Тетяна МАЙДАНОВИЧ
КАЛИНА ЦВІТЕ ПІЗНО

Жила собі дівчинка Марійка. На цю осінь вже в третій клас перейшла. Після уроків, пообідавши, біжить вона на город, а потім у сад. Тут Марійка господиня: нарве травички для кроликів, опалі яблука позбирає, вичистить гарбузи, а їхнє насіння покладе сушитися на підвіконня. А мама з татом цілий день на роботі, в полі.
Сюди-туди походжає дівчинка стежкою між похиленими чорнобривцями. То листя підмете, а то розжене молодих півників, що почали бійку.
Якось покликала її бабуся Марина, що поралась на сусідньому городі.
- Чуєш, онучко! Я на своїй калині вже кетяги обламала. Час і тобі пообламувати, бо незабаром дощі почнуться!
- Зараз, бабусю! Дякую, що нагадали! - відгукнулася дівчинка.
Марійка розшукала кошика, а тоді ще трохи посиділа на траві біля калини. Затишно під цим розлогим кущем. У ньому й заховатись можна, коли на когось образишся. І книжку почитати.
Пообламувала дівчинка червоні кетяги, поставила кошик з ягодами поряд із верандою і взялася пучечки в'язати. Аж коли це заходить у двір тітка Ольга. Марійка хутенько принесла стільця:
- Сідайте, тьотю!
- Та ніколи мені. На автобус треба встигнути. Оце ж їду в місто до дочки. Вона просить, щоб і на цілу зиму зоставалася. Щось я хворію часто і зараз кашляю, а в неї квартира тепла, простора... Заходила до вас попрощатися,- так мамі і перекажи. Ось вам пиріжків із яблуками та сливами принесла. Бувай здорова!
Провела Марійка свою гостю та й сіла пиріжки їсти. Налила в склянку молока, стала пити. Як же смачно! І враз дівчинці зробилося соромно-соромно. Згадала, що тьотя Оля все покашлювала, а вона, Марійка, не дала їй ані жменьки калини. Ну, це ж треба так - зовсім забула. Стояв біля порога повний кошик гілочок, а вона й не поділилася. Калина від простуди чи не найкращі ліки. І Марійці мама давала пити чай з калиною, коли вона застудилася.
Вхопила дівчинка у фартушок пов'язані пучечки і вибігла на вулицю. Та тільки й побачила, як від'їхав автобус від зупинки і зник за лісом.
Швидко проминула зима. Ось і весна прийшла з теплими дощами.
Біля тітчиної хати порожньо. Ніхто туди не заходить і не виходить.
Облетіли з вишень білі пелюстки, а там і яблуні перецвіли. Лише калина і досі чорніє. Жодного листочка на всьому кущі. А коли ж вона цвістиме?
Жаліється Марійка бабусі Марині:
- Така гарна у мене калина, та от жаль - здається, примерзла. Може, ще відійде? Бабуся їй заперечує:
- Ох, то не від морозу вона всихає. Бруньки на ній уже назубились, а розкриватися не хочуть. То якась інша причина... Марійка допитується:
- Яка ж то причина може бути?
- Бачиш, онучко, недарма калина завжди цвіте пізно. Наче прислухається, вагається. Всі дерева й трави дуже чутливі до зла і добра, до людського слова. А калина - так особливо! Тобі видніше, за що вона могла на тебе нагніватись. Щось, мабуть, сталося, що цього року цвісти не хоче.
- Я починаю здогадуватись... От якби тітка Ольга додому вернулася. Я для неї три пучки ягід приберегла. А минулої осені, коли вона заходила до нас, якось не здогадалася з нею поділитися,- виправдовується дівчинка.- Більше нічого поганого і не пригадую.
- Бачили Ольгу в місті, весною вона знову розхворілася. Ти її не дочекаєшся. А коли надумаєш сама їхати до неї, то у мене адреса є - ось візьми.
Ходила Марійка замислена цілий день, а день той довгий-пре-довгий, бо вже були літні канікули. Надвечір вернулася мама із поля.
- Мамочко, ти в цю неділю збиралася їхати до Києва, еге ж? Візьми і мене з собою! - пригорнулася до неї дочка.- Мені дуже-дуже треба. Ми там знайдемо тьотю Олю, в мене її адреса є. Я перед нею так завинила! І перед калиною винна теж, то через мене вона сохне. Поливаю щодня, а жодна гілочка зеленіти не хоче.
Тут розповіла Марійка мамі все, як було. Спохмурніла мама:
- Недобре ти, доню, повелася.
- А це правда, мамо, що калина людську мову розуміє?
- Та не тільки калина! Кожна рослина все чує і відчуває.
- Та невже таки правда? - сумнівається дівчинка.
- Так, так. Учені досліджували це спеціальними електронними приладами. Коли рослини чують ласкаві, добрі голоси, тоді вони спокійно дихають і ростуть, як із води. А як почують слова холодні та байдужі, то лякаються, задихаються і не можуть рости. А від сердитого, різкого крику ніжні квіти просто в'януть.
За якийсь тиждень приїхали мати з донькою до міста. Купивши, що треба, знайшли вони квартиру, в якій тепер жила тітка Ольга. Зраділа вона гостям, привітала, посадила у вітальні і стала розпитувати, які в рідному селі новини. Марійка мерщій і каже:
- Та все добре, все як було, тільки моя калина після зими чомусь не оживає. Пам'ятаєте, я вам не вділила ягід восени,- то ось привезла. Візьміть, будь ласка!
Тітка Ольга усміхнулася:
- Та ну що ти! Такі дрібниці! Та й мені незручно було просити... Все гаразд, не мучся тим. Сідаймо чай пити!
Наступного дня увечері йшли Марійка з мамою рідною вулицею. Садиба у них відгороджена густим штахетом. Ще й брама є - висока, щільна, з дашком,- такі часто на Поліссі зустрінеш. От нічого дівчинці і не видно. Прислухається - а в їхньому садку соловейко щебече, аж луна котиться! Забігла вона у двір, глянула - калина за одну нічку і зазеленіла, і рясним цвітом вкрилася. Від вершечка до самого низу.
Коли рипнула хвіртка, сполохався соловейко, відлетів, і враз стало тихо-тихо. Марійка навшпиньках підійшла до куща калини. Обережно-обережно...
І відтоді Марійчина калина цвіте щороку. Знає вже дівчинка, як її доглядати. Половину ягід вона людям роздає. А як дізнається, що хтось занедужав, то й останніми поділиться.

