Леся Храплива
ВИХОВНІ ПРОБЛЕМИ У ТВОРАХ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Література й виховання — нерозлучна поєднаність чи не в усій літературній творчості авторки цього есею, отож і його тема це потвердження теж власного принципу — служити своїм пером і всією своєю громадською діяльністю передусім національно-виховним ідеалам. Про авторку і її творчість — в огляді дитячої літератури на еміграції.

До цієї теми підходимо з того погляду, що творчість кожного поета чи письменника містить у собі якісь виховні елементи. І це не лише тоді, коли поет свідомо ставить собі завдання навчати чи виховувати. Навіть тоді, коли старається заперечити всяку суспільну функцію літератури, він усе ж таки бажає, щоб читачі перейняли цей його погляд, — отже, таки хоче їх виховати в цьому напрямі.

Леся Українка ніколи не заперечувала суспільних завдань поета. Як теж ніколи й не легковажила значення мистецької форми. Українська література завдячує їй багато новин, як з погляду досі незнаних сюжетів та жанрів, так теж і складних поетичних форм. Але сама форма не була для неї метою. Це ствердження можна вичитати в дуже багатьох місцях її творів. Візьмімо кілька типових прикладів:

У ранньому вірші «Чого та часами» (друк, в «Зорі» 1888) вона так висловлює надію на успіх своєї літературної праці:

Все ж може ся пісня якую людину
Розважить зуміє хоч би на хвилину
І щиро промовленим словом своїм
Збуджу любов я у серці чиїм.

Її мистець Річард Айрон у драмі «У пущі» так формує цю свою мрію:

«І марив я тоді, що в сій громаді
Серед нового краю розпалю я
Одвічної краси нове багаття .. »

Чи це буде любов у поодинокої людини, чи захоплення красою серед цілої громади, — завжди це вплив мистця на інших людей, це суспільна функція його творчости. Леся Українка навіть не визнає мистцем того, хто не хотів би відгукнутися на потреби своєї спільноти:

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани.
(«Давня казка»)

Таких прикладів можна наводити куди більше. Та суттєве те, що Леся Українка не ставить мистця поза рямки спільноти та її змагань, а навпаки, його метою визначує працю для спільноти, призначаючи йому провідну й відповідальну ролю серед неї. Що вона провідна, доволі згадати «Поета підчас облоги» чи «Орфеєве чудо».

Виховання — це одна із підставових дій спільноти, що запевнює тривалість її ідеалів через щораз нові покоління. Тому можна шукати і в творах Лесі Українки її поглядів та думок про виховання, можна слідкувати, яке становище займає вона до тої чи іншої виховної проблеми.

У ширшому розумінні беручи, людина виховується та вчиться упродовж усього свого життя. Та таки час, коли вона є предметом найінтенсивнішого виховного процесу — це дитинство та молодість. Тому перше й основне завдання педагогіки — пізнати матеріял, що з ним доведеться працювати, пізнати тайни структури і росту духовости дитини та молодої людини. Отже розглянемо, що говорить про них Леся Українка у своїх творах.
Саме виховання — це складний психологічний процес, що його проводить виховник свідомо й цілеспрямовано, абож проходить він завдяки обставинам, часто й випадковим, часто й непригожим для нього. І про це пошукуємо згадок у творах Лесі Українки.

А поскільки виховання — це узгіднення підходу до життя поміж двома поколіннями, то відношення поміж ними, позитивне чи негативне, однозгідність поглядів чи напруження і конфлікти — теж суто виховна проблема, як неменше і плідна тема для письменника.
Виховання має свою мету — виховний ідеал. Він міняється в різних спільнотах та в різні епохи. Дальше наше питання — який виховний ідеал, що його ставить Леся Українка у своїх творах?

І якщо ми в них знайшли справді повну виховну концепцію, то з віддалі п’ятдесяти вже років від смерти Поетки — який був вплив її на ці нові покоління, що виросли від цього часу? Та поки прийдемо до розгляду цих питань, варто відмітити, де та як мала Леся Українка нагоду зустрітися з виховними проблемами, щоб усвідомити собі їх та навчитися звертати на них особливу увагу.

Відповідь дуже проста: у першу чергу у власному домі. Леся Українка, друга з шости дітей Олени Пчілки, мала змогу постійно слідкувати за розвитком дітей різного віку, отже в різних стадіях росту, порівнювати їх та робити свої висновки. Маємо ствердження, що дітей вона з природи дуже любила та вміла «розмовляти з ними, як з дорослими». Цю прикмету одідичила по батькові, який теж умів ставитися до дітей з особливою увагою.

