Тетяна ГАРКУША
КАЗКИ ДЛЯ ВЕЛИКИХ І МАЛЕНЬКИХ ДРУЗІВ
(НОТИ ДРУЖБИ)

Як зайчик Ясь хотів у вирій летіти

В одному зеленому лісі у зеленій хатці жив зайчик Ясь. І був той зайчик такий собі жадібний. А тому не мав друзів. Вирощував капусту, саджав моркву, пісеньок співав і не журився.
Але настала осінь, повіяли холодні вітри, листячко на деревах пожовкло і почало опадати. Стало Ясеві холодно. Ходить він і в зажурі поглядає на свою зів'ялу городину.
Побачила його Ворона.
— Кар! Чого це ти, Ясю, смутний-невеселий?
— Та як же мені не журитися? Холодно як…
— А ти, Ясю, у вирій лети, як птахи. Там, кажуть, тепло.
Сказала це Ворона і полетіла собі.
А Ясь задумався: як же ж йому полетіти?
Спробував було з гірки полетіти: заліз, розігнався і стрибнув, махаючи вухами. Трохи пролетів і впав. Добре, що гірка невисока була.
Тоді Ясь вирішив змайструвати собі крила. Взяв дві великі гілки. Намотав на них дрантячко. І вийшли такі собі крила.
Знов заліз зайчик на гірку поблизу свого дому. Підскочив, замахав крилами і… впав.
Сидить заєць, потилицю чухає. Іде повз нього лисичка Еля.
— Що, Ясю, день у тебе невдалий?
— Та ось, вирішив летіти у теплі краї — бо дуже вже холодно стало. Та й зробив крила. А вони не годяться.
— А я знаю, як ще можна полетіти, — обізвалася Еля. — Ходімо до моєї хатки. В мене є малюнок цієї літальної машини.
Прийшли до лисички додому. Вона дістала креслення.
— Ось. Дельтаплан називається. Ой, та ти змерз! Зараз. У мене є шубка. Вдягни. Можеш трохи поносити.
Вдягнув Ясь шубку, зігрівся, подякував Елі. І пішов майструвати дельтаплан.
Знов виліз Ясик на гірку, розбігся і злетів…
Летів Ясь, летів. Радів. Аж раптом зачепився за гілку високого дерева — і дельтаплан впав на землю.
Сидить зайчик і плаче.
Аж іде тут кіт Базько.
— Чого це ти тут сидиш і землю поливаєш? Однак уже осінь, нічого не виросте від твоїх сліз.
— Та я хотів у теплі краї летіти. Ось Еля навчила мене зробити дельтаплан. Але далеко на ньому я не залетів.
— А ходімо-но до мене в село. Я тобі дещо дам.
Приходять вони до Базі додому. Кіт чаю наварив, Яся пригостив. Зайчик так від того чаю нагрівся, що й забув, чого він до Базі прийшов.
А кіт повів Яся до хліва. А там стоїть повітряна куля.
Розпалили вогонь, кулю надули. Зайчик такий радий. Аж себе не тямить.
Сів він на кулю, красно подякував Базькові. І полетів. Радіє — згори стільки видно!
Раптом почалася сильна буря. Закрутила повітряну кулю і кинула нею об землю.
Бачить Ясь, що куля ушкоджена і далі на ній не полетиш. Сів та й заплакав.
Аж раптом іде вовк Сірко.
— Чого ти, зайчику, нюні розпустив?
— Та зібрався я в теплі краї летіти, а в мене усе не виходить. Ось і куля пошкодилась.
— Не плач. Ходімо до мене, я дам тобі свій вертоліт — недавно придбав.
Приходять, а в Сірка гості зібралися: лисичка Еля та кіт Базько. Сидять, чай п'ють із шоколадними цукерками.
Сіли до них і вовк із зайцем. Довго сиділи. Балакали.
Аж під вечір похопилися: зайчику ж потрібно летіти!
І тоді всі почали випитувати:
— Навіщо тобі, Ясю, летіти так далеко?
— Ну, холодно тут… А там завжди літо. Щоб не мерзнути…
Тоді Еля, Базько і Сірко навперебій почали пропонувати Ясеві: хто дрова, хто шубку, хто теплі чобіточки…
Подумав Ясь і нікуди не полетів. Адже там, де є друзі, ніколи не буває холодно.

