УКРАЇНСЬКІ ІКОНИ
Історії в обробці Галини Манів

Доки стоїть Стіна…
(Ікона Божої Матері «Нерушима Стіна»)

Була колись на світі держава, яка називалася Русь. Правили нею князі, що трималися поганських звичаїв. Столицю свою вони заснували в Києві, славному місті. І возили з нього купці товари Дніпром аж до самого Чорного моря, а морем досягали Константинополя. Проте, хоч і торгували (а часом і воювали) руські князі з візантійцями-християнами, віру їхню переймати ніяк не хотіли. Стали християнами Аскольд і Дір – то й загинули як мученики, а на їхнє місце прийшли князі-погани. Не приймала Русь віру Христову.
Та ось після загибелі чоловіка, князя Ігоря, стала правити в Києві княгиня Ольга. Чулим жіночим серцем сприйняла вона Спасителя і стала християнкою. Прагла й нащадків своїх навернути до правдивої віри, але син її Святослав не хотів слухати материнських повчань. Його цікавила тільки війна, і в ній князь сподівався на допомогу своїх поганських богів. До часу князь Святослав справді перемагав, але гірка поразка чатувала на нього: врешті решт він програв і був убитий печенегами. Ольжин онук Володимир спочатку теж не слухався мудрої бабусі – вів розпусне життя, молився поганським богам і приносив їм криваві жертви. Але минули роки й бабусині молитви досягли врешті серця правителя та відкрили його для Бога. Князь Володимир розкаявся у своїх гріхах, сам прийняв хрещення і народ свій привів до нього. З того часу стали русичі християнами. Почали вони зводити церкви, щоб прославляти в них Бога й Царицю Небесну.
Так і син князя Володимира Ярослав, якого прозвали Мудрим, надумав збудувати храм Святої Софії, тобто Премудрості Божої, щоб красою не поступався константинопольським храмам. Запросив майстрів він вправних: мулярів, теслярів, іконописців – і наказав їм звести такий храм. Старанно виконували майстри наказ князя, бо працювали не лише для нього, передусім для Бога. Тож, року Божого 1037 постав посеред Києва храм краси досі небаченої. Був прекрасний він і зовні своїми білокамінними стінами та золотими банями, а коли люди потрапляли всередину, то здавалося їм, що вони вже на небі. Чудові мозаїки прикрашали стіни, стелю й навіть підлогу церкви, вигравали всіма барвами веселки. Але найперше погляд линув до величного надвівтарного образу Пресвятої Богородиці, Яку князь Ярослав вважав своєю Заступницею і Якій присвятив цей храм. Адже Софія – це одне з імен, яким величають Царицю Небесну. Князь Ярослав Мудрий так шанував Пречисту Діву, що під час освячення Благовіщенської церкви на Золотих воротах у Києві посвятив Їй увесь руський народ. І, напевно, щоб скріпити цю посвяту, наказав іконописцям створити з мозаїки над вівтарем Софіївського собору величний образ Пресвятої Заступниці, Яка підносить руки в молитві.
Ось як описував цей чудотворний образ відомий мандрівник Муравйов: «Зріст Богородиці величезний, як і всі Її діяння на Русі. Вона стоїть на золотому камені, покладеному в непохитну основу для всіх, хто прибігає під Її захист. Небесного кольору Її хітон, червлений пояс і на ньому висить черезплічник, яким Вона висушує стільки сліз. Блакитні поручі на Її зведених до неба руках. Золоте покривало опускається з голови та перекинуте, як мофорій на ліве плече, на знамення Її покрову, ширшого за хмари, за гласом церковних пісень. Світла зірка горить на чолі Богоматері та дві зірки на раменах: бо Вона Сама Мати Невгасимого Світла, була для нас Зорею Невгасимого Сонця».
На великій дузі склепіння, в усю її довжину Ярослав Мудрий наказав викласти чорною мозаїкою по-грецьки напис, який перекладається так: «Бог посеред нього – воно не захитається; Бог допоможе йому зранку» (Пс. 45, 6).
Відтоді серед киян поширився переказ, що місто їхнє не загине доти, доки тримає над ним руки Божа Мати в Софіївському соборі. І справді, коли віра в людях підупала, коли вони забули про покаяння та зашкарубли в гріхах, коли князі стали шматувати рідну землю на малі вотчини й лити кров у братовбивчих усобицях, прийшла покаранням на київські землі орда хана Батия. Татари спалили Київ, сплюндрували Софіївський собор. Але стіна, на якій викладено чудотворний образ Божої Матері з піднятими в молитві руками, залишилася неушкодженою. Так само непохитно простояла вона дев’ять віків – витримала всі руйнації та перебудови храму. Тому цей образ і стали називати «Нерушимою Стіною».
