Султан-Сале
Кримськотатарська народна казка

Ще сто років тому руїни мечеті Султан-Сале були такими ж, як і нині. Бурі і грози не зруйнували їх. Певно, добрі майстри будували той храм і пильне око стежило за ними. А був Сале, в пам’ять про якого будувалася мечеть, колись простим пастухом, і хатина його була найостаннішою у Джанкої. Яка шана бідняку? Не смів він переступити поріг багатого дому.
Одного разу гнав він череду мимо дому знатного бея і помітив у саду за огорожею дівчину. Сале відразу здогадався, що це баєва
дочка Ресам-ханум. Поголос про її красу, розум і обдарованість давно хвилював серця молодих людей міста.
Відтоді перестав їсти й пити бідний пастух, а старенька мати втратила спокій.
— Що трапилось? — запитувала сина, але Сале мовчав.
Якось, коли Сале випасав свою череду неподалік кладовища, він побачив процесію, попереду якої йшли багато одягнуті юнаки і несли на плечах дерев’яні ноші. «Хто ж це помер?» — подумав Сале і серце його стислося від болю.
Увечері, коли він гнав череду додому, запитав у хлопчиська, який повертався з кладовища:
— Ти не знаєш, кого це з багатого кварталу сьогодні ховали?
— Знаю! — відповів хлопчак.— І всі в місті знають, адже це померла дочка бея, Ресам-ханум!
— Від чого померла?! — запитав вражений новиною Сале.
— Кажуть, що вдавилася риб’ячою кісткою,— відповів хлопчик. Ледь стемніло, Сале прийшов на кладовище, відшукав свіжонасипаний земляний горбик і опустився перед ним на коліна. Гірко заплакав Сале,— нехай дух дівчини, котрий нині витає над могилою, розкаже їй про його кохання...
Над кладовищем пронісся вітер — і стало тихо-тихо. І Сале раптом здалося, що він чує стогін. Сале приклав вухо до могили, стогін повторився. Збожеволілий від горя, Сале руками розрив могилу і поніс тіло дівчини додому. Обережно, щоб не чула мати, Сале заніс тіло дівчини до своєї комірчини і сів біля узголів’я. Сале плакав, і його гарячі сльози падали їй прямо на щоку. Місячне сяйво пробилося у віконце комірчини, і Сале побачив, як розтулились її щільно стиснуті губи і з глибини грудей вирвався стогін!
Сале кинувся до матері, розповів їй про все. Старенька квапливо увійшла до синової комірчини, довго чаклувала над горлом дівчини і вийняла з горла риб’ячу кістку. І ось тоді дівчина розплющила очі й побачила Сале, котрий схилився над нею. Дівчина упізнала в ньому юнака, який гонив мимо їхнього дому корів, і не злякалася.
Старенька розповіла Ресам-ханум, що саме з нею трапилось і чому вона опинилася в бідній хатині пастуха. Ресам-ханум залишилася жити в оселі пастуха Сале. Вона здогадалася, як сильно він її кохає, і зрозуміла, що коли вона залишить цей дім, юнак збожеволіє або накладе на себе руки.
Коли Ресам-ханум зрозуміла, що й вона палко кохає юнака, ось що порадила старенькій матері:
— Нехай Сале піде в місто Кафу. Там біля входу на ринок сидить мудрець Ахмет-ахай. Нехай покладе на долоню старого два ахчі. А потім прийде на пристань і найметься матросом на великий корабель. У чужих краях він дізнається багато такого, чого не знають наші. А коли він повернеться — перед ним будуть відкриті двері в усі оселі міста...
Прийшов Сале в місто Кафу. Біля входу на ринок він знайшов Ахмет-ахая, котрий сидів у кав’ярні. Підійшов до старого, привітався і поклав йому на долоню два ахчі.
Довго й уважно дивився на юнака старий. І ось що він йому сказав:
— Я дам тобі дві мудрі поради, і якщо ти завжди будеш їх виконувати, то всі твої найсокровенніші бажання здійсняться! Перша порада: цінуй час і не запитуй про те, що тебе не стосується. Друга — не те красиве, що красиве, а те красиве, що серцю миле.
Подякував Сале Ахмет-ахаю і вирушив на пристань, де, погойдуючись на воді, стояли кораблі. Він вибрав найбільший і найнявся на нього матросом.
Може, рік, а може, два роки плавав Сале по морях, побував у різних країнах, багато чого навчився.
Одного разу, як їхній корабель плив біля Трапезундських берегів, вітер затих, повисли на щоглах вітрила, і довелося кораблю кинути якір. Коли на кораблі скінчилася вода, господар послав Сале і трьох інших моряків на берег пошукати води.
Біля чорних скель знайшли вони глибокий колодязь і квапливо опустили в нього свої відра.
Опустити — опустили, а назад не витягли: хтось там, на глибині, обрізав мотузки.
— Треба спуститися в колодязь і подивитись, хто це зробив,— запропонував Сале.
Злякалися моряки і відмовились спускатися в колодязь. Довелося Сале самому це зробити.
На дні колодязя, біля самісінької води, починалась велика печера, біля входу в яку сидів юнак, а на колінах у нього лежала оголена шабля. Перед юнаком сиділа красуня арабка й годувала собаку. Трохи неподалік лежали черепи відрубаних голів. І ще помітив Сале, що на ногах юнака ланцюги, кінці яких прикріплені до стіни печери.