Цар без царства

Жив-був на світі один Цар. Був він дуже багатим. І дуже любив командувати.
Якось Цар вирушив зі своїми слугами на полювання. Але сталося так, що заблукав. Побачив між деревами, що блищить щось (а варто сказати, що він до всього був ще жадібним). Зліз він з коня і пішов за тим, що блищало. А блискуче усе віддалялося і віддалялося… І так Цар зайшов далеко-далеко в ліс. А там — і блискуче зникло, і зрозумів, що заблукав.
Іде Цар і думає, як йому з цього лісу вийти. Бачить — біжить Зайчик.
— Гей, ти! Ходи сюди!
Заєць зупинився і дивиться на Царя.
— Давай виводь мене з цього лісу!
Заєць став на задні лапки, передні схрестив на грудях — не сподобалось йому, як Цар з ним говорить.
— А чого це я маю тебе з лісу виводити?
— А тому що я Цар!
— Я тебе не знаю — який ти Цар?!
Розсердився Цар:
— Та я тобі зараз покажу який! — побіг до Зайця, а той стриб-скок — і сховався в гущавині.
— Ух! Утік…
Іде Цар лісом, спотикається об гіллячки та камінці, сердиться. І слуг нема поряд, щоб дорогу розчищали…
— Гей, Лисицю! — гукнув Цар, побачивши Лисичку, яка на галявині ягоди збирала і в кошик клала.
Подивилася здивовано на нього Лисиця:
— Чого тобі, діду?
— По-перше, я тобі не дід. Я Цар. І я наказую тобі поприбирати гілки з дороги, якою я йду. І ще — виведи мене з цього лісу!
— Знаєш що? Не знаю, який ти там Цар. Можу тобі дорогу з лісу показати, якщо ти мені ягоди допоможеш збирати, — сказала Лисичка і далі собі ягоди зриває і до кошика складає.
— Ще чого! Щоб Цар ягоди прислузі збирав! — розвернувся Цар і пішов.
Іде, сердиться, сам із собою говорить, аж назустріч Вовк іде.
— О! Може, хоч цей знає, хто я… — сказав Цар до себе і гукнув до Вовка:
— Агов! Стій!
Зупинився Вовк.
— Я Цар. І наказую тобі вивести мене з цього лісу.
— Звичайно, Ваша величносте! Ходімо зі мною.
— О! Хоч цей впізнав свого Царя, — сказав Цар вдоволено до себе і попрямував за Вовком.
Тільки чомусь чим далі — тим дрімучішим і темнішим ставав ліс.
Приходять вони до хатини.
— Ну ось ми й прийшли, Царю. Тут цар я. Я сильніший. Будеш мені служити. Відслужиш вірою-правдою рік — відпущу. Будеш погано служити — з'їм.
Налякався Цар. Та бачить, що нічого не вдієш, царство його лишилося далеко. Почав Цар служити Вовкові: дрова рубав, воду носив, їсти готував, та й так старався — аби Вовк не з'їв.
Минув рік — відпустив його Вовк, як і обіцяв.
Іде Цар лісом, не знає, як вийти. Бачить — Лисичка гриби збирає.
— Лисичко, будь ласкава, допоможи мені вихід із лісу знайти. А я тобі грибочки допоможу збирати.
— Добре, дідуню.
Допоміг він Лисичці, а Лисичка його з лісу вивела.
Прийшов Цар у своє царство. Всі дуже здивувалися, побачивши, що він повернувся. І засмутилися — добре їм без нього жилося. Але Цар більше не був таким, як раніше. Став лагідним і добрим. Роботу робив разом зі слугами. Зрозумів, що в житті всіляке буває: сьогодні цар, завтра — без царства, а дружні стосунки завжди з халепи виведуть.

