бо їм було мало. Та все ще сподівається: Може, ще раз зустрінемось... Але ж під цю пору спогадів і ще не втрачених надій йому вже пішов 27-й рік, і однолітку його, мабуть, давно вже за селянським звичаєм віддали заміж. І, примирившись з цією не відразу й не легко засвоюваною думкою, він звертається до своєї першої - "чужої чорнобривої Оксани" з закликом хоч згадати його, закинутого на чужину, і хоч жартома згадати минуле. А воно, це минуле, зовсім не було жартом. Майбутній поет уже милувався "дивом-красою" своєї обраниці, а та з ним "усміхалась, плакала, журилась", учила його пісень і мови кохання: Очима, душею, серцем розмовлять. І, як музу, просив він її увінчати чоло закоханої
Мар'яни, героїні задуманої ним поеми, символом першого кохання
- первоцвітом весни, рястом. І молився за свою маленьку подругу.
Він не знав, що з нею, яка її доля, але йому чомусь здавалося,
що його Оксана нещасна. Оспівуючи її під ім'ям Мар'яни, він
хотів змалювати сумну історію розбитого кохання. Багатий сотник,
уявлялося йому, забирає у нього дорогу подругу. І устами старця-кобзаря
він оплакував її гірку долю. Оксану, моя зорю, Але прийшли-підкралися" "злії літа": вони висушили "чадом-димом" ці добрі сльози, його муза залишила мотиви особистого характеру, і став поет співцем боротьби. І цей новий період у його творчості настав уже після того, як він дізнався про жахливу долю своєї милої - красуні Оксани. Недобрі передчуття його справдилися. Після п'ятнадцяти років розлуки з батьківщиною, уже не пастух, а відомий художник і славний поет, він відвідав, нарешті, рідну свою Кирилівку. Все було, як колись, на старому домашньому вогнищі. Біля батьківських могил з похилими дубовими хрестами, у мирному затишку тихого садочка він спитав у брата про долю своєї Оксаночки: "Чи жива І почув звичайну, але страшну історію: "Помандрувала І вперше в душу великого поета закрався сумнів
у всемогутності Промислителя. Не заступить, не закриє Такий незгладний слід залишило в душі поета
його перше кохання. Павло ЗАЙЦЕВ. |
|
|||||||||||||
|