МІСЯЧНИЙ МІСТ

Ох, і наганяється хлопчик Василько за день! І по межах у полі, і по траві у садку, і по курній дорозі, і по кладочці в лузі, і просікою в лісі,- де його тільки не носить.
От якось вертався він увечері додому. Пізно вже було, то й пішов понад самою річкою навпрошки. Між рядами високих соняхів світилась вікнами його хата. Присів хлопчик у лужку на камінь, аби трохи перепочити. Аж тут засяяв небокрай за вербами і викотився повний місяць. Зашуміли кущі під берегом, почувши на собі доторк золотого місячного проміння.
Роззирнувся довкола себе Василько, а через річку до його ніг прослався блискучий міст... Торкнув його руками, а міст поволі розступається, не хоче Василька тримати. Тільки вітер хвацько перемайнув по тому тоненькому мосту на другий берег, в очерети. І перекотилася по ньому пісня, яку десь на другому березі заспівали дівчата. Ох, як захотілося Василькові і собі отак легенько продзвеніти-перелетіти із берега на берег!
Він і сандалики зняв, і курточку. Що ж робити? Це ж була єдина стежечка, якою він ще не бігав...
Вирішив із трави збирати росу та вмиватися нею. З кущів струшував, спивав із широкого листя. Вибирав таку росу, що на місяці настоялася,- мерехтливу і теплу. Викупавшись у місячному світлі, він став легким і блискучим, як місячний промінь. І побіг тоді по мосту. І гойдався той місток, наче ланцюговий, а хлопчик лопотів босоніж до берега - все швидше і швидше!
Аж тут місток став прогинатися, розступатися. Ледве встиг Василько на берег вихопитися. Це ж роса місячна на ньому почала обсихати... А така іскриста, чарівна буває вона лише один вечір посеред літа. От пощастило Василькові!..
Візьми та й вгадай, коли саме буде такий наймісячніший вечір! А він є щоліта, один-однісінький, тільки треба повірити в нього, не побоятися вийти на берег...

АВТОМОБІЛЬ НА КУРЯЧИХ ЛАПКАХ

Був собі автомобіль. Вісім років їздив по далеких магістралях та близьких вулицях. Як усі автомобілі, мав швидкі колеса, яскраві фари і сильний двигун. Але сталася біда - він потрапив у аварію, поламалися колеса, перекосився кузов. Господар спершу спробував перемонтувати його, а потім відмовився: та, каже, куплю собі нового, без мороки, а цей уже від'їздив своє. Так і залишив його стояти на високих дерев'яних підпірках у кутку двора.
От прийшли до автомобіля два хлопчики - Сашко і Юрко. Спробували, чи міцно стоять підпірки-палиці, і кажуть:
- Це буде наш автомобіль на курячих лапках. Ми будемо на ньому їздити. Двигун вмикається! Др! Дррр-уу. Кермо праворуч! Ліворуч! Газ!
- Стоп, стоп! Гальмуй, бо попереду на дорозі яма.
- Ж-ж-ж... А тут давай зупинимося. Ми приїхали в парк і вип'ємо води із сиропом.
- Тепер знову вмикай. Поїдемо через гору. Ану, тисни на газ, тисни!
- Др-рр, др-ррр..,.
Ось так гралися хлопчики: і гули, як справжній двигун, і зупинялися перед вигаданими світлофорами.