Відносини поміж поодинокими дітьми родини Косачів були жваві та дуже різноманітні. Брати та сестри були пов’язані не лише почуваннями, але й різними спільними зацікавленнями та завданнями. Про це каже нам багато хоч би лист Лесі до брата Михайла до Києва із 1890 року, писаний віршем, чи присвячена сестрі Ользі (Олесі) «Веснянка». Варто теж відмітити, що Леся Українка переклала спільно із братом Михайлом «Вечорі на хуторі» Гоголя. Переклад цей вийшов у Львові вже в 1885 році, тобто, коли Лесі було 14 років.

Круг дитячих знайомств доповняло село, з яким двір утримував жваві зв’язки. Із спогадів рідні знаємо, що Леся Українка гралася із сільськими дітьми, лікувала їх, учила, і при тому, звичайно, вивчала та пізнавала.

Але виховницький досвід давався їй не лиш принагідно. Олена Пчілка була свідома своїх виховних завдань. «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки і з певністю можу сказати, що мені це вдалося». Таке твердження знаходимо в її листуванні. А наскільки свідомий та цілеспрямований був цей процес, можна легко пізнати на основі відомого факту, що навчання в своєму домі проводила Олена Пчілка виключно українською мовою, тоді, коли це видавалося дивним не лише загалові української інтеліґенції, але навіть молодій Людмилі Старицькій, дитині теж дуже свідомої української родини. Та Леся була не лише предметом і спостерігачем виховних і навчальних заходів своєї матері. Уже від молодих літ Олена Пчілка притягала її до помочі. І так для сестри Ольги Леся навіть сама складала підручники із різних дисциплін, а наймолодша сестра Ізидора згадує у споминах, що її вчила майже виключно Леся.

Свідомо виховна атмосфера панувала і в домах Старицьких та Лисенків, що з ними Косачі підтримували зв’язки (теж напевно не випадково). Діти з цього товариства, зійшовшись на забаву в садку, грали в Іліяду та Одиссею або удавали різні сцени з лицарського життя. До товариських ігор належало теж писання літературних спроб на визначену тему. Так постала, наприклад, перша редакція оповідання Лесі Українки «Жаль». Отже, не диво, що всі ці обставини загострили вражливість Лесі на проблеми виховання. Не диво теж, що ці, відносно найщасливіші, роки її життя залишилися глибоко в її свідомості та стали стимулом до написання багатьох творів. Звичайна річ, що тут дитячим переживанням надавалося нового, поглибленого значення. Такі вірші як «Мрії», «Як дитиною бувало упаду собі на лихо», «Забуті слова», «Казка про велета», говорять про це дуже багато. Сама ж Леся Українка відносить ґенезу свого чи не найкращого твору «Лісової пісні» теж до дитячих переживань.

В 1903 році появився збірник дитячого фолкльору Волині, авторства Климента Квітки та Лариси Косач: «Дитячі гри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новгород-Волинського повітів Волинської Губернії», видання Товариства Дослідженння Волині. Це очевидно запис Квітки із голосу Лесі Українки, бо таких записів робив він більше; отже доказ, що Леся Українка увесь цей матеріял знала та пам’ятала ще з дитячих років.

Очевидно, найкращим виявом зацікавлення Лесі Українки дітьми — це ЇЇ твори, призначені для самих дітей. Мова тут про цикл віршів «В дитячому крузі» та інші вірші й оповідання, ідо їх містила Леся Українка у журналі «Дзвінок» у Львові, між 1890 та 1900 роками.

Ось маленький вірш «Вишеньки», надрукований у 1891 році у «Дзвінку». Це перерібка народньої пісні «Ой вишеньки-черешеньки». З неї залишився ритм пісні та сам мотив вишень. Ритм нескладний та бадьорий, будова речень прозора, картина яскрава й барвиста: червоні, спілі черешеньки поблискують поміж листям зелененьким. Треба догадатися, що поблискують на сонці, бо настрій цілого вірша безхмарний. Щоправда, діти «трохи не
плачуть», бо вони замалі, щоб дістати до гілки, де ростуть черешні. Цей свій недостатній ріст діти відчувають дуже, отже, кожній дитині легко вставитися в положення «героїв» вірша. Але жартівливий натяк на ласунство дітей (теж дуже загальна прикмета!) —

