Катерина Каленіченко
ВИХРЯСИК

Kазка

Хлопчик із Замріївки

В одному селищі жив хлопчик, що мав кумедне прізвисько – Вихрясик. Звичайно, ж ім’я в нього було інше, та оте прізвисько так приклеїлось, що тільки й чути було: ”Вихрясик… Вихрясик…”
По-перше, чуб у хлопчика ріс вихорком і завжди стирчав догори, не бажаючи прилягати до лоба. Ні причісуванням, ні примочуванням не вдавалося того чуба пригладити.
По-друге, він і сам був такий вертлявий і непосидючий, мов вихор. Вгамувати його – все одно, що вітер за бороду схопити. Бувало, мчить вулицею, осідлавши якусь лозину, аж курява підіймається, немов перед грозовою зливою. Хіба не вихор? Звідси й прізвисько таке.
Друзів у Вихрясика майже не було. Та воно й зрозуміло… В компанії однолітків такий вихор довго не затримувався. Ігри йому швидко набридали, а надмірна метушня тільки заважала іншим.
Довгими літніми днями Вихрясик гасав квітучими луками, ганяв метеликів та джмелів, ловив пуголовків у мілкій річці, спостерігав за очкастими бабками, що пурхали над очеретом. Це була його країна. Біжи, куди хочеш! Роби, що хочеш! Хіба не весело?
Найбільше подобалося непосиді бігати наввипередки з вітром Дмухайлом, що наздоганяв його усюди і дмухаючи у вуха, з азартом запитував:
– Ну що, біжимо?
– Біжимо! – погоджувався хлопчик.
Вітер був сильніший за свого суперника і в змаганні завжди перемагав.
– Знову ти перший, – насупившись, бурмотів Вихрясик і втомлений падав у траву. Та хвилини обурення швидко зникали. Вітер умів змінювати тему і розповідав малому приятелеві якусь цікаву історію. Наприклад, про велике місто, над яким він частенько пролітав і завжди дивувався з його краси і величі.
“Отам, мабуть, справжнє життя” – думав Вихрясик.
Вітер умів читати думки і на те відповідав:
– Не знаю, як там щодо справжнього життя, а за отим гамором і метушнею я навіть себе не чую. Добре, що за усім цим згори спостерігаю.
– От би мені потрапити до того міста! – замріяно мовив непосида.
– І що ти там робитимеш? – питав вітер.
– Знайшов би що, – усміхався він.
Хочеться додати, що крім свого селища, в якому наш герой прожив неповних сім років, він більше ніде не був і нічого не бачив. Тому бажання його цілком зрозуміле. Але ж непосидюче хлоп’я ще не знало, що у великих міст є свої закони і правила.
Розпластавшись на м’якій траві, немов у вільному польоті, Вихрясик слухав Дмухайла з заплющеними очима і мріяв… мріяв… мріяв…

Мандрівка до великого міста

Тепер наш герой летів на повітряній кулі і дивився з висоти на свою Замріївку. ”Яке ж воно крихітне, моє селище, в цьому безмежному просторі”, – думав хлопчик. В запалі несподіваного враження мандрівник почав римувати слова:
річка – стрічка,
кладка – цятка,
лужок – кружок,
хатка – латка.
Куля летіла все далі… і далі… Внизу простягалися уже незнайомі селища, лісочки, луки та поля, що,мов шахові дошки розляглися між вузькими річками й дорогами.
– Ой! Яка краса! – в захваті вигукнув Вихрясик.
Йому відкривалася панорама того великого міста, про яке розповідав Дмухайло, – з багатоповерховими будинками, площами, мостами. У різних напрямках вулицями безупинно рухались автомобілі і таким же безперервним потоком, мов мурашки, кудись поспішали люди.
Повітряна куля повільно почала знижуватись.”Диво, та й годі!” – подумав хлопчик. Перелетівши широку дорогу, куля приземлилась на узбіччі. На прикріпленій до стовпця табличці Вихрясик по складах прочитав слово:
“При-ма-рівськ”. “Це ж назва міста…” – подумав він і ще раз промовив уголос:
– Примарівськ.
Тільки-но подорожуючий покинув свій повітряний транспорт, куля піднялась вгору і зникла з поля зору.”Як же я тепер додому повернуся?” – подумав було Вихрясик. Та згадавши бабусину приказку:” Язик до Києва доведе!” – рушив у напрямку міста.