ПРИГОДА ПЕРША

Неподалік на лавочці сидів дорослий хлопець, палив цигарку. Дивився він, слухав, а тоді підійшов і каже:
- Теж знайшли машину! Ви що, не бачите, що вона не може їхати? Це ж мотлох, таратайка заваляща. Ану, киш звідси!
Він прогнав Сашка і Юрка та й уклався спати на задньому сидінні. Вже пізній вечір, а він і вухом не веде. Автомобіль заворушився... Думає собі: "Бач, розлігся. Який нечема. Накричав на хлоп'ят, мене назвав завалящим. Що я, здохлий пацюк, чи що? Ось покажу йому, на що я здатний!"
Заскреготів автомобіль тягами, потупкав на місці дерев'яними лапками та й рушив геть з двору. Він був досвідчений, добре пам'ятав правила руху. Отож пробирався завулками та обхідними доріжками, ще й ховався по затінках. То потихеньку, то швидше перебираючи лапками, він вибрався за місто, на знайому кільцеву дорогу. Підбіг до найпершої глибокої канави, в якій виднілося сміття, відчинив дверцята, перехилився набік та й витрусив хлопця вниз. А сам відбіг і причаївся.
- Ох-ох,- почулося з темряви. Виліз пасажир-невдаха на дорогу, лається та потирає боки.- Де це я?.. Як я тут опинився? Засигналив автомобіль:
- Пі-пі! Це я тебе сюди вивіз. Бач, а казав, що я ні на що не здатний. Ось тепер знатимеш.
- Хм...- став придивлятися хлопець.- Та в тебе ж коліс нема. Невже ти своїм ходом ішов?
- А це вже як бажаю - так і їду. Ну прощавай! Добирайся назад пішки. Та щоб не задавався більше...
- Е-е, стривай! Іди-но ближче. Ти мене ще повезеш, я тебе примушу,- знаю, як машиною управляти! - гукнув хлопець навздогін автомобільчику. А той у кущі - шурх, шурх! Хлопець метнувся за ним. Автомобіль став кружляти, повертати сюди-туди. Скреготіли його перекошені дверцята і розбитий кузов, ляпотіли то по асфальту, то по траві дерев'яні лапки.
Хлопець стрибав, хапався за фари, а тоді підібрав на обочині мотузок та й зачепив автомобіля, зупинив. Коли забрався всередину - мотузок відпустив. Узявся за кермо, натискує на газ, на зчеплення - автомобіль стоїть, як стояв. Тьху ти, бісова личина! Він хотів уже з нього вибратися, як автомобільчик підстрибнув і подався вперед. Тримається хлопець за кермо, повертає його то ліворуч, то праворуч; то на гальма тисне обома ногами, то задню швидкість вмикає - але машина несеться зовсім не туди, куди її направляють. Зупинятися і не думає! Дерев'яні лапки біжать, куди самі хочуть, не слухають керма.
- Ой, відпусти мене! Ой, пропаду! - заволав хлопець. В очах у нього все закружляло і потемніло.
Аж тоді автомобіль відкрив хлопцеві дверцята, піпікнув йому услід, а сам подався до лісу.

ПРИГОДА ДРУГА

Зупинився автомобіль у невеликому яру під широким калиновим кущем. Пробув там цілий тиждень. Коли бачив людей, то ховався під густими, опущеними над струмком вербовими гілками. А як було у лісі тихо, то гуляв по галявині, катав на просіках їжачків, зайців, білочок... І все було б добре, та от стали ще дужче іржавіти його дверцята і кузов - адже він ночував близенько біля води.
- Мисливці прочищають свої рушниці мастилом. Ти теж залізний, мов рушниця, тебе, певно, треба залити машинним маслом, бо дуже ти скрипиш,- сказали зайці.
- А тоді ще й пофарбувати не завадило б! - підхопили лисенята.
- Пошукав би ти господаря,- порадили їжаки.
- Були в мене господарі, такі славні хлопчики - Сашко і Юрко. Вони мене і чистили, і гралися зі мною. Тільки я вже не вернуся в їхній двір. Там з мене сміються... Я тут кого-небудь знайду.
От як знову почув автомобіль галас та шум, то не став ховатися, а виїхав на видне місце і спинився.
Якраз у ліс прийшов цілий гурт дівчаток. Збирали вони ягоди, гриби, квіти, трави - хто на що натрапить.
- Ей, мерщій сюди! Гляньте, яка чудасія! - загукала білява дівчинка.
Поприбігали усі до автомобіля, повідчиняли дверцята, швидко вмощуються на сидіннях. Дівчаток було аж вісім, а місць, як відомо, в легковій автомашині всього п'ять. Штовхаються подружки, тіснять одна одну. Кожна за кермом бажає посидіти, покрутити його, як справжній шофер. І все це вони робили з перегуками, з жартами. Зачмихав автомобільчик. Думає собі: "Теж мені водії знайшлися. От хлоп'ята були водії - серйозні які, а як маневрувати вміли..."
- Чуєте, він гуде,- двигун працює! - зраділа білява дівчинка.- Зараз я вас покатаю.
- Та не вигадуй! Хіба він годиться для того? Ото пограємося - та й тільки,- обізвалося кілька дівчаток.
Інші, які придивлялися до всілякої техніки біля своїх старших братів чи батьків, заперечили їм:
- Це ще хороший автомобіль. Наче й справді двигун працює. Значить, поїде... О, чуєте?
Автомобіль тим часом ще дужче розсердився та ще дужче зачмихав.
- Ха-ха! Та подивіться, людоньки, ха-ха. Ви що, не бачите - у нього нема коліс. Ой, від сміху лусну...
Отакий гармидер підняли дівчатка. Тут автомобіль не витримав! Швиденько відчинив усі свої четверо дверцят, перехилився на один бік, тоді на другий - і висипав усіх своїх пасажирок на траву.
- Мала купа - дайте ще! - не переставали реготати дівчатка.
- Та ловіть, ловіть! Він тікає!
- Гляньте, який кумедний; підстрибує, як горобець на паркані...
Чув автомобіль голоси дівчаток і втікав від них щодуху. "Ні, ні, з такою компанією більше я не знаюся. Все їм хи-хи, нема того, щоб допомогти. Он я вже дверець закрити не можу, іржа доїдає". А тоді зажурився: "Що ж його робити далі?" Ішов та йшов, не вибираючи дороги, і забрів у дрімучу пущу.

