Іван ВИХОВАНЕЦЬ
ОЙ, ЩО Ж ТО ЗА ШУМ УЧИНИВСЯ
(Казка про граматичне перемир'я)

Летіли у вирій гуси. Летіли, курличучи, журавлі. Перелітні птахи поспішали у теплі краї.

Високо-високо в небі пливло журливе курликання журавлів. Журавлі несли з собою весну і спомини про миле літо.

Задивилися на журавлів слова. Деякі слова задумали й собі полетіти. Задумали — і полетіли. Летіли слова з різних мов. Але летіли вони не в одному напрямку, як птахи. Летіли слова в різних напрямках. По дорозі відпочивали. Відпочивши, деякі не хотіли летіти далі. Тут і залишалися. Приставали до інших мов. Знайомилися з незнайомими словами. Зживалися з ними.

Як піднялися в осіннє піднебесся перші слова, то з тих пір не припинялися перельоти слів. Наставала глибока осінь. Навіть зима. А слова летіли і летіли. їх манили незнані краї. Птахи відлітали тільки восени і прилітали до нас навесні. А слова відлітали і прилітали у будь-яку пору року.

Одного разу слова пролітали над широкими степами, над зеленогривими лісами, над могутнім Дніпром. Буяло літо. На небі ні хмариночки. По пшеницях розбіглися маки. Із жита визирали синьоокі волошки. Тремтливим листям співали пісню берези. Медовими пахощами дихали в небо липи. Від неймовірної краси знемагали слова.

— Давайте залишимося тут, — благали свого ватажка слова. — Тут гарно такі Або перепочинемо тут. Просимо тебе, дозволь сісти на землю.
— Я і сам задивився на цю красу, — погодився ватажок. — Закортіло й мені або залишитися тут або перепочити. Давайте сядемо на березі Дніпра.

Покружляли слова над Дніпром і вибрали високий правий берег. І сіли на березі. Як чудово тут! Як мило!..

— Тут мають жити теж якісь слова. Цікаво зустрітися з ними. Розпитати про цей казковий край, — мовило брикливе слово Поні.
— Не метушись, Поні,-напівсерйозно, напівжартома сказав своїм барвистим баритоном ватажок Маестро. — Не спіши. Про все дізнаємось.

Тут були різні слова: і Кенгуру, і Шимпанзе, і Какаду, і Колібрі та інші. Розмовляли слова і сміялись. Чутно було і пискливі, і баритонні, і басовиті звуки.

Настала полуднева спека. Від тепла і сонця слова задрімали. Під вечір почувся дивний тупіт, Розплющили прилітні слова сонні очі. Коли дивляться — їх обступають якісь дивні істоти. Попереду всіх іде щось солідне.

Підійшов той, що попереду, ближче і питає:

— Хто ви такі? І чого хочете?
— Ми — слова, — відповів ватажок Маестро. — Прилетіли здалеку. Сподобалася нам оця місцина. Хотілося б і осісти тут.
— А я — слово Берег, — відповів той, що був попереду.-Чого це вибралися в дорогу влітку? До нас прилітають птахи і слова переважно навесні. А відлітають окремі наші слова у вирій восени. Хочу вам нагадати, що оце над Дніпром мої володіння. Так що від мене залежить, прийняти вас чи ні.
— Просимо дуже нас прийняти, — загули слова.
— Це не так просто. Треба більше дізнатися про вас. Порадитися з іншими словами, — сказав у відповідь Берег.
— Просимо... Просимо... Просимо... — стелились у своїй ласкавості прилітні слова.
— Ми б знадобилися вам, — поважно і соковито забаритонив Маестро.
— Ну що ж. Домовимося так. Сьогодні перепочинете трохи. А завтра ми покличемо головних чотирьох наших ватажків Іменника, Дієслова, Прикметника і Прислівника. Ви їм розкажете про себе.

Вони подумають і вирішать вашу долю, — на прощання прорік Берег.

Прокинулися перелітні слова рано-вранці. Соньків розбудив Маестро. Чепурились, готувались до зустрічі з головними ватажками Іменником, Дієсловом, Прикметником і Прислівником. Викупались у ніжних хвилях дніпровської води і з нетерпінням ждали приходу головних ватажків.

Здалеку почулася музика. Четверо великих слів із свитою наближалися до перелітних слів. Особливо великим зростом виділялися двоє, біля них тупцювали, зазираючи їм у вічі, два трохи менші слова.

Зупинилися прибулі на поштивій віддалі від гостей. Як виявилося, дуже великими словами були Іменник і Дієслово. Біля Іменника з лівого боку стояло трохи менше від нього слово. Це був вірний помічник Іменника Прикметник. Біля Дієслова був його радник Прислівник. Зростом він був трохи нижчий за Дієслово.

— Добридень, любі гості! Вітаємо вас на нашій землі! — майже водночас басом і баритоном сказали Іменник і Дієслово. — Що привело вас до нас?
— Летіли ми над степами і над ріками. Сподобали ваш берег і могутню ріку. Хотіли б залишитися тут.
— Якого ви роду-племені? — звів очі на Маестро Іменник.
— Та з різних країв, — відповів Маестро. — Зі мною є земляки, звичайно. Але по дорозі до нас приєднувалося багато слів з інших країв.
— Яке ви маєте в руках ремесло? Тобто яка у вас професія? — суворо запитав Дієслово.

Запанувала тиша. Перелітні слова нерозуміюче кліпали очима. Благальне дивилися на свого ватажка Маестро.

