Іван ЛЕВЧЕНКО
КІНЬ і ЛИСКА
Казочка для малят

Жив та був — коли не знаю —
У якімсь заморськім краї,
Не на небі — на землі
Кінь-трудяга у селі.

Натрудившись раз доволі,
Він приліг спочити в полі.
На роздоллі, в тиші трав
Кінь натомлений дрімав.

Снилась осінь. Рідне поле.
Снилось жито у стодолі.
… А тим часом біля нього
Лиска кралася небога.

Бачить хитра: зріє поле —
Пшениці-жита довкола.
Буде гарний урожай.
Дума Лиска: "Постривай!"

І на поле все гукає:
"Що за ледар тут дрімає?
На землі (як смів?!) моїй
Потоптати травостій?"

Кінь проснувсь: що за дива?
"Ти не сплутала, бува, —
Запитав він у Лисиці, —
Мій це лан. Моя й пшениця!"

"Дурень ти! — кричить та дужче. —
Зна мене тут кожен кущик!
І цей став, дощата кладка —
Подарунок це від татка.

Батьку ж дід подарував.
А у тебе — жодних прав.
Марно тратить час не буду:
Чи йди геть, чи йдем до суду!"

"Що ж, судиться — так судиться!
Клич-но свідків, як годиться" —
Мовив Кінь. Підвівсь і жде,
З ким хитрюга підійде…

Згодом бачить, як із лісу
З сірим Вовком вийшла Лиска.
Поспішають… Підійшли.
І судитись почали.

Лиска хвостиком виляє
І до Вовка промовляє:
"Ти нам, Вовче, раду дай!
Підкажи — чий урожай

На просторих цих полях?
І чия навкруг земля?"
Не вагаючись і миті,
Вовк по-вовчому став вити:

"Та твоя ж! А ти — геть звідси!" —
Це Коню він. А Лисиці
Ще й підморгує відкрито:
"Лиски поле — Лиски й жито!"

Далі він — задля годиться —
Мовив: "Нічого й судиться!"
"Ну от, ледарю пихатий, —
Лиска крикнула завзято, —

Що б ти там не говорив,
Миттю геть з моїх країв!"
"Що ж…", — трудяга Кінь зітхнув.
І до Вовка так звернувсь:

"Знаєш, свідку, хоч ледачий,
Маю іншу гарну вдачу:
Є смачне — під язиком
В мене — м'ясо, мов з медком.

На прощання я б хотів,
Щоб його ти попоїв.
На — куштуй!" Кінь рот роззявив,
І туди Вовк морду вставив.

Кінь враз — зуби до зубів,
Так що Вовк і дух спустив!
"За обман лиш так годиться!" —
Кінь промовив до Лисиці.

"Коню милий, пощади!"
І — подалі від біди —
Лиска в ліс мерщій тікає.
Ще й Коневі промовляє:

"Землю й жито залюбки
Я дарую… На віки!.."
Недомовила зухвала:
Між деревами й пропала…

Кінь всміхнувся й гордо мовив:
"Безсоромно брешеш знову!
Бо усе тут промовля,
Що навкруг моя земля!"

За серпом пішов до хати,
І почав Кінь лан свій жати.
Бо трудягою був Кінь.
А хитрує завжди лінь.

… Казка мовиться до діла.
Дітки натяк зрозуміли:
Правду мовить слід, малята,
Й на чуже — не зазіхати!

Із книги "Недруги не зраджують ніколи!",
Севастополь, 2004 року, редакція 10 серпня 2015 року