РЕМЕСЛА, ПРОМИСЛИ

ГОНЧАРСТВО

Далеко від нас ті часи, коли наші пращури займалися різними ремеслами. А наша славна Сумщина славилася шевцями, кушнірами, ковалями, шорниками, гончарами, лимарями, ґонтарями, тертишниками, шаповалами, сідельниками, чумаками, стельмахами.

Старі ремесла цікавлять нас, викликають захоплення. Саме таким ремеслом стало для нас гончарство. Дослідницько-пошукова група “Відродження” учнів 8-А класу Сумської загальноосвітньої школи №19 вирішила дослідити, відзнайти ту частину міста, де знаходився осередок гончарного ремесла. І нам поталанило. Ми, досліджуючи давнє ремесло, дізналися, що гончарство – тобто виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок тощо виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина – головний компонент у гончарстві, є пластичною під час формування і досить твердою після випалювання /близько 9000/. Гончарна глина має широкий спектр природних барв – од білої, кремової, охристої до червоної, коричневої і темно-сірої.

Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев’яну форму скибками глиняної маси завтовшки з палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстостінний, з порушеннями округлості та силуету форми. Однак ця примітивна стародавня техніка витримала конкуренцію з гончарним ремеслом і була добре відома слов’янам.

Роботу почали з опрацювання спеціальної літератури і матеріалів музею, з яких дізнались, що винахід гончарного круга /ІV тис. до н. ери/ спочатку ручного й повільно обертового, а в середньовіччі швидкісного, з ножним приводом, став переворотом у розвитку гончарного ремесла. Посуд, виготовлений на крузі, досить легкий, тонкостінний, з гармонійно-симетричними обрисами форми, чіткими орнаментами, смугами, лініями тощо.

У гончарстві розрізняють чотири роди виробів: посуд різноманітного призначення, сакральні предмети /хрести, ікони, свічки тощо/, іграшки, предмети для обладнання житла /кахлі, вази, підвазонники/. З утворенням Давньоруської держави у 10 ст. поступово зростає виробництво гончарного посуду, особливо у містах. На виробах з’являється спочатку непрозора, а згодом прозора полива. Давньоруські гончарі здебільшого виготовляли корчаги для зберігання зерна, миски, горщики, кухлі та глечики.

У 14 ст. гончарі виготовляли переважно дешевий і зручний сірий посуд для приготування страв. Його оздоблювали лощенням і дерев’яними штампиками-кілочками у вигляді кружалець із промінчиками, зірочками, зубчиками, листочками тощо.

У 17-18 ст. українське гончарство набуло вищого рівня розвитку. Вироби розписували ангобами та емалями /керамічна склоподібна фарба/, що дало змогу перейти до багатокольорності. Чільне місце посіли рослини, квіткові орнаменти, фігурні зображення, передусім на мисках та кахлях. В цей час виготовлялося багато різноманітного святкового посуду для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру: баранці, леви, коники, півні.

У 19 столітті вироби кожного району гончарного промислу набували певних особливостей, які залежали від природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій.

У 20-х-30-х роках 20 ст. примусова колективізація в Україні завдала значної шкоди гончарному промислу. Спроби заснувати у багатьох сільських осередках гончарні артілі зазнали невдач. Різко скоротилася кількість кустарів-гончарів, оскільки всі працездатні селяни мусили працювати в колгоспах.

Певного пожвавлення гончарство набуло у повоєнні десятиріччя. Нестача ужиткового посуду спричинилася до швидкого відновлення виробництва кераміки. Водночас створювали гончарні артілі в давніх осередках. Тут працювали видатні народні майстри. У 60-х роках ще діяли осередки сірої кераміки /Городище Полтавської області, Шатрище Сумської обл., Плехтавка – Київської, Пастирське – Черкаської/, уся краса якої зосереджувалася у її формі, а нескладний лискучий візерунок підкреслював виразність та шляхетність виробу.

У 70-80-х роках українське гончарство поволі занепадає. Усе менше залишалося досвідчених гончарів. Натомість ставали до ладу напівмеханічні керамічні цехи і заводи для виготовлення масової продукції, що імітує народні гончарні вироби. До традицій народного гончарства звертаються художники-керамісти.

У наш час, на велику радість, знову піднімають розвиток промислів і ремесел за допомогою відкриття художніх майстерень, фабрик, популяризації народних ремесел через видання науково-популярної, методичної літератури, організацію гуртків у школах. З кожною новою інформацією про те чи інше ремесло ми знайомимо учнів нашої школи.

Дослідницько-пошукова група “Відродження” безпосередньо в Сумах досліджувала старе гончарне ремесло. До складу цієї групи ввійшло 20 учнів.

