Іван ВИХОВАНЕЦЬ
НЕСЛУХНЯНІ ДІТКИ
Граматична казка

Ви, напевно, уже втомились, читаючи розповіді про граматику. Давайте перепочинемо трохи. Я вам розповім граматичну казку. Цю казку мій дідусь розповів моєму татові. А тато — мені. І сказав розповісти вам. Слухайте казку:

Давно це було. Жила собі Дієсловиха з десятьма дієсловенятами. Дієсловенята були жваві та веселі. Дуже любили прогулянки. Мати їх часто виводила на подвір'я і розповідала багато цікавого про навколишній світ. Деякі дітки слухали уважно.

Інші задивлялися на сонце, на пташок, на людей. Отак у дитячих прогулянках і материних клопотах ішло життя.

Настало раннє літо. Сміялося сонце. Вітерець звідкись прилітав, щось шепотів деревам і відлітав назад. Дерева ніжно йому шелестіли. Усе росло, буяло, раділо. Після смачного сніданку дієсловенята заглядали у віконечко, їм не сиділося в хаті. Сонце і молодість кликали їх на подвір'я. Ось вони побачили, як квочка знайшла зернини на подвір'ї і кличе курчат. Курчата радо відгукнулися на поклик матері. Прибігали і клювали своїми маленькими дзьобиками, як мати. Звідкілясь з'являвся шуліка. Квочка швидко скликала дітей і боронила їх від напасника. Дієсловенята дивилися крізь віконечко і знемагали, їм дуже хотілося вибігти на подвір'я.

— Мамо, — благали Дієсловенята. — Ти порайся в хаті. А ми побіжимо на подвір'я. Гарно ж як! І сонце, і квочка з курчатками. І все зелене. Ми будемо слухняні. Нікуди не побіжимо. Будемо тільки на подвір'ї. Пусти нас, мамо...

— Зачекайте, дітки. Ви ж бачили, як шуліка хотів украсти курчаток. А ворони? Вони тільки й чекають. Боюся за вас, дітки. Страшно шуліки й ворони. Зачекайте трішки. Я ось зараз. Хвилинку-другу підождіть.

— Пусти нас, матусю, — увивався біля матері улесливий синочок Неслухнянко. Він був улюбленцем Дієсловихи. Часто вона йому дозволяла більше, ніж іншим Дієсловенята. — Пусти... Я не буду вже забігати далеко. Буду тільки на подвір'ї. Хочеться ж як надихатися свіжим повітрям!

— Зараз, зараз, Неслухнянку, — наполягала на своєму Дієсловиха. — А то забіжиш знову. Хіба я тебе не знаю.
— Ось ти яка, матінко. Ніяк не можеш забути цього. Я більше не буду, — похнюпився Неслухнянко.
— Зараз, зараз, дітки. Ідемо вже.

І Дієсловиха з дітками вийшла на подвір'я. Дієсловенята були радісні і щасливі. Все їм подобалося. І сонце, і подвір'я, і курчатка. Хотілося бігати, галасувати.

Деякі дітки заслухалися, як шелестить берізка. Про щось перемовляється з вітерцем. А як пахне листя волоського горіха! Зеленіє трава. На городі все росте, буяє, розкошує. Як гарно у світі. А ще коли молоді, і все гарне ще попереду. Дієсловенята мліли від щастя.

Дієсловиха почала розповідати про дерева, про квіти. Діти дивувалися, як багато мати знає. Чи вони коли будуть такими розумними?

— Будете, дітки, — зітхала мати. — Тільки будьте слухняними. Не такими, як мій Неслухнянко. О, а де він? Неслухнянку, іди сюди!

Та Неслухнянка знову не було. Побіг десь за подвір'я. Задивляється, як білі, зеленкуваті і різноколірні метелики літають над травами, сідають на травинки. А бджоли невтомно перелітають із квітки на квітку, шукають чогось. Гарно ж які Далі побіг Неслухнянко до річки. Дивився, як маленькі рибки зграйками підпливали до берега. Він кидав їм крихти хліба, які непомітно виніс із хати. Рибки накидалися на здобич. І знову тікали геть у глибини річки. Гарно ж і весело як!

Увечері Неслухнянко плентався додому. Із сумом думав, що гриматиме мати, дорікатиме йому. Як же цього разу виправдатися? "Скажу, що допомагав комусь... От кому-треба придумати", — потішав себе. Приходив додому. Зітхала мати. Казала, що залишатиме його вдома. Інших же діток виводитиме на прогулянку. Знову обіцяв, що більше цього не бу. де. Обіцяв — і, переступивши поріг, забував про все на світі. І все повторювалося.

І вирішила Дієсловиха вивести дієсловенят на першу робочу прогулянку. Старанно готувалися до цього виходу. Пошила мати дітям нові костюмчики, Зелені костюмчики, як літо навколо. Аж виблискують на сонці. І зелені черевички. Вийшли по двоє на подвір'я. Попереду мати.

— Дітки, і я, і весь наш рід маємо цікаву працю. Ми ходили і ходимо працювати в речення. Там підбираємо для себе іменники і разом працюємо. Ми стоїмо то у першій, то у другій, то у третій особі. Давайте, дітки, спробуємо.

Дієсловенята кинулися в речення. Залюбки намагалися в реченні стояти в першій, другій і третій особі. Мати так цікаво розповіла про це, що Дієсловенята сприймали роботу як захоплюючу гру. Трохи відпочивали і знову йшли в речення. Тільки Неслухнянкові швидко все набридло. Мати й не вгледіла, як він зник із подвір'я.