А ще називають його Орантою. З грецької мови це слово перекладається як Молитвениця. Богородицю-Оранту зображають з піднятими в молитві руками та долонями, розкритими назовні. Це жест заступницької молитви. Колись у Давньому Римі, ще в дохристиянські часи, існував звичай: рано-вранці кожна матрона (жінка-господиня, мати родини) починала день із заступницької молитви за свою сім’ю – ставши, як оранта, вітала вона сонце. Цей звичай перейняли римські християнки – тільки молилися вони вже не поганським богам, а Господу Ісусові Христу, Сонцю Правди. А ще вони вірили: як кожна мати молиться за свою родину, так Мати Божа молиться за всіх Божих дітей.
З давніх давен у християнському світі затвердилася певна традиція зображення Богородиці на іконах – іконографічний канон. Пречиста Діва має бути в довгому платті-хітоні, зазвичай небесного кольору. Її голову на знак того, що Вона заміжня жінка, покриває намітка – покривало-мофорій. Його найчастіше пишуть червоними кольорами на ознаменування страждань Богородиці та на згадку про Її царське походження. Мофорій прикрашають три золоті зірки – одна на чолі та дві на плечах. Вони символізують, що Божа Мати до Різдва, у Різдві та після Різдва перебуває Дівою. Крім того, три зірки – символ Святої Трійці. Ще одна важлива деталь вбрання Богородиці – поручі-нарукавники. Поручі – це деталь убору священиків; на іконах – це символ співслужіння Божої Матері (а в Її особі й усієї Церкви) Первосвященикові Ісусові Христу. Так само, як для вбрання, встановлено певні канони і для розташування образу Пречистої на іконі. Таких іконографічних типів дуже багато, але серед них є основні, які повторюються чи варіюються в інших. Образ Оранти-Молитвениці – один з найдавніших, на нього натрапляємо ще в римських катакомбах ІІ століття. Від інших типів зображень Богородиці Оранту відрізняє особлива урочистість і величність. У православних храмах такі ікони розміщують у верхній частині вівтаря.
Київську Оранту зображено без Предвічного Дитятка. Таке трапляється рідко. Частіше Богородицю-Оранту зображають разом із Богодитиною. Зображення Христа розташовують у круглому медальйоні або напівпрозоро на рівні грудей Матері. На наших теренах цей іконографічний тип отримав особливу назву – «Знамення». При цьому головне значення образа перемістилося від заступницької молитви до здійснення пророцтв Старого Завіту («Ось, Діва прийме в утробі і народить Сина… [Іс. 7,14]) і до Благовіщення.
Є ще два основних типи зображень Богородиці, про які слід знати кожному з нас: Одигітрія – з грецької Провідниця, та Елеуса, що означає Милування.
Божа Мати-Одигітрія – найпоширеніше зображення Богородиці, така ікона обов’язково є в кожному храмі. Передання оповідає, що першим Одигітрію написав Євангеліст Лука. Від інших ікон цей тип відрізняється тим, що маленький Ісус, Який сидить на руці Матері, однією ручкою благословляє молільника, а в другій тримає сувій. При цьому Богородиця вказує на Спасителя рукою. Саме тому образ і називається Провідниця – Пресвята Богородиця вказує на Шлях Життя, Яким мають іти люди. Син і Мати на таких іконах не прихиляються одне до одного, а сидять прямо й статечно. Головний зміст ікони: Небесний Цар і Суддя прийшов у світ, люди мають поклонитися Предвічному Дитяткові.
А ось на образах типу Елеуса навпаки – маленький Ісус притуляється щокою до щоки Своєї Матінки. Ікона передає ніжність стосунків Матері й Сина. Між Ними немає відстані, Їхня любов – безмежна та всеосяжна. А ще зображення Богородиці на іконах завжди символізує усю Церкву Христову, тому Елеуса показує ще й повноту любові між Богом і людиною – ту повноту, яка можлива лише в лоні Матері-Церкви. У цій іконі також приховано нагадування про хресну жертву Спасителя – найвищий прояв любові Бога до людей. На знак цього Дитятко Ісус може бути зображений із схрещеними ніжками або з хрестиком у руці.
Кожна ікона – Одигітрія, Елеуса, Оранта чи інша – має нагадувати людині про Бога, про віру, про Господню правду та любов, закликати до молитви.
Тепер ти знаєш, що ікона  – не просто картинка. Це сповнена глибокого символічного змісту проповідь – «мальоване слово». А ще – вікно в Небо. Зазирни у нього, помолися перед святим образом. І Небо зійде у твоє серце.
А ще обов’язково навідайся до Софіївського собору, щоб поглянути на чудотворний образ Київської Оранти, помолитися перед ним у старовинному храмі й зрозуміти: поки за нас заступаються Христос і Пречиста Матінка, жодне лихо не зможе нас здолати. Вони – наша Нерушима Стіна. Тож тримаймося Їх з усіх наших сил – і не загинемо.

До УКРАЇНСЬКІ ІКОНИ Історії в обробці Галини Манів