Євгенія ГОРЕВА
ВІРШІ ДЛЯ ДІТЕЙ

КИТ, І СЛОН, І МИ, І ПАРОПЛАВ

Я так співав!
Я так стрибав!
Ні-ні,
То був не сон:
До мене йшов,
У гості йшов
Із слоненятком слон!

Я вмить
Великого
Стола
Біленько застелив.
Побіг приніс
Томатний сік
І в глечики налив.

Я швидко
Печива
Привіз
Аж два грузовики.
Купив бананів
Цілий віз
І цукру
Два мішки.

Сто в’язок
Бубликів
Узяв
І вже спішив назад...
Коли згадав:
А що,
Як слон
Та любить
Шоколад?

Ну, може, слон
Іще не так,
Ну, може, так, як я.
Та, певно ж,
Любить шоколад
Маленьке слоненя!

І я купив
Ще й шоколад.
І я гукнув:
— Ура! —
Тоді приніс
Гучну трубу:
Хай слон собі загра.

Тоді побіг
Нарвав квіток —
Ну, оберемків п’ять.
Поклав у кошик
І майнув
Гостей
Своїх
Стрічать.

— До мене — слон!
— До мене — слон!
Так я гукав усім.
І раптом сів
І занімів:
— Не влізе слон у дім!

І я заплакав,
Затужив
Із кошиком в руці,
Що в мене
Двері замалі
І замалі стільці.

Іще слона
То як-не-як
Увів би, може, я.
Та вже ніяк
(Ну де! Ну як!)
Не влізе слоненя.

І я довгенько
Так сидів
І довго
Плакав я,–
Коли
До мене
Підійшло
Якесь мале хлоп’я.

— Я вам скалку,
Що вам робить, —
Сказав
Хлоп’як
Мені. —
(А прокатаєте мене
Безплатно
На слоні?..)

Давайте
Скличемо дітей
З усіх долин і гір
І візьмемо
Великий стіл
І винесем
Надвір!

І сядемо
Усі
За стіл.
От буде в нас
Обід!
Тут — ви,
Тут — я,
Отут — слони,
А отут-о —
Мій кит...

— Стривай, стривай,
Не поспішай!
Який тобі ще кит?
— Той,
Що до мене
В гості йде
За слоненям услід:
Кататься ж
Будуть
На слоні
Всі діти,
Ви
І я.
А хто
Кататиме, скажіть,
Слона і слоненя?

— Ну добре, добре,
Кит усіх,
Усіх нас поката.
А хто ж тоді нам
Поката
Великого
Кита?

Малий задумався.
І враз
Підскочив
І сказав:
— Я знаю хто!
— Я знаю хто!
Великий пароплав!

Я здивувався,
Засміявсь,
Я знову заспівав,
І я малого хлоп’ячка
Сто раз поцілував.

Я заспівав, Я застрибав.
— Як добре,–
Я сказав,–
Що є
На світі
Кит,
І слон,
І ми,
І пароплав!

ІШОВ БУЛЬДОЗЕР

Ішов бульдозер по ліску,
Радів, що рано встав.

Ішов бульдозер до піску
І пісеньку співав:

— Ой скільки в мене гір піску
Ой скільки гір-гір-гар!

А вітер з неба: — Угу-гу!
У мене ж більше хмар.

— Мені, мій любий вітерцю,
До ділечка пора.

Ану візьмуся за оцю, —
Ого, яка гора!

— Ну що ти будеш тут робить
Із отаким хвальком?

Я вітер, знай, і я люблю
Погратися піском!

— Який ти, вітрику, чудний.
Нащо тобі пісок?

Ми тут з хазяїном моїм
Насадимо квіток.
От буде весело, скажи?
Тоді ти з неба скоч

Або від річки прибіжи
І грайся скільки хоч.

— Ну коли так, працюй ти тут,
Щоб тут усе цвіло.

А я вже небо підмету,
Щоб сонечко було.

І як взялися, як взялись,
Як тільки кожен вмів!

Бульдозер вирівняв пісок,
А вітер хмари змів.

Був день такий, що аж дзвенить!.
А зараз нічка тут.

Бульдозер спить, і вітер спить, —
А квітоньки ростуть.

А Я ЩОСЬ ЗНАЮ!
(На німецький народний мотив)

А я казку знаю
Про бабусю Маю,
Що не варить їсти зроду,
Як огню немає.

А ще знаю другу
Про лелеку з лугу,
Що краваток не купує,
Як не в синю смугу.

А ще знаю третю
Про Славка в береті,
Що ніколи не озветься,
Як гукають Петю.

А четверту знаю,
Що водій трамваю
У метро не пустить левів,
Бо квитків не мають.