ПРИГОДА ТРЕТЯ

Заблукав... Ну, та цим він не стурбувався. Адже ні їсти, ні пити йому не треба. Міг він іти на своїх лапках, куди забажає і скільки забажає.
Пробирався автомобільчик ледь видимою стежкою і вийшов... куди б ви думали? До хатки. Звичайну хату він би обминув мерщій, але це була хатка на курячих лапках.
- Хм... Дивина... Чи не рідня це моя далека? Такі лапки, як у мене. Тільки в неї дві, а в мене чотири. Треба з нею поговорити. Добрий день! Еге-гей!
- А ти спочатку скажи: "Хатко, хатко, стань до мене дверима, а до лісу вікнами",- відгукнулась стіна.
Повторив автомобіль ці слова, хатка до нього повернулась, відчинилась та й каже:
- Заходь до мене, братику, гостем будеш. Якраз моєї Баби Яги нема вдома, спокійно спочинеш. Та ще й борщем із м'ясом тебе пригощу. От я рада, що ти до мене зайшов. Думала я, що одна на всім світі і немає нікого рідного. Ніхто ж мене не провідував,- аж просльозилася хатка.
- Дякую тобі, але мені борщу не хочеться. Добре було б якогось мастила роздобути, щоб мене іржа не роз'їла...
- Та в мене тут ціла банка мастила стоїть у коморі. Підходь ближче, я тобі наллю.
Підбіг він, підставив свої боки. Хоч і незручно хатці, бо в неї ж рук немає, та вона якось уже однією лапкою розквецяла мастило по всьому кузову.
- Досить, досить! Що це в тобі так загуркотіло? - стурбувався автомобіль.
- Ой, мабуть, посуд розсипався. Пробач, я до роботи не годжуся. Ти собі господаря пошукай. Служитимеш йому - і він за тобою доглядатиме,- співчутливо примовляла хатка.
- Та... Були колись у мене два славні хлопчики... А недавно дівчатка зустрілися. Та я не хочу дівчаток. Все їм хи-хи та ха-ха.
- Неправда! Он у мене хороша господиня. Вона пічку топить - мене гріє і їсти варить. Оце вікно пофарбувала недавно.
- У мене теж є пічка, але на ній варити їсти не можна, так що дівчаткам нема чого біля пічки робити. Ні, кращих господарів, ніж Сашко та Юрко, я собі не знайду. Отих хлопців і шукатиму.
- Ну, як знаєш, а мені з Бабою Ягою непогано. От тільки поріг розсипається і нема чим підбити. Баба Яга ніяк цвяшків дістати не може. Ти б не міг мені цвяхів роздобути? Ти ж тепер до людей зібрався...
- Звичайно, до людей. А до тебе я ще навідаюся, привезу, що ти просиш. Спасибі тобі, хатко на курячих лапках, що ти мене пожаліла.
- Я ж тобі як сестра, не забувай мене,- проскрипіла хатка і довго махала йому вслід віконницями.