«Якби зросли низесенько (вишні),
Чи то ж би доспіли?» —

розряджує напруження. Така пуанта заспокоює і погоджує дітей із дійсністю, і світ далі існує для них у повній гармонії. Здається, що навіть найвибагливіший модерний теоретик дитячої літератури мусів би висловити тут своє повне визнання. А ось інший приклад зразково продуманої «лекції», це віршик «Мамо, іде вже зима»: дитина сама звернула увагу на зміни у природі і хоче знати, чи справді всі пташки відлетіли у вирій. Мати ілюструє відповідь наочним доказом — крізь вікно видно пташину, що скаче перед хатою. Дальший хід думок — це ви-слід спільної активної праці виховника з учнем: дитина ставить свої твердження, мати поправляє чи заперечує їх, доводячи до правильних висновків. Пташка лишається дома, бо Рідний Край більше її притягає, як мороз лякає. Але, зостаючись у Рідному Краю, пташка мусить турбуватися про прожиток. Та помимо всіх нестатків вона співає. Мусить співати, хоч і голодна, бо спів — вислів її надії на майбутню весну.

Ніякі моральні науки не закінчують цього вірша. Це також згідно із думкою модерних педагогів, що висновки має зробити дитина сама. Тоді будуть вони її власні і закріпляться у свідомості.

Це ж саме можна сказати про напіввіршовану казку «Лелія» та про всі інші твори Лесі Українки для дітей. Але чимале місце присвячене дітям і в творах, що призначені для дорослого читача чи глядача. Без уваги на те, яка роля дітей у цілості твору — основна чи дуже другорядна, вони завжди змальовані теплими барвами, їх прикмети підхоплені незвичайно влучно.

Недарма скульптор у драмі «У пущі» попадає в лють, коли кравчиня хоче приміряти сукні на його статуї, але годиться дарувати свою фігурку на забавку дитині, правда, зідхаючи: «Санкта сімпліцітас ...» Дитина «В’язня» в одноіменному вірші, якій батько передає крізь ґрати скоринку тюремного хліба, займає виключне місце в переживаннях та почуваннях своїх батьків. її поява не дає і читачеві лишитись байдужим.

Двоє дітей-жебраків виступають лише на хвилинку у «Блакитній троянді» на те тільки, щоб виявити ще одну сторінку химерної вдачі Любови Олександрівни. Дівчинка не звичайно увійшла в кімнату, а «вскочила раптом і проїхала по підлозі, мов по льоду». Так, як природно дитина шукає забавки в усьому, що їй зустрінеться. Хлопчик теж радіє милостинею, «білими» грішми, мабуть, не так тому, що вартість їх більша, а тому, що вони «білі», блискучі. Любов Олександрівна називає дітей «моїми попелушками», а стара тітка, полаявшись «для порядку», запрошує їх до себе на вечерю.

Потерчата у «Лісовій пісні», хоч і стараються згубити Лукаша, але вони несвідомі й невинні у цьому. Це радше кривда, що її заподіяли їх матері, здібна спричинювати дальші кривди. Але потерчата такі ж, як і інші діти. Щоб їх остаточно перемовити заманити Лукаша блудними вогниками в багно, Русалка вживає заклику: — Ну, блись, блись! — А це саме й притаманне мові дитини у перших ступенях розвитку, що дії означується відповідними вигуками. Таку мову розуміють очевидно найкраще і діти-потерчата.
Двох хлопчиків, в навмисно дуже різних обставинах змалювала Леся Українка у прозових «образочках» — «Святий Вечір». Один хлопчина безнадійно хворий і його недуга лягає тінню на достатки дому та радість Свят-Вечора. Дитина сама тонко вичуває це крізь удавану радість свого оточення. Другий, малий школярик, їде, запізнившись зі школи додому на Свята. Дорога важка й небезпечна, — алеж її мета — нічим незахмарена радість та погідність святочного родинного дому.

Епізодичний тільки образок підлітка Наді в оповіданні «Жаль» дуже характеристичний. Вона заздрісна, що старшій сестрі присвячують більше уваги. Коли їй не дозволили чепуритися, а казали йти стирати порохи, вона «била по клявішах та тріпала стиркою по струнах фортепіяна». Ця безсила помста — типова для цього віку невдоволення і напружень у доростаючої дівчинки. А рівночасно постать Наді має і підкреслити непривітну атмосферу в домі Турковських, де не могло бути й мови про яке-небудь вирозуміння для дитини.