Несподіване знайомство

Незабаром він опинився в тому безперервному людському потоці, за яким спостерігав з висоти. Але чомусь весь час наш герой на когось наштовхувався. Йому здавалося, що всі ці люди навмисно не дають пройти і штовхають його з усіх боків. Не встиг вертун повернути голову ліворуч, як знову з кимось не розминувся…
То була дівчинка, на голову нижча за нього, в кумедних круглих окулярах, з двома тоненькими кісками, що, мов дуги, стирчали в різні боки.
Через зіткнення дівчинка впустила на тротуар іграшкового клоуна. Одночасно присідаючи, щоб його підняти, діти стукнулися лобами.
– Вибач, – крадькома поглядаючи на дівчинку, попросив пробачення Вихрясик.
– Вибачаю, – усміхнулася вона, потираючи лоба. – Це подарунок для моєї маленької сестрички, – обтрушуючи клоуна, пояснила дівчинка. Вона звернула до огорожі. Вертун теж зійшов з тротуару.
– Ти, мабуть, вперше у нашому місті? – спитала нова знайома.
– Угу, – погодився Вихрясик.
– Ну, що ж, давай знайомитись! Мене звуть Малася. А тебе?
– Вихрясик! – аж вигукнув хлопчик.
Під час розмови з’ясувалося, що Малася вже ходить до школи. Здивованими очима Вихрясик мимохіть виміряв її зріст.” Дійсно, Малася”, – подумав він.
– Наше місто, – продовжувала дівчинка, – велике і красиве. Але той, хто потрапляє до нього вперше, може не тільки розгубитися, а й заблукати.
Тому, йдучи на екскурсію, треба знати деякі правила.
– Які такі правила? – запитав Вихрясик.
Малася, не довго думаючи, відповіла:
– Ось, одне із них:”Пішоходи повинні рухатись пішохідними доріжками, дотримуючись правої сторони”.Тоді не буде ніяких зіткнень. Зрозуміло?
– Так це ж так просто! – погодився крутько. – Головне, не забувати, де в тебе права рука!
– От і не забувай! – посміхнулася Малася. – Зараз я зателефоную мамі, щоб вона не хвилювалася, а потім, якщо хочеш, покажу тобі місто, – запро- понувала вона.
– Добре, – байдуже мовив Вихрясик.

Неприємний випадок

Дівчинка підійшла до телефону-автомата і почала набирати номер. Крутько не міг встояти на місці і намотував кола навколо телефонної будки. Тут, як навмисне, причепилася до нього оса. Мабуть, бігун зігнав її з якогось недогризка, і вона твердо вирішила з ним поквитатися. Ніякі відмахування не допомагали! Смугаста переслідувачка не відставала, погрожуючи кривднику тонким жалом. Так налякала хлопця, що той, тікаючи від неї, мов ошпарений, вискочив на дорогу.
Від скаженого ляскоту колес, що загальмували, деякі перехожі зупинились. З кабіни вантажівки вискочив розгніваний вусатий дядько.
– Я тебе, негіднику, зараз навчу, як треба вулицю переходити, – схопивши Вихрясика за вухо, кричав він. Водій уже готовий був дати нещасному гарячого запотиличника, та вчасно підбігла Малася.
– Відпустіть його, дядечку, будь ласка, – благально пролепетала вона.
–А він тобі хто, мала? – відпускаючи вухо хлопця, запитав шофер.
– Він мій знайомий, – пояснила дівчинка.
– Тож навчи свого знайомого правилам дорожнього руху, якщо ти їх, звичайно, знаєш сама, – єхидно промовив водій.
– Я, знаю, – впевнено промовила Малася.
Дядько, сідаючи за кермо вантажівки, недовірливо глянув на неї, посварився пальцем на порушника і повільно поїхав далі.
Вихрясик, закриваючи долонею червоне вухо, почав виправдовуватись:
– Та, клята оса причепилася. Я від неї тікав…тікав… Сам не знаю, як на тій дорозі опинився.
– Добре, що все так, обійшлося. Могло бути й гірше, – сердилася Малася. – Зараз будемо правильно її переходити. Бачиш, табличку, з намальованим у русі чоловічком? Це – дорожній знак. Він означає:”Пішохідний перехід.” А звідси – й правило: ”Пішоходи повинні переходити проїжджу частину по пішохідних переходах, у тому числі підземних і надземних…” Ось він.
Вихрясик подивився на білу розмітку, що зливалася з асфальтовою дорогою, і вигукнув:
– Зебра!
– Добре, – погодилася Малася. – Ось по такій “зебрі” ми і перейдемо на той бік вулиці. Але це ще не все, – додала вона. – „Учасники дорожнього руху повинні переходити вулицю на зелений сигнал світлофора.” Світлофори знаходяться по обидва боки від переходу.
Великі – для водіїв автотранспорту, маленькі, з силуетом чоловічка – для пішоходів.
Вихрясик з цікавістю переводив погляд з одного світлофора на інший.
На жовте світло машини почали зупинятися. І коли на великому світлофорі раптом спалахнуло червоне світло, а на маленькому – зелене, пішоходи стали рухатись.
– Можемо йти, – скомандувала Малася. І діти спокійно перейшли вулицю.
– Тобі все зрозуміло? – допитувалась дівчинка.
– Що тут розуміти! – вдаючись до свого поетичного хисту, Вихрясик процитував:

Червоний – рухатись не смій !
На жовтий – почека водій.
А на зелений пішоходи
Задріботять по переходу.

– От і добре, – усміхнулася Малася.
Діти проходили мимо театральної площі з фонтанами, історичного музею з кам’яними статуями біля входу, яскравих вітрин магазинів… Все здавалося Вихрясику казковим. ”Як чудово!”– думав він.
– Зараз повернемо на проспект Миру, і я покажу тобі свою школу, до якої торік мене вперше привела мама, – з гордістю повідомила дівчинка.
За рогом будинку розкинувся в своїй красі центральний проспект міста.
Проїжджа частина його була така широка, що перейти її в шаленім потоці машин здавалося неможливим.
– Ось вона, моя школа! – радісно вигукнула Малася.
Вихрясик побачив п’ятиповерховий будинок з широкими вікнами і величезними дверима, над якими красувалася вивіска: ”Школа № 25”.
– Яка ж вона велика! – здивувався хлопчик і запитав: – Подобається тобі ходити до школи?
– Дуже подобається, – відповіла Малася.
„Ще б пак! Така розумна. Мабуть, на одні п’ятірки вчиться. Всезнайка.”– зробив висновок Вихрясик.
– Зараз підемо в парк, – перервала його думки приятелька. – Він знаходиться на тому боці проспекту. З моєю подружкою Торохтюлею ми частенько ходимо туди на прогулянку. Тож поспішаймо до пішохідного переходу! Ним я завжди користуюсь, ідучи до школи. Бачиш на стовпцеві трикутник? – продовжувала по ходу Малася. – Це попереджувальний дорожній знак: “Діти” На цьому відрізку шляху водії мають бути особливо обережними. Діти – вони і є діти, – повторивши вислів дорослих, зауважила дівчинка.
– Але ж ми не встигнемо перейти таку широку вулицю поки горітиме зелений, – згадавши недавній випадок, заклопотався Вихрясик.
– Якщо не встигнемо, то почекаємо на “острівці безпеки”. Він знаходиться між двома білими лініями, що розділяють вулицю на дві частини.
– Звичайно, можна було б скористатися підземним переходом, та він знаходиться на дві зупинки далі. Тому не будемо гаяти часу і перейдемо тут, – впевнено сказала Малася. – Ось, що про це каже правило: „Пішоходи, які не встигли закінчити перехід проїжджої частини дороги одного напрямку, повинні перебувати на острівці безпеки або лінії, що розділяє транспортні потоки протилежних напрямків, і можуть продовжити перехід лише тоді, коли це буде дозволено відповідним сигналом світлофора.”
„ Дійсно, всезнайка,”– знову подумав Вихрясик. “ Таке довге правило і – напам’ять!”
Світлофор моргнув зеленим оком і діти стали на пішохідний перехід.
Тільки-но встигли дійти до середини вулиці, як знову загорілося червоне світло. Зупинились, як і казала Малася, на „острівці безпеки”, а потік машин з обох боків заполонив проїжджу частину. Вихрясик весь час крутив головою. Йому здавалося, що машини їдуть прямо на нього. Від страху серце калатало, а вихрястий чуб ще більше піднявся догори і стирчав у різні боки, мов голки в їжака.
– Стій, спокійно! Ти в безпеці! – заспокоювала хлопчину Малася.
Кілька хвилин здалися Вихрясику вічністю. Він згадав чомусь маму, татка та бабусю, до якої зазвичай тулився, коли було страшно.
– Ходімо! – смикнула приятеля за руку дівчинка, вказуючи на зелене світло. І друга частина вулиці була позаду.
– Нарешті! – з полегшенням вигукнув Вихрясик і, мов заєць, стрибнув на тротуар.

