 |
 |
|||||||
|
||||||||
Автограф на згадку:
Мені над морем у Алушті
Приснилась дивна дивина,
Що діти, знайдені в к а п у с т і ,
Це побратими К а ч а н а .
А ще скажу вам по секрету
(Секрети мають і поети),
Яких знайшли у кукурудзі.
І є дві правнучки кирпаті,
Яких зловили на лататті.
І є ще родичі далекі,
Яких колись приніс лелека.
Але, мабуть, мені не варто
Все переводити на жарти.
Бо це не жарти з читачами,
Ми справді родичі із вами:
Якщо, можливо, не по крові,
То по співучій нашій м о в і .
А. Качан (підпис).
Анатолій Качан
ЛИСТИ З ОСІННЬОГО САДУ
Л І Р И К А
П
І Г Р О В @
Е
З
І
Д Л Я О О
Художник Кость Лавро
Київ «Веселка» 2013
В саду поезії лауреата премії імені Лесі Українки Анатолія Качана, твори якого вивчають у школі, юний читач потрапляє у світ очищеної від буденності, ніби умитої ранковою росою краси. А яскраві художні образи в ліричних, ігрових та сюжетних віршах з прикметами сьогодення заохочують до співтворчості, дають можливість по-новому подивитися на звичні явища, відкрити у відомому невідоме.
На свято зустрічі з юними читачами книжка вирушає у супроводі незвичайних малюнків знаного художника, лауреата Шевченківської премії Костя Лавра.
Дитинство з іскрою в очах
Дорогі юні читачі! У цій книжці живуть під одним дахом ліричні , жартівливі та ігрові твори, зокрема вірші-безконечники, загадки, скоромовки і навіть один довготелесий вірш-розіграш. На перший погляд, усі вони зовсім випадково, як звірята з відомої казки про загублену дідом рукавичку, зустрілися у нашому паперовому будиночку. Насправді ж і мені, і художникові цієї книжки, і працівникам видавництва “Веселка” довелося докласти немало зусиль, аби всі ці різні за вдачею твори-мешканці стали однією злагодженою родиною, як бджоли у вулику.
Це порівняння здається мені доречним ще й тому, що поетична творчість багато в чому схожа із працею бджоли. Адже справжня поезія живе не в наших головах і не в пишучих авторучках, а в навколишньому світі, в якому нам випало щастя жити, рости, освоювати його поступово. Напевно, і ви не раз милувалися сходом і заходом сонця над Чорним морем або в Карпатах, весняним цвітінням саду чи широким розливом річки, були свідком цікавих випадків повсякденного життя. І як бджола збирає з квітів пилок та нектар і несе взяток до вулика, так і ви можете зберегти в пам'яті чи в записниках яскраві миттєвості, незвичайні спостереження, цікаві враження, які для письменника є безцінним матеріалом для творчості.
Саме так чи приблизно десь так народжувалася більшість поетичних творів цієї книжки. Наприклад, вірш “Гроза в Карпатах” навіяний перебуванням у студентські роки на горі Говерла та в печерах Довбуша. Ціла низка віршів про Дунай пов'язані з учителюванням у легендарному містечку Вилкове після закінчення одеського університету. Задуми віршів “Райський сад” і “Пісня джерела” підказані спогадами з мого дитинства, а “Одеський меридіан” та “Білі ночі в Одесі” — журналістською роботою в морській столиці України.
Навіщо я все це вам розповідаю? Лише для того, щоб ви були допитливими
і спостережливими. Недарма кажуть: питай не старого, а бувалого і спостережливого. А якщо ви навчитеся ще й добре висловлювати побачене, пережите і передумане, то вас тоді, як кажуть, на руках носитимуть.
Шкода тільки, що досвід з'являється не відразу. Як писав один поет, “Удосвіта, удосвіта є сто думок, але немає досвіду”. Ось тоді вам і стануть у пригоді книжки. Адже прочитати цікаву, знакову книжку — це все одно, що прожити з її автором і героями досі незнане життя.
Крім того, це дає вам можливість під іншим кутом зору поглянути на вже звичні, знайомі для вас речі, стосунки з друзями, ровесниками. Якби я не вірив у магічну здатність слова викликати яскраві образи, уявлення, то ніколи б і не брався за перо, не витрачав би свій час на марну справу.
Хочеться сподіватися, що і ця барвиста книжка стане вам у пригоді, запалить іскорку в очах (а іскра є сестрою творчих здібностей), допоможе подивитися хоч на якісь картинки світу по-новому — очима поета і художника.
Анатолій Качан
Листи із саду
Щодня у листопаді
Через кленовий міст
Шле яблунька із саду
Мені за листом лист.
А вітер-листоноша,
Сороки на хвості
Задарма, не за гроші
Розносить ті листи.
Сьогодні на світанку
Дізнався я з листів,
Що яблунька-мерзлянка
Боїться холодів.
Із в’язкою соломи
Подався я у сад
І яблуньку знайому
Закутав аж до п'ят.
Щоб у зимову пору
На ніжнім стовбурці
Не обгризали кору
Морози і зайці.
Шле яблунька зимою
Останній лист мені:
“У гості із бджолою
Я жду вас навесні”.
Співучий сад
Безконечник
Щоранку сад наш аж до ночі
Щебече, тьохкає, туркоче.
А на подвір’ї повно крику –
То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.
І цілий день на караулі
Пере-клика-ються зозулі,
Як вартові: — Ку-ку!.. — Ку-ку! –
То у гаю, то у садку.
— Пиль-нуй! — гукає саду гай.
— Пиль-нуй і ти!.. І не дрі-май!..
Та ось за річкою смеркає,
Із хмари місяць випливає.
Затих наш сад, не чути крику –
Ні бе, ні ме, ні ку-ку-рі-ку.
Лише цвіркун безперестанку
Всю ніч сюрчить аж до світанку
Десь у леваді біля саду
Свою любовну серенаду:
«Розквітли яблуні і груші,
Хвилюють пахощами душу.
Але без Вас, моя Сюррчилла,
Чомусь весна мені не мила…»
А вранці знов наш сад до ночі
Щебече, тьохкає, туркоче.
Знов на подвір’ї повно крику –
То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.
І цілий день на караулі
Пере-клика-ються зозулі,
Як вартові: — Ку-ку!.. — Ку-ку! —
То у гаю, то у садку.
— Пиль-нуй! — гукає саду гай.
— Пиль-нуй і ти!.. І не дрі-май!..
Та ось за річкою смеркає,
Із хмари місяць випливає…
І так далі, досхочу.
Райські дні
Знову на білім світі
Райські настали дні:
Як молоком облитий,
Тьохкає сад пісні.
Знову над нашим хутором
З хмари, що йде на Крим,
Склавши долоні рупором,
Пробує голос грім.
Ніби школярка з бантами,
Що в перший клас пішла,
Вперше в житті під хатою
Яблунька зацвіла.
Яблунька та заквітчана
Тихо мені бринить:
«А відгадай-но, дівчинко,
В квітці якій дзвенить?..»
Вийшла річка з берегів
Безконечник
Навесні на кілька днів
Вийшла річка з берегів
І гуляє у лугах,
У левадах, у садах.
Котить хвилі у поля
Аж до скирти-корабля.
З пасовища в комишах
Вийшлa pиба у луги
І скидається в кущах –
По воді хвостом — шаррах! –
Аж розходяться круги.
Вранці Поля Поліщук,
Донька риболова,
Наловила в п о л і щ у к
У кущах вербових.
Ось пливе вона в човні
З вудкою додому
І наспівує мені
Пісеньку знайому:
Навесні на кілька днів
Вийшла річка з берегів
І гуляє у лугах,
У левадах, у садах.
Котить хвилі у поля
Аж до скирти-корабля...
І так далі, досхочу.
Розливається Дунай
Розливається Дунай,
А із-за Дунаю
З журавлями у наш край
Ремез прилітає.
Пташка ця непоказна
Має дивну звичку:
Навесні лише вона
В’яже рукавичку.
Ось поглянь: цвітуть сади,
А вона із пряжі
На вербі біля води
Рукавичку в’яже.
В рукавичці, як і слід,
Є аж два віконця, —
Щоб дивитися на схід
І на захід сонця.
Виглядають із гнізда
Ремезові діти.
Де комиш, верба, вода —
Там і рай на світі.
Квітка Сонця
Загадка*
Розбудіть мене, очеретянки,
У зелених плавнях при Дунаї, —
Я люблю дивитись на світанку,
Як із моря Сонце випливає.