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

Кілька днів тинявся автомобіль по найближчих селах та містечках. Усе хлопців шукав. Але не знаходив, а ті, які траплялись, йому не подобались. То великі чистюлі, що і рук не хотіли бруднити. Де вже їм пилюку витерти чи обмити радіатор! То байдужі, що каталися на своїх дитячих велосипедах і нічого більше їх не цікавило. А раз натрапив на таких, що ледве не розібрали його на частини і не розтягли по дворах. А ще були одні, що хотіли зробити з нього іграшковий танк. Але й від них він утік. Хотілося йому веселих мандрів, затишного двору - де вже там воювати!
Зазирнув автомобіль в одне містечко, як завжди, надвечір, у сутінках, щоб на нього менше звертали увагу. І побачив він там невеликий магазин з вивіскою "Господарчі товари". На вітрині у широкій коробці лежало багато новеньких цвяхів.
- Це якраз те, що треба для хатки на курячих ніжках. Ану, зайду.
Мушу вам признатися, що автомобіль хоч і добре знав правила дорожнього руху, але законів і правил торгівлі не знав. Отож посунувся він прямісінько на вітрину, розбив скло та й взявся вигрібати цвяхи передньою лапою собі у багажник.
А тим часом у відділі міліції почулися голосні дзвінки: це спрацювала електронна сигналізація. Через п'ять хвилин на місце події прибула патрульна машина із озброєними міліціонерами.
Хотів автомобільчик утікати, вибрався у двір та й... зачаївся серед клумби, не знаючи, що ж йому тепер робити. А двір оточили, пустили собаку на пошуки слідів правопорушників. Нічого не знайшли, крім чудернацької машини, а в ній - купу цвяхів.
Повернулися міліціонери назад у своє відділення. Вони й автомобіль перевезли із собою - як речовий доказ. І вирішили, що злодії
встигли втекти. Слідчий оголосив директору магазину, що це були хулігани. Нічого вони не вкрали, тільки розбили вітрину, цвяхи сховали до машини, яку треба здати в металобрухт.
Ледве діждався ночі автомобіль і дременув із подвір'я металобрухтівського складу. Добре, що його там на замок не зачинили. Забрався він знову у дрімучий ліс, в самісіньку гущавину. Знайшов хатку на курячих лапках і витрусив перед нею цвяхи, які ще залишилися в щілинах під капотом.
- Вибач, хатинко, що мало тобі дісталося. Я взяв багато, але в мене їх забрали. Виявляється, я не так як слід зайшов у магазин, і ще щось неправильно зробив. Бач, у мене не було грошей. Ну, та хай їм грець. Не буду я більше по магазинах ходити, ледве живий звідти вирвався. От-от переплавили б мене на метал.
Слухала хатка та охкала:
- Дякую тобі дуже, що ти для мене пристарався. Ось я тобі ще мастила приберегла. Ану, підходь. Що ж ти далі робитимеш?
- Все-таки повернуся у свій старий двір. Може, знайдуться мої Сашко і Юрко.
- До побачення! Навідуйся до мене, братику. Я щоліта тебе виглядатиму.
Рушив автомобіль уздовж нової автостради, що вела до міста. Ішов віддалік, щоб менше на нього озиралися. Раз обходив довгу дощану огорожу, коли чує - наче знайомі голоси. Підходить - аж то Сашко і Юрко розмовляють!
- Бі-біп! - засигналив автомобіль.- Бі-бі-біп! Я тут! Вибігли хлоп'ята за ворота. От так зустріч - це ж їхній автомобіль на курячих лапках! Як він сюди потрапив? Розповів їм автомобіль про свої походеньки.
- А ми тут відпочиваємо в піонерському таборі. Скоро приїдуть наші мами і заберуть нас. Ти повернешся з нами додому?
- Обов'язково! Серед ночі проберуся в місто. Я ж оце до вас вертаюся, мені без вас так погано...
Невдовзі знову стояв у кутку широкого двору за великим білим будинком начебто нікому не потрібний поламаний автомобіль. Хлопчики пофарбували його в зелений колір. І взагалі, доглядали за ним, як і належить хорошим водіям. А він катав їх вечорами, таємно від усі по найближчих провулках і скверах.
Ніхто над автомобілем більше не насміхався. Його колиши пасажир-невдаха усіх попереджав:
- Ви краще не підходьте до тієї таратайки... Ой, перепрошу! машини. А то ще як понесе! Як підкине! З нею треба обережно.
- Аякже,- переморгувались Юрко і Сашко.- То справа серйозна, це тобі не те що сидіти на лавочці і цигарку палити.