Ще один підліток, і то потрактований з незвичайною увагою, це небога адвоката Мартіяна — Люцілля. Страшне переживання із дитячих років — мученича смерть батька, зранили її особовість на все життя. Вона відчуває страх перед усім. Шукає рятунку в поганських божків, а опісля боїться Божої кари за те. Несвідомо тероризує все своє оточення, але рівночасно вона і найбільш нещаслива з-поміж усіх. Та зрештою її незрівноваженість має підстави і в фізичному недомаганні, бо нове потрясення, хоч більше уявне, як дійсне, таки справді вбиває її. Ми знаємо, що Леся Українка розшукувала матеріяли у підручниках психіятрії для своєї «Блакитної троянди». Можна з великою правдоподібністю думати, що і Люцілля має свій прообраз у типовій історії недуги якоїсь дійсної пацієнтки.

У самій же драмі саме Люцілля становить своєю смертю найвищий ступінь терпінь Мартіяна. її страждання знеохочують матір Альбіну до самої ідеї християнства. Альбіна вважає, що вона вже склала вистачальну жертву, даючи, серед горіння великим поривом, життя хворій і нещасній дитині. Люцілля померла, Альбіна зневірена — здається дві, цілком недоцільно змарновані жертви. Одначе саме ця уважливість, що з нею змальовує Леся Українка їх терпіння каже догадуватися, що таки мала вона на увазі у цьому якусь доцільність. Доцільність з погляду цілости боротьби Христової віри проти поганства, що закінчилася остаточною її перемогою.

Психології дівчат старшого дитячого та дозріваючого віку присвячене теж довше оповідання «Приязнь». Борис Якубський закидає цьому оповіданню роздвоєність — поміж реалістичним та романтичним стилями. Але не беручись вирішати про літературну вартість цього оповідання, треба ствердити, що містить воно незвичайно багато влучних спостережень про дітей із двох дуже різних середовищ: поліського вбогого села та панського двору. На цих суперечностях побудована і ціла дія твору. Оповідання має без сумніву багато автобіографічних елементів, а тому має особливу вартість для дослідження дитячих прикмет характеру.

Навіть побічні персонажі в ньому чіткі та яскраві: здорова, «опецькувата» Пріська, слабовита, недорозвинена Гапка, непорадна ще, при заважкій праці, Улянка, і зрештою виросла в нездоровому середовищі, без опіки батьків Зоня. Кожну з них можна, здається, майже побачити на основі опису. Але найбільше уваги присвятила Леся Українка двом головним постатям: Дарці та панні Юзі. Історія їх приязні нагадує багато в чому «Ядзю й Катрусю» Наталії Кобринської. Це оповідання написане ще в 1893 році, а «Приязнь» Леся Українка писала у 1905-ому. Нема причин сумніватися, що Леся Українка знала «Ядзю й Катрусю», бо ж вона особливо цікавилася жіночим рухом у Галичині. А навіть співробітничала в альманаху «Перший вінок», що його видала Наталія Кобринська разом з матір’ю Лесі, Оленою Пчілкою ще в 1887 році. Але різниця поміж обидвома оповіданнями — дуже велика. В Лесі Українки постаті змальовані дуже тонкими, індивідуалізованими рисами. І коли Кобринська протягає дію свого оповідання майже на ціле життя героїнь, Леся Українка згущує барви та закінчує «Приязнь» перекроєм ситуації в переломову для обох дівчат хвилину: у день їх шіснадцятих уродин. Тоді Юзя вдягає вперше довгу сукню і це дає їй вступ у молоде товариство. А Дарку визнає навіть сварлива та вимоглива мати доброю робітницею та необхідним членом родини. В дитинстві дівчата приятелювали, наперекір бажанням своїх середовищ. Але закінчуючи шіснадцятий рік життя — кожна з них уже безповоротно вросла в свій власний світ. Зустріч поміж ними доказує, що з колишньої приязні вже нічого не лишилося.

Та на шляху від початкової до кінцевої ситуації бачимо багато подробиць, що вказують на дуже тонку ознайомленість Лесі Українки із життям дітей: типове «змовництво» та шукання недозволених розваг (гойданка в Рифки). Далі важку боротьбу дитячого організму із кліматичними умовинами, (трястя-пропасниця, що її мусить пройти на Поліссі кожна дитина). Вагання перечуленого підлітка, Юзі, поміж двома товаришками; і проблема гідности одної з них, селянки Дарки, тої, котра має менші дані виграти. А вкінці відносини поміж поодинокими дітьми у великій та вбогій родині, де тільки дещо старші діти, самозрозуміло, перебирають відповідальність за менших, а нікому й на гадку не приходить спитати, чи це їм під силу. Та «Приязнь» — це не лише історія життя, а й виховання обох дівчат. Це саме і чергова тема в нашому розгляді. Виховання у дворі та в хаті Мартохи — цілком протилежне, та й для іншої мети. Юзя вивчає чужі мови та інші загальноосвітні предмети, щоб мати чим похвалитися перед товариством; хоч цю мету усвідомлює собі аж куди пізніше. Та в той час Дарка, хоч і нерадо, але таки свідома необхідности праці. Та саме й ця праця теж надає їй особисту вартість.