В парку

Невдовзі мандрівники опинилися на широкій алеї парку, який гостинно зустрічав своїх відвідувачів. Навколо зеленіли газони. Квітучими килимками розляглися уздовж алеї клумби. А над головою, про щось перешіптувалися між собою гіллясті дерева. На відміну від розпечених сонцем асфальтових вулиць, у парку було прохолодно.
– Морозиво! Тістечка! Газована вода! – викрикувала з віконця кіоска тітонька і додавала: – Безкоштовно!
„Здорово!” – подумав Вихрясик, облизнувши язиком свої зашерхлі губи.
– Ти що будеш? – запитала Малася приятеля.
– Буду все! – вигукнув він.
– Дайте, будь ласка, дві порції морозива, два тістечка і дві склянки газованої води, – попросила дівчинка.
Отримавши ласощі, діти допалися спершу до морозива, а вже потім смакували тістечками і запивали їх водою.
Далі були атракціони! Отут, нашому героєві було де розвернутися…
Він перебігав від каруселі до гойдалки, забувши в захваті про все на світі, навіть про Маласю. Дівчинка стояла осторонь і переляканими очима дивилася на Вихрясика, мов на дикуна. А він, злившись з юрбою інших дітей, сидів, стояв, виснув на отих гойдалках, наче мавпа. „Хоч би не впав та лоба собі не розбив,” – хвилювалася Малася. – Що потім робити?” Нарешті, вгамувавшись, з червоним, мов помідор обличчям непосида підбіг до неї.
– А ти чому не катаєшся? – запитав він.
– Мені не хочеться. Бачу, й тобі вже досить.. – багатозначно зауважила дівчинка.
– Ну, гаразд, ходімо далі, – неохоче запропонував хлопчик.

Торох – торох – Торохтюля

– Маласю! Маласю! – почувся оклик позаду.
Мов по команді, друзі оглянулися.
Наздоганяла їх дівчинка з маленькою червоною сумочкою в руці. Сукня дівчинки та великий бант на голові були однакового кольору – жовтого, а шию прикрашало зелене намисто.
„Це ще що за світлофор?” – подумав Вихрясик, розглядаючи модницю.
Товстунка на ходу уминала тістечко і, судячи з усього, не перше… Під час руху з сумочки дівчинки доносилось якесь торохтіння, що, зливаючись з цокотом скляних намистин, нагадувало танцювальну музику: „Торох – цок – цок, торох – цок – цок...” Нарешті незнайомка порівнялась з дітьми і привіталась.
– Це моя подружка Торохтюля, – пояснила Вихрясику Малася. – А це – мій новий знайомий, звати його – Вихрясик, – повідомила вона подрузі.
Вихрясик і Торохтюля кинули оцінюючий погляд одне на одного, підтвердивши тим самим, що знайомство відбулося. Торохтюля весь час щось розповідала Маласі, забігаючи зліва і справа. Вона так швидко говорила, що Вихрясик не міг розібрати жодного слова. “ Сорока,” – подумав він і відійшов убік. Дівчатка зупинились, продовжуючи жваву бесіду, а вертун, не знаючи, що робити, заходився футболити пробку з пляшки, яка щойно потрапила йому під ноги. І таким чином добіг до кінця алеї. Неслухняна знахідка вискочила з-під черевика і, перелетівши тротуар, упала на проїжджу частину вулиці.