СТРУЖЕЧКА

На окраїні села жив старий столяр. По всій його садибі пахло деревом. По кутках і на верстаку в майстереньці лежали стружки, а попід стінами стояли зроблені стільці, столи, шафи. Вікно в столярні не відчинялось, зате двері були завжди відчинені навстіж.
От одного літнього дня пополудні дід Пилип сів на порозі відпочити... Коли це заходить у двір дівчинка.
- Добрий день...
Приглядається старий, аж він її знає: це його далека родичка із сусіднього села.
- Здрастуй, Оксанко! Тебе мама по щось прислала, чи так зайшла мене провідати?
- Сама я прийшла. Насварили мене мама, і тато, і сестра, і брат. Не вернуся більше додому! Можна, я у вас житиму?
- Та як хочеш, дочко. Тільки у мене й обіду путнього нема. Бабуся моя зараз у лікарні, а сам я з господарством не можу впоратися] Ну, та голодні не будемо. Тільки розкажи мені, що ж ти таке наробила, що усі тебе сварили.
Схлипнула дівчинка, підперла щоки кулачками і каже:
- Не встигаю я робити всього, що мені загадують. Кажуть, що незграбна і ледача. А це ж не так. Я люблю працювати. То мене інколи руки не слухаються. Якщо помаленьку, то я все пороблю; ви м загадайте якусь роботу - і побачите.
Придивився дідусь, а в неї такі розпачливі очі. Треба розібратися...
- Я піду у своїх справах, а ти до вечора прибери в майстерні.) Загадав їй роботу та й пішов із дому.. Принесла Оксанка миску теплої води. Зайшла до майстерні, тільки змахнула віником, аж тут хтось і каже:
- Покинь! Це моя робота.
Зачудувалась дівчинка. Озирається, а в майстерні - нікого. Тільки сонячні промені мерехтять у кучугурах соснових і кленових стружок.
Взяла Оксанка ганчірку, почала витирати шибки.
- Покинь, це моя робота! - почулося зовсім близько. Обернулась, а поруч на верстаку стоїть білява кучерява дівчинка, вся із пухнастих стружечок зліплена. Платтячко в неї, наче з мережива, сама тоненька, зістрибнула вниз, вхопила віника і говорить:
- Давай разом прибирати. Тільки ти з водою сама полощись, бо я не люблю.
Почали вони вдвох прибирати, золота курява піднялася. Оксанка переносила миску і впустила, залила водою усю підлогу. Крикнула Стружечка:
- От незграба!
Закрила Оксанка обличчя руками і вибігла геть. Заховалась вона в садку, плаче гірко. Коли ж це Стружечка гладить її м'якенькою долонькою:
- Що з тобою? Розкажи... Тобі, мабуть, щось болить так? Ось я тобі про себе розповім, а тоді ти мені - про себе...
Коли дуже швидко і вправно стругати дошку, то поміж стружечок! може з'явитися така чарівна дівчинка, як я. Люди, якщо схочуть,! вміють працювати гарно, з вогником, аж їм жарко стає. А від того! тепла вони добрішають. І буває так, що їхня доброта може оживити! все, до чого вони торкаються: і маківку в городі, і горішки в саду, і тканини, й навіть стружки... Ми, домашні помічники та помічниці,! даємо лад і в господі, і в городі. Як нас багато, кажуть: тут обжитий двір, затишний. А у нас, як ти знаєш, тітонька хвора, помічників! мало, тому ні в хаті, ні в городі порядку нема. Скрізь ніби пустка. До речі, не сердься на мене за те слово "незграба". Давай подружимося, бо я досі товаришки не маю.
Оксанка в знак згоди кивнула головою і замислилася. А згодом] стала оповідати Стружечці про свою біду.
- ...Якось поспішала я до лісу, наздоганяла подруг. Стежка І вилася горбочком через ячмінне поле. Довкруги шурхотіли зелені колосочки. Раптом близько біля стежки помітила я розчепіреного] здоровенного будяка. Мені дуже хотілося його зірвати!
Нагнулась я і потягнулася рукою до його кореневища. Треба було того будяка вирвать. Бо з-під нього вибивалися три ячміньки: так їм хотілося випростатись, пругкого вітру вдихнути.
Раптом підбігла жінка в сірому плащі. Вчепилася вона в мою руку своїми гострими нафарбованими нігтями.
- Не чіпай будяка!
- Але ж він випиває соки з отих ячміньків...
- Не чіпай, це не твій клопіт!
Та я вчепилась у будяка обома руками і не думала його відпускати.
- Якщо вам так забагнулося, то садіть будяки біля своєї хати, а не в полі, не на пашниці.
- Будяки найкраще ростуть тоді, коли п'ють чужі соки. Відійди, бо навіки зачарую. Це мій найкращий будяк, з нього вийде сильний чарівний напій.
Ага, он воно що... Зрозуміла я, що не для добра ті чари будуть. Смикнула будяк за кореневище - і він повалився на стежку.
- Ах ти ж клята! Я тобі цього не прощу. Ще не раз про мене згадуватимеш! - зашипіла розлючена жінка. Потім схопила будяка і замахнулася ним на мене.
Щоб якось оборонитися, я прикрила обличчя обома руками і враз відчула в них різкий біль. Наче якісь колючки, гострі й невидимі, просочилися в моє тіло. Опустила я руки, а поруч - нікого.
У лісі я ніяк не могла скласти до ладу букет дзвоників. Подружки весело підсміювалися:
- У тебе руки ніби не свої...
Я ж їм на те лише гірко усміхалась...
Отак відтоді будь-яке діло стало мені "валитися з рук", як каже мама. За що не беруся, не доводжу до пуття. І не знаю, як далі жити.
- Ах ти ж моя маленька,- обняла Оксанку Стружечка-подружечка.- Добре, що ти мене хоч тепер зустріла. Я тобі допоможу. Ми назбираємо зараз пахучих стружок, запаримо їх окропом, вистудимо і візьмемось лікувати твої руки. Ну, ходімо до літньої кухоньки, розпалимо грубку.
Надворі темніло, а в кухоньці й зовсім стояли сутінки. Дівчатка сиділи на лаві біля миски з пахучим відваром, і Стружечка вчила Оксанку, як розтирати пальці тим чарівним зіллям, і при тому пошепки примовляла:
Згинь, Будяче! Згинь, неробо! Згинь, Оксанчина хворобо!
А потім вони заходились прибирати в майстерні, як те і загадував Оксанці дідусь.
Раптом у дворі загукали:
- Оксаночко, доню, де ти?
- Ой, це мама мене знайшла,- зраділа дівчинка і швиденьке стала витирати мокрі руки.
- Оксаночко, час нам прощатися. Ти собі не уявляєш, яка я рада що допомогла тобі. А дорослим нічого про мене не говори. Прощавай!
І Стружечка так раптово зникла, тільки почувся легенький шелест, неначе вітерець хитнув пожовклу гілку.
- З ким ти тут розмовляєш, доню? - привітно посміхаючись увійшла до майстерні мама, а за нею дідусь Пилип.
- О, як гарно прибрала! Молодець, онучко! - вигукнув дідусі не даючи Оксанці говорити. Спритно підняв її на руки, поцілував щічку і змовницьки підморгнув.
Мама посміхнулась і витерла сльозу. Через усю майстерню вікна пробився сонячний промінчик, а на ньому танцювало багате дівчаток-стружечок.
Чи, може, то Оксанці так здалося?

Cонко

І
- Мамо, ввімкни світло у коридорі і двері причини тільки де половини, бо мені страшно...
- Ми ж із татом удома - тобі нема чого боятися.
- Але в темряві мені відразу починають снитися погані сни.
- Хм... А які це такі "погані" сни? Ану, розкажи, Максиме...!
- От наче захопив мене у полон Змій Горинич, і я став у нього рабом. Руки й ноги закував у кайдани- мушу йому служити. А ще,
буває, пірати сняться. І білогвардійці кидали мене у підземелля. Уві сні я від них не можу ні втекти, ні оборонитися! Навіть коли тримаю меч, то не в силі його підняти. А як вихоплю револьвер, то він чомусь не стріляє.
...Наступного дня мама сходила в магазин і принесла звідти картину. На ній була намальована весна: блакитні і світло-зелені барви наче пливли за вітром. "Мій Максимко такий неспокійний... Надивився пригодницьких кінофільмів, а тепер цілі битви розігрує. Робить засідки під столом, за стільцями. Тільки й чути: ба-бах, здавайся. Треба, щоб він перед сном дивився на щось гарне і лагідне",- подумала мама і повісила картину над ліжком сина.
За рамкою, мов за гірляндою із сухого листя, далеко виднілися гори. Синій ліс, що починався зовсім поруч, добирався аж до найвищих вершин. На узліссі біліла хатка-печеричка. Праворуч від неї росло