Учні зібрали вагомий матеріал, підготовили реферати, доповіді про історію виникнення гончарного ремесла в Сумах, його географію та технологію. В усіх класах школи були проведені виховні години, на яких активні учасники групи “Відродження” пропагували гончарне ремесло, демонстрували старі гончарні вироби. У міському конкурсі “Краса і біль України” наша група вийшла переможцем, нагороджена Грамотою. Зараз іде чітке і повне опрацювання всього зібраного матеріалу. Юні дослідники укладають словник гончарної лексики. Найбільшим святом гончарного ремесла в нашій школі стала зустріч учнів з останнім нащадком славних сумських гончарів – Венедиктом Костянтиновичем Даниленком. Ця людина запалила в очах дітей вогник цікавості пізнати якомога більше про давно забуте народне ремесло – гончарство.

А тепер більш докладно ознайомимося з роботою групи “Відродження”. Ми дослідили, що в сиву давнину на території сучасної Сумської області розвивалися різні галузі, ремесла: ткацтво, обробка шкіри і зв’язане з нею шевство, кушнірство, лимарство, а також гончарство, лозоплетіння, бондарство, ложкарство, теслярство, столярство тощо. Старожили нашого міста стверджують, що найпоширенішим ремеслом у нас було гончарство. Можливо, саме тому і досі збереглася назва однієї з вулиць: Гончарна.

Колись нотаріус позначив вул. Гончарну як таку, що веде до річки Сумки. Ця вулиця стала осередком гончарного ремесла. Так з’явилась у новому посадському районі ще одна реміснича вулиця. Зараз на вулиці Гончарній залишилось всього 6 стареньких будиночків, оточених з усіх боків висотними будинками. Саме на цій невеличкій вулиці мешкали всі гончарі-майстри нашого славного містечка. А серед шести будинків збереглася купча Герасима Леонтійовича Даниленка /1820-1893/, який переселився з батьківського дому на нове місце в 1857р. Родина Даниленків свято оберігає тепло гончарного ремесла і до наших днів.

Нам поталанило відшукати цю вулицю і будинок №31, де і зараз мешкає сім’я Марії Костянтинівни, доньки Даниленка.

Найцікавішим питанням для нас було дослідити і дізнатись, як у нашому місті було засноване гончарне ремесло. Про сумських гончарів існують перекази дідів та прадідів про заснування гончарного ремесла. Одні з них говорять, що воно виникло з перших років заснування міста Суми. Виробка різного побутового /гончарного/ посуду й кафелю для облицювання печей заведена з початку заселення краю. З “пам’ятки” Бєлгородського воєводи чугуївському Рогозіну у І667 р. дізнаємось, що з Чугуєва у Бєлгород було відправлено 9 гончарів. У 1696 р. за наказом Петра І із українського міста Острогожська у Вороніж належало вислати вісім гончарів для виготовлення кафелю на опорядження міських військових лазень. І такі гончарні майстерні були в Сумах, Острогожську, Мурафі, Чугуєві, Суджі та інших заснованих переселенцями з-за Дніпра містах у 17-18 ст.

І донині існують суперечливі відомості про існування гончарного виробництва в Сумах у 17-18 ст., які потребують уточнень і досліджень. Адже пожежі, що бушували у місті в минулому столітті, знищили багато архівних матеріалів. А от імена більшості місцевих гончарів стали відомі нам завдяки добрій пам’яті їхніх нащадків.

Майже до сьомого коліна дослідили свій родовід П.І.Нікітенко, а також краєзнавці Геннадій Терешкович Петров, нащадок гончарної династії Ковшів та Венедикт Костянтинович Даниленко, онук цехового майстра – гончара Петра Герасимовича Даниленка /1853-1918/

Родина Даниленків пояснила нам, що гончарне ремесло відоме з перших років заснування міста Суми. Саме з вуст цієї родини ми почули, що з сотнею Дорошенка прибули козацькі ремісники /ткачі, шевці, шорники, гончарі/. У родоводі Даниленків відомі імена гончарів ще з 18 ст. До нашого часу дійшли імена відомих сумських гончарів: Даниленко Петро Герасимович /1853-1918/, Костянтин Петрович Даниленко /1891-1977/, Павло Леонтійович Нікітенко /1850-1910/, Іван Павлович Нікітенко /1875-1943/, Пилип Андрійович Нікітенко, Андрій Пилипович Нікітенко /1870-1933/, Дмитро Єлисейович Нікітенко, Данило Клочко /жив на розі Гончарної і Клочкової/, Олексій і Павло Ковші /мешкали на вул. Гончарній/, Семен Нікітенко /дядько Дмитра Нікітенка/, Василь Герасимович Даниленко /1861-1918/, Степан Васильович Даниленко /1888-1950/. Це всі ті гончарі, які мали свої майстерні й право на виготовлення і продаж посуду з глини. Але в Сумах були ще гончарі-портачі, котрі не мали права збуту /Радченко Галактіон/.

