Іван ЮЩУК
Діти — мова — нація

Грузини й досі вільно читають поему Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі", хоч вона була створена 800 років тому, і почувають себе грузинами; італійці так само без перекладу розуміють "Божественну комедію" Аліг'єрі Данте, хоч їй уже 700 років, і вважають себе італійцями. Ми, українці, маємо багатющу кількатисячолітню народнопісенну спадщину, на мовній основі якої постала сучасна українська література, починаючи від Івана Котляревського й геніального Тараса Шевченка, — і це так само оберіг нашої національної ідентичності, доки він існує в пам'яті українців.

Саме отій тяглості, живучості мови й завдячує збереження й поступовий цивілізаційний розвиток нації. Спільна мова з розрізнених індивідів створює суспільство, здатне нагромаджувати й зберігати життєвий досвід, інтелектуально розвиватися й ушляхетнюватись у часі, а в ньому розвивається й розумово зростає кожна людина.

Відколи людина відчула свою окремішність серед живих істот, а вона її набула саме завдяки мові, відтоді рідна мова для неї стала основою інтелектуального розвитку й найважливішим навчальним предметом — так само, як і прямоходіння. Ось свідчення представника одного з давніх індіанських племен Америки: "Наші матері витрачають щодня по дві години, навчаючи дітей правильно говорити мовою племені. Дорослий індіанець, який не володіє своєю мовою з абсолютною правильністю, фактично стає безправним: йому не дозволяють говорити при людях, щоб його мовні хиби не передалися слухачам, особливо дітям".

В античному світі в школах на першому місці стояли граматика й риторика. У козацьких школах, крім військової справи, основними предметами були граматика й співи. У Києво-Могилянській академії з-поміж семи навчальних предметів три були філологічні: граматика, риторика й поетика.

Мова живе й розвивається тому, що її від батьків переймають діти. Щоб знищити мову, а отже, й націю, треба перервати цей зв'язок, що й робили російські колонізатори стосовно українців. Російські вчителі вимагали від українських дітей, щоб вони не тільки на уроках, а й удома розмовляли російською мовою; царські цензори забороняли друкування будь-яких книжок для дітей, якщо вони були написані українською мовою; тоталітарний окупаційний режим вимагав від навчальних закладів України "домагатися, щоб вільне володіння російською мовою стало нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади, громадським обов'язком кожної молодої людини". Так було записано 1983 року в постанові ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР — найвищого колоніального виконавчого органу в тодішній Україні. Школи з українською мовою навчання посилено переводилися на російськомовні, число манкуртів-перевертнів зростало, що й зараз болісно відчувається в нашому постколоніальному суспільстві.

З початком незалежності України Міністерство освіти видало було далекосяжний наказ від 7 вересня 1992 року № 123 з вимогою: "Забезпечити упродовж усього шкільного дня, включаючи перерви, послідовне дотримання українськомовного режиму в навчальних та навчально-виховних закладах з українською мовою навчання і виховання, а також у тих, які почали перехід на нього". Було доречно збільшено кількість годин на вивчення української мови й літератури в школі й у вищих навчальних закладах. Проте згодом цей наказ було проігноровано чи скасовано, годин на вивчення української мови й літератури під різними приводами зменшено. А теперішнє керівництво Міністерства освіти не бажає відновлювати ні вкрай потрібного наказу, ні годин, тим часом деякі вчителі ще й тепер, на двадцять п'ятому році незалежності України, в українській школі викладають предмети й спілкуються з учнями мовою колишньої метрополії, ще й тепер виконують розпорядження колишньої колоніальної адміністрації — інтелектуально калічать українських дітей.

"Ніколи не думала, що стану людиною, яка говоритиме: "Ось в радянські часи такого не було!" Але кажу абсолютно відповідально: такої відвертої тотальної русифікації українських шкіл у столиці не пригадую, — з болем заявляє одна з матерів (її лист було нещодавно опубліковано в засобах масової інформації). — Цього року мої діти, які (так склалися життєві обставини) досі навчалися в іншій країні, пішли до однієї зі столичних шкіл. Не до гімназії і не до ліцею, а до звичайної школи в центрі міста з поглибленим вивченням англійської мови. Після кількох тижнів навчання стало зрозуміло, що мої діти виявилися представниками нацменшини в українській школі. Бо частину предметів у ній учителі без будь-яких докорів сумління читають російською мовою! Спілкування вчителів з дітьми на уроках і під час перерв — виключно російською". На скаргу про таке порушення прав українських дітей Міністерство освіти ніяк не відреагувало. Але ж це не одинокий епізод, це спостерігається в багатьох українських школах.