Таке переведення виховної паралелі насуває думку, чи симпатії авторки не були по боці одної із цих систем. Поскільки основною ціллю було, мабуть, лише вірне змалювання життя, то таки можна вичути, що тверда життєва школа Дарки дала кращі наслідки. У шіснадцять років вона переборола вже всі труднощі дитинства, вона повновартісна людина. Навіть трохи оригінальна, самобутня вдача, що не вагається йти наперекір прадавним звичаям села, (наприклад, ходить без хустки, хоч ніодна дівчина в селі на це не зважилася б). Зате Юзя виглядала жалюгідно поміж іншими панночками, і тільки становище батьків надає їй значення.

Відкриття тайн життя становить болючий злам у житті Юзі, Дарка оцінює все холодно та спокійно. їй, наприклад, зовсім зрозуміло, що сестра повинна одружитися ще поки помре мати судженого, бо інакше господарство лишиться без господині. Не про поодинокі випадки у вихованні, а про цілу виховну систему по українських селах під царською російською владою говорить Леся Українка в короткому нарисі «У школі». Занедбаний будинок, злидні вчительки. Вузький засяг матеріялу навчання, бо навіть найблагіші книжки начальство вважає безпечнішим усунути з ужитку в школах. Громада вважає школу собі тягарем, і як тільки настане весна, дітей забирають пасти худобу. Діється це за згодою пароха, відповідального опікуна школи. Звичайно, що наука тоді припиняється. Ці всі чорні картини, їх чітка виразність, указують, як болів Лесю Українку такий стан навчання й освіти в її народі, та як дуже бажала вона, щоб було інакше. Як же говорить вона про це інше виховання, і що хотіла б вона ним осягнути? Виховний ідеал, що його можемо створити собі на підставі думок розкинених у писаннях Лесі Українки, оснований передусім на глибокій вірі в самостійну вартість дитинства. Коли вже Жан Жак Руссо звертає увагу, що дитинство — це щось куди більше, як сама лише переходова стадія перед дозрілим віком, то Леся Українка йде куди далі. Вона вірить, що в дитини заховані незбагнуті, таємні вартості. Вони навіть ще поза свідомістю дитини вказують їй правильну оцінку речей та правильний шлях.

Коли в вірші «Мрії» вона стверджує:

«У дитячі любі роки,
Коли серце так бажало
Надзвичайного, дивного,
Я любила вік лицарства»,

— то це ствердження більше, як сам доказ, як здавна вже існують ці переконання в авторки. Покликаючись на переконання із часів свого дитинства, Леся Українка хоче цим доказати, що вони мусять бути теж особливо правдиві та стійкі. Цій «несвідомій мудрості» дітей присвячує вона окремий вірш «Віче». Діти зібралися потайки в забутих руїнах замку та дискутують із запалом про «братерство, рівність, волю, Рідний Край». Вони й не дуже розуміють зміст оцих слів, але сама Леся Українка зауважує, що важний був не зміст, а ступінь захоплення цими ідеалами. Надхненниці цього дитячого віча, маленькій Жанні д’Арк укладає вона на голівку навіть надземну оріфламу. Але цю врочисту забаву знесвячують та переривають своєю появою «старші», мабуть, не дуже тверезі, бо йдуть «хитаючись та пишучи «мисліте». Неважко догадатися, що вірш автобіографічний, бо на закінчення звертається Леся Українка із прямим докірливим запитом до колишніх друзів цієї забави:

— Чи може вам, «великим», мудрим людям
Тепер уже не до дитячих мрій?

Та найповніше висвітлює Леся Українка цю свою віру в окреме призначення дитинства у вірші «Казка про велета» із «Триптиху». Колись розказував цю казку Лесі Українці малий товариш забав, сільський хлопчик,

«Без тенденційної мети,
Бо він же був дитина.