А ще знаю п’яту
Про зелену м’яту,
Що не йде до мене в гості,
Бо не взута к святу.

А ще знаю шосту
Про сову безхвосту,
Що в пожежниках не служить,
Бо малого зросту.

А ще знаю сьому
Про бабусю Тому,
Що не їде зроду з дому,
Як нема на чому.

А ще знаю восьму
Про високу сосну,
Що не грає з нами в жмурки,
Бо стрибає з мосту.

Знаю ще й дев’яту,
Знаю двадцять п’яту.
Як ніхто не хоче слухать,
То й нащо казати?

ЯКБИ У МЕНЕ ПЕСИК БУВ

Якби у мене песик був,
Зо мною в хаті жив,
Тоді б я песика свого
Всьому-всьому навчив.

Навчив би ліжко застелять,
Збивати подушки,
Солодкі яблука збивать
І поливать квітки.

Із парасолькою ходить,
Щоб на дощі не змок.
Шукати татові книжки
І дідові ціпок.

І ще навчив би я його
Бабуні шерсть мотать,
Гойдати братика мого,
Як він не хоче спать.

І телевізора умить
Вмикав би в мене він;
Як мамі треба щось купить,
То йшов би в магазин.

Я швидко вивчив би його
До тисячі лічить, —
Якби ж мені навчить кого
Мої уроки вчить.

ЗЕЛЕНІ КОНИКИ В ТРАВІ

Зелені коники в траві,
Два коники в траві.
А в коників є скрипки дві,
Є скрипоньки в них дві.

З одного скрипонька дзвенить,
У другого співа.
А хто ж то музики їх вчить?
Зеленая трава.

Зелені коники в траві,
Два коники в траві.
А в них є гойдалки не дві,
Не дві, а двісті дві.

Вони й вночі, як всі поснуть,
Гойдаються — диви!
А де ж ті гойдалки беруть?
В зеленої трави.

Зелені коники в траві,
Два коники в траві.
Якби-то їм та брички дві,
Якби їм брички дві.

Вони б тоді — до цирку вдвох, —
Хто зможе, то злови! —
Коли б не жаль їм так, що — ох! —
Зеленої трави.

БУСОЛ

Ой п’є бусол
З озеречка воду,
Дивується
Сам на свою вроду:
— Якав мене
Кошуленька біла!
Яку мене
Підведено крила!
Як іду я
Рано з оболоні,
Як мак, цвітуть
Чоботи червоні.
Як стану я
Рано край болота, —
Не береться
Нікого робота.
Усе тихне
З великого дива,–
Така з мене
Пташина вродлива!

КУДИ Б ЖАБКА МАНДРУВАЛА

Сидить жабка край дороги
Та й промов ля:
— Коли б мені такі ноги,
Як у журавля!
То я б собі усе ішла.
Усе ішла,
Десь би собі місциноньку
Таку знайшла,
Щоб травиця рік усенький
Зеленіла
І водиця потихеньку
Все бриніла.
Та щоб голос такий мала„
Як у мене...
І щоб сонце з неба сяло
Геть зелене!
Щоб там квітки процвітали
Й під водою.
Щоб там бузьки не ступали
Ні ногою!

ДОБРЕ ТОМУ ЖАЙВОРУ ЖИВЕТЬСЯ!

Ой у полі стежечка
Снується.
Добре тому жайвору
Живеться:
Має собі бистрії
Крильця
Ще й до того дзвінкі
Колокільця.
Має собі поле
Широке
Ще й до того небо
Високе,–
Є де йому пісні
Співати,
Є де в колокільця
Заграти!

ОЙ ДОЩИКУ НАКРАПАЙЧИКУ

Ой дощику-накрапайчику,
Не змочи кожушка зайчику,
Не змочи, кожушка зайчаті,
Бо немає в зайчика хати.
Ще й не хоче сонце світити,–
Де ж йому кожушка сушити?

Як намочиш кожух сірому,
Ніде слава межи звірами: —
Чи то ж таки зайцю подоба,
Що він такий сплюх та нероба,
Що він собі з літа не дбає,
А на осінь хатки не має, —
Як не хоче сонце світити,
Нема де кожуха сушити!

ЗИМОВА ПІСЕНЬКА

Повій, вітре-вітрило,
Щоб нам снігу втрусило
На дерева й на траву,
Ще й на бабу снігову!

У КОТА ГНАТА

Віхола в’ється
Біла, лапата —
Не добереться
До кота Гната:
У кота Гната
Теплая хата,
У кота свита
Гарно пошита.
Ой шита, шита
Ще й гаптована,
Сріблом і злотом
Поцяткована.
Ще ж на котові
Сап’янці нові —
Легко ступає,
На кобзу грає,
Як раз заграє —
Хуга вщухає,
Вдруге заграє —
Сонечко сяє,
Втретє заграє —
Весна замає.

