У 1962 році, коли на нашій землі панувала безбожна радянська влада, один науковець зайшов якось до Покровської церкви у Луцьку. Нікому не відомо, крім нього самого та Бога, чи зайшов він помолитися тишком, а чи просто оглянути гарний давній храм. Хоч як там було, але раптом помітив цей чоловік дуже стару на вигляд ікону Богородиці. Він знався на іконописі, тому зацікавився й підійшов ближче, щоб добре роздивитися образ. Зі старої дошки зазирнули в його серце спокійні, мудрі очі Божої Матері. І науковець довго не міг відірватися від споглядання величної постаті Пречистої Діви. Нарешті чоловік перевів погляд на Боже Дитятко… і був вражений. Іконописець зобразив не Дитину, а дорослу Боголюдину з суворим поглядом. Може, він не вмів малювати дітей? Але від усього образу сходила в серце така сила та впевненість, що науковець зрозумів: майстер змалював так маленького Ісуса навмисно. Іконописець прагнув показати не слабку Дитину, а готового до дії Чоловіка, Який кличе за Собою інших і вселяє в них рішучість, отож, знайшов, як це зробити засобами образотворчого мистецтва. Вочевидь, ікону писали в буремні роки. Але коли? Здогадка, що здавалася неймовірною, примусила серце науковця забитися сильніше. Він поспіхом вийшов із храму і за кілька часу повернувся... але вже не сам.
З ним були такі ж, як і він, вчені-реставратори. Вони оглянули старовинну ікону й теж зацікавилися. Тож забрали її до Києва, щоб обстежити якомога детальніше. Неймовірні припущення підтвердилися: образ справді був старовинний – написаний за часів монголо-татарської навали, тобто понад 700 років тому!
Тоді вчені стали досліджувати його ще уважніше. Вони дійшли висновку, що ікону написав волинський (український!) майстер за візантійською традицією.
Як вони про це довідалися? О, та ж у вчених є дуже багато секретів! Але деякі з них нам пощастило дізнатися. Виявляється, ще у VI сторіччі Отці Церкви стали замислюватися над тим, як краще зображати лики Господа, Цариці Небесної та святих. Адже ікона мала стати «мальованим словом» і допомагати пізнавати Бога. Так поступово були створені іконописні канони Православної Церкви. У зображенні обличчя Богородиці, скажімо, намагалися підкреслити довгий, тонкий ніс, великі сумні очі як символ жіночності; а малі вуста мали свідчити про відсутність тілесної пристрасті.
Неабияке значення в канонах і зразках надавалося застосуванню певних кольорів. Переважали золотистий і жовтий, які символізували кінцеву мету життя християн — Небесне Царство. Білий означав сходження небесного на землю. Блакитний – небесну твердь, зелений — земний світ. Пурпуровий став символом царського, божественного походження. Близький до пурпурового темно-червоний колір теж означав царське походження й об’явлення Божої любові, також це колір страждання та жертви (коли зображають мучеників). Звісно, собливо ретельно підбирали кольори при зображенні Господа Ісуса Христа та Пречистої Діви. З часом значення кольорів-символів змінювалося – залежно від країни та часу, тому, наприклад, навіть на око помітно, що грузинська православна ікона відрізняється від кіпрської, а північно-руська від києво-галицької.
Ось так, знаючи символіку кольорів, якою користувалися художники візантійської школи, вчені розшифрували й те, про що говорить волинська ікона. Золотисто-жовті кольори на ній (обличчя, плащ, накинутий на Ісусикові коліна, німби навколо голів) підкреслюють божественність Матері з Дитятком, біла сорочечка на Ісусі — Його небесне походження, блакитно-зелена сорочка на Богоматері — ознака земного походження, Її темно-червоний мофорій — свідчення Божої ласки до Неї.
Але це тільки частина з того, про що довідалися науковці, вивчаючи волинський образ. Серед іншого вони встановили й приблизний час створення ікони. Вважають, що її написано після 1289 року, коли князь Мстислав Данилович переніс свою резиденцію з Володимира-Волинського до Луцька, де був більш укріплений замок. Сюди ж перейшла й Волинська єпископська кафедра. «Волинська Богоматір», написана там місцевим майстром, мала подавати допомогу волинянам в опорі монголо-татарським загарбникам. І напевно, не одне чудо сталося від цього дивовижного образу.
Всі, кому пощастило бачити цю волинську святиню, відчували силу, яка виходить з неї. Ті, хто не вірить в Бога, вважають, що так діє на людину мистецтво. Але християни не сплутають силу чудотворної ікони із враженням від споглядання просто гарної картини. Це тому, що християни відчули на собі дію благодаті Божої, тож знають, що вона відрізняється від простого естетичного задоволення, як небо відрізняється від землі.
Втім, науковці не цікавляться чудесами. Вони дослідили ікону, реставрували її та вивісили в Національному художньому музеї в Києві. Там вона перебуває досі й осяює холодну залу своєю присутністю.
Але чи місце святині в музеї? Чи можна впасти там на коліна, щоб молитися до Божої Матінки? Чи пустять до зали людей хворих, убогих, змучених недолею, які не мають грошей, аби заплатити за вхідний квиток? Чи дозволять запалити свічку, відслужити молебень перед «музейним скарбом»? Лиха доля спіткала чудотворний Волинський образ. Скільки часу він провисів у темному кутку Покровського храму без належного вшанування, забутий і занедбаний! Тільки тихі серця простих людей, які отримали від Богородиці допомогу через Її дивовижну ікону, зберігали вдячність до неї. Потім, в радянські часи подеколи ще якась бабуся заходила, щоби помолитися перед святинею до Заступниці. А тепер стало ще гірше. Бо в музейній залі вже ніхто не молиться перед святим образом. Так не повинно бути! Молімося, молімося всі, щоб Волинська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці повернулася до храму! Воздаймо їй належну шану, й Матінка Божа не залишить нас Своєю милістю.