Батьківщина Сонця — десь на сході,
Мій прапрадід — десь із Аргентини.
Ну а я живу тут на городі
І моя вітчизна — Україна.
*Відповідь — у тексті загадки.
Маятник дитинства
Безконечник
Я на гойдалці гойдалася,
Наді мною угорі
Білі хмари хилиталися
І шуміли явори.
А внизу до моря синього
Тихо воду ніс Дунай
З гір далеких, що вершинами
Підпирають небокрай.
Як на маятнику тихому,
Я на гойдалці пливла,
Білі руки небом дихали,
Ніби два мої крила.
Ось я — ластівка: без страху
Набираю висоту
І злітаю вище даху,
Вище яблунь у саду.
Ось я чайкою чубатою
Понад хвилями лечу,
На льоту пісні вигадую
І співаю досхочу:
Я на гойдалці гойдалася,
Наді мною угорі
Білі хмари хилиталося
І шуміли явори…
І так далі, досхочу.
Зелений Шум
Біля тихого Дунаю,
У саду навколо школи,
Невидимкою гуляє
Вітерець біля тополі.
Разом з Шумом у веснянках
І Шумихою в намисті
Сад шумить безперестанку
Молодим зеленим листям.
А у мене біля хати
Вітерець гортає книжку:
Не навчився ще читати,
Та вдає, що вміє трішки.
Ось він знов гортає жваво
За сторінкою сторінку, —
Видно, що йому цікаво
Роздивлятися картинки.
Вітерець понюхав м’яту,
Привітався з молочаєм
Та й побіг наздоганяти
Білий парус на Дунаї.
Пісенька про півника
За народними мотивами
Їде півник молодий,
Куряву здіймає.
— А куди-куд-куди?-
Курочка питає.
— Їду, курочко моя,
На війну велику,
Бо сьогодні буду я
Воювать з індиком.
Ку-ку-рі-ку!..
Що було на тій війні,
Курям невідомо.
Вранці півника вони
Привели додому.
Шкандибає наш вояк,
Ледь волочить крила.
— Як же так?.. Як же так?..-
Кури голосили.
— Закудикала мені
Курочка дорогу,
Через те я на війні
Втратив перемогу.
Як піду я воювать
Ще раз із індиком,
Краще півника обнять,
Можна і поцілувать,
А не кудкудикать.
Ку-ку-рі-ку!..
Бджолиний рій
1
Прибіг на пасіку Сірко,
За ним — захеканий Сашко:
— В саду… я слухав… солов’їв…
Аж раптом… рій… на груші… сів!..
Сірко похвастати хотів:
«Це я Сашка у сад привів!..»
Він аж на задні лапи став,
Та вийшло, як завжди, — гав-гав!
Андрій Андрійович Пирій,
Або простіше — дід Андрій
У сад поквапився мерщій
І покропив водою рій.
Підставив кошик дід Андрій
І обережно бджіл струсив,
А Паніматку і той рій
У вулик жити запросив.
За все це бджоли у маю
Віддячать медом Пирію.
Ну а Сашка й Сірка ніколи
Не будуть вже жалити бджоли.
Бо це Сірко й Сашко Пирій
Знайшли в саду бджолиний рій.
2
У Сашка така пригода –
Випав зуб, біда та й годі.
Він тепер не дуже ловко
Шепелявить «шкоромовку»:
«Бджоли жалять беж кинджала,
Бо у бджіл жаліжні жала».
— Як же звуть тебе?
— Шашко,
А шобака мій — Шірко.
У долині журавель
У долині журавель чи лелека
Із криниці воду воду п’є, як із глека.
Ось холодної води він напився
І криниці від душі поклонився.
Поклонився і завмер на годину,
Задивився на село у долині.
Задивився на заквітчану хату,
Де танцюють у гнізді лелечата.
А танцюють у гнізді лелечата,
Бо із річки вже летить їхній тато.
Тато крилами маха потихеньку
І несе він до гнізда щось смачненьке.
— Що ж це тато упіймав на світанку —
Неслухняне жабеня чи тараньку?..
— Може, рака упіймав, може, щучку,
Тільки, Боже борони, не гадючку!
Летюча квітка
Загадка-безконечниця
На квітку ківтка сіла,
Знялась і… полетіла!
Я квітку наздогнала,
За крильця упіймала.
Як дорогу прикрасу,
До плаття притулила.
А квітка та знялася –
І знову полетіла!
Я квітку наздогнала,
За крильця упіймала.
І знову, як прикрасу,
До плаття притулила.
А ківітка та знялася –
І знову полетіла!
Я квітку наздогнала,
За крильця упіймала…
І так далі, досхочу.
Мобільна розмова
Вчила азбуку Марічка
І в’язала рукавички.
А у неї під ногами
Киця гралася клубками.
Та зненацька до Марічки
Подзвонила Оля Чічка
І у них за словом слово
Зав’язалася розмова:
— Ал-ло!..
Це вам дзвонять з еНеЛО*!..
Що, Марічко, не впізнала?..
Це я так пожартувала…
Так, це Оля… так, зі Львова…
Як там справи?..
— Та чудово…
— А здоров’я?..
— Слава Богу…
— Що нового?..
— Та нічого…
І так далі, і так далі –
Почалися тралі-валі…
А тим часом наша киця
Узяла у лапки спиці
І зв’язала для Марічки
Спершу ліву рукавичку,
Потім праву дов’язала.
А розмова все тривала,
Все тяглася та розмова,
Наче нитка кольорова,
Із якої для Марічки
Киця в’яже рукавички.
Ось помиє посуд киця,
Підмете хвостом у хаті,
А тоді, як учениця,
Буде азбуку вивчати,
Щоб читать казки рядочками
Про пригоди пана Коцького.
*НЛО — Невпізнаний літаючий об’єкт.
Степова царівна
У моєму селі
Півсела — Василі:
Василі-лікарі,
Василі-ковалі,
Василі-вчителі,
Василі-школярі.
На Зелені Свята
До села Василів
По стежині в житах
Йде царівна степів.
У царівни вінок
Із барвистих квіток,
Дві волошки в очах
І васильки в руках.
— А чия ж ти будеш
І як звати тебе, серденько?
— Це я для мами «серденько»,
А для всіх інших –
Василина Василівна
В а с и л е н к о .
В’ється стежка
В’ється стежка до села,
З квітами вітається.
А до мене, як смола,
Реп’яшки чіпляються.
Реп’яшки, реп’яшки,
Липнуть, наче женишки.
В небі жайвори-дзвінки
Співом заливаються.
А до мене реп’яшки
Знову залицяються.
Реп’яшки, реп’яшки
Липнуть, наче женишки.
Не чіплятесь, реп’яшки,
Що це з вами сталося?
У лугах мої стежки
Ще не нагулялися.
Реп’яшки, реп’яшки
Липнуть, наче женишки.
Пісня джерела
У моєму селі над рікою,
Там, де сосни шумлять на піску,
Є гора, на вершині якої —
Біла хата в зеленім садку.
А з підніжжя гори кам’яної
Б’є прозоре, як скло, джерело
І смачною водою живою
Омолоджує рідне село.
Між садами до берега річки
Поспішає стрімка т е ч і я ,
А над нею верба-степовичка
Шелестить:
— Т и ч и я , т и ч и я ?..
— Я улюблена донька фонталу*.
— А куди ж це біжиш ти, куди?
— Я несу з кам’яного підвалу
Дідусеві живої води.
Я біжу і співаю поволі
Тиху пісню мого джерела
І садам, і прадавній тополі,
Що стоїть на сторожі села.
За кущем бузини-чарівниці,
Як у славні козацькі часи,
Б’є глибокі поклони криниці
Журавель на скрипучій нозі.
Добіжу я до річки за лугом
І щокою до хвиль притулюсь:
Сиві хвилі Південного Бугу –
Це і є дорогий мій дідусь.
Сивий Буг усміхнувся до мене,
Розпитав, як живе джерело,
Зашумів очеретом зеленим:
«Бережіть це козацьке село!..»
На порозі села степового,
У зеленому храмі його
Помолюся Південному Богу
За столицю Дитинства мого.
-------------
*Фонтал — місцева назва джерела.
Гроза в Карпатах
Гримить розгнівана гроза
Над перевалом
І креше блискавки в лісах
Із хмар кресалом.
Летять сторчма і навскоси
Вогненні стріли,
Бо там сховалась від грози
Нечиста сила.