Останній гончар нашого славного міста Юхим Костянтинович Даниленко /1919-1975/ зупинив гончарний круг у 1967 р. Зараз його круг і гончарна майстерня перебувають в аварійному стані.

Технологія гончарного ремесла надзвичайно складна і тривала. У гончарів починалося все з пошуків глини. Адже глина повинна мати особливі властивості для виготовлення певних виробів. Користувалися сумські гончарі гончарною глиною, яку завозили підрядно з кар’єрів біля хутора Руднівки. Глина мала різну сортність і вид. Милащина – біла, слаба в опалюванні. Ягорова – сіра, з домішкою охристої, середньоплавка. Ткачова – темно-сіра, глизювата. Стронена – темно-бура, тугоплавка, без вмісту пісочку. Усі ці глини мали назву від тих місць виробництва /частіше в ярах/, які належали тому чи іншому приватнику.

Другий, не менш потрібний компонент у гончарній справі – дрова. Вони повинні бути сухі й різної породи, крім хвойних. Сумські гончарі використовували для зігріву дубові та берестяні пеньки, для підйому полум’я – ясен, клен. А для завершення випалювання використовували більш м’які породи – осику.

Із розмов з Венедиктом Костянтиновичем та Марією Костянтинівною ми дізнались, що типова садиба гончара займала площу близько 0,2 гектара і складалася з чистого і заготівельного дворів. Передусім гончар будував собі помешкання. Це була простора хата з дерева, поштукатурена зверху глиною. У гончарів були такі дворові будівлі: майстерня, побутові та дров’яні сараї, склади інвентаря, вибірної та компонентної глини, сховище соломи для упаковки кераміки, льох. Але найбільшою гордістю на подвір’ї була майстерня гончара. Вона зводилася на значній відстані від житла. Заможні гончарі оновлювали, удосконалювали технологічний процес. В гончарній майстерні була яма для змочування глини – “бучило”, дерев’яні підмістки, на яких готувалася, проходила початкову обробку глина, вибрана з бучильної ями. Також у цій майстерні були столи для свіжого вологого посуду, два гончарні круги, пічка-камін для одержання глазурі /окисів свинцю, олова, міді/. В центрі іншої кімнати гончарної майстерні була піч для випалювання керамічного товару – горно. Біля печі споруджувалися стелажі для сушіння виробів. Над піччю в стелі робився отвір для виходу диму, який при потребі закривався зверху лядою.

Завезену глину за сортами складали у відвал на відкритому місці на рік чи два, щоб вона вимерзла, висохла, набрала вологи і знову розмерзлась. Підібрану за сортами і “вилежану” глину заносять у “бучильну” яму, котра звалась “грубка”, місткістю під комплект посуди на одне горно /1-1,2 м3/. Далі проводилась замочка глини водою до повного насичення. Даниленки розповіли, що сумські гончарі вилучали з “грубки” розм’яклу глину зрізом на всю глибину /до 0,5 м/, порційно /до 0,2 м3/ на дерев’яний піл-поміст на її розробку. Далі проводять послойне ущільнення глини на помості з допомогою “довбні” – дерев’яного молота – до одержання цільної глини. Потім гончарі приступають до стругання глиняної глиби стругом, збирання у валки до 10 кг. Ці валки зволожують за потребою, а потім знову збивають у глибу. Далі відбувається друге стругання і друге збивання довбнею. І нарешті гончарі приступають до стругання потрібного об’єму глини для пласта до 30 кг. Після цього проходить обробка пласта на лаві до однорідної маси шляхом перетирання й переглажування вручну з відбиранням камінців та глазурі, а також різних домішок /органіки/, що може призвести до браку. Гончарі проводять розкатку на лаві пласта й поділ на “болванки” /грудки/ потрібного розміру. Лише тепер гончар приступає до роботи на гончарному крузі. Вони роблять це шляхом витягування глиняної маси при обертах круга руками, змоченими у воді /у мачмі/. Вид посуду і форма задаються розумінням і виучкою гончара як майстра. Далі гончарі розгладжують дерев’яним ножем-скребкою поверхні посуду при обертах, а також нанесення малюнка чи орнамента відтиском чи фарбою. На гончарному крузі витягували руками горщики, макітри, ринки, ковбушки, кулясті жбани з ручкою, миски, цвітники. Руки сумських гончарів здатні були робити фігурну посуду, іграшки. Поверхня гончарного виробу прикрашалась ритмічно повтореним малюнком, відбитим у сирому тісті або залишеними контрастними ангобами.

