Зінаїда ГРІЄВА  

Сонячні котенята

Сьогодні зранку йшов холодний осінній дощ і малята прийшли до дитсадочка під зонтиками. А згодом вони скупчилися на веранді і, пританцьовуючи, весело наспівували:

Дощик, дощик,
Дужче лий,
Наші ніжки
Не жалій!

Вихователька з ніжністю дивилася на них, посміхалася, а потім вийшла на веранду й попередила малят, щоб під холодний дощ не стрибали, бо можна захворіти.
І тут Маринка сказала Максимкові :
– А якби я зараз босоніж походила у тій холодній воді, то все одно не захворіла б.
– Навіть босоніж? – дивується Максимко. – А це ж чому ?
– А тому , що я загартована! Я щоранку обливаюся холодною водою. Ось! – і вона показала Максимкові язика.
Максимка зморщився.
– Бррр! Я боюся холодної води!
– А спершу і мені було холоднувато, а згодом призвичаїлася. Проте, тепер можу морозива їсти скільки завгодно – і ніякої ангіни!
«Щаслива! – подумав Максимко. – А я тільки разочок лизну, і ангіна одразу до горла – скік! І маєш!»
А коли дощ ущух, біля веранди розлилася велика калюжа в якій віддзеркалювало Сонечко і пропливли білі кучеряві, хмарки, так схожі на пухнастих котенят.
Маринка штовхнула Максимка в бік проказала:
– А тепер дивися, що зараз буде!
Вона миттю скинула свої червоні чобітки і босоніж стрибнула у калюжу.
– Агов ! – весело закричала вона. – Кому котенят? Дивіться, які гарні сонячні котенята!
Вона сміється, бавиться з тими пухнастими хмаринками-котенятами, а вони вислизають з її рук зникають. Та дарма, бо до її рук уже пливуть інші, біліші та пухнастіші.
Та ось Галинка злякано закричала:
– Зараз же вилазь, бо захворієш!
На її крик вибігла вихователька, стрибнула у калюжу, ухопила Маринку на руки й кинулася з нею до лікаря.
А згодом Максимка побачив схвильовану виховательку й каже:
– Не хвилюйтеся, Світлано Петрівно! Маринка не захворіє, вона ж загартована!
Та він помилився.
Наступного дня Маринка у дитсадок не пішла. Вона захворіла. Лежить тепер у ліжку і п’є ліки. А матуся сидить поруч і ніжно картає дівчинку за її вчинок.
– Ти, донечко, хоча і загартовуєшся, але будь обережною і босоніж у холодну воду більше не лізь.
Маринка усе розуміє і обіцяє матусі більш ніколи так не робити.
Матуся пішла, а дівчинка лежіть, сумує, та й спати хочеться.
А повіки поволі стуляються, стуляються... Та ось глянула на поличку, вгледіла свою улюблену ляльку-янгола і посміхнулися їй. Лялька також посміхнулася Маринці, а тоді тріпонула крильцями й злетіла до дівчинки, прямісінько до її ліжка.
– Ну що, маленька, сумуєш? – ніжно запитала.
– Так, сумую, – каже Маринка. – Матуся обіцяла казочку розповісти, та кудись пішла.
– А хочеш, – запитала лялька, – я тобі розповім цікаву казочку?
– Хочу! Дуже хо-о-очу! – крізь сон відповідає Маринка.
І відчуває , як лялька-янгол ніжно торкається крихітними пальчиками її повік.
І дівчинка спокійно засинає. А янгол-лялька починає розповідати їй казочку.
– Жила собі дівчинка. Така крихітна, крихітна, що ліжечком для неї...
Але ж це матусин голос!.. Вона впізнала його!..
Маринка поволі розтуляє повіки, а поруч матуся. І це вона розповідає їй казочку. А де ж янгол?
А матуся продовжує:
- ...та дівчинка була така крихітна, що ліжечком для неї слугувала духмяна квітка-троянда. А звали ту крихітку... Дюймовочка.
Не дослухавши казки, Маринка засинає і чує голос янгола:
– Спи спокійно, Мариночко. Скоро ти видужаєш і я вірю, ти дотримуєш слова і будеш обережною. Я вірю в тебе!
А за кілька днів Маринка видужала і прийшла до дитсадочка.
Зустріла Максимка і каже:
– Бачиш, а як би я була не загартована, то ще й досі хворіла і хворіла собі. Ось!
Максимко посміхнувся запитав:
– Ну, а сонячних котенят знову босоніж у калюжі ловитимеш ?
– Ловитиму, – відповіла Маринка, – але тепер у гумових чобітках. Адже я слово янголу дала.
Максимка здивовано дивився на подружку і думав: «То добре, що Маринка з янголом зустрілася, а як би з крокодилом? Ой, щоб тоді було?»
І вони, взявшись за руки, побігли до їдальні, де на них чекав смачний сніданок – млинці з суничним варенням.
Ось так по-доброму закінчилася ця пригода з сонячними котенятами.

А як ти оцінюєш вчинок Маринки?