Колись тут Довбуш молодий
Стріляв з рушниці,
Та не поцілив він тоді
Метку чортицю.
Бабахнув знов на повен зріст,
Уже з пістоля,
Та цього разу лиш під хвіст
Насипав солі.
З тих пір у ліс хоч не ходи
Гриби збирати,-
Там розплодилися чорти
І чортенята.
І каламутять воду рік,
Струмки прозорі,
Які течуть із року в рік
Із гір до моря.
Річки несуть дари свої
І в Україну,
Вони єднають всі краї
В одне єдине.
Тому так зляться зазвичай
Чорти рогаті
І каламутять водограй
Так заповзято…
Знов гримнув постріл Перуна,
Немов з гармати,
І покотилася луна
На всі Карпати.
А десь у лісі скрикнув птах
Із переляку,-
Таки поцілив по рогах
Перун чортяку.
Загнав пихатого туза
В тісне провалля.
Гримить розгнівана гроза
Над перевалом.
Хвилювалось море
Хвилювалось море,
Лащилось до скель,
Бо на рейді якір
Кинув корабель.
Ось зійшли на берег
Браві моряки,
На вітрах засмаглі,
Горді та стрункі.
В моряків ще грає
Море у очах
І синіють смужки
Неба на плечах.
Шелестить до мене
Юний ще платан,
В голові зеленій —
Море запитань:
Звідки повернулись
Сині смужки неба
Де вони взяли?
Мабуть, морякам цим
Плавать довелось
Там, де синє море
З небом обнялось.
Морське ім’я
За маяком розхвилювалось,
Заграло море неозоре.
Це з ланцюгів вітри зірвались
І розгойдали Чорне море.
Ідуть і йдуть від небокраю
Високі хвилі-кучугури.
На гриви хвиль буї стрибають,
Немов голодні собацюри.
Біля причалу на припоні
Човни гарцюють, наче коні,
І роблять дивні викрутаси
Важкі шаланди та баркаси.
А вдалині біля причалу
Танцює яхта-балерина,
Яку морським ім’ям назвали,
Як і сестру мою –
М А Р И Н А .
Після бурі
Після бурі Чорне море
Тихе, лагідне, прозоре.
На морському дні з баркаса
Видно краба-водолаза
І медузу-мандрівницю,
Всі підводні таємниці.
На піщаній кучугурі,
Наче гуси на подвір’ї,
Сірі чайки після бурі
Сушать крила, чистять пір’я.
А човни біля причалу
Ніби в рот води набрали.
Море п’ятки нам лоскоче,
Сліпить зайчиками очі,
Камінцями-стрибунцями
Грає в крем’яхи із нами.
Аж не віриться, що вчора
Тут гуляли хвилі-гори.
За піщаною косою
За піщаною косою
Синє море грає.
Крики чайок, шум прибою
З моря долинають.
Пахне свіжістю морською
Далина прозора.
За піщаною косою
Грає синє море.
Море грає
Море грає, море грає,
Хвиля хвилю доганяє:
Наступає їй на п’яти –
І не може наздогнати.
З неба чайки білокрилі
З криком падають на хвилі
І хапають, мов пір’їнку,
На льоту із хвиль рибинку.
Ген у морі яхта біла
Ловить вітер у вітрила.
А на кручі біля хати
Дві тополі височенні
Хочуть вітер упіймати
В паруси свої зелені.
А з полів на косогорі,
З володінь перепелиці
Линуть-котяться до моря
Хвилі ярої пшениці.
Десь отам на виднокрузі,
Коли дмуть вітри південні,
Зустрічаються, мов друзі,
Хвилі сині і зелені.
Море грає, поле грає,
Хвиля хвилю доганяє:
Наступає їй на п’яти –
І не може наздогнати.
Пе-ре-віз-ник
Безконечник
Ка-мін-ці-мої-стри-ба-ють,
Ска-чуть-по-во-ді,
З кри-ком-їх-на-здо-га-ня-ють
Чай-ки-мо-ло-ді.
А вода під камінцями
Тихо плюскотить,
Ніби веслами-руками
Човен хлюпотить.
Це дід бабу через море
На базар повіз
Продавати помідори,
Купувати кіз.
Будуть кози біля хати
Пастися гуртом,
Будуть бабу частувати
Теплим молоком.
І тебе, моє серденько,
Почастують теж,
Якщо козам щось смачненьке
З поля принесеш.
Стане баба на порозі.
І онук, і дід,
Будуть дякувати козам
За смачний обід.
Ка-мін-ці-мої-стри-ба-ють,
Ска-чуть-по-во-ді,
З кри-ком-їх-на-здо-га-ня-ють
Чай-ки-мо-ло-ді.
І так далі, поки не скінчиться гра.
Степова криниця
У степу над Лиманом
Є криниця між трав
З журавлем дерев’яним,
Що від гурту відстав.
А за синім Лиманом
Вже багато століть
В полинах на кургані
Скіфська баба стоїть.
Кличе баба хмарину:
— А ходи-но сюди,
Принеси нам, Карино,
Із криниці води…
Із тієї криниці
Напував я коня,
Бачив небо в зірницях
Серед білого дня.
Бачив місяць-підкову
І ранкову зорю,
І хмарину шовкову
Із криниці в яру.
Ось таку таємницю
Я неждано відкрив
І назвав ту криницю
Т е л е с к о п о м с т е п і в .
Білі ночі в Одесі
По вулицях Одеси
В святковому вбранні
Акації-принцеси
Гуляють навесні.
Над морем увесь вечір
Акації стоять,
Накинувши на плечі
Південний аромат.
З Приморського бульвару,
Мов сивий капітан,
В зелених окулярах
Вітає їх платан.
А з порту, вічно юний,
Як дівчині моряк,
Акаціям-красуням
Підморгує маяк.
Коли у білій тиші
Акації цвітуть,
Стає вночі світліше
У місті і в порту.
Шепоче хвиля хвилі:
"На берег подивись,-
Ц е з н о в у н о ч і б і л і
В О д е с і п о ч а л и с ь".
Рідні береги
Коли акацій майський цвіт
Запах на березі крутому,
З далеких мандрів теплохід
Вертався поночі додому.
За бортом — хвилі вороні
І море в темряві гуркоче.
Та ось, як вогник у вікні,
Маяк заблимав серед ночі.
Він випромінював тепло,
До себе кликав крізь негоду,
І дужче битись почало
Залізне серце теплохода.
Світив цей вогник-трудівник
І моряку біля штурвала,
Але дивитися в той бік
Сльоза солона заважала.
Бо це горів для моряка,
Манив на берег батьківщини
Не просто вогник маяка,
А перший вогник України.
Ластівка над Лиманом
Понад Лиманом трави цвітуть,
Ластівка воду п’є на льоту:
Ледве торкнулась дзьобом до скла —
Ніби алмазом слід провела.
Понад Лиманом срібна коса
Тягнеться в море, у небеса.
А на косі, як на вахті моряк,
З моря когось виглядає маяк.
Понад Лиманом — давній курган,
Сонце сідає в тихий Лиман.
Сонце заходить, і на льоту
Ластівка воду п’є золоту.
* * *
До
Сходу
С о н ц я
На світанні,
Біля старого
маяка
Біліє парус на Лимані —
Трикутний лист від моряка.
Покровитель мореплавців
Всю ніч, мигаючи вогнем,
Маяк на березі крутому
Перемовлявся з кораблем,
З вогнями в морі штормовому.
Перемовлялися вогні
Про те, як у морській пустелі
Не сісти десь на мілині
І обминути гострі скелі.
А вранці в димчастій імлі
Маяк прощальними гудками
Благословляє кораблі
В далеке плавання морями.
Зима надворі чи весна,-
Маяк увечорі і вранці
На кручі молиться щодня
За невідомих мореплавців.
Шумить у мушлі море
Спогад про Крим
1
Коли шумить у мушлі море,
Перед очима пропливають
Горбаті, як верблюди, гори
І кораблі на небокраї,
І маяки — сигнальні вежі
На чорноморськім узбережжі.
Там у зелених маскхалатах,
Як прикордонники на мисі,
Вдень і вночі стоять на чатах
Стрункі, високі кипариси.
Шумить прибій і кличе в мандри
Туди, де квітнуть олеандри,
Де колихають сонні хвилі
Біля причалів яхти білі,
А в синім небі, як орлани,
Ширяють тихо дельтаплани.
2
Хоча між Києвом і Кримом
Лежать поля, ліси і гори,
Я знов і знов перед очима,
Як на екрані, бачу море.