могутнє гіллясте дерево. Повз нього пролягала срібляста дорога, завертаючи до хатки і далі до гір. Білесенькі тендітні проліски розсипалися під деревом та й заглядали на ту дорогу. Але вони ніяк не наважувались піти по ній, або хоч перебігти на другий бік - на ледь прозеленілий сонячний луг.
От знову настала ніч, а хлопчик не поспішав засинати. Він зітхав, крутився; поглядав то за вікно, то на картину. І тут помітив, як у хатці-печеричці засвітилося віконце, а потім відхилилися двері. Звідти вийшов чорнявий юнак. Видно було, що він стрункий та сильний, і тільки здавався невеликим, як і все, що на картині намальовано. На ньому був плащ, наче зітканий із фіолетового та синього туману. Юнак злетів, легко ним змахнувши, й опустився серед кімнати.
Хлопчик припав щокою до подушки. Він боявся поворухнутися, щоб не злякати дивного незнайомця. Юнак приязно усміхнувся й заговорив:
- Добрий вечір! Сьогодні вже я прибув до тебе, бо мій молодший брат Сонько не може тебе приспати. Він щодня так позіхав над тобою, аж його повненькі щічки схудли. Стільки сонних солодощів приносив, стільки "котиків-воркотиків" співав - та дарма. А мене звуть Сонко. Я прилітаю до старших дітей. Взагалі-то я лісник із Синього лісу, доглядаю та розсаджую дерева й лісові рослини. А ще збираю насіння сон-трави.
Сонко присів біля хлопчика на ліжко і розповів, що він з'явився на світ кілька тисяч років тому із найпершої квітки сон-трави. Пізніше не раз так бувало, що у квітах виростали діти,- он і Дюймовочка так народилась. Колись ліси та гаї зеленіли біля кожного поселення, отож Сонко вільно перелітав із них у житла людей. А тепер у багатьох містах і селах він може потрапити до будинків тільки через картини, на яких є ліс.
- Добре, що тобі купили цю картину. Ось я допоможу тобі заснути. Спочатку вимкну світло в коридорі...- і гість рушив до дверей.
- Не треба! Ой, будь ласка, Сонку, не вимикай!
- Ти що, боїшся темряви?
- Ні... Але в темряві до мене відразу приходять страшні сни.
- Ага... Ясно. А знаєш, звідки вони беруться? Це твоя Пам'ять уночі перебирає різні враження. Все, що їй не потрібно, вона відкине або заховає якнайдалі.
Враз юнак нахилився до Максимка, зазирнув йому глибоко в очі:
- Мені й самому інколи сняться недобрі сни. Але я вмію з ними боротися. Тоді важливо не мовчати, і я кажу: "Все погане - це неправда! Воно все одно пропаде". От лихе видіння і відступає. А коли з'явиться якась потвора, то як крикну на неї: "Іди геть! Це тільки сон". Так вона й щезне.
- Ого, який ти хоробрий! - захоплено прошепотів хлопчик.
- Я сміливий, бо знаю один квітковий секрет, мати сон-трава мені його відкрила. Твоя Пам'ять часто ніби грається з тобою.
Ну, пригадуєш, як ти вибігав із-за дверей, тримаючи шаблюку і пластмасовий пістолетик, та лякав свою маму? Ще й галасував: "Я розбійник, здавайся!" І вона віддавала тобі сумку, з якою прийшла з гастроному. Ти б, звичайно, здивувався, якби мама затремтіла та почала плакати. Дорослі ж розуміють, що ти просто бавишся. Пам'ять теж отак жартує з тобою. А без таких ігор вона - як і ти сам - не може рости й міцніти.
- А яка ж вона - моя Пам'ять? - не стримався й запитав хлопчик, підсовуючись до Сонка ближче.
- То я тобі її покажу хоч і зараз! Ану, загортайся в мій плащ.
Сонко обгорнув Максимка лівою фіолетовою полою плаща, змахнув правим синім краєчком, і вони полетіли прямісінько до хатини на узліссі. Ось уже опинилися на лужку біля неї. Все навкруги
наче ожило, стало справжнім. Пішли вони сріблястою дорогою, що звертала до гір.
Зоряна ніч оповила сутінками пісок під ногами і придорожні кущі. Але йти було не важко. З обох боків - то геть близько, то звіддалік - світилися вікна цегляних будиночків. У багатьох із них були відчинені двері. В потоках світла виднілися сади, коти й собаки бігали на подвір'ях. А на городах у цьому сонному краї навіть в опівнічну годину заклопотано вешталися господині.
Нарешті біля одного двору Сонко зупинився, став прощатися. Йому вкрай потрібно було провідати іще одного хлопчика, який і досі не спав. Максим сам повинен був підійти до своєї рідної тітоньки Пам'яті, що оце тут жила. Він міг попросити в неї сон, який тільки захоче.
- В найскрутніші хвилини, перед усякими чудовиськами та ворогами ти ж не розгубись! - востаннє нагадав Сонко.- А якщо сої буде такий важкий, що не зможеш навіть ворухнути вустами, то повторюй хоч подумки: "Все погане - це неправда..." Людина могутня тим, що вона завжди може вільно думати. Отож сила у твоїх ворогів пропадатиме, а що вони спробують вчинити - буде курям на! сміх. Я в кожному сні посію синю сон-траву. То мій знак, моя підказка, що ти потрапив у сонний край.
Залопотів Сонко своїм чарівним плащиком - і зник.