Але зміст казки торкається справ майже космічного розміру. Це один із тих мітів, що формують свідомість і духовість народу, що сягають до джерел буття. І саме дитина стає, підкреслено несвідомо, носієм цього міту. Байдуже, що навіть не вміє його як слід інтерпретувати, бо боїться пробудження велета, як звичайно мала й безпомічна дитина боїться всього, що їй невідоме і дужче за неї. Але рівночасно це несвідоме пророцтво таке переконливе, що саме ним закінчує Леся Українка свій творчий, та й життєвий шлях. Цей вірш написаний, як відомо, всього на кілька місяців перед її смертю, а друкований аж посмертно. І своє бажання, щоб люди зберегли на все життя цю дитячу віру у велике і на перший погляд неможливе, висловлює Леся Українка в безпосередньому зверненні до «дитини»:

... Ще твоя думка літає легенька,
Ще твої мрії ясні...
Мрія полине із думкою вкупці
Геть у далекі світа -
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа ...
Чи пам’ятаєш цю казку-дивницю,
Як то колись принесла
Тую цілющу-живущу водицю
Дрібна пташина мала?

Це ж виразний натяк на те, що «дитяча» іраціональна мрія, здібна до більших вчинків, як холодний розум, та що її необхідно пильно зберігати.

Символ пташки — не випадковий. Бо саме змагання до висот уважає Леся Українка ціллю життя. її молодече оповідання «Метелик» призначене для дітей та друковане у «Дзвінку» ще в 1890 році говорить про це найбільше проречисто. Вона дозволяє навіть згинути метеликові, щоб лише він вилетів із темної пивниці до світла. Борис Якубський підкреслює, що саме в цьому оповіданні виступають виразно основні риси майбутніх великих творів Поетки. І насправді, так виразно виступають вони тут, мабуть, уперше, бо дуже недалека часово до «Метелика» байка «Біда навчить», проповідує (за народніми, зрештою, зразками) життєву практичність та обережність.

Метелик гине трагічно. Саме цей момент діти ледве чи зможуть зрозуміти, бо вичуття трагізму приходить аж у пізнішому віці. їм куди приступніший образ трьох метеликів, з іншої Лесиної байки, що витривали у спільній дружбі та щасливо діждалися кінця бурі. ) І приписуючи дитині мудрість більшу навіть, як у старших, Леся Українка послідовно не хоче дурити її візією якогось недійсного-щасливого життя.

— Сором хилитися, долі коритися,
Час твій прийде з долею битися . . .

такі слова вкладає вона в ніжну колискову «Мі» із «Семи струн».

Та навіть ця підсвідома, інтуїтивна мудрість предків у душі дитини не завжди може стати помостом порозуміння поміж поколіннями. Співець Антей із «Оргії» стоїть на сторожі культурних вартостей старовинної Геллади і гине, бо не може зберегти їх навіть у своєму найближчому оточенні.

Син Лукаша в «Лісовій пісні» любить грати на сопілці, які батько. Цікаво, що у подібному до «Лісової пісні» — «Затопленому дзвоні» Гавптмана діти стають по стороні матері проти батька-мистця. Приносячи глек із слізьми матері, вони започатковують упадок майстра Гайнріха. Леся Українка знала «Затоплений дзвін», бо про це пише до Агатангела Кримського. Але згідно з її світовідчуванням, син Лукаша саме витинає сопілку із зачарованої верби і дає поштовх рядові подій, які в остаточному насиленні повертають Лукаша Мавці.

Малий Деві в драмі «У пущі» — нащадок роду з рішучим мистецьким обдаруванням. Дід його був маляр, батько романтик і мрійник, дядько скульптор, але ніодин не міг осягнути повного вияву свого таланту. Це мабуть, і спричинило постійне невдоволення та нахил до бунтарства:

«Такий ввесь рід: вікліфовці, лолларди,
«незгідні», «незалежні», «рівноправці» —
такі були мої питимі предки ...

— характеризує свій рід дядько Річард. І саме аж Деві, віднайшовши у собі талант підо впливом дядька, уміє остаточно створити собі умовини, в яких цей талант, туга довгих поколінь, дійде до повного розвитку. Такого щонайменше треба сподіватися на основі закінчення драми.

Це особливо велика шкода, що смерть не дозволила докінчити Лесі Українці задуму поеми про вченого Тоекріта з Олександрії. Із збереженого накидку знаємо, що він старався врятувати за всяку ціну здобутки гелленістичної культури, тоді, коли зростаюче в силу християнство нещадно знищувало їх. І також двоє Теокрітових дітей, підлітків, рятують найцінніші рукописи із батьківської бібліотеки.

«Геліосе, рятуй наші скарби;
Тобі і золотій пустині доручаємо їх!

— кажуть вони, ховаючи надбання предків для майбутніх поколінь.