А в морі граються дельфіни,
Летить по хвилях катер-скутер,
Слідом у небі, як хмарини,
Пливуть барвисті парашути.
А ген завмерли біля моря
Ведмідь-гора і Ведмежатко.
Колись вони жили у горах
Неподалік від Мухалатки.
Та якось ради забаганки
Лишили звірі ліс і гори,
Прийшли на берег на світанку,
Щоб подивитися на море.
Ведмідь завмер від здивування,
А ведмежа заверещало,
Коли негадано-неждано
Із моря Сонце випливало —
Червона куля в три обхвати,
У три обхвати ведмежати!
Та раптом їх під час прибою
Солоні хвилі окропили.
Мабуть, від солі кам’яної
Ведмеді і закам’яніли…
Ось так я розгадав загадку
Ведмідь-гори і Ведмежатка.
Ось так, за сотні миль від Криму,
Як у навушнику, всю зиму
Я чую в мушлі шум прибою
І крики чайок над водою,
І шепіт юного вітриська
В кущах-суцвіттях тамариску.
3
Шумить прибій в моїй кімнаті,
Але не хоче розказати —
Як мушля ловить хвилі моря,
Як переносить їх до мене
Через ліси і Кримські гори,
Коли на ній н е м а а н т е н и ?
Цю таємницю знає равлик,
Що за вікном живе на клені,
Бо в нього, каже брат мій Павлик,
Є на хатинці дві антени.
Захоче равлик — на всі боки
Антени виставить високі
І мультик дивиться про море,
Про маяки і Кримські гори.
Захоче — вирушить у мандри
Туди, де квітнуть олеандри,
Де колихають сонні хвилі
Біля причалів яхти білі,
Де в синім небі, як орлани,
Ширяють тихо дельтаплани.
Бо краще все ж красоти Криму,
І Карадаг, і дельтаплани
Хоч раз побачити живими,
А не у снах чи на екрані.
Одеський мериді@н
Розіграш
@ 1 @
Пекла в духовці я вертуту,
А брат уроки готував.
Та засвітився наш комп’ютер
І відволік мене від страв.
Із кухні тільки на хвилинку
Я до екрана підійшла:
Які цікавинки-новинки
Сьогодні пошта принесла?
Ось обізвалася зі Львова
Найкраща подружка моя.
В Марічки завжди гарна мова,
А тут — то жарти, то ля-ля…
Ось лист від Кості із містечка,
Що має назву Яготин.
Його улюблене словечко,
Прошу пробачення, — «От блін!..»
А із Одеси пише Леся,
Що був на морі ураган,
Нагнав він хвилі на Пересип —
І лопнув там … м е р и д і а н ?!.
А далі — зовсім неймовірне,
Я вже й очам своїм не вірю:
«… І поки три підйомні крани
Ведуть ремонт меридіана,
Тепер морська столиця наша
Живе за зовсім іншим часом:
Хто за зимовим, хто за літнім,
А дехто навіть за всесвітнім.
І навіть півні з Молдаванки
Уже проспали два світанки.
А львівський поїзд до Одеси
Прибув пізніш годин на десять...»
@ 2 @
Оце сенсація люксова!
Оце так диво, ну і ну!
Пишу я подружці зі Львова
Про цю прикольну новину:
«Ти чула, що було в Одесі?
Там біля моря, біля круч
Меридіан через Пересип
Раптово лопнув, як обруч!
Тому морська столиця наша
Тепер живе не в ногу з часом.
Там навіть півні на світанку
Вже не співають серенади,
Бо бережуть свої горлянки
Для оперети та естради.
А львівський поїзд, пише Леся,
Прибув, коли вже спить Одеса…»
Мені у відповідь зі Львова
Прийшло щось дуже загадкове:
«Зловила я у Львові лева,
А в лева … лапа металева.
Із пащі лева-водолія
Тече вода, немов олія.
На лапі лева свіжа рана,
Невже це від меридіана?..»
Який там лев?.. Яка олія?..
Нічого я не розумію.
Як може подружка Марічка
Писати про такі дурнички?..
@ 3 @
Схопила я свою мобілку,
Дзвоню до Кості на домівку.
Розповіла зі слів Олесі
Про те, що сталося в Одесі.
І знов мені, немов окропом,
Ошпарив вуха Яготин:
«Меридіан?.. В Одесі?.. Лопнув?..
Оце так блін!.. Оце так блін!..»
Переживаю я за друга,
А він — хоча б почервонів.
Бо навіть любий мій папуга
Напам'ять знає більше слів.
І я сказала: н е д з в о н и !
Без мене їж свої «б л і н и» !..
@ 4 @
Зненацька з клітки на веранді
Так, ніби сталось щось страшне,
Заверещав папуга Я н д е к с :
«По-лун-дра!.. Випустіть мене!..»
Дивлюсь — на кухні повно диму!
Немов обсмалений вогнем,
Кудись надвір подався мимо,
Чкурнув із хати кіт М о д е м .
За ним утік на коридор
І наш собака М о н і т о р .
О Боже!.. через цей комп’ютер
І через той меридіан
Я геть забула про вертуту,
Вона димить, немов вулкан!
Захриплим криком із в’язниці
Кричить папуга: «Все про-па-ло!..»
Я вся у сажі, як чортиця, –
Не впізнають мене дзеркала!..
@ 5 @
А де ж іще один учасник,
Мій рідний братик-п’ятикласник?
Гукає він мене з кімнати
І каже якось хитрувато:
— Прийшло зі Львова фото лева,
В якого лапа металева.
А біля лева-водолія
Стоїть Марічка і радіє,
Що лев себе дозволив зняти
І лапу пере-бинту-вати.
Вона зловила в лісі й лося,
Та відпустити довелося,
Бо то стояла на поляні
Лише … скульптура дерев’яна.
На жаль, Марічці того лося
На фото зняти не вдалося…
А ось від Кості кілька слів:
«Уже наївся я «б л і н і в».
Цю звичку щойно за столом
Я зав’язав морським вузлом!..»
А ось іще одне вітання —
Із міста без меридіана:
Тебе запрошує Олеся
На Свято Гумору в Одесі,
Коли морська столиця наша
Живе за г у м о р и н н и м часом.
І брат додав уже привітно:
— Сестричко люба,
з П е р ш и м к в і т н я ! —
І запитав мене недбало:
— Ну як тебе ми розіграли?..
Світов@ п@вутин@
Загадка*
Цю загадку-недомовку
Загадав мій друг Микола:
«Хто сьогодні без вірьовки
Прив’язав мене до столу?
В павутину невідому
Я попав, як риба в сіті,
І забув, чи я на цьому,
Чи уже на тому світі».
* Відповідь — у тексті загадки.
Прощання на причалі
Знову пам’ятник Дюку*
Зажурився між віт,
Бо вже люльку розлуки
Запалив теплохід.
Дав гудок він із гавані:
— П р о — щ а — в а й !..
— П р о щ а в а й !..
У далекому плаванні
Не забудь рідний край.
Ще море тепле
Ще море тепле, ще сади
Не одягалися в червоне,
А вже ранкові поїзди
Привозять іній на вагонах.
У привокзальних квітниках
Жар чорнобривців догорає,
І літо з айстрами в руках
Красуню осінь зустрічає.
* Пам’ятник одеському градоначальнику герцогу де Рішельє на Приморському бульварі.
Приморська осінь
Наче жар, під вікнами у мене
Догорає літо в квітниках.
Яблуні в саду іще зелені,
Та нема вже яблук на гілках.
З моря насуваються тумани
І пасуться вранці на стерні,
А чубатий одуд вже востаннє
Б’є поклони рідній стороні.
Помолилось літо Сонцебогу
І пішло до Криму через міст.
Задивився сад наш на дорогу
І впустив на землю жовтий лист.
Не журися, саде, як над нами
Закурличуть зграї журавлів
І розколють гострими клинами
Душу гаю, річки і степів.
Не журися, саде, це не горе,
Що ми знов зостанемось одні:
Той, хто зимуватиме за морем,
Ще позаздрить нам на чужині.
Дзвонить осінь школярам
1
На світанку вулицею міста,
Де шумлять про зиму явори,
З рюкзаками, як парашутисти,
Поспішають юні школярі.
Наша рідна школа біля гаю
Схожа на літак-аероплан.
Цей літак щоранку вирушає
До Країни творчості і знань.
Опадає з кленів жовте листя
На кущі калини, мій рюкзак.
Осінь у червоному намисті
Проводжає літо на літак.
