Було це давно. Так давно, що люди навіть призабули ім’я пароха Покровського храму, через якого сталося чудо в містечку Охтирці. Одні кажуть, що звали його Василь Данилов, інші – що Данило Васильович Полянський. Втім, хоч би як звали охтирського священика, одне про нього відомо достеменно: був він людиною праведною.
Отож, якось літнього дня 1739 року вирішив панотець випробувати нову косу. Вийшов у луг, замахнувся і… побачив раптом, що у високій траві сяє неземним світлом ікона Пресвятої Богородиці. Серце завмерло в грудях побожного чоловіка. Вражений, він відкинув косу і впав на коліна. Прочитав всі молитви до Цариці Небесної, які тільки знав. Потім обережно підняв святиню та переніс до своєї хати. Там нарешті уважно роздивився її. Божа Матінка була без Дитятка Ісуса. Натомість по праву руку від Неї іконописець зобразив Розп’яття. Хоч образ був доволі незвичний, священик одразу пригадав історію з Передання, яка надихнула художника. Розповідали, що коли Богородиця була ще зовсім юною, під час молитви Вона побачила Хрест і розіп’ятого на ньому Чоловіка – Ісуса Христа, Свого майбутнього Сина. Ось про що нагадувала знайдена ікона. Священик зворушився до сліз. І з великою шанобливістю переніс святиню до світлиці.
Час спливав. Колишнє хвилювання призабулося. Ікона потьмяніла, стала звичною для родини пароха. Аж ось через три роки після чудесного знайдення образа увійшов на Покрови панотець до світлиці й бачить: сяє ікона Божої Матері, як і вперше, яскравим сяйвом. Знову серце його затріпотіло, впав на коліна він та промовив до Богородиці щирі молитви. Проте, як і колись, нікому нічого не сказав. І так тривало ще кілька часу: часто тепер образ освітлювався, а священик молився при ньому. Аж раптом однієї ночі з’явилася панотцю вві сні Богородиця й наказала омити знайдену ікону від пилу чистою водою. Священик одразу підхопився й побіг виконувати волю Цариці Небесної. Він ретельно омив образ, а воду залишив у мисці, щоб вилити її вранці в річку. Проте, щойно парох знову заснув, як побачив другий за ніч чудесний сон. Цього разу наснилося йому, що несе він миску з водою до річки. А назустріч йому йде Прекрасна Жінка – Сама Богородиця – та й каже: «Куди несеш ти цю воду? Повертайся з нею додому та бережи її, вона буде стражденних від пропасниці лікувати».
Зрадів чоловік, бо мав доньку, яка так давно хворіла на пропасницю, що вже й не підводилась. Вранці панотець насамперед напоїв водою від ікони доню. Дитина відразу одужала й устала з ліжка. Після цього священик уже не міг приховувати від людей чудотворний образ. Він розповів про свою знахідку і про чудо, яке сталося з його донечкою, та переніс ікону в Покровський храм. Звістка про це швидко поширилася. Звідусіль потяглися до Охтирки юрби хворих на пропасницю. Й усі, хто молився із вірою перед образом, одразу зцілювалися.
Зцілень було так багато, що невдовзі Охтирська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці прославилася на всю Російську імперію, до якої належала в ті часи Україна. Навіть імператриця Єлизавета Петрівна приїздила до Охтирки, щоби помолитися перед святинею. Після цього вона дала великі гроші на будівництво нового, кам’яного, Свято-Покровського храму і доручила уславленому архітекторові графу Растреллі спроектувати майбутню споруду. Пожертви стали надходити звідусіль, тож уже 1768 року в Охтирці постав величний собор. А саму ікону одягли в розкішну золоту ризу, прикрашену дорогоцінним камінням. Люди дуже шанували образ, який не припиняв чудотворити. Він допомагав зцілюватися сліпим, кульгавим, біснуватим. У 1744 році в «Книзі чудес», яку спеціально завів охтирський парох, значилися 103 випадки зцілення від ікони. Через тридцять років в ній вже було 324 записи.
А що ж сталося з охтирським священиком? Лише два роки служив панотець біля улюбленої ікони. А потім знайшлися заздрісники, які звели на нього наклеп. Настоятеля храму схопили й два місяці тримали під арештом. Рідні й парафіяни доводили, що їхній пастир нічим не завинив, і просили відпустити його. Цього разу їх послухали, відпустили пароха, але наказали йому не покидати місто. Проте за два дні священик зник. Розлючені можновладні лиходії наказали розшукати пропалого, а його жінку й дітей закувати в кайдани й відправити до в’язниці. Священика так і не знайшли. Але через півтора року він з’явився сам. Без грошей, без документів цей уже немолодий чоловік пішки дійшов до Єрусалима, щоб поклонитися місцям, де постраждав наш Господь. І ось тепер повернувся. Довго молився біля милої його серцю ікони, а потім сам став перед судом. За непослух його жорстоко покарали: заслали у віддалений монастир. І лише через п’ять років людям вдалося виблагати для свого пароха помилування. Панотець знову опинився в Охтирці. Люди зустріли його з пошаною й любов’ю, вважаючи святим. Однак  заздрісники ніяк не хотіли залишити праведного чоловіка в спокої. Вони знову написали донос, і пароха вдруге повезли на заслання. Лише перед самою смертю охтирського священика було остаточно виправдано. Його звільнили, і він разом із графом Гендриковим поїхав до Санкт-Петербурга для представлення імператриці Єлизаветі Петрівні. В дорозі священик тяжко захворів і помер в російському місті Твері.
«Яке нещасливе життя!» – вигукнуть люди, що не вірять у Бога. Але ми – християни, тож маємо знати: часом Господь дозволяє людині допомогти Йому нести Хрест, тобто незаслужено страждати, як постраждав Він Сам. Це найбільша довіра, яку наш Спаситель виявляє тільки до найбільших Своїх друзів. Таких людей несправедливо звинувачують і знущаються з них. Та водночас вони вже тут, на землі, відчувають Господа дуже близько біля себе. Це додає їм сил зносити страждання. А на Небі вони отримують від Бога велику нагороду. Напевно й побожний охтирський священик радіє тепер у Небесному Царстві. Недарма люди вважали його святим.
А Охтирська ікона 1905 року зникла. Ніхто достеменно не знає, як це сталося. Дехто стверджує, що образ пропав, коли його повезли до Санкт-Петербурга на реставрацію, порушивши, таким чином, наказ Цариці Небесної. Адже невдовзі після з’явлення ікони, коли охтирський парох попросив місцевого іконописця Івана Маляра підновити її, Богородиця у видінні заборонила художнику це робити. Інші переконують, що просто знайшлися безбожники, які викрали святиню, спокусившись дорогоцінною ризою.
Втім, 1990 року ікона знайшлася в Америці. Її урочисто привезли до Охтирки й помістили в Покровському соборі. Протее, й тут не обійшлося без суперечок. Дехто досі вважає, що знайдено не оригінал, а лише одну із багатьох копій шанованої ікони. Та для справжнього християнина це не повинно мати жодного значення. Адже тим, хто із щирою молитвою звертається до Господа й Пресвятої Діви, милосердний наш Отець Небесний ніколи не відмовляє. Звісно, якщо це прохання людині на добро.