ХТО ЩО МАЛЮЄ

Півник раненько намалював сонце.
Синички посинили небо.
Червоні сонечка поцяткували в лісі кузню —
має зозулька де свої пісні кувати.
Метелики гарно помалювали собі убрання
та й пішли на музики.
Кізоньки побілили молоком берези
ще й сорокам боки підвели.
Котик вималював карася, та такого,
що й волами не підтягнеш.
Курочка ряба помалювала яєчка —
дітям на втіху.
Ведмедики намалювали діжку з медом
та покликали бджіл у гостину.
Вітер намалював отару овець
і погнав небом пасти.
Пішла злива вівці напувати
та всю воду дорогою й розлила.

Галина Кирпа
ВИСОКЕ НЕБО МАЙСТРІВ

Письменниця і перекладачка Євгенія Горева народилася на святвечір 1930 року в Каневі. Після школи навчалася в педагогічному училищі, де навчався і Євген Попович. Закінчила філологічний факультет Київського університу ім. Т.Г.Шевченка та аспірантуру, відтоді працювала у видавництві дитячої літератури „Веселка” редактором. Але це всього-на-всього скупенькі біографічні дані, а насправді ім’я Євгенії Горевої стоїть серед тих достойників, хто високо підняв планку українського перекладацтва.   

Оригінальна творчість Євгенії Горевої – то три книжки для дітей, але тих книжок сьогодні, як мовиться, вдень з вогнем не знайдеш: „Куди жабка мандрувала”, „Кит, і слон, і ми, і пароплав”, „А я щось знаю!” Відразу спадають на думку слова Тамари Коломієць, сказані про другу збірку: „Мало хто навіть із маститих письменників може похвалитися вмінням так невимушено розмовляти з малечею, вмінням бачити світ саме таким несподівано яскравим, не ставлячи його з ніг на голову. Правду сказати, я світло позаздрила авторці... Це вірші, які пишуться нечасто”.

Ті слова згадуються завжди, як читаєш усі поетичні збірки для дітей Євгенії Горевої. Може, тому, що в них домінує енергійна життєрадісна нота і ні на мить не уривається барвиста тканина образів. Вона в розвитку – від нюансу до нюансу.  А ще й тому, що в жодному вірші немає підробок „під дитину”, натомість є повне розуміння її зацікавлень, захоплень, почуттів, розуміння і доростання до її особливого дитячого думання. Поетеса знайшла внутрішній контакт із дитиною, а заодно пробудила її внутрішній слух голосом чистим і щирим, добрим і нелукавим. Ці вірші ненав'язливо розвивають у дитини культуру почуттів і вчинків, культуру бавитися, говорити і, знов таки, культуру думати. Педагогічна значущість цих поезій стоїть саме на ґрунті етнопедагогіки. Кожне з почуттів дитини тут головне, немає дрібних і незначних.

Насамперед з іменем Євгенії Горевої одразу постають в уяві чи не найкращі дитячі книжки, які вона благословила у світ своїм самобутнім редакторським хистом у видавництві „Веселка”. А редакторові, що ставить свій підпис на книжці для найвибагливішого нашого читача – дитини – треба таки мати особливий хист, високу педагогічну культуру, глибоку, безмежних обширів,  ерудицію. Усім цим напрочуд щедро наділена Євгенія Горева. Тож не дивно, що в кожній дитячій книжці, котру вона редагувала, мовби зостається горіння душі редактора. Ловиш себе на слові „дитячій” і підправляєш – справжній. Чи то пригадуєш химерні небилиці Мирослава Валека (переклад Володимира Житника), чи дотепні лимерики Едварда Ліра (переклад Олександра Мокровольського), чи славнозвісну „Пісню про Гайявату” Генрі Лонгфелло (переклад Олександра Олеся, передмова Івана Драча), чи фантастичну Гофманову казку „Лускунчик і Мишачий король” (переклад Євгена Поповича) і стаєш перед фактом – годі, годі перелічити книжок редактора Горевої! І що не приклад, то й переконуєшся, наскільки це вартісне і (як не жаль!) рідкісне явище – талановитий редактор (дуже часто – однодумець автора). Бо ж для цього, як відомо, і найвищої освіти замало. Чи не головну роль тут відіграє освіта душі та природжене вміння творити ту чи ту книжку для нашої літератури. Таким талантом наділяє Господь Бог...
Скільки ж їх, часто-густо тонесеньких обсягом, але таких дорогих національній літературі книжечок Михайла Стельмаха, Лариси Письменної, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка побачило світ завдяки тому, що редактор Горева якимось надзвичайним чуттям (далебі що шостим) угадувала й передбачала щасливу долю майбутньої книжки, народження справжнього твору? Таж чималенько. Приємно згадати у цьому переліку, що „народження” Миколи Вінграновського у дитячій літературі стало видатною подією – за твори для дітей письменник удостоєний Державної премії імені Т.Г.Шевченка!