II
Тітонька Пам'ять сиділа на подвір'ї навпроти відчинених дверей. Це була молода жінка в полотняному платті, помережаному червоними ружами та чорним листом. Перед нею темніла миска із торішніми яблуками. От вона їх і перебирала. Струхлявілі, почорнілі відкидала в дірявий кошик, а які кращі - обтирала або чистила і розкладала на скатертині.
Тітонька Пам'ять ласкаво привітала хлопчика. Вона з ним розмовляла, не відриваючись від роботи ні на хвилину. Адже Пам'ять безнастанно працює, вдень і вночі не знає спочинку. Пообіцяла вона виконати Максимове бажання.
- От,- каже,- вибери собі одне яблуко. Яке попадеться в руки - таке і їж. Проковтнеш один шматочок - опинишся в тому сні, про який ти мріяв.
Тіні від саду колихалися у дворику. Смужка світла із дверей ледь досягала до скатертини. Взяв Максим яблуко наче спіле, червонобоке, аж підносить його ближче до світла - а воно почорніле. Та мусив шматочок відкусити. Брр, яке гірке! Скривився хлопчик, ще й очі заплющив. Коли ж відкрив їх та огледівся... Гай-гай! Він уже на коні вороному, в одязі козацькому, при зброї бойовій. Поспішає на Запорізьку Січ, везе із Києва новини запорожцям.
Високими травами шелестить перед ним широкий степ. Та от із байрака, мов із-під землі, вискочив турецький загін. Почав Максим битися з нападниками. Зламалася сталева шабля в руках, кінь спіткнувся і впав у траву. Ледве встиг вискочити молодий козак зі стремен,- вже аркан обвився навколо його тіла. Погнали хлопця люті воїни-яничари битим шляхом до чужинського міста.
Максим бреде повільно, мов зачарований, і пильно роззирається довкруг. Як справжній козак, сподівається він, що втече з полону й на Запорізькій Січі розкаже кошовому отаману про все побачене у ворога. І став помічати: під копитами запилених турецьких коней щось таке голубіє, ніби весняні квіточки. Де б це сон-трава взялася серед пожухлого серпневого степу?
Хотів було хлопчик вигукнути Сонкові слова, але в нього від спраги пропав голос. От Максим спробував подумки повторити те, що не вимовив: "...Це неправда, і воно все одно зникне!" В ту мить на
гайки, якими яничари шмагали-підганяли свого невільника, стали - фломастерами! Торкаються фломастери м'якими сердечками його зв'язаних рук, а замість крові проступає червона фарба. А яничарам, певно, ввижається, що це кров, бо вони ще дужче стараються.
Після болю і відчаю, що сковував груди, зробилося хлопчику так легко, так весело! Ага, розгубилася його Пам'ять, хапає, що під руки попадеться. А в тому далекому столітті, коли воювали турки і козаки, фломастерів ще не було. Це вже точно. Зараз фломастери є в магазинах, так яничарів нема. Розсміявся хлопчик, одним порухом порвав мотузки на руках. Яничари кинулися від нього навтікача та й сховалися у хмарах куряви.
Аж ось наздоганяє його сотня запорожців. Михайлик - джура козацький - перший хвацько зістрибнув з коня, а Максим підбіг до нього і радісно сказав:
- Даремно я журився, що вже ніколи не повернуся на Україну. Але ж усе це - тільки сон!
Глянув на нього Михайлик докірливими очима і відступив на | крок. Стала срібна шабля в його руках... дерев'яною. Вражено подивилися козаки-запорожці на свої мушкети, їхня зброя теж почала зменшуватись, що аж перетворилась на іграшкову. Повернули вони своїх намилених коней у безмежний степ. От шкода!
"І навіщо я обмовився, що це - сон? Так усе й розвіялось. Як же я мріяв зустрітися з Михайликом, вирушити з ним у похід, козацької каші поїсти, козацькі звичаї пізнати".
Опинився Максимко знову у своїй постелі, вдома. А поруч з ним сидів Сонко.
- Ну, як ти себе почуваєш? Я знаю, тобі самому вдалося визволитись. Молодець! Отож, не забудь про головне: куди б не потрапив, уважно придивляйся, що там є. Так як розвідники і мисливці: жодної дрібнички, жодної травинки не обминай. А я в кожному сні сіятиму сон-траву. Вона такого фіолетового й синього кольору, як мій плащ. Ти ж тільки не забувай про мої поради.
Тут почулися в коридорі мамині кроки. Сонко обгорнувся мерехтливою накидкою і повернувся на картину. Він востаннє промайнув за поворотом дороги, яка вела від хатки далі до гір. Більше ніколи Максимко його не бачив...
Доки мама встигла стати на поріг, хлопчик відкинув ковдру, зіскочив на підлогу і простягнув їй назустріч руки:
- А я вже встав! Мені такий гарний сон приснився. Я наче побував на цій картині...