2
Журавлиними ключами
Дзвонить осінь школярам
І розносить над садами
Жовте листя телеграм.
В небі синьому клинописом
Написали журавлі
До пташиного літопису
На прощання кілька слів.
У містечку над Лиманом
Буде школа нас навчать,
Як по зорях і туманах,
По пташиних караванах
Книгу осені читать.
А клинописів тих значення
Пояснив дідусь мені:
«Краю рідний, до побачення,
До квітучої весни!..»
Дивувалися ліси
Дивувалися ліси:
— Де поділися вівси?
— А вони зими злякалися
І в комори заховалися.
Дивувалися гаї:
— Де поділись солов’ї?
— Солов’ям птахи довірили
Відчинити браму вирію.
Дивувалась наша хата:
— Де поділись ластів’ята?
— Ластівки з дротів знялися
І за море подалися.
— А куди ж це, як на свято,
Гарно вбралися малята?
— Діти виросли за літо,
Понесли до школи квіти.
Степова дорога
Червоним золотом із груші
Осіннє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив,
А літо стало на крило.
То з очеретів біля Бугу
Птахів покликав теплий край.
Слідом за ними з лісосмуги
До моря котиться курай.
Давно відпахла медуниця,
В норі глибокій спить ховрах.
Лише не спиться, не лежиться
Глевкій дорозі у степах.
Вона то журиться за колосом,
Що відшумів, немов прибій,
То пригадає перше колесо,
Що прокотилося по ній.
Із річки чайка прилетіла,
І знов згадалися ті дні,
Коли здіймались, наче хвилі,
Валки пшеничні на стерні.
Та відшуміла косовиця,
Тепер тут знову ні душі,
Хіба що заєць чи лисиця
Дорогу десь перебіжить.
Куди не глянеш — пусто, голо
І на стерні, і по ярах.
Лише стоять дві скирти в полі,
Мов кораблі на якорях.
Та ще шипшина-тавричанка,
Вся у кораллах дорогих,
Ворожить степу, як циганка,
По лініях стежин-доріг.
Шипшина чує, як у лузі
Останній трактор гуркотить,
Як вітер десь у лісосмузі
Сухим стручком торохкотить.
Надходять хмари-водовози
Із глибини рудих степів
І дощ цілує на дорозі
Сліди коліс-мандрівників.
Осіння борозна
Вже літо красне і конем
Не наздогнати — осінь.
Річне кільце іще одне
В деревах додалося.
Стоїть і журиться сосна,
Бо в полі за рікою
Лягла глибока борозна
Між л і т о м і з и м о ю .
Та борозна серед полів
Птахів на південь кличе.
Летять над степом журавлі,
Про що вони курличуть?
Із висоти ключ журавлів
Курличе трактористу,
Що трактор борозну скривив.
«С к р и в и в … От гумористи!»
Степовий вітряк
Над полиновим сухоцвітом
Махає крилами вітряк,
Немов збирається злетіти,
Та не наважиться ніяк.
За журавлиним караваном
Він теж майнув би за Дунай,
Але ж на крилах дерев’яних
Не долетіти в теплий край.
Старий вітряк живе між селами,
За перехрестям двох доріг.
Він чорні хмари перемелює
На біле борошно, на сніг.
А хуртовини-снігоноші
Тим білим меливом зими
У першу чергу припорошать
Зелений клин озимини.
Вітряк хмарини перемеле,
І з того борошна вночі
Зима-мірошниця у селах
Спече різдвяні калачі.
Теплий край
Над левадами, над лугами
Пролітали гуси клинами.
За гусьми крикливими через гай
Подалася дівчинка в теплий край.
У гаю від крику ворони
Опадало листя червоне.
А за гаєм біля могили
Золоте багаття горіло.
Довелось малій мандрівниці
До багаття йти, щоб погріться.
В пастухів знайшлися від зайця
У торбині хліба окрайці.
А до хліба — сіль, цибулина
І смачна картопля-жарина.
А іще знайшлись небилиці,
Як украли зайці рушницю,
Як на конях циганські діти
Доганяли червоне літо.
Аж надвечір з пучком калини
Поверталась вона в долину.
Пахло степом ситцеве плаття,
Пахли руки димом багаття.
Біля хати під яворами
Виглядала дівчинку мама.
Перепало б їй на горіхи,
Та сказала дівчинка тихо:
— Не гнівися, матінко, і не лай,
Я сьогодні бачила
т е п л и й к р а й .
Охололи води
1
Охололи води і земля,
Сон бере натруджені поля.
На горбах у висохлий кулак
Заховав зернята дикий мак.
А поміж горбами в теплий край
Покотився колесом курай.
Ні душі в полях, лише димок
Лащиться, згортається в клубок.
То в село за синій горизонт
Поспішає трактор на ремонт.
Тихо-тихо трактор гуркотить,
Щоб свої поля не розбудить.
2
Понад шляхом слухають степи,
Як гудуть напружено стовпи:
«У се-ло… вер-та-єть-ся … ча-бан…
І же-не… ґир-ли-ґою … ту-ман …».
Вечір у степу
Безконечник
У ворота наш баран
Гупав, наче в барабан.
Гупав, дзвоником дзвонив:
«Пане господарю,
Я овечок вам привів,
Відчиніть кошару!
Вже у полі гасне день,
Ходить сон-дрімота.
Дзень-дзелень!
Дзень-дзелень!
Відчиніть ворота!..»
А слідом за бараном
Бекає ягнятко:
— А тепер усі гуртом
Почнемо спочатку:
У ворота наш баран
Гупав, наче в барабан.
Гупав, дзвоником дзвонив:
„Пане господарю,
Я овечок вам привів,
Відчиніть кошару!
Вже у полі гасне день,
Ходить сон-дрімота.
Дзень-дзелень!
Дзень-дзелень!
Відчиніть ворота!”
Тут прибігло стрімголов
Спритне козенятко:
— А тепер давайте знов
Почнемо спочатку:
У ворота наш баран
Гупав, наче в барабан...
І так далі, досхочу
Сині очі лугів
Де варили бринзу чабани
У кошарі біля джерела,
Білі хмари впали на лани —
Білим цвітом гречка зацвіла.
Де іржали коні, — квітне мак,
Де вони любились — покрівець,
Де копитом били — копитняк,
Де лошата грались — воронець.
А над водопоєм навкруги,
Де я хмари пас, ганяв м’яча,
Журяться петрові батоги,
Коров’як горить, немов свіча.
Коров’як горить, немов свіча,
По дзвінкій мелодії бджоли,
По квітучих днях і по ночах,
До яких стежки вже заросли.
Синіми очима у луги
Дивляться петрові батоги,
Та куди не глянеш навкруги,-
Височать стоги, стоги, стоги.
Скоро буде в лузі і мій стіг.
Важко про це думати, однак,
Бо іще цвіте петрів батіг
І горить свічею коров’як.
Телеграма
Слухав птах на дротах,
Як гуде телеграф.
А гудів він отак:
Гу-гу-гу … тік-тік-так…
Тік-тік-так … гу-гу-гу…
Ско-ро … бу-де … все ... в сні-гу…
Та зненацька із дротів
Птах до гаю полетів,
На півстепу закричав:
«Телеграму я прийняв!
Передав телеграф,
Щоб ховався кожен птах,
Бо із півночі сюди
Йдуть великі холоди!»
Зимові яблука
Загадка-недомовка
Сиджу я біля підвіконня,
Коли дивлюся — у садку
На г р у ш і ... я б л у к а червоні
Висять на самому вершку!
Годинник цокав серед тиші,
А я все голову ламав:
Та як же так, чому раніше
Цих яблук я не помічав?
Та ось підкрався кіт-гульвіса,
На грушу глипнув, як сова, —
Червоні яблука знялися
І … полетіли, ну й дива!
Взяв олівець я із пенала
І записав в календарі:
Сьогодні вперше прилітали
До нас у гості _ _ _ _ _ _ _ .
*Назва птахів — у тексті вірша.
Річка сховалась
Річка сховалась: є і нема —
Льодом засклила річку зима.
Там, де рибалки сипали сіть,
Можна сьогодні пішки ходить
І розглядати щуку на дні,
Наче крізь чисте скло у вікні.
Там, де латаття влітку цвіло,
В гості побігла стежка в село.
Ріжуть алмазом лід ковзани
Там, де гойдала хвиля човни.
Січень надворі, а для дітей
Річка щебече, мов соловей:
Кине хто грудку чи камінець,—
Тьох-тьох-тьох-тьохкає лід-ясенець.