Одним із видів роботи гончара є прикріплення вушок чи декору або носиків у молочників й чайників. Далі відбувався зріз дротом під “копитком” вибору на крузі відокремлення і перенесення вологого вручну на дошку стелажа. Потім робили перестановку на дошках виробів на сушила, а вироби, що потребують ліпних завершень, через пару годин виставляються на робочий стіл, де наноситься і ліпиться за задумом творця. Своєчасно треба виготовляти форми при сушінні, обертаючи виріб на дошці залежно від потоку повітря /чи сонця, тепла/. Заготівля паливочної суміші відбувається шляхом перепалювання в казані розтопленого свинцю задля одержання окису свинцю /сурик, глод/, змішування, перетирання й просіювання на ситі /0,3-0,2 мм/ суміші з добавками каталізаторів.

Глазурівка /поливання/ відбувається шляхом змащування поверхні дьогтем і насипної по ньому свинцевої суміші. Потім здійснюється укладка-установка сухого заготовленого посуду у горно – гончарну піч – одноярусну чи двоярусну.

Обпалення гончарного виробу виконується дровами з поступовим підігрівом – до 12 годин і підйомом полум’я – 6-12 годин. Закінчення обпалювання посуду пізнається за кольором розпеченого посуду у верхній частині горна /температура – 1100-13000С/. Охолодження посуду йде поступово 6-8 годин без доступу холодного повітря через топлевик. І нарешті відбувається розбирання посуду й сортування.

Ручки, носики, вушки “приклеювалися” гончарами прямо на гончарному крузі шлімаччям, себто добре вимішаною глиною, знятою з рук. Найвідпоідальнішим етапом у гончарів було випалювання виробів, яке іноді тривало до 48 годин.

У сумських гончарів нові горна були відкриті, триярусні, об’ємом до 2700 л. І такі горна потребували до 3-х складометрів дров. Сумські гончарі найчастіше використовували клен і ясен, які привозили з довколишніх сіл – Чернеччини та Піщаного. Температуру в печі гончарі регулювали, користуючись різними за довжиною і якістю “зігрівальними”, “короткими” та “козловими” /найдовшими/ дровами, доводячи її до 13000 С. Що вище піднімалася температура, то міцнішим і світлішим робився тон черепка.

Венедикт Костянтинович повідав нам, що в першому крузі, де вогонь був найдужчий, був грубіший, неглазурований посуд: горшки, цвітники, макітри. Вище сумські гончарі ставили вироби тонкостінні, ліпні та глазуровані, прикриті простими горшками /муфельний метод/. На самім верху були знову прості речі, череп’я.

Продукції сумських гончарів притаманні строгі виважені форми, простежувані ще в пірамідах древніх сіверян. Миски найчастіше зустрічаються глибокі, профільовані, на низькій “підошві”, горщики та макітри – приземкуваті та стійкі. Також нам цікаво було дізнатись, що на Сумщині гончарі виготовляли вузькогорлі кавбушки-широкоплечі, з плавним спокійним силуетом.

Тиснений або ангобний орнаменти у вигляді прямих і хвилястих ліній, зубців, дуг, цяток, служок підкреслюють монументальність і довершеність гончарних виробів сумських гончарів. Старий посуд, витончений та легкий, не плавиться. “Молодий” посуд значно грубіший, з добре ритмізованим орнаментом, а то і зовсім без нього покривався поливом із– середини. Сумські гончарі поливання /глазуровку/ гончарних виробів здійснювали шляхом змащування поверхні дьогтем і посипання по ньому свинцевої суміші. Марія Костянтинівна пояснила, що гончарством займалася вся сім’я гончарів: чоловік, жінка, діти. Гончарне ремесло в сім’ях гончарів передавалося від покоління до покоління, свято оберігалася гончарна справа. Вироби сумських гончарів, ліплені руками, зустрічаються дуже рідко.

3 роками гончарний промисел в Сумах затухав. Непомірні податки на виготовлену продукцію ремісникам-кустарям у 20-30-і роки, спад попиту на гончарні вироби, тяжка і неоплачувана праця змушувала гончарів закривати свої майстерні, їх сини вже не успадковували дідівську та родинну професію. Але пам’ять про гончарне ремесло з його безліччю секретів і тонкощів ностальгією відгукується в серцях онуків.

Тому щедро діляться нащадки гончарів своїми спогадами з усіма, хто цікавиться родовим заняттям їхніх предків, аби знову зажеврів вогонь у горнах та не зупинився гончарний круг ніколи.

Наша дослідницько-пошукова група “Відродження” сприйняла душею, розумом і серцем справу гончарів, їхнє нелегке ремесло. Ми виступали неодноразово з цікавими доповідями перед учнями міста і школи про гончарство на Сумщині. Найбільш активні учасники пошукової групи Яна Демиденко, Світлана Товстоп’ят, Наталка Пархоменко, Антон Бундін. Але наша робота на цьому не закінчилася.

Останнім часом складаємо словник гончарного ремесла, підготували дидактичний матеріал до теми “Гончарство”.

Валентина БАТРАЧЕНКО,
учителька загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №19
м. Суми.

"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.