Про прирученого вовка

Якось у вовченяти загинула мати. Лишилося воно саме в лісі. Було б пропало, та підібрав його Лісник. Поселив у своїй хатці біля лісу.
Назвав його Лісник Дружком. Годував, грався з ним, разом ходили на прогулянки до лісу.
Ріс Дружок. І був він як собака для Лісника.
Та якось Лісникові подарували породистого пса. І він вирішив вигнати вовка — мовляв, вовкові місце в лісі. Викинув Дружка на вулицю.
Не один вечір просидів Дружок під вікнами хатини господаря. Але бачить, що нічого не вдіє, що потрібно якось виживати.
Вирушив він на пошуки їжі. Але нічого не міг знайти у лісі. Полювати не вмів. І голодував. Тож, подався Дружок до міста. То в кафе на столі курку поцупить, то котлети в їдальні. Почав вовчик красти. Спершу потроху крав, а потім став сміливішим — і вже крав не боячись.
Почало місто бідувати. Тільки й розмов було, що про лютого вовка, який краде в усіх їжу. Почався в місті голод: бо всю привезену їжу вовк відбирав у людей. І був він настільки спритним, що ніхто не міг йому зашкодити.
А слід сказати, що і Лісник почав голодувати, бо харчі йому з міста приносили.
Вирішив він піти до міста — подивитися, що там відбувається.
Приходить, а в місті тільки й говорять про вовка-злодія.
Вирішив Лісник сісти з людьми в засідці і подивитися на того вовка, що змушує голодувати все місто.
Коли ж побачив Лісник вовка, то впізнав у ньому свого Дружка. Гірко стало Лісникові. Зрозумів він, яку страшну помилку вчинив.
І вирішив він спокутувати свою вину. Вийшов без зброї до вовка. І стали вони один напроти одного — людина та звір.
Боявся Лісник, що вовк його роздере. Але Дружок сів і лагідно заскавчав.
Тоді Лісник підійшов і обійняв його.
— Пробач мені, мій друже… Який я був засліплений. Я приручив тебе, навчив жити з людьми, а потім викинув тебе непристосованого у ліс голодувати…
Забрав Лісник Дружка до себе додому, а місто з полегкістю зітхнуло і зажило колишнім життям.

Здійснена мрія

В одній міській квартирі жила мавпочка, на ім'я Леля. Жила вона з господинею — старенькою пані.
І була та мавпочка дуже великою мрійницею. Зачудовано дивилася Леля на кожен світанок і так само заворожено проводжала поглядом сонечко, коли воно йшло спати. Розглядала вона горобчиків, що щебетали на деревах за вікном. А як захоплено дивилася на зграї перелітних птахів, коли ті відлітали у вирій. А після дощу поринала поглядом у калюжі і дивилася, як глибоко відображається у них небо. Любила Леля шелест дерев влітку і гудіння заметілі взимку. І все мріяла побувати на морі. Отака була зачудована мавпочка.
А ще жив у тій квартирі кіт Рудько. Був він непосидючим забіякою. І весь час насміхався з мавпочки. Сміявся, що вона така сентиментальна, що так любить природу. І кепкував з її мрії побувати на морі. Бувало, збере натовп друзів-котів — і кричать під вікнами до Лелі, сміються з неї.
Якось Леля сиділа біля вікна і дивилася, як вирує злива. Раптом на підвіконня сіла ворона. Вона зовсім змокла.
— Люба мавпочко, пустіть мене, будь ласка, перечекати зливу.
— Залюбки! Будь ласка, проходьте. Тут усім місця вистачить.
Тоді Леля познайомилася з Дилемою — так звали ту ворону.
Дилема була прогресивно вороною. Всіх довкола знала. Тільки-от Лелю побачила вперше — бо та нікуди не виходила.
Побачивши, яка мавпочка добра і чемна, Дилема захотіла зробити їй щось хороше. Вони подружилися. Ворона часто заходила до Лелі в гості. Вони пили чай на кухні і годинами гомоніли про різне.
Якось Леля розповіла Дилемі, що мріє побувати на морі, почути шум хвиль, відчути солоний вітер, що гуляє на морському березі.
І вирішила ворона допомогти мавпочці. Мала вона багато друзів і знайомих. І був один приятель — собака-вівчарка, на ім'я Рік.
Рік працював в аеропорту. Домовилася з ним Дилема, щоб він організував їм подорож.
Сховалися Леля і Дилема в кошику, і Рік проніс їх до літака. Багато всього побачили мавпочка з вороною. І що важливо — Лелина мрія про море здійснилася.
Повернулася мавпочка додому щаслива-прещаслива. З фотографіями.
А Рудько аж рота роззявив: звідки дворовому забіяці знати, що добрі мрії завжди здійснюються?..