***
Загадка*
В зими є ягідка одна,
Немов полин, гірка вона.
Та для голодної ворони
Або сороки-гастролерки
Гірка ця ягідка червона
Солодша взимку від цукерки.
*Назва ягідки — в тексті загадки.
Щедра зима
Зима насипала снігів
І побілила нашу хату.
Для лиж, санчат і ковзанів
Настало довгождане свято.
Святково в лісі, на лугу,
А сніг — немов рипучі двері,
А зграя галок на снігу —
Як чорні букви на папері.
В ці дні село, де я живу,
Аж помолодшало від снігу:
Хто ліпить бабу снігову,
Хто в сніжки грається. Потіха!
Та раптом десь за ворітьми
Забелькотів індик сердито:
“А я віддав би дві зими
І навіть три — за тепле літо”.
Індик великий краснобай:
Дав крила Бог йому для неба,
Та відлітати в теплий край
В індика вже нема потреби.
Індик белькоче, ну а ми
За зиму дякуємо Богу,
Бо рік без щедрої зими —
Як віз без колеса одного.
Летять із гірки санки
Летять із гірки санки
Андрійка і Оксанки,
Із гірки біля гаю,
Що зветься Гімалаї.
Андрійкові здається:
У нього від незвички
Душа тремтить і б’ється,
Як спіймана синичка.
Оксанка без оглядки
Летить між яворами,
Душа втекла у п’ятки,
Лиш зойкнула: “Ой мамо!..”
Бо гірка біля гаю
Крута, як Гімалаї.
Летять із гірки санки
Андрійка і Оксанки.
Це у міста і села
Прийшла зима весела.
Мете метелиця
Спогад про літо
За вікнами метелиця
Справляє новосілля:
То крутиться, то стелиться
У лузі снігом білим.
Метелице, метелице,
У тому лузі влітку
Ловила я м е т е л и к а.
А упіймала … к в і т к у.
А біля синіх дзвоників
Чубаті два журавлики
В траві ловили к о н и к і в ,
А упіймали … р а в л и к а.
І дзвоники ті сині,
І трави ті медові
Давно вже стали сіном
Для нашої корови.
Вона жує в сараї
Суху траву і квіти
І важко так зітхає,
Бо теж згадала літо…
Десь грюкнула дверима
Метелиця сердита.
І знов перед очима
Пливуть картинки літа:
У травах на роздоллі
Корови розкошують,
А на суцвіттях бджоли
І днюють, і ночують.
У вуликах обжитих,
У нашій медогонці
Став медом взяток з квітів,
А мед — то згустки сонця.
Квітучий луг … метелики…
Ну як це пояснити:
Дивлюсь я на метелицю,
А бачу в лузі квіти?..
У шибку гілка клена
Постукала тихенько.
А може, то до мене
Постукав Морозенко?
А може, то синичка
Просилася до хати:
«Тут холодно, Марічко,
Тут страшно ночувати…»
В годиннику зозуля
Втомилася кувати,
Сховалась і заснула.
Пора й мені вже спати.
За річкою метелиця
У лузі спати стелиться.
***
Завиває завірюха
Десь у димарі:
“Не виходьте без кожуха
Навіть на поріг!
Бо сьогодні я повинна
Снігом замести
Всі дороги і стежини,
Вулиці, мости.
Тож міцніше зачиняйте
Двері на замок,
А із хати випускайте
Тільки дим-димок”.
Зима щедрує по дворах
Кує в годиннику зозуля,
Що день подовшав недарма:
На весну Сонце повернуло,
Хоча за вікнами зима.
Знов над хатами біля гаю,
Над володіннями зими
Стоять і небо підпирають
Стовпами сизими дими.
На склі — узори, сріблом шиті,
За склом, у мене на виду
Цвітуть холодним білим цвітом
Дерева в нашому саду.
В ці дні у селищі за гаєм
Зима щедрує по дворах,
Лапатим снігом посіває,
Крупою трусить у садах.
«Вітаю Вас і всю родину,-
Щедрує Баба снігова,-
Із прибуттям на Україну
Нового року і Різдва!
Нехай ці гості і це свято
Не обминуть і Вашу хату!..»
Походеньки лиса
1
Над лісом січень сіяв сніг.
Крізь снігову завісу
Півлісу лис до лісу біг,
А далі — вже із лісу.
Цей лис до нашого села
Із лісу підкрадався,
І хвіст його, немов мітла,
Туди-сюди метлявся.
Навколо тиша залягла —
Ні гавкання, ні крику.
Та раптом на краю села
Почулось: “Ку-ку-рі-ку!..”
Лис посміхнувся і сказав
Про себе: “Слава Богу
За те, що я не заблукав,
Не збився із дороги”.
2
Обережний, хитрий лис
До нори вечерю ніс.
Біг додому лісом лис,
Шелестів над лисом ліс.
Відлига
Стеляться низом сиві дими, —
В гості відлига йде до зими.
— Що ти, відлиго, хочеш робить?
— Хочу я, зимо, сніг розтопить!
Хоче мій вогкий, теплий язик
Кригу лизати, як льодяник.
Тут розпустила нюні зима:
— Стільки старалась я — і дарма:
Стали, мов каша, білі сніги,
Що укривали степ і луги...
Жаль і хатинам білих снігів:
Капають сльози з вікон, дахів.
Та серед ночі — збувся прогноз —
Знов заморозив вікна мороз.
Знов без драбини, через димар,
Виліз на небо дим — аж до хмар.
Вранці бурульки бачили ми —
Д з с з
о а л и
в м ь м
г е о и
і р з .
з и .
л .
і
Проводи зими
Веселим гуртом аж до мосту
Ми провели з піснями зиму.
А вранці, як незвана гостя,
Зима стояла під дверима.
Зима вернулася у місто,
І знов над вікнами будинку
Звисають з даху, як намисто,
Дзвінкі бурульки-холодинки.
На цих льодинках біля ґанку,
Мов на пластинках ксилофона,
Зіграв я пісеньку-веснянку
Для двох синичок і ворони.
В саду зацінькали синички,
Ворона тупнула ногою,
А біла баба-сніговичка
Мені кивнула головою.
На річці щука в ополонці
Затанцювала на морозі.
Із хмари визирнуло сонце
І усміхнулося крізь сльози.
***
Загадка*
Дивні квіти розпустились
На шибках вікна.
Це хатині нашій снилась
Уночі . . . . .
*Відповідь — у тексті загадки.
Райський сад
Із гір далеких і лісів,
Як найдорожчий дар природи,
У двох долонях берегів
Несе наш Буг до моря воду.
А біля нашого села,
Навпроти давнього кургану,
Буг п’є з живого джерела
І котить хвилі до Лиману.
1
Багато літ і зим підряд
В далеку звивисту дорогу
Випроводжає річку Бога
Аж за село Казенний сад.
Цей сад для нашого села
Був годувальником і другом,
Хрещеним батьком джерела
І добрим приятелем Бугу.
І досі сняться ще мені,
Та вже за сотні верст від саду,
То райські яблуні рясні,
То райські ґрона винограду.
Налитий сонцем виноград
І райські яблучка-корали
Манили влітку нас у сад,
Який ми Р а й с ь к и м називали.
Цей сад любили солов’ї,
Вони тут весни зустрічали
І тьох-тьох-тьохканням своїм
І цвіт, і зелень розвивали.
Від щебетання солов’їв
Тремтів весь сад, роса на листі,
А Буг виходив з берегів,
Аби послухати солістів.
Тополя на краю села
Весь день шуміла срібним листям
І нашумітись не могла,
Хоча було їй літ під триста.
Вона іще з козацьких літ
У течії сторожувала –
Громовідвід від хмар та бід,
Які село це обступали.
У ті роки, після війни,
І грім гримів, немов гармата,
На річці хвилі вороні
Були високі, наче хата.
В святкові дні квітучих трав,
Грім дарував дощі і зливи,
А Райський сад благословляв
На груші, яблука і сливи.
А щедрувальникам на втіху
Благословляв ще й на горіхи.
Після грози на самоті
Зозулі долю нам кували.
А десь на флейті золотій
Щаслива іволга там грала:
«Фіу-ліу!.. Я вас люблю!..» —
Так пісня іволги звучала.
Під ту мелодію просту
Знов відкривали очі квіти,
І всі ми вірили в саду,
Що щастя є на білім світі.
А з Бугу райдуга ясна
Для раю брала воду чисту.