На дорозі – не зівай! Ловиш гав – відповідай!

Тільки Вихрясик переступив бордюр, щоб дістати пробку, як хтось з усієї сили штовхнув його в ліве плече, збиваючи з ніг. Падаючи і цілуючи носом асфальт, Вихрясик почув гуркіт, дзенькіт і зойк. Піднявши голову він побачив хлопчика, що також приземлився неподалік. На ньому лежав велосипед. На велосипедистові були смугасті шкарпетки і така ж смугаста кепка, вдягнена задом наперед.
„От вам і пішохідний перехід, і зебра, і кіт Матроскін,” – сердито глянувши на штовхача, зробив чергове порівняння Вихрясик.
За секунду до обох порушників долинув звук свистка постового міліціонера. Не встигли хлопчаки опам’ятатися від падіння, як просто перед ними виросла струнка статура працівника ДАІ.
– Що, боляче? – суворо, але зі співчуттям запитав він потерпілих. – Руки, ноги, голова – цілі?
Спершу міліціонер привів до тями Вихрясика, а потім зняв велосипед з переляканого велосипедиста і теж допоміг йому піднятися.
– Щось там негаразд, – заклопоталася Малася, поглядаючи в кінець алеї. Переганяючи одна одну, дівчатка вискочили з парку. Побачивши Вихрясика в оточенні постового і незнайомого хлопчика, хором запитали:
– Що сталося?
– Та ось, два товариша, мов двоє цапиків з отієї казочки, не розминулися на вузькій стежці, – сердито відповів міліціонер. – А сталося це тому, що обоє правил дорожнього руху не знають. А в правилах чітко сказано:
“Перш, ніж перейти вулицю, на якій поблизу немає пішохідного переходу, учасник дорожнього руху повинен спочатку подивитися ліворуч, а потім праворуч.” Якщо дорога вільна і життю ніщо не загрожує, можна її переходити. Зрозуміло? – звернувся він спершу до Вихрясика.
– Зрозуміло, – винувато погодився він.
– А тобі скільки років? – запитав інспектор хлопчика, що назвався Гасаликом.
– Вісім, – відповів той, потираючи збите коліно.
– Мало для великого велосипеда! Та ще й розпізнавальні знаки на ньому відсутні, – докірливо зауважив міліціонер. А в правилах записано: “Рухатися по дорозі на велосипедах мають право особи, які досягли 14-річного віку. Велосипеди мають бути обладнані звуковим сигналом та світловідбивачами: спереду – білого кольору, по боках – оранжевого, ззаду – червоного”.
– Те ж саме говорив мені татко, – обмовився Гасалик.
– Отже, ти знав це? – запитала Торохтюля.
– Знав... – промимрив хлопчик. – Але ж так хотілося покататися!
– От і докатався... – не стрималась Малася.
– От, от! – підтримав дівчаток постовий. – Один їде, не маючи на те ніякого права, а другий вискакує на вулицю, мов м’яч, не підозрюючи, що з того вийде. Доведеться вам, друзі, пройти зі мною у відділення, – підносячи руку до кашкета, поважно мовив міліціонер.
Вихрясик зашморгав носом, а Гасалик почав проситися:
– Відпустіть нас, дядечку, будь ласка! Ми ж ненавмисне! Більше такого не буде... – бубонів він, переминаючись з ноги на ногу.
Інспектор був людиною доброю і порушників відпустив. Залишаючи дитячу компанію, він змахнув смугастим жезлом і додав:
– На очі мені більше не потрапляйте, а то заарештую! І обов’язково вивчіть правила дорожнього руху.
– Звідки ти взявся? – звернулась Малася до Гасалика.
– Я собі їхав, їхав, а він... – перевівши погляд на Вихрясика, – як вискочить.
– Вибач, я тебе не помітив, – виправдовувався пострибун.
– Та нічого, до весілля заживе, – вказуючи на збите коліно, пробачив нового знайомого Гасалик.
Весь гурт дружно засміявся.
– Добре у вашому місті, але ж і додому вже час, – заклопотався Вихрясик.
– А де твій дім? – запитали друзі.
– Далеко звідси, у Замріївці, – відповів він.
– Тоді тобі треба на автовокзал. А звідти – автобусом поїдеш у свою Замріївку, – сказав Гасалик.
– Я проведу тебе, – запропонувала Малася. – Поїдемо шостим трамваєм. Він і привезе нас на автовокзал.
Діти гуртом підійшли до трамвайної зупинки. Торохтюля щось жваво розповідала, і всі, обступивши велосипед Гасалика, голосно сміялися. Підійшов трамвай. Малася і Вихрясик попрощалися з друзями і зайшли у вагон.
Вперше Вихрясик був пасажиром такого транспорту, і йому все було цікаво. В трамваї не було кондуктора, ніхто не перевіряв квитки. Отже, катайся скільки хочеш! Проїзд безкоштовний!”Хіба не диво? – думав хлопчик. – А Дмухайло все по-іншому розповідав…”
Трамвай, постукуючи колесами, пересувався від однієї зупинки до іншої. Одні пасажири – виходили, інші – заходили…
Малася всадовила собі на коліна кумедного клоуна і почала поправляти його руду зачіску. Вихрясик увесь час дивився у вікно на гомінкі вулиці і думав: ”У цій метушні та плутанині, дійсно, можна розгубитися”.Після декількох зупинок, трамвай повернув ліворуч. У вікно Вихрясик побачив величезну будівлю з колонами. Це був автовокзал.
– От і приїхали, – повідомила Малася. – Зараз перейдемо вулицю і ми – на місці! Приготуйся! Виходимо!
– Що тут готуватися! – просуваючись впевнено до виходу, промовив Вихрясик.
За секунду він був уже біля дверей, які раптом автоматично відчинилися.
Нетерплячий пасажир сплигнув з підніжки трамвая і подався оббігати його ззаду.