— Що ви вмієте робити? — безжально допитувався Дієслово.
— Та ми майже всі належимо до цеху іменників, — нарешті зрозумів Маестро. — Позначаємо різні предмети.
— Що ж, побратиме Іменнику. Це з твого фаху. Розбирайся з ними, — відвернувся від Маестро Дієслово і відійшов осторонь.
— Що ж у Вас за іменники, Маестро? — допитливо поглянув на перелітні слова Іменник. — Що вони вміють? Що вони позначають?
— Та різне, — не зовсім упевнено відповів Маестро. — Якісь там тварини заморські. Птахи чи що. Ану, підійдіть і поясніть головному ватажкові Іменникові, хто ви.
— Я — Шимпанзе, — гримнуло, аж залящало у вухах, слово на позначення мавпи.
— Я — Кенгуру, — скоромовкою відлунювало аж на другому березі Дніпра від дзвінкого голосу.
— Я — Какаду, — прошелестіло і замовкло якесь незвичайне слово.
— Я — Колібрі, — тоненько і бадьоро проспівало маленьке слово.
— Я...
— Я...

І всі по черзі називали Іменникові своє ймення. Дивився-дивився на них Іменник і сказав:

— Шимпанзе, Кенгуру, Какаду, Колібрі та інші слова доведеться мені прийняти у своє володіння. Слів на позначення цих див природи у нас наче нема. А от декому доведеться повертати додому. У мене є багато слів на позначення цих предметів.
— Не хочемо! Не хочемо... Благаємо Тебе, Іменнику, залишити нас, — кланялися і слізно прохали нещасливці.
— Що ж. Залишимо вас до осені. А восени полетите у свої краї. Отак, — вирішив Іменник.

Розійшлися похнюплені незалишені слова. Тоді звернувся головний ватажок Іменник до тих слів, які він мав намір залишити у своїх володіннях.

— А чого це деякі з вас без ніжок-закінчень? У нас у граматиці бігати треба. Тому всі іменники мають прудкі ноги-закінчення. То в реченні треба підбігти до якогось слова, запропонувати свої граматичні послуги. То мій побратим Дієслово прохає допомогти дієсловам у чомусь. То потрібно віддалитися якнайшвидше від котрогось слова. Наші іменники — добрі бігуни. Всі рекорди з бігу в них. Друже Берег, поклич, будь ласка, слова Коваль і Майстер. Треба, мабуть, припасувати до прилітних іменників ніжки-закінчення. Щоб не відрізнялися від наших слів і бігали швидко. Щоб не повзли, як черепахи.
— Ой не треба! Не хочемо, — загудів Шимпанзе. — Щоб сміялися з нас. Не треба ніжок-закінчень.
— Ми боїмося цього, — вторили великому Шимпанзе і Кенгуру, і Какаду, і Колібрі.
— Друже Берег, чого стоїш? Поклич слова Коваль і Майстер, — наполягав на своєму головний ватажок Іменник.

Прийшли Коваль і Майстер.

— Ось займіться цими іменниками. Щоб сьогодні ж мали вони ніжки-закінчення. Бо хочуть залишитися в нас. А навіщо нам слова без закінчень? Пошукайте на складі ніжки-закінчення і в кузні припасуйте їм. Усе, — суворо сказав головний ватажок Іменник і намагався іти геть.
— Не будемо! Не хочемо! Не чіпайте нас! — галасували, кричали, несамовитіли прилітні слова.
— Ви ж захотіли залишитися тут! Через те засвоюйте нові правила поведінки і звичаї, — відрізав Іменник.

Зчинився неймовірний шум, нерозбериха. Хтось кричав. Хтось шарпав когось за комір. І шум розійшовся далеко-далеко.

На допомогу Берегу і головним ватажкам поспішили Ліс, Зелен-Трав, Степ. Прилітних іменників було оточено. Вони затихли, винувато опустили очі.

— Вибачте. Якось несподівано скоїлось... Запальність наша... — мимрив Маестро. — Давайте спокійно все обміркуємо. Що нам чинити далі. Ми хочемо залишитися тут. Але після того, що сталося...
— Будьмо розсудливими, — мовив Іменник. — Поясніть нам, чого ж ви хочете. Відпочивати в нас чи допомагати нам у нашій праці. Від цього залежатиме все.
— Ми за те, щоб працювати разом із вами, — сказав Маестро. — Але щоб без цього... Як то ви кажете... Щоб без закінчень... Прохаємо дуже... Ми ж усе робитимемо, що потрібно...
— Без ніжок-закінчень буде тої роботи... — заперечив Берег. — Бо ж не поспішить це слово. Не підбіжить на допомогу. Я не розумію, чого не пристати на нашу пропозицію.
— Ми не звикли до ніжок-закінчень. Навіть якщо припасуєте їх, ми без звички не зможемо бігати. Ще повільніше повзатимем. Ми справимося без закінчень, — запевнив Маестро.

Усі прилітні іменники клялися, заповнювали, прохали, благали. Серця в корінних слів-мешканців відтавали. Вони входили у становище прилітних слів. І загальну думку висловив Іменник:

Ми звикли всі справи розв'язувати мирно. Без воєн. Ви хочете залишитися в нас. Добре, залишайтесь. Кажете, що хочете працювати з нами. Добре, працюйте. Не хочете повністю уподібнюватися до нас. Що ж, воля ваша. Я дозволяю вам бути без закінчень. Але в реченні ви матимете, як і всі наші іменники, рід, число і відмінок. За цієї умови ми приймаємо вас. Згода, мої товариші і побратими? Згода, прилітні слова?

— Згода! Залишаємось! Згода-а-а-а-а! — радісно вигукнули прилітні слова.
— Згода! Розумну річ сказаної — берегами Дніпра котилася відповідь корінних мешканців-іменників.
— Так у мову залітали слова з інших країв. Браталися з місцевими словами. Засвоювали нові правила поведінки. Не цуралися граматичної праці.