Над садом гнулася вона,
Немов коромисло барвисте.
Тепер я знаю: сад оцей
Був острівцем посеред моря –
Зеленим райським острівцем
Посеред моря сліз і горя.
2
Це все було і відгуло.
Сьогодні Буг наш зажурився,
Бо не співає вже село,
А сад Казенний перевівся.
Цвітуть ще груші де-не-де,
Шумлять тополі-старожили:
«Давно немає тих людей,
Які цей Райський сад садили…».
Дерева — свідки давнини:
І груші ці, і осокори
Ще пам’ятають три війни
І три страшні голодомори.
Голодні та холодні дні,
І трудодні, і ночі чорні
Перемололи у млині
Крутих років гранітні жорна.
Після війни прийшли сюди
Стальні сокири й бензопили
І так почистили сади,
Що лиш одні пеньки лишили.
3
Ось два скрипучі явори
Ведуть розмову на горі:
- Де кримка, груша запашна?
- Її спиляли дроворізи.
- Де груша винна?
- А вона –
Уже давно в Червоній книзі.
- А ще ж були, — кигиче чайка, —
І лісова красуня-грушка,
І дуже рання груша майка,
І дуже пізня груша бушка.
Після макухи й мамалиг
Усі ці груші, без реклами,
Для нас, голодних і худих,
Здавались райськими плодами.
- А де тополя з течії,
Що запорожців пам’ятала?
— Тополю п’яні гультяї
Торік на дрова розпиляли.
Стоїть дідусь біля воріт.
— Де Райський сад? — питають діти.
— Пропав наш сад,— зітхає дід,-
Усі ми гості на цім світі…
4
Без вороття летять роки,
Минають тижні-семиденки.
А де ж нові садівники?
Де наші юні Симиренки?
Ось пише дівчинка мала
На дошці крейдою у класі:
«Цей сад був гордістю села
І річки Божої окраса…»
Іще за партами сидять
Нові герої покоління,
Які відродять Райський сад –
Квітучу нашу Україну.
На сад такий і виноград
Пора збирати не каміння, –
Прийшла пора збирать насіння
На райські саджанці і сад.
...
с. Новопетрівське на Миколаївщині — м. Київ, 2012 рік.
Прес-реліз
До презентації книжки лірики та ігрової поезії
Анатолія Качана «Листи з осіннього саду»
А. Качан; худож. К. Лавро. – К.: Веселка,
Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2013.
Багато ілюстрована книжка лірики та ігрової поезії Анатолія Качана «Листи з осіннього саду» вирізняється самобутньою творчою манерою, в якій глибоке відчуття Слова і національного коріння органічно поєднані з прикметами сьогодення та новизною виражально-зображувальних художніх засобів. Як пише в післямові Володимир Рутківський, «Саме в ліриці та ігровій поезії, які здатні запалити іскру в очах дитини, сколихнути душу, настроїти її струни на гармонійний лад, на співпереживання, найповніше виявився «живий, дихаючий», за визначенням Миколи Вінграновського, талант Анатолія Качана. Зважаючи на те, що маяк є улюбленим образом письменника-мариніста («На березі тому багато вже літ Маяк-чорноморець в дозорі стоїть»), його поезію теж можна назвати маяком на березі Дитинства».
Книжка стала знаковою віхою на творчій дорозі письменника, бо підсумовує багаторічні пошуки свого художнього світу, що привели до утвердження в українській поезії своєрідного напряму – «лірика без берегів», яка виходить за канонічнімежі традиційного віршування для дітей.Звернена до наших почуттів і душі, багата на творчі експерименти й художні відкриття, така лірика має широкий віковий діапазон і може зацікавити як юних, так і дорослих читачів. Бо в ній, як зазначено в одній із рецензій, «живе первинне, джерельне світовідчуття чистого людського серця – все справжнє й незабутнє. Бо й самому поетові світ відкрився по-новому, «крізь магічний кристал дитинства» (О. Шокало, «Слово просвіти», 14-20. 11. 2013).
Передвісником цієї поетичної течії у творчості письменника була збірка «До синього моря хмарина пливе» (Одеса: Маяк, 2001), відзначена премією ім. Б. Нечерди саме «за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямів в українській дитячій літературі». Згодом Л. Ходанич, досліджуючи природу поезії А. Качана в статті «Магія ментальної лірики», прийшла до висновку, що «немає лірики "дитячої", є особлива лірика, зрозуміла й дитині». Схожу думку висловив І. Дзюба у статті про М. Вінграновського, першовідкривача такої поезії – лірики найвищої проби, яку він писав з великою радістю, але «без соски в роті»: «Зрештою, його «дитячі» твори – ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх».
В літературознавчій науці ще немає чіткого визначення цього поетичного явища. Але названі деякі найхарактерніші його ознаки: безпосередність і свіжість сприйняття світу крізь призму дитячого яснобачення; прагнення відкрити поезію в самій природі, відобразити красу і таїну навколишнього світу прозорими та виразними художніми засобами; наявність у творах «задзеркалля» (промовистих підтекстів, багатозначних образів, художніх узагальнень тощо).
Саме такі риси притаманні кращим творам багатовекторної книжки «Листи з осіннього саду» («Райські дні», «Маятник дитинства», «Пісня джерела», «Білі ночі в Одесі», «Сині очі лугів», «Приморська осінь», «Дзвонить осінь школярам», «Райський сад» та ін.), в яких автор сягає свободи самовираження, а читач потрапляє у світ очищеної від буденності, ніби умитої ранковою росою краси, заряджених світлою енергетикою художніх образів, що викликають калейдоскоп картин і переживань, будять думку, дають можливість відкрити у відомому невідоме. Звільнена від гріхів аматорства (дрібнотем’я, риторики, моралізаторства, сюсюкання і т. ін.), лірика А. Качана передає красу відображення життя в художньому слові, звучить як альтернативна противагамеханічному, стереотипному та віртуальному сприйняттю навколишнього світу, нудному перебуванню за частоколом сірих, одноманітних буднів. У такому ж ключі, крізь призму дитинного світобачення, виконані експериментальні малюнки знаного художника, лауреата Шевченківської премії Костя Лавра, які стали другим крилом книжки.
Новизна «Листів…» і в зверненні автора до жанрів і тем, які досі не були освоєні або з різних причин не потрапляли в поле зору поезії для юних читачів. Зокрема, А. Качан - єдиний у сучасній дитячій літературі письменник, який упродовж багатьох років на високому художньому рівні розробляє дефіцитну мариністично-степову тематику, до того ж у своєрідній манері – лірика з легким серпанком іронії (див.: Клочек Г. Творець «еліксиру для дитячого мозку»// Укр. літературна газета. – 2012. - 13 січня). І цього разу на хвилі моря і степу Півдня України настроєна добра половина поезій. Серед них особливо знаковими є «Шумить у мушлі море» та «Одеський меридіан», оскільки тут у незвичайній манері презентуються нові для юних читачів поетичні жанри – ліричний вірш-спогад про Крим у стилі ретро та жартівливо-іронічний вірш-розіграш про комп’ютерну залежність сучасних дітей і підлітків, яка іноді доходить до абсурду. Так само новаторською є автобіографічна лірична сповідь «Райський сад», що підсумовує книжку та гармонізує в єдиному звучанні всі основні теми поетичного світу письменника (Н. Марченко).
Експериментальними пошуками та відкриттями позначене і звернення автора до ігрової поезії та етнопоезії, які відкривають іще одну грань безмежних можливостей українського Слова, залучають юних читачів до невимушеної співтворчості. У книжці ця тематика представлена по-новому переосмисленими творами за народними мотивами («Зелений Шум», «Гроза в Карпатах», «Дивувалися ліси», «Пісенька про півника»), модернізованими віршами-безконечниками («Співучий сад», «Вийшла річка з берегів», «Маятник дитинства», «Вечір у степу», «Перевізник», «Летюча квітка»), оригінальними загадками із сигнальними маячками-відгадками у текстах.
Вірші-безконечники - дуже популярний серед дітей, але призабутий жанр ігрової і в чомусь магічної поезії, в який письменник вдихнув нове життя, написавши понад два десятки різноманітних за тематикою і стилістикою творів на чолі з хрестоматійними «Лінивими варениками». За цими експериментами вгадується прагнення автора залучити юне покоління, що народилося і виросло в незалежній Україні, до засвоєння народнопоетичної спадщини і мовних скарбів, які набувають особливої ваги в постколоніальну добу. Адже час показав, що найуспішнішими є нації, які розбудовують свої держави на етноісторичному ґрунті.