Потерпілий клоун

– Зупинись!.. – кричала наздогін Вихрясику Малася.
Та неслух, розштовхуючи людей, рвався вперед. Не встиг він перестрибнути ще одну рейку позаду трамвая, як маленька Маласина рука схопила його за футболку і з силою смикнула назад. Похитнувшись, Вихрясик, як і під час знайомства, вибив з рук дівчинки іграшку. Клоун впав на рейки зустрічного трамвая що, мов вихор, промчався повз них. На якусь хвилину все стихло…
Малася кинулася за іграшкою і схопилася за голову: клоун був без однієї руки. Звичайно ж трамвай переїхав його своїми важкими металевими колесами.
– Бачиш? Це могло трапитися з тобою, – показуючи знівечену іграшку, докірливо мовила Малася.
Вихрясик зніяковів. Він навіть боявся уявити, що могло б статися, якби вискочив на оті рейки.
– Тепер ти розумієш, наскільки важливо знати правила? – спитала дівчинка.
– Я ж не думав… Я ж не бачив… – бурмотів винувато порушник.
– А треба думати, бачити, а головне – знати ще й таке правило:
„Після виходу з трамвая пасажири без затримки мають звільнити проїжджу частину. При цьому обходити трамвай належить спереду, аби впевнитись у відсутності зустрічного трамвая. Автобуси, тролейбуси, маршрутні таксі – слід обходити ззаду, щоб бачити проїжджу частину”.
– Зрозуміло? – дивлячись на розгубленого товариша, спитала Малася.
– Тепер зрозуміло, – опустивши голову, відповів Вихрясик. – Вибач, Маласю, – співчутливо поглядаючи на бідолашного клоуна з відірваною рукою, – додав він.
– Все буде гаразд. Попрошу татка відремонтувати, – вже лагідніше заговорила дівчинка.
Діти перейшли вулицю і опинилися біля автовокзалу. Народу – не пройти!
Не менше було і транспорту. Одні автобуси від’їжджали, інші – під’їжджали.” Отут уже – гав не лови! Може статися, і під колеса потрапиш”, – думав Вихрясик.