А от Лариса Письменна ніколи не приховувала того, як їй поталанило на редактора, що розумів найменші тонкощі слова, його силу й принадність, доцільність і вагу. Може, хто зі старших письменників досі пам’ятає, як на одній із нарад Лариса Письменна, оглядаючи перекладні видання видавництва „Веселка”, дійшла до книжки норвезького фольклориста Петера Асб’єрнсена, яку сама перекладала, мовила: „Ну, а це я перекладала. Але тут редактор Горева, а вона не дає перекладати погано. Тож про цю книжку говорити не буду”. Можна сказати цілком певно – Євгенія Горева нікому не давала перекладати погано. І насамперед, звісно, собі.

Мабуть, ще й досі поважний  дорослий читач зберіг у пам’ятку розкішну збірку українських народних казок „Летючий корабель” та збірку українських народних пісеньок „Сімсот солов’ят”, майстерну обробку яких здійснила Євгенія Горева і які невдовзі стали бібліографічною рідкістю. І безперечно,  несправедливо було б обминути високе версифікаційне мистецтво поетеси, про що засвідчили вільні переспіви німецьких народних пісеньок „Ільзе-Більзе”, філігранні інтерпретації поезій Максиміліана Волошина, точні, художньо довершені віддачі українською литовців Альфонсаса Малдоніса та Ґражіни Цєшкайте. Подією в кінці 60-х стала збірка новел Генріха Беля „Біла ворона” з ґрунтовною передмовою самої перекладачки, новели швейцарського письменника Готфріда Келлера „Сільські Ромео і Джульєтта” (1986), роман Йозефа Рота „Марш Радецького” (2000). За високий художній рівень перекладів Євгенія Горева удостоєна премії ім. Максима Рильського.

 А для наших дітей справжнім святом стали переклади повістей Памели Треверс „Мері Поппінс” (з англійської), Міхаеля Енде „Момо”, Джеймса Крюса ”Мій прадідусь, герої і я”, Пауля Маара „Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу” і „Китобус, або Нові цятки для Суботика”( з німецької)., Еріха Кестнера „Конференція звірів”. От лиш переклад чудової повісті  лауреата Міжнародної премії ім. Ганса Християна Андерсена „Острів блакитних дельфінів” Скота о’Дела вже багато років марно чекає на видання.  

На думку спадають слова Ліни Костенко:

                При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.
                Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Дякувати долі, у нас є високе небо, і „держать на плечах” його такі Атланти українського перекладу, як Євгенія Горева. Тому на нього весь час і хочеться дивитися. Жаль тільки, що цінувати таких майстрів, як належить, у нас і досі не навчилися.
 

****

ГОРЕВA Євгенія Антонівна (06. 01. 1930, м. Канів, нині Черкас. обл.) – поетеса, перекладачка. Чл. НСПУ (1986). Премія ім. М. Рильського (2003). Закін. Київ. ун-т (1956). Працювала ред. у вид-ві «Веселка» (1963–86). Друкується від 1962. Авторка зб. віршів для дітей «Куди жабка мандрувала» (1967), «Кит, і слон, і ми, і пароплав» (1977), «А я щось знаю» (1995; усі – Київ). Окремими книгами вийшли переклади Г.: з нім. – зб. «"Біла ворона" та інші новели» (1969), повість «Долина Тупоту Копит» (1989) Г. Белля, зб. нар. дит. пісень «Ільзе-Більзе» (1972), повісті «Момо» М. Енде (1985), «Мій прадідусь, герої та я» Дж. Крюса (1989), романи «Марш Радецького» Й. Рота (2000), «Віллен брок» К. Гайна (2003; усі – Київ), повість «Машинка для здійснення бажань» П. Маара (В., 2005); з англ. – повість «Мері Поппінс» П. Треверс (К., 1981). Переклади оповідань, казок та віршів Ґ. Келлера, Ґ. Воман, К. Вольф (з нім.), В. де ла Мара, С. О'Делла, Д. Біссета (з англ.), М. Волошина (з рос.), А. Малдоніса, Г. Цешкайте (з литов.), В. Незвала (з чес.), О. Сляцького (зі словац.), К. Сегала (з польс.) опубл. у збірниках та періодиці.

Є. О. Попович