Два Селіми
Кримськотатарська народна казка

Жив колись в одному царстві співак на ім’я Селім. Старі люди, які чули його спів, казали, що такий чарівний голос дається людині раз у тисячу років. Чутки про Селіма-співака долетіли до багатьох країн. Послухати, його приходили з найвіддаленіших міст і сіл. Кожен, хто приходив до співака, вважав своїм обов’язком принести йому подарунок. Одні приносили йому рум’яні коржі, інші — виноград, треті — бринзу, четверті — свої рукотворні вироби. Приходили до нього хворі, немічні, а поверталися, відчуваючи, що несуть в серці віру, надію, силу.
Якогось разу Селіма запросили до султанського палацу й запропонували йому стати придворним співаком, жити в палаці і щодня потішати султана та його оточення своїм солов’їним співом. Але Селім відмовився від почестей і золота. Він знав, що його спів, його пісні потрібні не лише знатним та багатим...
Від того дня почали придворні нашіптувати султану, що піддані його величності частіше приходять до співака, ніж до султана в палац. Що в сусідніх країнах подейкують, нібито першою особою в їх країні є не султан, а співак Селім. Мовляв, дуже гордим став цей чоловік, тому й відмовляється від милостей самого султана і віддає перевагу простолюдинові та усілякій бідноті...
Недарма в народі кажуть, що крапля в камінні пробиває колодязь. Довго вислуховував султан наговори свого оточення. Крапля за краплею нагромаджувалася в ньому злість проти непокірливого співака...
Якось темної ночі слуги султана, зодягнуті в чорне, схопили співака, розтрощили його улюблений музичний інструмент — саз, а самого повезли кудись високо в гори й ув’язнили в неприступній фортеці. І щоб варта фортеці та слуги, заслухавшись співом Селіма, не випустили його з кам’яної клітки, султан наказав усім аскерам і слугам проколоти вушні раковини.
Того року на нічному небосхилі з’явилася зірка з вогняним хвостом, і султанові підлабузники, щоб відвести від нього гнів народу, розпустили чутки про те, що нібито володар вогненної зірки викрав знаменитого співака, аби насолодитися його солов’їним голосом на небі. І люди повірили в цю вигадку...
Співак, залишившись у кам’яному мішку, почав приручати птахів, ящірок, мишей. Він ділився з ними своєю убогою їжею, розмовляв з ними, співав їм свої пісні.
Якось вітер, що бушував у горах, закинув до фортеці хмару насіння. Селім зібрав його і навесні, коли пригріло сонечко і з гір потекли струмки, він скопав грядку біля фортечного муру й посіяв насіння. А щоб воно швидше зійшло, він щодня приходив сюди та співав свої пісні.
Як у казці, не щодня, а щогодини виростали зелені паростки й перетворювалися на красиві квіти і дерева. Вже за рік дерева почали плодоносити, і співак щедро пригощав плодами вартових і слуг.
Серед дерев було й деревце-каліка, в нижній частині якого утворився твердий, завбільшки з гарбуз, наростень, з якого вигнався тонкий прямий стовбур. Селім подумав собі, що потрібно викорчувати це дивне деревце. Він уже навіть було взяв лопату і попрямував до деревця, але, підійшовши ближче, раптом почув звучання свого улюбленого саза. І так траплялось щоразу: варто було Селіму наблизитися до деревця-каліки, як долинав тонкий, ледве чутний передзвін струн...
Пізньої осені, коли дерева скинули листя й поринули в зимову сплячку, співак зрізав деревце-каліку. Всю зиму він працював не покладаючи рук і змайстрував з деревця саз. Він показав його слугам і ті, дивлячись на музичний інструмент без струн, відразу ж здогадалися, про що просить їх старий в’язень.
Слуги принесли Селіму струни, він натягнув їх на саз, настроїв його, торкнувся пальцями струн і полилася чарівна мелодія. Селім заспівав. Він співав і бачив, як світяться очі в людей, як світяться їхні обличчя, як вони тягнуться назустріч музиці. І сталося диво! До глухих вартових та слуг повернувся слух!
Незабаром у фортецю надійшла звістка, що султан помер, що старий співак може покинути фортецю. Селім так зрадів цій довгожданій звісточці, що прокинувшись уранці, замість залитої сонцем кімнати побачив тьмяно освітлений квадрат вікна. В’язень зрозумів, що осліп. Він зрозумів, що став старим та немічним. Дуже довго сидів він у кам’яному мішку. Він подумав про те, що там, за горами, в його рідному місті вже ніхто про нього не пам’ятає, що всі його друзі та близькі пішли в інший світ. Він зрозумів це і вирішив залишитись у фортеці.
Коли Селім відчув, що йому вже лишилось недовго жити, що Всевишній кличе його до себе, він подарував саз слузі, в якого недавно народився внук і напророчив малюкові долю великого музиканта.
Слуга повірив словам співака і, коли внук підріс, він віддав його до найкращого музиканта міста. Віддавши йому усі свої заощаджені гроші, попросив навчити хлопчика грати на сазі. Минув усього рік, і майстер привів хлопчика додому, сказавши батькові, що сам вже не може зрівнятися з хлопчиком у мистецтві гри на музичних інструментах.
Старий слуга, вислухавши майстра, відімкнув скриню і дістав Селімового саза. Хлопчик настроїв струни, доторкнувся до них,— і зазвучала чарівна мелодія! Всі, хто був у домі та надворі, збіглися послухати молодого музиканта. Затамувавши подих, люди слухали музику, і сльози текли їхніми щоками, начеб оплакували чиюсь гірку долю...
Минуло кілька років, і слава про молодого музиканта долинула аж до найвіддаленіших міст і сіл. Люди приходили послухати чарівні звуки саза і, повертаючись додому, несли в серцях віру в світле майбуття. Ніхто не пам’ятав, хто й коли дав музиканту ім’я Селім. Усі були впевнені, що його так звали завжди — Селім-музикант.

Переклад українською
Данила КОНОНЕНКА