Заради дружби

В одній зеленій країні був Залізний ліс. Звався він Залізним, бо був усіяний маленькими шматочками заліза, які розсипалися від метеоритів — залізних глиб, що падали з неба.
Якось після падіння такого метеорита у лісі утворилася яма. Жителі лісу знали про ту яму і оминали її. А яма була при вході у ліс.
Жив у Залізному лісі зайчик Стрибчик. Був він боязким, мало з ким спілкувався. Але мав одного хорошого друга — котика Дряпчика.
Дряпчик жив у селі, що було поблизу лісу, і приходив у гості до Стрибчика. А Стрибчик, бувало, відвідував Дряпчика у селі.
Одного разу котик і зайчик загралися у лісі і не помітили, як стемніло. Довелося їм іти поночі: Дряпчик мусив потрапити у село, а Стрибчик хотів його провести.
Ішли вони лісом, аж раптом Дряпчик зойкнув і впав у метеоритну яму. Трохи забився та лишився живий і неушкоджений. Але як от йому нагору вилізти? Яма глибока була…
І Стрибчик нагорі забігав, захлипав. Що робити? Треба якось друга рятувати.
Побіг зайчик до ворони Аліси — лише з нею він дружив в усьому лісі. Аліса порадила Стрибчику знайти велику палицю, кинути один кінець Дряпчику і витягти його.
Так Стрибчик і зробив. Але витягти Дряпчика не зміг — не вистачило сил.
Навіть Аліса допомагала йому — але не змогли вони Дряпчика з ями дістати.
Довелося Стрибчику згадати про лисичку Нінельку. Хоч недолюблював він її і побоювався, але Дряпчика йому було дуже шкода.
Прийшов він до Нінельки, розповів про біду, яка сталася. Лисичка погодилася допомогти.
Почала вона Дряпчика на палиці тягнути, а палиця взяла та й тріснула.
Тоді знайшли Нінелька і Стрибчик більшу палицю. Але була вона заважка. Не змогли вони котика на ній підняти.
Зажурився Стрибчик. Тоді Аліса нагадала йому про силача — вовка Кулака.
Був Кулак грозою лісу. Щодня тренувався: піднімав гантелі і штанги, зроблені ним з метеоритного заліза. Боялися його місцеві звірі і птахи. І Стрибчик боявся. Як чув від кого, що вовк виходить на прогулянку, то закривався у своїй хатинці і сидів так тихо, що майже не дихав.
А тут самому треба до Кулака йти…
Не хотів Стрибчик. Але дуже вже йому стало шкодаДряпчика.
Зібрався зайчик із силами і пішов-таки до вовка.
Прийшов, а Кулак до нього як рявкне:
— Ну, чого припхався?!
То заєць хотів був хутко втекти — від страху. Але згадав про бідолашного друга. І попросив вовка допомогти.
Вовк поглянув на зайця, здивувався його сміливості.
— Гаразд. Тільки тому, що не побоявся до мене прийти — допоможу тобі.
Прийшов Кулак до ями і витягнув Дряпчика.
Зрадів котик і подякував своїм рятівникам, а найбільше Стрибчику, який заради друга подолав усі свої страхи.

Хто вкрав воду?

