Іван Немченко
Казка про Україну

Жила-була на світі дівчина. І звали її Україною. Дівчина така чарівлива, що й ніхто ні під зорями, ні під сонцем такої ще не бачив. І гнучка, мов тополина. І розкішна, мов калина. І вродлива, як весна буйнотрава. І привітна, як літо ласкаве. І щедра, як осінь багряна. І палка, як зима рум’яна. А тільки та врода незрівнянна викликала в околу не втіху, не радість, а заздрість. А добре слово дівчини та її серце співчутливе пробуджували чомусь не чулість та ніжність, а загребущість та хижість. І приходили усілякі злюки лихотворні, зайди непоборні — і мучили її, і терзали, і нівечили, і топтали, і калічили, і четвертували. А Україна поплаче дрібненько, западе в землю глибоченько, а далі з якогось шматочка знову відродиться. І знову буяє й красується, як вишня в садочку. А чому, спитаєш ти? А тому, що на цілий окіл отих злюк лихотворних, зайд непоборних завжди знаходилось потрібне число лицарів. Таких, що й життя не шкодували заради неї.

А як же тепер? Чому красуня Україна знову запечалилась-похилилася? А ось тому, що необхідного числа лицарства якраз і бракує.

Але ж і ти не останній серед юнацтва-козацтва! Підростай-но скоріше і поповнюй лицарські лави. Перехитри свої лінощі вреднючі, прожени свою байдужість поганючу! Стань її лицарем!