Прощання друзів

З гучномовця лунав голос диспетчера: „Автобус на Замріївку відходить з третьої платформи за декілька хвилин!”
– Скоріше, Вихрясику! – заметушилася Малася.
За хвилину діти були вже біля автобуса, що табличкою вказував свій маршрут: „Примарівськ – Замріївка”. Водій, сідаючи за кермо, голосно попередив:
– Від’їжджаємо! Прошу пасажирів зайняти свої місця!
– Тобі пора! – звертаючись до товариша, мовила Малася.
– Спасибі, що показала мені місто. Воно дійсно велике і красиве.
І деякі правила дорожнього руху я добре запам’ятав, – забігаючи в автобус, промовив Вихрясик на прощання. – До побачення, Маласю! Приїжджай до нас на канікули! Я покажу тобі свою Замріївку! – додав він, і двері зачинилися.
Всівшись на вільне місце біля вікна, Вихрясик ще раз помахав Маласі рукою. Дівчинка стояла на платформі, пригортаючи до себе потерпілого клоуна, і дивилася услід автобусу, який набирав швидкість. В ці хвилини Вихрясику чомусь стало сумно. Можливо, тому, що вперше в житті він попрощався зі справжнім другом.
Невдовзі автобус з пасажирами уже мчав широкою трасою. За вікнами виднілися поля, посадки, пасовища. Хлопчик вдивлявся в далечінь і думав: „Може, там уже моя Замріївка?” Та селище знову було незнайоме.
Нарешті, автобус виїхав на пагорок, і Вихрясику відкрився краєвид рідного селища. „ Он річечка, луки, кошара для овець, курінь діда Сави”, – впізнавав хлопчик. На табличці, що означала: ”початок населеного пункту”, Вихрясик прочитав назву: „ Замріївка.”
– Зупиніть, будь ласка, дядечку! Я тут вийду! – звернувся непосида до водія.
Оббігаючи автобус ззаду, як радила Малася, і впевнившись, що поблизу немає ніякого транспорту, Вихрясик перебіг вулицю. А далі вже вихором мчав полем… гаєм… луками…
– Ти мене чуєш? – дмухнувши свіжим подихом в обличчя, запитав Дмухайло.
– Чую, – відкриваючи очі і підіймаючись з трави, відповів Вихрясик.
– Тоді, вперед! – скомандував вітер, і друзі знову побігли наввипередки.
Вечоріло… Розчервонілий Вихрясик підбігав до двору, де його вже виглядала бабуся.
– Бабусенько! Я сьогодні був у великому місті! Воно – таке… таке! – в захваті щебетав онук.
– Отакої! А завтра ти полетиш на місяць! – іронічно мовила бабуся і додала: – Фантазер!
У віконце вже заглядали зорі… Та Вихрясику ще не хотілося спати. Він сидів за столом і щось малював. Цікаво, що? Мені теж. Тому, перш ніж попрощатися з нашим героєм, крадькома піддивлюся із-за його плеча, що ж він там намалював.

Намалювати дорожні знаки, які використовуються у казці

Як ти думаєш, друже, що це за картинки? Так. Це дорожні знаки. Запам’ятай їх і обов’язково вивчи правила дорожнього руху, якщо хочеш жити в країні безпечних доріг.

***

Катерина Каленіченко – поет, прозаїк.
Каленіченко (Ткачук) Катерина Петрівна народилася 27 січня 1961 року у с. Федорівка Карлівського району Полтавської області. Закінчила Дніпропетровське педагогічне училище, працює вчителем.
Член секції дитячої та юнацької літератури "Джерело" при ДОО НСПУ.
Пише українською мовою.
Друкувалася в журналі "Бористен".
Співавтор збірника "Книжкова веселка: Дитячі письменники рідного краю" (2009, Дніпропетровськ).
Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).
Автор книг "Капелюшок-мандрівник. Віршовані казки" (2000, Полтава), "Чотири пори. Вірші" (2002, Дніпропетровськ), "Царівна Ледарівна. Казка" (2002, Дніпропетровськ), "Вихрястик", "Пан Полум’ян".