В одному українському селі якось поселилася мавпочка. Казали, що приїхала вона здалеку — з якоїсь заморської африканської країни. Звали мавпочку Манга.
Не одразу Манга освоїлася в селі — незвичні були для неї хати, дороги, жителі… Але довелося до всього звикати. Подружилася із сусідами — вовком Бардом, лисицею Мартою і котом Муріком.
Завела Манга собі господарство: невеличкий сад і кілька грядок, на яких помалу вчилася вирощувати місцеві овочі — картоплю, моркву, цибулю, помідори. Зробилася Манга господарочкою. А сусіди їй допомагали: хто порадою, хто інструментами, а хто й сам ставав працювати із сусідочкою-іноземкою.
Варто сказати, що в тому селі було складно з водою: не вистачало на кожний двір. І мавпочка приносила її з криниці. І якось почала Манга помічати, що води приносить вона повні відра, а поки ходить десь, клопочеться, то частина води пропадає.
Почала мавпочка думати недобре на своїх сусідів, що вони лінуються ходити до криниці і крадуть воду у неї.
Поставила вона воду в мисочку на сонечку біля хати, а сама сховалася в кущах бузку. Дивилася-дивилася, нікого не побачила, та так і задрімала.
Прокинулась, підбігла до мисочки — а вода там поменшало, ніби хтось випив…
Ще не раз ховалася мавпочка у засідці — нікого не бачила. Думала Манга, що просто прогледіла злодія — через свою неуважність.
Вирішила вона тоді прямо попитати в сусідів, чи не беруть вони в неї воду.
Прийшла до котика Муріка. А котик дивиться на неї здивовано. Каже:
— Не брав я твоєї води, Манго. Сам ходжу до криниці щодня.
Пішла тоді до вовка Барда. А Бард показує їй свої м'язи:
— Відрами з водою накачався, — сміється.
Бачить Манга, що сусіди щиро дивуються, і повірила їм.
Залишалась лисичка Марта. Ну, хто ж уже, як не вона?!
Прийшла Манга до Марти. Сердита, свариться:
— Це ти мою воду крадеш, руда хитрухо?!
— Ти що, сусідочко?! Як я можу? Знаю, що виглядаю ледачою. Але зізнаюся тобі: мені щодня приносить відерце води Бард. Дай йому, Боже, здоров'я. Знає, що в мене спина хвора, то й допомагає — жаліє сусідоньку.
Щойно лисичка сказала це, як на подвір'я зайшов вовк з відром води.
Повернулася Манга додому, сидить на подвір'ї, думає. Побачила її ворона Карлуня, спустилася з дерева, сіла поряд.
— Ти про що так задумалася, іноземочко?
— Думаю, куди вода моя дівається… Зранку наберу в криниці, принесу, поставлю на подвір'я, а до вечора вже ніби хтось половину випиває…
— На сонечко ставиш?
— На сонечко.
— От сонечко і випиває.
— Як то може бути?! — питає здивовано Манга.
— О-о-о… То закон природи. Я вже давно на світі живу, багато бачила, щось знаю. Витягує сонечко воду з посудин, перетворює її на пару — і вода летить, стає хмарами, а потім дощиком спускається на землю. Тож, сонечко змушує твою воду мандрувати. Щоб сонце не дісталося до твоєї водички, Манго, ти її накривай чимось або ховай.
Подякувала Манга Карлуні і відтоді вже ховала воду, щоб часом пустотливе сонце не виманило її у мандри.

Загублений лист

Одна талановита ворона, на ім'я Вероніка, працювала у лісовій поштовій службі. Була вона надзвичайно обдарованою, тому обрала професію листоноші.
Вероніка працювала на п'ять сусідніх лісів. Була завжди сумлінна і вправна, але і в неї траплялись непередбачувані випадки…
В одному з тих п'яти лісів, де працювала ворона Вероніка, жили двоє друзів — лисиця Рудуся і вовк Сірко. Дружба їхня була дуже давня. Багато вони всього разом пережили.
Одного разу пішли Сірко та Рудуся по гриби. І домовилися, що те, що збере вовк, дістанеться лисичці, а те, що назбирає Рудуся, буде для вовка. Таким чином домовились вони перевірити, як хто кого любить.
І сталося так, що Рудуся назбирала дуже багато грибів. І дуже поспішала, щоб показати Сіркові, як добре вона до нього ставиться.
І бігла вона по дерев'яному місточку над яром, перечепилася об камінчик і впала. Грибочки попадали в глибокий яр. Тільки трішки лишилося. А шукати нові уже не було коли — сонце хилилося до горизонту.
Зустрілися Сірко та Рудуся. У вовка повнісінький кошик. А в лисички — лиш п'ять грибочків.
Подивився Сірко — і дуже розсердився. Подумав, що Рудуся навмисно так мало зібрала грибочків для нього. Не схотів вірити лисичці. І пішов собі. Навіть переселився в інший ліс — подалі від недоброї подруги.
Минув час. Вовк пересердився. Захотів помиритися з лисичкою. Написав їй душевного листа, попросив вибачення. Закликав Сірко ворону Вероніку і відправив листа Рудусі.
А Вероніка летіла і задивилася на зграю лебедів:
— Щось рано вони летять у вирій, — сказала сама до себе і врізалась у дерево. Відтак із сумки у неї випав липав один лист. Це був лист Сірка до Рудусі…
А Сірко подумав, що Рудуся вже отримала листа і його пробачила. І пішов до неї в гості.
Лисичка навіть розмовляти з ним не схотіла: мовляв, що це за друг, який не зміг повірити у її щирі слова.
Пішов Сірко засмучений геть.
А Вероніка тим часом побачила, що немає листа, який вона мала Рудусі доставити. І повернулась до того місця, де лист міг випасти — де вона в дерево врізалась.
Та листа там не було. Зустріла вона Зайчика. А Зайчик сказав, що бачив, як листа поніс вітер на сусідню галявинку. Там Вероніка листа не знайшла. Лише Котик, який приходив у ліс по ліки, сказав, що бачив, куди понесло листа.
Довго шукала Вероніка втрачений лист і нарешті знайшла його.
Полетіла ворона до Рудусі і дала їй листа. Прочитала лисичка добрі слова, які написав їй Сірко, і хутко побігла до вовка.
Помирилися старі друзі. А якби Вероніка не знайшла листа, то невідомо, чим би все закінчилося.