Але буває, і такі випадки сповнені особливого трагізму, що саме подібність характерів поміж батьками й дітьми спричиняє зудари та виключають порозуміння поміж поколіннями. Драма «Адвокат Мартіян» саме розіграється на цьому тлі.

— Діти в мене, брате, не літеплої вдачі! — пояснює Мартіян представникові Церкви, братові Ізогенові. І сам Мартіян теж ніяк не «літеплої вдачі», коли почуття обов’язку, що його ніс, ні в чому не послабло попри невимовні душевні муки. Але саме в цьому він і знаходив повний вияв своєї особовости. А Валентові та Аврелії життя сповидних «меживірків» не могло дати вдоволення. Якби вони не мали батькової вдачі, вони вміли б терпіти покірно і пасивно. А так — прийшло до розриву і вони обоє пропадають не лише для батька, але і для справи, для якої він живе. Отже, Леся Українка розуміє не лише труднощі порозуміння поміж поколіннями, труднощі, що не раз можуть довести до невдачі. Вона теж свідома того, що дійсність життя може й буде противитися тим, що бажатимуть своїм нащадкам лету до вершин і до світла. Вона знає, що й виховники можуть захитатися у своїх переконаннях. Але вона їх не виправдує навіть при найважчих обставинах. Про це говорить у свому вірші з характеристичним заголовком «Мати-невільниця». Це єдина метафора в цілому вірші, сам же він майже прозорою мовою описує картину сучасного їй життя, без ніяких прикрас. Коли авторка зауважує про дитину своєї товаришки:

— Хоч може ми і не побачим волі,
Але дитинка ся побачить певне ...

— мати відповідає:

Мовчіть, нехай воно цього не чує,
Ви знаєте, дитиною я часто
Від матері покійної це чула:
Як виростеш, то будеш вільна, доню ...
Вона казала се так весело і твердо,
Що я повірила в свою щасливу долю,

І вірила, аж поки не зросла ...
Тепер моїй дитині се говорять...

У відповідь «Розмова наша більше не велася» — і ця мовчанка важча за всякі докори чи обвинувачення. Ця мати не могла виховати тієї людини, яку бачила Леся Українка у своїх візіях, і яку хотіла бачити на чолі свого народу. Бо поскільки можна сперечатися, чи один або другий натяк на виховну справу робила Леся Українка саме через свою уважливість до виховання, чи просто попадав він у твір як органічна частина якогось іншого задуму, то в одному можна бути певним: Леся Українка хотіла свідомо виховати цю нову українську людину, бо такої не бачила в дійсності, коли то:

Були поховані всі мертві, а в живих
Не боєвої вчились ми науки.

І тут навіть непереможне бажання звернути всю увагу на здійснення цього ідеалу каже закинути всяку посередність: «Грішниця» говорить прямою мовою та з гарячим патосом свою проповідь «любови, що вчить навіть ненависти». А Роберт Брюс таки вчився від малого павука витривалости у змаганні до великого діла.

І останнє питання, що його слід розглянути: на який же ґрунт попало зерно цієї науки та як виросло воно? Проминуло 50 років від дня смерти Лесі Українки. Давно вже розвіявся міт про несучасність її творів. Коли ще в 1908 році Гнат Хоткевич, розглядаючи її твори, жалувався на «холодне царство суворих ліній», які не дають ніякої поживи почуванням, то після війни ціла плеяда критиків, як Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Борис Якубський, Андрій Музичка, Олександер Білецький, із самим Миколою Зеровим на чолі, розкрили суть та значення її творчости. Правда, що в тому часі вже встигла вирости численно та якісно і нова українська інтелектуальна еліта, що їй сприймання творів Лесі Українки давалося вже куди легше. Хоч уже на смерть Поетки відгукнулися всі українські видання, висловлюючи пошану й подив перед нею, то мають вимову і слова Миколи Зерова у 30-ті роки: Леся Українка стає в наших очах чільною постаттю свого літературного покоління. (Підкр. автора). Але в цій самій праці він стверджує щось куди більш промовисте для нашої теми: «творчість Лесі Українки має стати голосом ґрунту, має сформувати настрої і повести за собою кадри нової інтелігенції». І це вже безсумнівне свідоцтво про її значний вплив на молоде покоління часів українського відродження. В різних умовинах довелося розвиватися східній та західній паростям українського народу поміж двома війнами. В Західній Україні та не еміграції зростаючий в силу націоналізм назвав Лесю Українку своїм предтечею та пророком. Критичний нарис Дмитра Донцова «Поетка українського рісорджіменту» був тим ключем, що через нього ідеї Лесі Українки стали безпосереднім джерелом практичної дії націоналістичного підпілля. Нещодавно померлий професор Антін Княжинський своїми дальшими коментарями поширив твердження про Лесю Українку — поета глибоко національного самою суттю своєї особовости та своїх творів. Ми не будемо зупинятися над тим, що всяке таке сконкретизування великої ідеї іде звичайно в парі з її спрощенням. Наснажена духово молодь ставала в кожну хвилину у ситуації, де надіятися можна було тільки «контра спем», і до кінця ворожій та непригожій дійсності протиставити тільки своє безстрашне:

— Летить безумна пісня, — стережіться,
Бо жаль ваги не має, так, як смерть!

Самовідреченість і геройство — це речі, яких не можна високо не цінити.

Підсовєтські критики, навіть найбільше скрайні, не могли теж заперечити Лесі Українки. Отже зробили з нею те, що і з Тарасом Шевченком. Роблячи свідомо пропуски та накидаючи дуже нераз штучні інтерпретації, зуміли вони навіть договоритися, як Олег Бабишкін у своїй брошурі, до «Лесі Українки в боротьбі проти буржуазного націоналізму».

На жаль, неможливо нам оцінити, наскільки вміють українці під большевицьким режимом вилущити, для власного вжитку, зерна правди із таких урядових інтерпретацій. Писати про це там неможливо. Але що культ Лесі Українки живе там куди ширше поза офіційні рямки, доволі згадати наймолодшу представницю «шестидесятників», покоління молодих поетів, які хочуть думати і відчувати по-своєму, самостійно: молоденька Світляна Йовенко пише, що «Леся передала їй на весні сопілку». З цього можна зрозуміти дуже багато.

Не сперечатися нам про те, з ким та проти кого виступала б Леся Українка, якби жила сьогодні. Любов справедливосте та свободи і ненависть до всіх, хто їх потоптав, — це основний мотив її творчости. У свої часи відгукувалася вона на події, які саме ставалися, це зрозуміло. Ледве чи в якого письменника не відзеркалюються сучасні настрої і події у творах. Але те, що вміла Леся Українка сказати на тлі сучасних їй подій, переходить межі кожної політичної чи світоглядової інтерпретації. Тому й лишається воно важливим далеко понад час та зміни обставин. Наша еміграційна спільнота привезла з-під рідних стріх та плекає старанно культ Лесі Українки. Видання її творів, численні назви частин молодечих організацій її іменем, величний пам’ятник у Клівленді, це все має свою вимову. У своїй пророчій візії Леся Українка сказала слова, що майже повністю відзеркалюють наше сьогоднішнє положення та надають йому, як цілості, змісту і значення:

тоді, либонь, журба по Ріднім Краю
навчить нас, де і як його шукать. —
... розбий, розсій нас геть по цілім світі,

Отак пише вона в поезії: ти колись, мов Ізраель».

І зараз же звертається поетка знов до теми, що її ми вже висвітлили в цій доповіді: до зв’язку поміж поколіннями, що запевняє тривкість ідеї, до процесу виховання:

Тоді покаже батько свому сину
на срібне мариво у далині
і скаже: — Он земля твого народу!
Борись і добувайся батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні,
чужою-чуженицю в неславі.

Який же може бути інший заповіт тих ревних трудівників українського духа на еміграції, тих усіх священиків, учителів, виховників, письменників, які не покладають рук, щоб не зникло з-перед очей нашого молодого покоління «срібне мариво у далині»?! Це ж саме спадщина Лесі Українки, яка заздалегіть дала відповідь усім, хто сьогодні вважає своєю честю проповідувати конечність асиміляції на чужій землі: це слова пророка Елеазара з «Вавилонського полону»:

Живий Господь, жива душа моя,
Живий Ізраель, хоч і в Вавилоні!

Ах, як би я хотіла, щоб "Дзвінок" став у наших руках кращим і цікавішим, ніж він був в останніх часах.

Леся Українка
(З листа до матері, 1893 р.)

"Дзвінок" має виходити в подвійному об’ємі, і через те в ньому могтимуть міститися довші оповідання і поеми. Нам навіть побажані такі оповідання, щоб могти бути друковані в кількох числах, себто який історичний роман для дітей або повість.

Леся Українка
(З листа до М. Коцюбинського, 1893 р.)

Ми і наші діти. Дитяча література, мистецтво, виховання. Збірник І. Об'єднання працівників дитячої літератури ім. Л. Глібова, Торонто—Нью-Йорк, 1965 р.


"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі".
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.