Привітався Сале з юнаком. Той кивнув у відповідь і запитав, як Сале потрапив до колодязя. Сале розповів про все, як було. Усміхнувся юнак:
— Якщо в тебе є очі, ти повинен бачити, куди потрапив. Чому ти не здивувався і не запитав, що все це значить?
— Я пригадав мудру пораду,— відповідає Сале, — не розпитуй про те, що тебе не стосується.
Юнак похитав головою:
— Бачу, ти великий мудрець. Скажи тоді мені — хто красивіший: арабка чи собака?
Не задумався Сале:
— Не те красиве, що красиве, а те красиве, що серцю миле...
Підхопив юнак шаблю, замахнувся і зрубав голови й арабці, і собаці. І тут же ланцюги впали з його ніг, юнак перекинувся в сивого дідуся, собака перекинувся в дівчину, а дівчина в пірата, але обоє вони були мертві. І ось що розповів старий Сале:
— Я потрапив до цієї печери рівно двісті років тому. Чарів мене навчила моя мати, наложниця султана цієї країни. Молодим я закохався в дочку падишаха сусідньої країни. Дівчина також покохала мене і погодилася вийти заміж. Відбулося весілля, падишах дав нам найбільший корабель, завантажив його золотом та коштовностями, і ми вирушили до мене на батьківщину. Дорогою нас наздогнав корабель знаменитого пірата. Нас узяли в полон, і тільки тут, на березі, я дізнався, що моя наречена кохала пірата і дала згоду на весілля зі мною в надії, що її наречений перехопить нас у морі й забере її до себе на острів.
Вони привезли мене сюди, в печеру, прикували ланцюгами до стіни, але я згадав, чого мене вчила мати, і заворожив їх, заволодів шаблею того морського розбійника. Але батько пірата, дізнавшись про долю сина, попросив знайомого Джина позбавити мене сили і наслати на мене прокляття. Ось ці черепи — це голови тих, хто спускався в колодязь і не зміг відповісти на мої запитання. Тобі вдалося це зробити. Ти зняв з мене закляття Джина, та вже ніхто не годен повернути мені молодість. І все ж, я вдячний тобі за порятунок. Ти подарував мені можливість ще раз поглянути на сонце, на зорі, місяць, подихати свіжим повітрям...
Старий подарував Сале торбинку з коштовним камінням, повернув відра і допоміг Сале піднятися нагору. Коли корабель приплив у порт, Сале відіслав торбинку в Джанкой.
Посланець з корабля приніс торбинку в дім Сале, мати розв’язала її і дуже здивувалася, подумавши, що її син з’їхав з глузду, пославши їй торбинку морських камінців. Ресам-ханум порадила старенькій покликати багатого караїма і показала йому тільки частину камінців — алмазів, за які караїм заплатив їм великі гроші.
Через рік Сале повертався додому, в Джанкой, і на шляху зустрів табун пречудових коней.
— Кому належать ці скакуни? — спитав Сале в табунників.
— Вони належать шановному Сале-азі. Зустрілися череди корів і отари овець.
— Кому належать ці череди й отари? — спитав він у пастухів.
— Шановному Сале-азі,— відповіли.
Біля входу в місто Сале наздогнав караван верблюдів з товарами.
— Кому належить цей багатий караван? — запитав Сале.
— Шановному купцеві Сале-азі,— відповіли погоничі.
Спрямував Сале свого коня на околицю міста, де була його хатина, але хатини не знайшов. Замість старенької похилої хатини стояв великий гарний будинок, що не поступався навіть будинку самого бея. Постукав Сале у ворота, а назустріч йому вийшла красуня Ресам-ханум.
Першим багатієм став Сале в Джанкої. А коли він виїжджав у місто на своєму красені-скакуні, всі жителі міста із заздрістю дивилися йому вслід.
Через сорок днів після повернення Сале Ресам-ханум влаштувала свято і запросила в гості всіх сусідів. Серед запрошених був і старий бей. Його посадовили на найпочесніше місце і подали страву, яку приготувала сама Ресам-ханум. Старий покуштував — і сльози покотилися у нього з очей.
— Так уміла готувати тільки моя донька Ресам...— сказав він, витираючи сльози.— Коли б вона була жива, я віддав би її заміж за Сале.
Ресам підійшла до батька і відкинула з обличчя хустку.
І тоді відкрили Сале й Ресам свою таємницю. Сорок днів і ночей бенкетували жителі Джанкоя на весіллі Сале-аги.
Через рік у бея. народився внук, і він назвав його Султан-Сале. А коли Султан-Сале став старим і не було вже в живих ні старого бея, ні батьків, наказав Султан-Сале збудувати в пам’ять про батька мечеть. Збудували на тому самому місці, де колись стояла кособока хатина пастуха Сале. Такої красивої мечеті не було не тільки в Джанкої, а й у його околицях.
Багато води утекло з тих пір: не тільки люди — помінялося й каміння. Вже не лишилося в місті тих, хто пам’ятав Сале і його красуню-дружину Ресам-ханум. Люди відійшли за межу вічності, а стіни мечеті Султан-Сале стоять, як стояли, горді своїми арками, поясами, мозаїкою.
Певно, добрі майстри будували мечеть і пильні очі спостерігали за ними, щоб і наступні покоління могли милуватися нетлінною красою.

Переклад українською
Данила КОНОНЕНКА