Про те, як цирк народив дружбу

В одному містечку жив-був Світлофорич. Світлофорич був охоронцем порядку на дорогах. Він жив на перехресті. Це було єдине перехрестя в містечку, бо було усього дві дороги, які перетиналися в центрі містечка.
У Світлофорича на перехресті була будка. Він там і мешкав постійно. Світлофорич був дуже самотнім. Мав лише одного друга — чайника, який щоразу, закипаючи, виспівував йому історії про коло оберт води в природі.
Мало хто їздив у цьому містечку, бо не було кому. На одному кінці міста жив самотній Цар. Цар жив у своєму замку — зовсім порожньому. Всі слуги ще давно від нього повтікали, бо був він дуже суворим. Цар тоді був дуже засмутився і нікуди не виходив.
А в іншому кутку містечка жила бабуся. Старенька не була потрібна своїм дітям і онукам. Тому жила тут сама. Бабця нікуди не ходила, поралась на своєму городі і не відала, чи живе ще хтось у містечку.
Якось у тих краях мандрував із гастролями цирк. І завернув у тихе непримітне містечко. Циркачі — Вовк, Лисиця, Кіт та Заєць — навіть не знали, що в місті усього троє жителів.
Вони розклали шатро майже у центрі. І почали влаштовувати різні номери. Галас циркачів доносився в усі куточки містечка: вони стріляли, ходили на ходулях, їздили на колесах, скакали через вогняні кільця…
Це розбудило жителів містечка. Кожен з них вирішив покинути своє житло, аби поглянути, що сталося — адже дуже давно не було в їхньому містечку навіть найменшого шуму.
Прийшли Світлофорич, Цар та Бабця до цирку. Дивилися циркові номери, аплодували, раділи, як діти.
А циркачі побули в них трохи і поїхали далі народ забавляти. А Цар, Бабця та Світлофорич провели гостей і лишилися в центрі містечка, жваво обговорювали приїзд циркачів.
Тоді Світлофорич запропонував:
— А ходімо до мене на чай, там і поговоримо.
Пішли вони до Світлофорича. Обговорювали циркові номери, а далі почали згадувати своє минуле життя, коли в містечку було ще багато мешканців.
Розбалакалися, засиділися допізна. І ще їм мало було розмов — домовилися зустрітися зранку.
І так вони почали бачитися щодня. Почали господарювати разом у містечку. Відкрили кав'ярні для подорожніх. І поступово сюди почали приходити жителі. Селилися сім'ї з дітками. І всі стали такими щасливими-щасливими.
А якби цирк не приїхав, то, мабуть, і далі були б самотніми Світлофорич, Цар та Бабця.

