Давно це було, аж у 1690 році. Панувала тоді в Закарпатті Австро-Угорська імперія. У селі Нанкові стояло всього кілька хат – це було невеличке гірське село. Того року, у серпні, й побачили нанківчани незвичайне сяйво, що йшло від Полянок, – так називали вони місцину, де випасали худобу. Начебто друге сонце зійшло над Полянками. Здивувалися люди, побігли мерщій туди. І побачили диво дивне: лежить посеред лугу ікона Божої Матері, а від неї сяйво чудесне навсібіч випромінюється.
Стояли селяни, дивувалися, думали-гадали, що з іконою чудесною їм робити. За звичаєм і за правдою треба було б цю землю віддати для побудови монастиря на честь Пресвятої Діви. Але ж ділянка, де сталося чудо, належала найзаможнішому в селі газді, отже від нього й чекали люди вирішального слова. А той, чи то вродився такий зажерливий, чи то біс у нього вселився, – не побоявся Божого гніву й не дозволив на своїй землі ікону залишити. «Мені ця паша самому знадобиться – де ж я буду корівок випасати?» – мовив.
Що робити? Підігнали на Полянки віз, волами запряжений, поставили на нього ікону та й ну волів поганяти. А воли смик-смик – і ні з місця. Не можуть віз із іконою зрушити, Божа сила не пускає. Привели селяни другу пару волів, запрягли і їх. Вже дві пари волів смикають віз, а він стоїть, як у землю вріс, хоч би на півколеса зрушив. Інший би злякався та покаявся, а нечестивий господар, наче осліп, від злості ледве не лусне. «Ні, – кричить, –я тебе таки позбудуся зі своєї землі! Ведіть третю пару волів!» Припрягли й третю пару. Тягнуть воли. А віз стоїть, хоч би що йому. Зовсім розлютився багатій. Схопив батога та як вперіщить худобу по спинах. Але кінчиком батога зачепив образ… Від цього удару на щоці Богородиці з'явився шрам і потекли з Її очей сльози. Ось тоді й рушили воли, покинула ікона Божої Матері обране місце.
Пішов віз із іконою вздовж річки Хустця. А де він проходив, там нарциси зацвітали. З тих пір і досі навесні квітнуть дивовижні нарцисові поля біля містечка Хуста. А ікона пропала. І ніхто не знає, де вона знайшла собі місце. Одні кажуть, що Нанківська ікона Богородиці зберігається в Римі, інші впевнені, що у Відні. А нанківські старожили твердять, нібито їхня ікона зупинилася в Угорщині, в місті Маріо-Повч.
Тим часом нанківчани дуже побивалися, що знехтували святиню, і щиро каялися перед Богом і Царицею Небесною. І Господь із Богородицею зглянулися на них. Знайшовся художник, що змалював дивовижний образ так, як запам’ятав. І поклали список Нанківської ікони Богородиці з великими почестями у Свято-Духівській церкві. Там його можна й досі побачити. І тим, хто щиро вірить і молиться перед ним, подає Господь молитвами Божої Матері зцілення від різних хвороб.
А нечестивий багатій був покараний за свій тяжкий гріх. Його рід, колись великий і заможний, зовсім перевівся. Зникла й пам’ять про нього, навіть саме ім’я забулося. На вигоні, над яким недобрий господар так трусився, що й Божу милість зневажив, забило животворне джерело. Кожна людина може прийти до нього й напитися цілющої води. І, якщо вірить у її силу, зцілюється. Адже Божою є вся земля і те, що на ній. І тільки тих, хто виконує Божу волю, хто є Його слухняною дитиною, наділяє Господь багатими дарами і дає вічну радість.