ЖИВІ СКЕЛІ
Кримськотатарська народна легенда

Неподалік від Бахчисарая, у селі Харилкой жила жінка на імення Земіне. У неї була одна-єдина дочка Шеріфе, яку вона дуже любила. Щоранку, заплітаючи їй кіски, мати нашіптувала доньці найніжніші слова. Не дарма ж у народі кажуть:

"Любов матері народжується раніше, аніж дитя, і не вмирає навіть після смерті матері".

Минав час, дівчинка виросла й стала вродливою дівчиною, на яку задивлялись юнаки. Про красу та вроду дівчини долинули чутки й до Топал-бея - багатія з сусіднього села. І хоч він був кульгавим і некрасивим, все ж загорівся бажанням будь-що одружитися на красуні Шеріфе.

Одного дня багатій послав у село Харилкой свого слугу Мустафу, аби той на власні очі побачив, чи й справді така вродлива дочка в Земіне, як про неї говорять люди. Приїхав Мустафа в село, відшукав хатину Земіне і коли угледів за
огорожею дівчину, то йому здалось, ніби ноги його приросли до землі: він не міг зрушити з місця.

Увечері Шеріфе сказала матері:

- Я сьогодні дуже налякалась, мамо. Біля нашого двору стояв незнайомець, який довго дивився на мене недобрими очима. Сусідка сказала, що цей чоловік - слуга Топал-бея і що Топал-бей, напевне, збирається заслати до нас сватів.

- Не бійся, дитино моя, не хвилюйся, моя ластівко. Не віддам я тебе за злого Топал-бея... Я віддам тебе заміж за найвродливішого, найдобрішого хлопця з нашого села.

Ласка матері - немов вітерець у задушливий день. Заспокоїлась Шеріфе, але через деякий час у селі знову з'явився Мустафа і, зустрівши Земіне, сказав їй:

- Чув я, що ти свою дочку налаштовуєш супроти мого хазяїна. Такій красуні, як твоя дочка, потрібен не молодий бідняк, а багатий поважний чоловік, який берегтиме її й шануватиме. Ходитиме твоя дочка у шовках та золоті. Прислуговуватимуть їй десять служниць, і їстиме вона лише смачні та солодкі страви.

Налякана й схвильована прийшла Земіне додому, але вигляду не подала. Поклала дочку спати, а сама поруч сидить - милується не намилується нею.

Солодко спала Шеріфе, а під ранок приснився їй дивний сон. А в народі побутує повір'я: сон, який приснився на світанку - обов'язково збувається.

А сон ось який приснився: ганяється за ними ненависний Топал-бей, утікають вони щодуху, а він все ближче й ближче. Ось-ось наздожене їх з матір'ю. Добігли вони до скель і почали просити, аби вони сховали дочку й матір від злого Топал-бея. І прислухались скелі до благань переслідуваних і зодягли їх у кам'яне убрання... Ось такий віщий сон приснився Шеріфе...

Рано-вранці почувся стукіт у ворота. Це був недобрий стук - стукала сваха, яку прислав Топал-бей. Прогнала Земіне сваху, а наступного дня приїхав сам багатій зі своїми вірними слугами. Він почав умовляти Земіне, знаджувати її багатими подарунками, але мати твердо стояла на своєму. Розгнівався Топал-бей, потряс нагаєм перед обличчям жінки і пригрозив:

- Даю тобі день на роздуми. Не одумаєшся - нарікай на себе: і тобі, і твоїй дочці буде погано.

Поїхав Топал-бей із своїми слугами. Плаче, побивається мати, плаче дочка. Кому поскаржитись, кому розказати про своє горе? В кого підніметься рука на всесильного Топал-бея?

Як тільки зійшло сонечко, вийшла Земіне надвір і помітила далеко на дорозі хмару куряви. Здогадалась, що це мчать Топал-бей і його слуги.

Кинулась Земіне в хату.

- Що будемо робити, дочко?

Мовчить налякана Шеріфе. Ухопила мати доньку за руку і - кинулись навтіки. Прямо від їхньої оселі, неначе змія, звивалася в ущелину стежина. Туди вони й побігли.

Здогадався Топал-бей, куди заховались жінки, і помчав за ними навздогін. Мати й дочка зачаїлися за скелями і тремтять від страху. А Топал-бей здибив коня і кричить:

- Виходьте по-доброму, не гнівіть мене! Не ховайтеся!

Даремно так сказав кривий бей. Жінка - слабка істота, але коли вона рятує своє дитя - стає твердіша від каменю. Почала Земіне молити Бога:

- О всемогутній Тенрі! Не дай нас скривдити. Зодягни нас у кам'яний одяг...

Почув Бог благання жінки і виконав її прохання: одягнув у кам'яний одяг і матір, і дочку. Підлетів Топал-бей на коні до кам'яних фігур, стьобає їх в дикій люті нагайкою. Здогадався він, що сталося чаклунство, що зникла від нього здобич...

Наказав бей пригнати десять пар волів, зачепити камінь міцними арканами і зірвати його з місця. Шарпонули воли з усієї сили - тріснула скеля і почувся жалібний дитячий голос. Ніби заплакав усередині каменю: "Ой-ой, матінко, гину я, погано мені..." І ще долинуло із скелі, котра стояла поруч: "Не бійся, доню, я з тобою, я поруч..."

Злякались люди, залишили волів і побігли чимдуж у село. Злякався й Топал-бей, кинувся геть. Біжить і навіть боїться оглянутись: як би самому не перекинутися в камінь.

Тривалий час люди обминали це місце. А коли наважились і підійшли - то помітили, що скелі стоять на місці. Стоять вони й понині - за млином Кушу-Дермен, на річці Кача. Тільки не знають люди - втекли мати й дочка чи назавжди залишилися в
цих скелях? Щоправда інколи в негоду долинає до села чи то завивання вітру, чи то голос дівчинки: "Ой, ой мамочко, погано мені..."

Тому люди ці скелі так і назвали по-кримськотатарськи "Вай-вай, анам".

Переклад українською
Данила КОНОНЕНКА