Черевички-правдомовці

На п'ятдесят другій паралелі було колись невеличке містечко. Це було звичайне містечко із звичайними жителями.
Тут жив вовк-чоботар, на прізвисько Гострослух. Він тримав власну взуттєву крамничку.
Мешкала тут і лисичка, на ім'я Клариса. Це була неперевершена пані, яка мала власний модний салон. Котик Мурусь працював у Лисички кур'єром, тобто розносив модні сукні модним паням.
Заєць Вушань продавав на базарі капусту і моркву.
Мавпочка Меланя була співачкою і часто їздила на гастролі (загалом вона й без того була африканською емігранткою, тобто приїхала в це містечко з Африки).
Якось у містечку з'явилася дивна бабця. Казала, що приїхала із столиці і працює в Комітеті статистики.
Бабця була загадкова. Усі одразу почали поводитися так, щоб здаватися кращими, ніж є насправді.
Через деякий час після появи загадкової пані лисичці Кларисі в салон принесли цікаву коробку з написом «Черевички для лисички».
Клариса зраділа, одягла черевички, і тут почалося щось дивне — лисичку ніби хтось підмінив. Вона сіла і почала всім телефонувати — усім своїм замовницям. Розказувала кожній, кого і на чому надурила: кому тканину на плаття недодала, взявши частину собі; кому назвала більшу ціну; кому капелюшок зробила негарний і говорила, що він до лиця… Казала, що брехала заради вигоди. Просила кожну вибачити їй. Обіцяла виправитися.
Потім якось її кур'єр кіт Мурусь мав розносити замовлення і не міг знайти своїх черевичків. Дуже поспішав, тому взувся в лисиччині черевички. Що на нього найшло: він усім паням і панянкам розповідав, як говорив їм неправду відносно того чи іншого товару, тільки тому, що боявся, що Клариса його покарає, або навіть звільнить з роботи. А він дуже любив цю роботу.
Так каявся Мурусь, а дорогою додому зайшов на базарчик. Зустрів зайця Вушаня. Сіли погомоніти. Котик роззувся — бо сиділи вони на турецькому дивані (турецький родич Вушаня йому подарував). А вже як іти додому — забувся взути черевички.
Побачив Вушань гарне взуття, вирішив приміряти. Одягнув — і на нього наче щось найшло. Вирішив він піти до вовка Гострослуха піти покаятися у давніх гріхах.
Прийшов і розказав про всі шкоди, які йому заподіяв: як псував йому шкіру для взуття, поки вовка не було в майстерні, як розказував усім, який Гострослух поганий майстер.
Вовк розсердився і кинувся до зайця, але той швидко відстрибнув убік і втік з вовчої хати, забувши в нього черевички.
А в цей час до Гострослуха прийшла мавпочка Меланя забрати з ремонту свої чобіточки. А вовк саме розглядав зайцеві черевички. І коли він тримав їх у лапах, на нього наче щось найшло: він почав розповідати Мелані, як часто обманював її, розповідаючи про свої морські подорожі, про свої заняття спортом, про багатих родичів, яких не було, — аби виглядати в її очах кращим. Вовк просив йому вибачити. І на знак свого розкаяння подарував мавпочці Вушаневі черевички.
Взула Меланя черевички — і як почала бігати містом і вигукувати, коли і де кому брехала. Всі жителі повиходили зі своїх будиночків, слухали мавпину правду. Підійшла і столична бабця.
— Навіщо ж ти брехала? — запитала вона в Мелані.
— А тому що всі в цьому містечку брешуть! А я недарма мавпочкою народилася — я роблю так, як усі.
— Ось бачите, — мовила бабця, — ви завжди одне одному брешете. Хто заради вигоди, хто боїться чогось, хто замовчує правду, хто хоче видаватися кращим, а хто робить, як усі. Мої черевички допомогли вам це побачити. Погодьтеся, що всім вам полегшало на серці, коли ви розповіли правду?
Усі закивали головами.
— Думаю, що ви вже зрозуміли цей урок.
І пішла бабця далі. Роботи в неї було багато, бо таких містечок ой як багато.

Ціна образи

В одному лісі жили-були двоє друзів — котик Мурлик і зайчик Фецько. Любили вони разом гратися в різні ігри. Якось сталося так, що нахитрував Мурлик у шахах і виграв. А Фецько образився і пішов з дому. Побіг він вглиб лісу. Так біг, що подер собі лапки, та ще й потрапив у мисливську пастку. Сидить зайчик, а до нього лисиця підступилася. Хотіла було дістати таку здобич, крутилася навколо. Поки придумала, як це їй його дістати, підійшов вовк. Зігнав лисичку. І сам почав думати, як здобич дістати. Хотів посмакувати зайчатиною. Аж тут надійшов мисливець. Дістав Фецька, радий, що гарний буде в нього обід і шкірка пухнаста. Але поки ніс зайця, не помітив ще однієї пастки, до якої сам і потрапив. Від болю впустив він Фецька, а зайчик з переляку як дремене. Прибіг додому, тремтить весь. Мурлик його заспокоїв, попросив пробачення. А Фецько після того, перш ніж образитися, рахує до десяти — і образа його не чіпає. Адже дуже дорого часом доводиться платити за образу.