Швидко чимчикує Неслухнянко. Аж назустріч йому — Прикметничиха зі своїми дітьми. Прикметничата щось там попискували.

— Куди ти йдеш, Неслухнянку? — питає його Прикметничиха.— Чого похнюпився?

— Та мати змушує по сотні разів робити те саме, — відповідає він. — То стій у першій особі. То у другій. То у третій. Сил уже нема. Так усе набридло... От і подався навтьоки, куди очі бачать.

— Що я тобі скажу, Неслухнянку,— враз замислилася Прикметничиха.— Давай іди з нами. Я тебе навчу дуже швидко, як працювати у нас. Та й учити особливо не треба. Що робити-кажуть іменники. Якого роду іменники — ми цього роду теж. Змінюють вони число і відмінок-змінюємо число і відмінок і ми. Цікава робота. Тобі сподобається. Іди з нами. Не пожалкуєш.

Неслухнянка недовго довелося й просити. Пішов із прикметничатами на чудову полянку в лісі. Неслухнянка одягли в червоненькі штанці та взули в червоненькі черевички. Щоб не дуже відрізнявся від прикметничат. У Неслухнянка зеленою була тільки сорочка. Загрався Неслухнянко аж до вечора. Опам'ятався пізненько. Швидко подався додому. Червоненькі штанці і черевички заховав. Боявся признатися матері, що він був у гостях у прикметничат. Знову докоряла мати своєму улюбленцеві за непослух. Були нові обіцянки.

Настало пізнє літо. Дієсловенят навчила Дієсловиха всього. Вони вміли вправно виконувати в реченні всю дієслівну роботу. Вміли в реченні стояти в першій, другій і третій особі. Також у теперішньому, минулому і майбутньому часі. Навчилися стояти в наказовому і умовному способі. Не відставав від них і Неслухнянко. Але часто зникав кудись. Йому кортіло побути з прикметничатами. Він навчився виконувати і прикметникову роботу. Але не признавався матері, де він буває. Тому червоненькі штанці і червоненькі черевички він старанно приховував.

Нарешті Неслухнянко вирішив з'явитися додому в червоних штанцях і червоних черевичках. Збіглися його братики і сестрички. Налякалася мати.

— Що ж ти наробив? — накинулася Діесловиха. — Де ти дів зелені штанці? Напевно, загубив? Чи порвав? Відповідай. А де зелені черевички? Ой лишенько! То хоч приходив у своєму одязі і взутті. А то маєш тобі! Не пущу тебе нікуди! Будеш знати тоді!

— Люба матусю, заспокойся. Все розкажу тобі... Я вже великий. Не дитина, бачиш. Зелених штанців і зелених черевичків не загубив. Тепер признаюся тобі, матінко, і вам, мої братики і сестрички. Я багато-багато разів ходив у гості до прикметничат. І навчився їхньої роботи. Мені їхня робота припала до серця. І ваша робота подобається теж. Отак я буду тепер жити. Трохи у вас, трохи у прикметників. Я хотів би бути майстром на всі руки. Принаймні майстром на дві руки! Не журіться, любі.

Поплакала-посумувала Дієсловиха. Пожурилися-позітхали братики і сестрички. І погодилися з Неслухнянком. Що ж удієш. Він уже великий. І вибрав свій шлях у житті.

— Тільки, синку,— зажурено промовила Дієсловиха, — тепер ти будеш не Неслухнянком, а Дієприкметником. І наш, і немовби не наш.

З того часу з'явився серед дієслів Дієприкметник. І всіх, хто вмів виконувати дієслівну і прикметникову роботу, стали називати дієприкметниками. Але першим прапрапрапрапрабатьком їх був Неслухнянко.

Після Дієприкметника в сім'ї Дієсловихи почався новий нелад. Зледачів чомусь один синок. Нікуди не спішить. Тільки зайде в садочок, вибере гарний затінок під деревом, ляже на травичку і лежить. Як не прохали його, як не вмовляли, як не сварили — нічого не допомагало. Через те прозвали його Лінивком.

Одного разу лежить Лінивко в садку. Лінується навіть прискіпливих мух відігнати. Сонно позіхаючи, почув він чиїсь кроки. Ліниво розплющив очі і побачив Прислівничиху із прислівничатами. Прислівничата в сірих костюмчиках і сірих черевичках.

— Чого лежиш, Лінивку? — невдоволено пробурчала Прислівничиха.— Що-небудь у світі треба робити. Ходи з нами. У нас найлегша робота. Десь там дієслова трудяться на повну силу. А ми собі збоку. Немовби і працюємо. Немовби і ні. Отака робота.
— Не хочу,— сонно відповів Лінивко.

— Не хочеш?! Зараз захочеш! — вигукнули прислівничата. Накинулися на Лінивка, швидко одягли на нього сірі штаненята і сірі черевички. І потягли за собою. Опирався-опирався Лінивко. Але прислівничат було багато. Справилися з Лінивком.
Так день за днем звикав Лінивко до нової роботи. Пригадав і дієслівну роботу. Навчився трохи і прислівникової роботи. У прислівників не дуже перетрудишся. Зраділа й Дієсловиха, що хоч трохи оговтався Лінивко. Взявся за таку-сяку працю. Ходив Лінивко в зеленому піджачку, сіреньких штанях і сіреньких черевиках. І назвали його Дієприслівником. Бо мав він половину дієслівної вдачі, а половину — прислівникової.

Ось і казці кінець. У ній ви дізналися, як від дієслова утворилися дієприкметники i дієприслівниники.