Злочином і проти української держави, і проти студентів слід вважати те, що викладачі в багатьох вищих навчальних закладах молодим людям, які успішно склали зовнішнє незалежне оцінювання з української мови й літератури (інакше б вони не потрапили до вищого навчального закладу), навчальний матеріал подають і спілкуються з ними російською мовою — тобто готують майбутніх манкуртів-перевертнів. Навіть у столичному Політехнічному інституті, як признаються студенти, до половини предметів їм викладають мовою сусідньої держави, Такі викладачі або мають занизький інтелектуальний рівень, щоб вивчити державну мову, або ненавидять українську державу разом з її мовою. І те, і те дає підстави для того, щоб держава позбавлялася від таких, з дозволу сказати, педагогів.

Не відповідає ні міжнародним нормам, ні безпеці держави те, що в школах з національною мовою навчання всі предмети, крім української мови й літератури, викладаються тільки мовою національної меншини, тобто легалізовано готуються сепаратисти. Відповідно до Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту 1996 року, навчання в таких школах має бути двомовним. Це так за міжнародними нормами, але не в Законі "Про засади державної мовної політики", створеному ще злочинною бандою регіоналів зумисне для руйнування української держави і досі, на наш сором, не скасованому.

У 2002—2003-му роках у Міністерстві освіти і науки України було розроблено й подано на розгляд до Верховної Ради України проект "Концепції освіти національних меншин в Україні". Проте Закон на догоду російським шовіністам тоді не розглядався і не був прийнятий.
Не досить задекларувати пріоритет української мови в українській державі — його треба підтвердити, так би мовити, матеріально. Для цього потрібні в достатній кількості електронні носії українськомовної інформації: компактдиски, електронні книжки, відповідні державні портали в Інтернеті тощо. На телебаченні і радіо, незалежно від їхнього підпорядкування і власності, мала би бути вечірня дитяча навчально-виховна година чисто українською мовою і під контролем українського Міністерства освіти (не російського). Але маємо протилежне: майже вся подібна продукція — російськомовна, спеціальних пізнавальних і виховних українськомовних передач для дітей і молоді нема. І державним чиновникам з Міністерства освіти та з Міністерства молоді байдуже до цього.

В Україні має бути державне видавництво оригінальної й перекладної художньої та науково-популярної літератури українською мовою спеціально для дітей та юнацтва, як було колись видавництво "Веселка" — тепер вщент зруйноване! Проте держава нітрохи не переймається тим, що українські діти залишилися без української книжки. Наверненню молоді до рідної мови повинно сприяти й здешевлене масове видання державою національної й зарубіжної художньої та пізнавальної літератури українською мовою і суттєве розширення мережі книготоргівлі. Це ради українських дітей, ради майбутнього української мови і української нації. Теперішні діти — це ж майбутні державні діячі і вчені, творці культури і матеріальних достатків, генерали й воїни. Застосовувати засади ринкової економіки відносно дітей й економити на дітях — це не тільки недалекоглядно, а й злочинно. Ми або розбудовуємо свою державу, або готуємо її знищення, як це досі методично робилося на Донбасі.

В армії, яка повинна бути школою для молодих людей, відповідно до Закону про Збройні Сили України допускається вживання лише однієї мови — державної. Тим часом ця вимога навіть у такій високоорганізованій державній структурі, як армія, часто безкарно ігнорується. Ігнорується тими, хто за це повинен відповідати своїми посадами. То чи є в нас своя держава?

"Цілий народ мусить пильно дбати, щоб його школи були тільки рідномовні, бо тільки вони виховують свідому націю,— писав Іван Огієнко в "Науці про рідномовні обов'язки". — Народ, позбавлений рідних шкіл, позбавляється тим найсильнішого двигуна свого духовного розвитку й засуджується на культурне й національне каліцтво". Від проблеми рідномовного виховання молоді держава аж ніяк не має права самоусуватися. Якщо ж держава не може чи не хоче забезпечити існування нації — то навіщо вона?

"Літературна Україна" 10 березня 2016 року.