За віршами поета створені театралізовані вистави та інсценівки, пісні відомих композиторів, дитячі анімаційні роботи, виставки малюнків та мариністичних колажів, квіткова композиція із хризантем на Співочому полі в м. Києві, захищена студентська дипломна робота, видано Біобібліографічний покажчик (Національна бібліотека України для дітей).
«Листи…» схвально оцінені в пресі (рецензії П. Сороки в «Літ. Україні», Н. Марченко в «Укр. літературній газеті», О. Шокала у «Слові просвіти», Т. Качак у «Кур’єрі Кривбасу» та ін.). Зокрема, Л. Ковалець у рецензії «Слово, яке перелітає час» пише: «Просте, але позбавлене спрощеності, на диво свіже, справді легке письмо Анатолія Качана хочеться цитувати й цитувати, його хочеться читати. І річ, мабуть, не стільки в метафорах чи порівняннях, лексиці, сповненій вишуканої естетики, скільки в різко індивідуальному, специфічному баченні цим поетом світу, яскравому образному мисленні, особливій пам’ятливості та у щасливому, хоч, може, не такому вже й легкому віднаходженні адекватних засобів художнього втілення побаченого та відчутого» («Україна молода», 6. 11. 2013; «Слово і Час». - 2014. - № 2).
Книжка представлена на здобуття літературно-мистецької премії Володимира Рутківського «Джури» (2014) – «за створення високохудожнього образу українського Причорномор’я».
(За матеріалами в ЗМІ).
Національне видавництво дитячої літератури «Веселка»
Анатолій КАЧАН
Біографічно-творча довідка (за матеріалами в ЗМІ)
Анатолій Леонтійович Качан — відомий в Україні письменник, твори якого вивчають у школі, широко представлені в хрестоматіях та антологіях української дитячої літератури. Він є автором 15 книжок для дітей та юнацтва, зокрема «До синього моря хмарина пливе» (2001), «Чари ворожбита» (2005), «Хвиля хвилю доганяє» (2007), «Листи з осіннього саду» (2013), які утвердили новий напрям в українській поезії для юних читачів, відзначені літературними преміями ім. Лесі Українки, «Звук павутинки» ім. В. Близнеця, «Київ» ім. Є. Плужника, «Джури» (засновник В. Рутківський).
На думку літературознавців, «живий, дихаючий талант» письменника, своєрідність його художнього світу найповніше виявилися в ліричних та сюжетних творах мариністично-степової тематики, а також в ігровій поезії та етнопоезії.
Зріла творчість Анатолія Качана вирізняється самобутньою поетичною манерою, в якій глибоке відчуття Слова і національного коріння органічно поєднані з прикметами сьогодення та новизною виражально-зображувальних художніх засобів. Водночас письменник і з плином часу зберіг здатність дивитися на світ крізь призму дитячого яснобачення. Завдяки таким особливостям його поезія насичена невимушеним ліризмом, своєрідною і хвилюючою образністю, «свіжістю письма і, головне, легкістю слова,бо лише таке слово спроможне перелетіти час»(М. Вінграновський). На хвилях цієї спорідненості слово А. Качана несе юним читачам радість відкриття живого, дивовижного світу поезії та скарбів рідної мови, заохочує до співтворчості, звучить як противага буденному і механічному, стереотипному і віртуальному сприйняттю дійсності. Ігрова та жартівливо-іронічна манера спілкування, прозора і світла стилістика дозволяють автору художньо вирішувати і такі непрості теми як залежність сучасних дітей і підлітків від телевізійно-комп’ютерних та інших спокус, які призводять до втрати відчуття реальності, перетворюють допитливих, енергійних підлітків на фанатичних кнопкоманів, сторонніх спостерігачів подій («Чари ворожбита», «Одеський меридіан», «Світова павутина», «Мобільна розмова» та ін.).
У багатьох творах автор підноситься до широких художніх узагальнень, архетипних та анімістичних образів, промовистих підтекстів та алегорій. Завдяки цьому його поетичне слово не має чітких вікових рамок і може зацікавити як юного, так і дорослого читача. Заслугою А. Качана є також те, що він розширив тематичні та жанрові обрії поезії для дітей, зокрема подав високохудожні зразки дефіцитної в українській дитячій літературі мариністичної лірики, сюжетних віршів з прикметами нового часу, новітньої ігрової поезії та етнопоезії (понад два десятки оригінальних віршів-безконечників на чолі з хрестоматійними «Лінивими варениками», різноманітні мовні ігри зі словами-двійниками, паліндромами, фразеологізмами, прислів’ями, прикметами, замовляннями і т. ін.), які відкривають іще одну грань безмежних можливостей багатобарвного та багатозвучного українського Слова. Експериментальна поезія письменника здобула широке визнання, відзначена Лігою українських меценатів премією імені Бориса Нечерди (2006) —«за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямів в українській дитячій літературі».
Життєва і творча дорога Анатолія Качана розпочиналася на Півдні України. Народився він 16 січня 1942 року в степовому селі Гур’ївка Новоодеського району на Миколаївщині, де перед війною його батько працював токарем машино-тракторної станції (МТС), відомої за кінофільмом І. Пир’єва «Трактористи». А столицею дитинства в післявоєнні роки стало рідне село батьків Новопетрівське, що знаходиться неподалік. Там, на берегах і хвилях Південного Бугу, він пізнав красу природи й народного слова, пережив перші яскраві враження, які назавжди залишилися в пам’яті. Після закінчення середньої школи в селі Засілля Жовтневого району працював монтером радіовузла, брав участь у передачах місцевого радіомовлення. На той період припадають його перші журналістські та літературні спроби. Друкуватися почав у студентські роки, під час навчання на факультеті української філології Одеського державного університету імені І. І. Мечникова (1960 — 1965). Після захисту дипломної роботи про українську новелістику 20-х років ХХ ст. (керівник — професор В. В. Фащенко) вчителював на Одещині в легендарному містечку Вилкове, що розкинулося в дельті Дунаю, був військовослужбовцем у Криму, кореспондентом обласної молодіжної газети «Комсомольська іскра», редактором книжкового видавництва «Маяк» в Одесі.
З 1971 року А. Качан живе в Києві і виступає в жанрах дитячої літератури, в яку його благословила письменниця Наталя Забіла (рекомендація до вступу в Спілку). Протягом тривалого часу очолював літературні відділи в дитячих журналах «Піонерія» (тепер «Однокласник»), «Барвінок», «Соняшник», республіканське літоб’єднання школярів «Первоцвіт». А в газеті «Вечірній Київ» вів сторінку творчого саморозвитку дітей «Кораблик», яка згодом переросла в самостійне видання «Я Сам//Сама». Був на державній службі в Міністерстві України у справах преси та інформації, в Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1995 — 2003). З 2003 року — голова творчого об’єднання дитячих письменників Київської організації НСПУ. Член редколегії журналу Спілки українських письменників Словаччини «Дукля». Заслужений працівник культури України (2001). Академік Української міжнародної академії оригінальних ідей. За роботу з розвитку творчих здібностей юних талантів має відзнаку «Відмінник освіти України» (1988), медалі імені А. С. Макаренка та «Будівничий України». За підсумками Міжнародного Академічного Рейтингу популярності «Золота Фортуна» (2008) нагороджений орденом «За розбудову України» ім. М. Грушевського.
В переліку творчих здобутків письменника — добірки поезій, що увійшли до шкільних підручників і посібників, численні публікації в зарубіжних виданнях, пісні, написані у співавторстві з відомими українськими композиторами, статті та інтерв’ю з проблем дитячої літератури. А. Качан є автором проектів Свята гумору і збірника «Язик до Києва доведе» (К.: 2013) та «Не вмирає душа наша» (К.: 2002) — збірника матеріалів до 40-річчя від дня заснування Шевченківської премії, упорядником книг вибраних творів М. Вінграновського (К.: Дніпро, 2004), Б. Нечерди (Одеса: Маяк, 2004), що вийшли в серії «Бібліотека Шевченківського комітету». Разом зі своїм племінником О. Зубовим, міжнародним гросмейстером, багаторазовим чемпіоном м. Миколаєва з шахів, був ініціатором проведення в місті корабелів Першого в Україні (2002) та Другого (2011), памяті Миколи Вінграновського, Фестивалів шахопоезії.
Київська організація Національної спілки письменників України
| |||||||||||
 |
 |
"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі". |
 |
